Стражданнями тут просякнуто все:стіни, земля і навіть повітря. І здається, що смерть чатує на кожному кроці. Луцька тюрма — місце масової страти невільників комуно-більшовицького і німецько-нацистського режимів, знову відкриває свої таємниці: як ми вже повідомляли, 13 червня тут почалися розкопки одного із місць захоронення розстріляних НКВС 23-24 червня 1941 року в’язнів. Про чотири ями, в які нібито скидали розстріляних, розповідали очевидці цієї трагедії. Однак відшукати ці місця тепер непросто. І ось вперше є надія, що рештки понад 100 людей, знайдених у ході пошукових робіт біля входу у колишню тюрму , а нині Замковий чоловічий монастир, і є однією з чотирьох могил в’язнів, від яких у варварський спосіб позбавлялися енкаведисти у перші дні війни не лише у Луцьку, а й в багатьох містах Західної  України. Правда, похована в цій землі, щедро скропленій кров’ю, була колись забудована й залита асфальтом і здавалося, вже ніколи не воскресне. Але дарма: час від часу вона вистрілює новими й новими знахідками і проростає навіть крізь асфальт…

В’язні радянських тюрем і німецьких Шталагів страждали й помирали однаково…

Це не перше велике поховання, знайдене на території Луцької тюрми. І раніше під час будівельних робіт будівельники випадково натрапляли на масові поховання. Археологи виявляли тут кілька великих могил радянських військовополонених. Бо район старого Луцька з приходом німців став величезним табором для військовополонених. І місця у тюремних камерах, де прийняли мученицьку смерть понад дві тисячі в’язків комуністичного режиму, зайняли жертви іншого людиноненависницького режиму — німецького нацизму. Через Луцький «Шталаг №360/Zі 365/Z пройшло понад 10 тисяч полонених червоноармійців, які потрапили в полон у перші місяці війни.  Вони помирали від голоду, холоду і хвороб тисячами. Тому їхніми могилами теж встелена тутешня  земля (за  версіями  краєзнавців поховань  може  бути   біля40). Про них радянська  влада  не  згадувала  ні 9 Травня, ні в інші знаменні дати. На місціїхнього вічного спочинку не встановлювали величних монументів і не горів вічний вогонь. Влада добре знала, хто тут лежить, але не робила нічого, щоб люди дізналися правду про трагедію десятків і сотень тисяч тих, хто прийняв на  себе  перші удари  війни. Солдати, які потрапили в полон і для яких війна закінчилася у луцькому чи іншому «Шталазі», для радянської влади були зрадниками, не гідними навіть людського пошанування. У Луцьку про них нагадував лише скромний шматок гранітуіз написом ні про що, який з’явився на Гнідавській гірці у 1975 році. Частину захоронень полонених вдалося знайти й гідно перепоховати. Та зробилице, звісно, не комуністи. Ще на одне поховання військовополонених натрапили у 2009 році.Спочатку їх теж прийняли за в’язнів тюрми, але під час ексгумації виявилося, що це ще одна братська  могила невільників Шталагу. І прах  понад 300 солдат з військовими почестями захоронили в братській могилі на Гнідавській гірці. Ще триста солдатських душ знайшли свій гідний останній прихисток…

Страшні знахідки луцької тюрми

Серед речей, знайдених поміж черепами і кістками в новодослідженій могилі на Кафедральній 16, дослідники натрапили на клаптики паперу і кажуть, що окремі слова навіть можна прочитати попри те, що вони тліли в землі 76 років. Спеціалісти припускають, що в  яму поверх розстріляних кинули частину спалених документів. Про те, що документи поспішно палили, говорив у своєму інтерв’ю у 1989 році газеті «Радянська Волинь» і останній начальникуправління КДБ у Волинській області Анатолій Дємєнков: «Л. М. Свідерук, який живе за­раз в іншій області республіки, тоді працював вЛуцькій тюр­мі старшим по корпусу. Він і свідчить, що тюремний архів, облікові картки ув’язненихбу­ли спалені на території в’язниці».

