Сьогодні, в час коли на нашій землі вже третій рік триває така підступна, цинічна, неоголошена, гібридна російсько-українська війна, нам дуже потрібний мир… І як би банально це не звучало, але це так. А найпарадоксальнішим є те, що я говорю не про мир Росії та України, а мир між українцями.

Як не боляче визнавати, але повної єдності серед українців немає.

Зухвала поведінка Росії і дії українського керівництва – не єдині причини для суперечок, і навіть сварок між братами, сусідами, колегами, знайомими.

Роз`єднує українців також те, що мало б гуртувати, з`єднувати. На жаль, однією із причин розбрату є церква. Україна є полірелігійною державою, бо тут живуть представники різних національностей. І кожен хоче мати право на вільний вибір віросповідання. Здавалося б, ніхто «Америки не відкрив», це прописали в Конституції і кожен має таке право, але не все так просто, як здається.

Зараз кожна поважаюча себе людина береться аналізувати ситуацію: в чужій сім`ї, в школі, на роботі, в державі, в церкві. І, здавалося б, кожен знає, як вирішити всі проблеми. Такі розмови, як правило, зводяться до однієї фрази: «Ех, мене б туди, я швидко навів би порядок». Інтернет-юзери – взагалі, окрема мова. Складається таке враження, що у Фейсбуці, Твіттері та інших соціальних мережах реєструються одні генії, причому генії у всьому. Такі собі «універсальні солдати». Тут тобі і поради в особистому житті, управлінні містом, державою, вирішення міжконфесійних непорозумінь, міжнародних скандалів тощо.

Здавалося б, добре, ніби свідоме суспільство, але далі за коментарі у ФБ та йому подібних діло не заходить…

Найлегше написати коментар, яким ти покажеш всі свої таланти гумориста-сатирика, це в кращому випадку, а в гіршому – грубіяна-нецензурщика, і когось образити. З цього і починається відсутність повної єдності в Україні.

Пострадянські часи принесли в Україну відродження релігійного життя. За ідеальним сценарієм далі молоду, сильну державу мали б будувати на християнських цінностях (беру до уваги те, що християнами вважають себе більшість українців. В жодному випадку не хочу когось образити). Але разом із незалежністю Україна отримала нову причину для конфліктів – розділення в православній церкві. З цього часу і з`явилися дві образливі назви: «розкольники» і «москалі».

Починаючи з часів Майдану, ситуація загострилася ще більше. Суперечки між православними двох таборів (Українська автокефальна церква не так яскраво конкурує з УПЦ чи УПЦ КП) вийшли на новий етап розвитку. І, на жаль, цей перехід на новий етап є скоріше регресом, ніж прогресом у відносинах.

Тож суперечки між прихильниками двох церков стали гострішими. Часто навіть у сім`ї люди сваряться через «патріархати». Дуже образливо, що інколи аргументи, які наводять сторони, є м`ягко кажучи не переконливими, а деколи і абсурдними.

У людей вмикається режим «всезнаючий експерт» і цілковита впевненість у своїй правоті. Але ж це не завжди так…

Тим не менше, люди ображають і вішають одне на одного ярлики.

Кожен з нас дотримується якихось правил. Навіть коли виникає суперечка або, крий Боже, бійка, є свої неписані правила, своєрідний кодекс честі, якого потрібно дотримуватися. Наприклад, одне хороше правило: всі на одного – нечесно.

І тим одним, на якого накидаються всі, хто не лінивий, є саме УПЦ. Така собі роль гороху при дорозі: хто йде, той скубне. У цьому допомагають ЗМІ, саме вони і є головним джерелом розпалювання ворожнечі.

Варто тільки ввімкнути один з найпопулярніших каналів, як відразу ж чуємо ледве не щохвилини: «Московський патріархат…», а далі, як то кажуть, до кольору, до вибору… Все залежить від фантазії ньюзмейкерів… А піпл то хаває, навіть не перевіряючи те, що їм підсовують, бо ж тема дуже приваблива для рядового українця-«експерта»… Бідну УПЦ можна звинуватити у всьому. Дивуюся, як до цих пір священиків не звинуватили у вбивстві Кеннеді, але «ще ж не вечір»…

Як казала моя бабця, «скрізь є люди, а є людиська». І тут я розумію, що церква не виняток. Багато людей хочуть бачити у священику ангела, але ніхто навіть і не задумується, що священик, перш за все – людина, яка теж має свої погляди, і яка може помилятися.

І саме ці помилки окремих людей стають об’єктами осуду та нарікань, які вже адресують всій церкві і всім її вірним. Але ж не всі однакові… Є окремі люди, які, як я вже писав вище, можуть оступитися. Тут потрібно пам’ятати слова: «Не судіть, і не судимі будете». Та судити вигідніше, про що ж інакше говорити, як не про «поганих попів», які «прислуговують Москві»?

І той, хто не дуже орієнтується в ситуації, свято вірить, що за дверима кожного храму УПЦ грають на балалайках і поклоняються прапору Росії. Попри модні на сьогодні звинувачення в сепаратизмі, я не бачив серед духовенства жодного сепаратиста, який би закликав до «русскава міра». Навіть навпаки: мені пощастило спілкуватися зі священиками, які неодноразово їздили в зону АТО, збирали і передавали допомогу українським військовим. Батюшка із сусіднього села взагалі вчинив по-геройськи: він визволи з полону сепаратистів, волинянина. Отець Георгій Зарафутдінов сам вів перемовини із бандитами. Не злякався, а під прицілами снайперів дві години домовлявся і … домовився. Вони віддали бранця.