Зрозуміло,  ця  версія  для  радянської каральної  машини  була  дуже  вигідною: немає документів — немає підстав говорити про вчинений злочин. Однак матеріали на засуджених до розстрілу в’язнів, а це політичні, в аналах КДБ дивним чином все таки збереглися. Навіть тоді, коли німецькі бомби вже падали на  Луцьк, енкаведисти зробили все, щоб справи на політичних засуджених уціліли.

На запитання журналіста «Радянської Волині» світлої пам’яті Богдана Берекетичи може він назвати кілька прізвищ тих, хто був засуджений до розстрілу, А. Дємєнков  відповів: «Можу.  Це колишній  провідник ОУН з  Локачинського району Шиманський, військовий  референт проводу ОУН цього ж району Т.С. Олексюк, керівник терористичної групи ОУН з села Верхи Камінь – Каширського району М. К. Ковальчук, керівник станичної організації ОУН з села Липне колишньогоЦуманського району А.Н. Войтовичта інші».

Серед тих, кого радянська влада засудила до страти, був поліський селянин із села Верхи мого рідного Камінь-Каширського району Микола Корнилович Ковальчук. Минулого літа під час відрядження я випадково познайомилася  із його донькою 86-річною Ганною  Миколаївною. Вона  пам’ятає,  що батька  арештували совєти в 1940  і  про  його  долю  родина більше нічого не  знала. Ніби розстріляли у Луцькій  тюрмі. За що — не  знає. Жінка  згадувала, що мама їздила  до  Луцька і слідчий казав, мовляв, можете подякувати  своїм  односельцям  за  дуже довгий  язик. З того  зробили  висновок, що  Миколу  Ковальчука хтось  із земляків оговорив. Ще в селі  пригадали про жовто-блакитний  прапор, який хтось  повісив і ніби-то Ковальчук  мав до  того  відношення.  Хоч  донька  нічого  подібного  не  згадала. Бо  її  тато був  простим  поліщуком-селянином, далеким  від  політики.  За  його «гріх» розплатилася вся родина  аж у 1950 році: дружину , доньку  і  сина вивезли на Сибір  і  вони десять  літ валили  ліс  у тайзі. За що — Ганна Миколаївна  й досі  не знає…

А сліди її  тата вдалося  відшукати у книзі  «Реабілітовані  історією. Книга перша». Там  знайшла  запис: «Зокрема,  чекістами  була “розкрита” “контрреволюційна повстансько-терористична організація”  в  селі  Верхи Камінь-Каширського району. Підслідством опинились українці Микола і Павло Ковальчуки, Федір Муха, Василь Марчук і місцевий вчитель Стефан Щепан – за національністю поляк. Їм було пред’явлене стандартне звинувачення у підготовці збройного повстання і створення самостійної Української націоналістичної буржуазної держави. Але, враховуючи, щодо цієї організації був зарахований поляк, чекісти записали їм ще один гріх – боротьбу за відновлення колишньої Польської держави. 24травня1941 р. Військовий трибунал 5-ї Армії КОВО в закритому судовому засіданні в м. Ковелі чотирьох “керівників” цієї організації засудив до смертної кари.Уникнув її лише Василь Марчук, отримавши 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах та п’ять років позбавлення прав з конфіскацією майна. Потрібно зазначити, що тепер всі згадані вище особи реабілітовані як такі, у чиїх діях не було складу злочину».

Щоб потрапити у застінки НКВС відразупісля золотого вересня 1939 достатньо було бути просто членом «Просвіти» або активістом організації, дотичної бодай чимось до слова «Україна». У нововідкритому похованні під стінами монастиря пошуковці знайшли гільзи патронів гвинтівки Мосіна, що була на озброєнні Червоної армії, а також від нагана. Та найкрасномовнішим артефактом, як на мене, є залишки зотлілих чобіт, залатих латками. Серед в’язнів Луцької тюрми окрім патріотично налаштованої молоді, членів ОУН, проукраїнськи налаштованої інтелігенції, було й багато простих волинських селян, єдиною провиною яких було те, що вони були українцями. Хто знайшов свій вічний спочинок у вирві від авіабомби — остаточно  можна буде стверджувати лише після завершення судово-медичних експертиз. Та  хто там не був би, всі вони заслуговують на достойне поховання.

Мобілізованих новобранців НКВС розстріляло на третій день війни

Та не лише замучених довгими місяцями неволі в’язнів тюрем пускали в розхід відступаючі совєти. Про існування цієї  могили більш як півстоліття мешканці Камінь–Каширського та довколишніх сіл не знали нічого. Косили тут сіно, садили картоплю, випасали худобу. А ті, хто знав, мовчали. Лише в роки української незалежності цю трагічну сторінку історії вдалося відтворити у деталях. Самотній хрест у полі неподалік Каменя–Каширського важко не помітити — він високо здіймається над насипаним горбиком землі. Серед багатьох безіменних могил, яких немало розкидано по лісових хащах моєї малої батьківщини, ця — особлива. На цьому полі під лісом знайшли свій вічний спочинок не «українські буржуазні націоналісти» чи «українсько–німецькіфашисти» (так іменувала радянська влада вояків УПА). Тут знайшли свою смерть перші жертви Великої Вітчизняної — шістнадцять поліщуки-новобранці, призвані до Червоної армії. Їх розстріляли 24 червня 1941–го тільки за те, що вони на кілька годин запізнилися до військкомату.

Якби не хлопчики–пастушки, які пасли корів неподалік, ніхто й ніколи не дізнався б, що ж сталося у полі по дорозі до села Гута–Камінська 24 червня 1941–го. Бо в архівах не збереглося нічого, що могло б вивести на слід тих поліських хлопців і чоловіків, які знайшли свою смерть на рідній землі, навіть не взявши до рук зброї. Прізвища їх невідомі, бо архіви військкомату зберігають матеріали вже післявоєнних років. Тільки свідчення випадкових очевидців, зібрані директором Камінь–Каширського народного краєзнавчого музею Наталією Пась та журналістами районної газети «Полісся», відтворили картину тієї трагедії.

Одним із тих, хто бачив, як розправилися радянські військові з поліськими новобранцями, був Павло Кривдик. Коли почалася війна, дядькові Павлові було десять років. Усі деталі тих днів його дитяча пам’ять зберегла до дрібниць. Він запам’ятав навіть, куди впали перші німецькі бомби на Камінь–Каширський, що розташований за  110 кілометріввід Бреста і  зазнав німецьких бомбардувань уже 22 червня.

—У  вівторок 24 червня,  ми з братом і хлопцями пасли худобу недалеко від нашого хутора. У тому місці жив до війни поляк Андрієвський. Бідний був, але перші «совєти» його таки вивезли у Сибір. Тоді вивозили тільки за те, що поляком був. Як зараз бачу, як iдуть вони з чотирма дітками до вокзалу. Сніг, заметіль, а їх вантажать на станції у товарняк… Із хати їхньої зняли верх, розтягнули все. Місце позаростало кущами й терном. І  ми там недалеко випасали худобу й гралися в пекаря. Коли раптом дві машини приїхали. Висипали з них військові і хлопці цивільн із тлумачками за спиною. Хлопців вишикували, як на перекличку. Але лицем  до лісу поставили. «Диви, Павло, що роблять!» — крикнув мій старший брат Микола, коли військові спрямували зброю у бік хлопців. Від страху ми заповзли у рівчак. Крайній зліва чоловік зробив два кроки убік і намагався втекти, але куля наздогнала його. Коли розстріл закінчили, тіла полили з каністри бензином й кинули факел. Здійнялося високе полум’я, повалив густий білий дим і запахло неприємно горілим людським тілом. Ще підтягнули до купи й кинули у вогонь того, що лежав збоку. І поїхали. Ми ще трохи полежали й вийшли. Я близько туди не підходив, страшно було. Неподалік звідси жив у лісі Никанор Боденчук. Він теж саме нарвався, коли все це тут творилося. Заховався у канаву, діждався, поки всі поїхали, й став витягувати з багаття тіла–головешки, щоб не обгоріли до кінця, щоб можна було хоч когось впізнати. Шістнадцять чоловік їх там було. А Боденчука потім вивезли наСибір як куркуля.

Підвечір на те місцезнову приїхала машина з військовими. З ними було двоє цивільних, яких змусили копати могилу й скидати туди  тіла. Цих двох теж розстріляли й кинули до ями.  Солдати засипали й розрівняли землю, щоб нічого не було видно.