Що ви скажете, цей сільський священик теж «прислуговує Москві»? Ви зможете сказати це визволеному з полону військовому, якому батюшка подарував шанс на повернення додому, до дітей?

А скільки ще таких священиків, які люблять свою Батьківщину, але все одно чують у свій бік безглузді звинувачення? Чи приємно їм, коли диванно-фейсбучний «експерт-патріот», який нічого важчого за комп`ютерну мишку  в руках і не тримав, а максимальним виявом патріотизму вважає прапор на робочому столі, закликає «гнати попів» з України, при цьому називаючи їх «московськими»? Як їм?

Священик каже, що це нормально, мовляв, Бог казав: «Мене гонили, і ви гонимі будете». Та що стане наступним кроком? А чи довго тоді до побиття камінням?

Одного разу мені довелося бути свідком цікавого діалогу двох бабусь. Події відбувалися в час, коли ще був живий покійний митрополит Ніфонт. Розмова була на тему війни, а в самому «розгарі» були такі фрази:

• Ой та війна, скільки то вже можна? Ой, біда..
• А правильно, бо винні у всьому московські попи…

Інша жінка схвально кивнула головою, ніби підписуючись під кожним сказаним словом. Мене така фраза обурила, але, як виявилося, то були ще квіточки… Цікавіше було згодом.

• А шо той Ніфонт не може подзвонити до того свого Кіріла і сказати йому, щоб він сказав Путіну, щоб з тою війною закінчував?

Ця фраза зробила мій день. Навіть зараз я згадую її, коли чую різну маячню і звинувачення УПЦ у всіх бідах світу.

Я навіть не хочу говорити про масштаби безглуздості такої фрази. От подумати здоровою головою, де очільник єпархії, де патріарх РПЦ, і де Путін?

Фраза безглузда, але свій вклад у цькування УПЦ такі фрази роблять.

Ще один випадок трапився майже під час написання блогу. Читаючи один із сайтів, я побачив новину, яка мене, як прихильника УПЦ, зацікавила. Волиняни разом з іншими паломниками побували в Стамбулі, де передали Вселенському Патріарху букет, виготовлений луцькою флористкою. Здавалося б, така невинна новина, яка викликає тільки позитив, але ні…

Під новиною я побачив два коментарі, які ще підсили в мені бажання написати якусь відповідь.

Перший: «Так це ж москалі від душогуба Киріла, а не українці».

Для того, щоб було зрозуміло, поясню: в складі паломницької групи були віряни з Одеської єпархії, міста Теплодар. То виходить, що Одеська область – це не Україна? Чи діло в тому, що патріарх прийняв подарунок від православних?

Причина таких звинувачень відома тільки автору коментаря, хоча, підозрюю, що і сам «творець» цього «шедевру» не дуже переймався тим, що пише. Писав, аби написати.

Другий відгук був такого змісту: «Кирілу в Москві даруйте, ви ж з кацапської церкви. Куди ви лізете перевертні, це ж ваш ворог якиї робить українську церкву КП незалежною».

Тут цікавіше, бо інформації трохи більше. «Кацапська церква», це, як ви зрозуміли, – УПЦ. «Геній» вирішив, що віряни не мають права на такі дії. Також коментатор обізвав Варфоломія «ворогом» УПЦ, який хоче визнати «українську церкву» і зробити її незалежною. Варто зазначити, що кілька спроб вмовити Вселенського патріарха визнати УПЦ КП не увінчалися успіхом. І політики робили спроби, і посланці УПЦ КП, але Варфоломій делікатно пояснював, що в Україні вже є незалежна церква – УПЦ. То чий тоді ворог Вселенський патріарх? Питання залишається риторичним.

Ці два випадки – то лише крапля в морі того бруду, який українці старанно ллють на голови один одному, роблячи проблему на рівному місці.

Я, як прихожанин УПЦ, підтримую і в міру своїх можливостей захищаю церкву, частиною якої себе вважаю. Тут я не відзначуся популярними нині думками про те, що УПЦ – ворожа церква, якій не місце в Україні.

Буває, що після того, як «всі карти відкриті» і люди дізнаються, що я не відвідую храм Київського патріархату, а ходжу в «московську» УПЦ, як полюбляють називати її журналісти і нав`язувати таке поняття читачам-глядачам, я ловлю на собі дивні погляди і навіть насмішки. Деколи доходить до дискусій і навіть сварок (от не можу я слухати брехню, типу: на Путіна там моляться і т.д.).

Образливо те, що винними завжди є представники однієї сторони, прихильники УПЦ. Образливо, коли хтось говорить, що нас потрібно гнати з України, заборонити. Образливо, коли називають «москалями».  Напівжартома пропонують варіант з переходом в Київський патріархат взамін, наприклад, за підпис у довідці… Було б весело і смішно, якби не було так сумно.

Християни забувають про елементарні цінності. Про любов до свого ближнього і про любов до Бога.

То кому ж служать люди, коли ображають один одного і сіють ненависть до ближніх? Хто цьому радіє? Кому від цього легше? Що головне – молитися за ближніх чи думати, як «втопити сусіда в ложці води»? І головне, чи можна після цього всього називати себе православним християнином і по-фарисейськи показово ходити до церкви?

Страшно уявити, у що може вилитися така ненависть до мільйонів ні в чому не винних, через вчинки окремих людей? І чи довго лишилося до побиття камінням за приналежність до однієї з церков?

P.S. Не чекаю схвальних відгуків, бо розумію, що таку позицію будуть критикувати. Але це моя думка і вона має право на існування. Так само, як має прво на існування УПЦ.

Андрій ПЕТРУШКО