У ті червневі дні далекого 1941–го на Поліссі у розпалі була косовиця. Селяни громадили сіно, запасаючись кормами для худоби на цілу зиму. І коли Авраму Мазуру з Каменя–Каширського  прийшла повістка з військкомату, він на хуторі саме складав зі старим батьком сіно у стіжок. Хлопець вирішив привезти ще кілька копиць, перш ніж іти на фронт. Бо хто поможе потім батькам? Закінчивши роботу, він попрощався з рідними й поїхав коником у військкомат. Але його з іншими новобранцями iз сіл чомусь закрили в одному з приміщень біля конюшні. За розповідями родини, Аврам дуже гарно співав. І там, у військкоматі, зачинений на замок, він затягнув тужливу рекрутську пісню. Це неаби як збісило військове начальство, яке щодня прибувало сюди. Начальники у погонах забігали по двору, матюкаючись. А потім загуркотів автомобіль, в який новобранцям наказали вантажитися. Саме Аврам намагався під час розстрілу втекти і його тіло лежало зверху на купі трупів. Родина на другий день після трагедії забрала й похоронила його на кладовищі. Та мало хто знає, що розстріляних 24 червня могло бути значно більше. Бо того дня припізнилися на збірний пункт — хто на годину, хто на кільканадцять хвилин — не лише цi шістнадцятеро. Ще стільки ж бранців сиділи під замком в іншому приміщенні, коли першу партію повезли розстрілювати. Конюх військкомату Степан, прізвище якого так і не вдалося встановити, відчувши недобре, збив замок і сказав тікати. Це й врятувало від смерті новобранців.

Радянські військовополонені просять хліба…

Червоний фашизм живіший всіх живих

На  такі могили, як ця у полі, і ті, що у  Луцькій тюрмі, треба приводити тих, хто досі ностальгує за радянським минулим, за червоними прапорами, георгієвською стрічкою, дешевою ковбасою та іншими  «здобутками» комунізму.  Може хоч  тут, на кістках і черепах розстріляних,не важливо ким —  НКВС  чи  німецькими  нацистами,  хтось  позбудеться історичної  амнезії й остаточно усвідомить, що  не шкодувати треба за тим минулим, а молитися, щоб воно більше ніколи не повернулося на нашу землю.  А територія  довкола Луцької тюрми мимоволі стала музеєм жертв тоталітарних режимів (створити  його  тут  обіцяли не раз  різні волинські владці вже незалежної  України та руки до цього не доходять). Це знакове місце, де з чистою совістю можна ставити знак рівності між комунізмом і фашизмом. Бо в’язні радянських тюрем  і німецьких Шталагів страждали й помирали однаково…

«Я не хочу вертатись на свою вітчизну, доки там панує більшовизм, тому що  Сталін нищив Україну в парі з Гітлером. Сталін є союзником  Гітлера з 1939  року. Але для нас, українців, він є союзником Гітлера ще з раніших часів. Гітлер мав за мету винищити нас в ім’я панування фашистської Німеччини на нашій землі. Сталін нищив і нищить нас в ім’я панування своє партії і її т. зв. «марксистсько-ленінської доктрини», а фактично в ім’я панування російського червоного фашизму на нашій  землі і в цілому світі. Сталін поміг Гітлерові і вимордував нас по Сибірах і по казематах. Гітлер допоміг Сталінові, вимордувавши нас по Дахау та в тяжкій неволі. Ми не складали зброї в боротьбі проти напасників і не складемо її, хоч нас, 40-мільйонний український народ, вже майже стерто з лиця землі. Ось чому я і сотні тисяч нас не  хочемо вертатись додому  в  «країну  соціалізму».

Ці слова український письменник  і  політичний діяч  Іван  Багряний написав  у  1946 році  в  еміграції  ( памфлет  «Чому я  не хочу вертатись в СРСР»). Він, багаторічний  в’язень  сталінських  таборів, мав  на  це  повне  моральне  право. Та  які ж  вони  актуальні й дотепер! «Я не  хочу вертатись до  своєї  вітчизни саме  тому, що я  люблю свою  Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, себто національний патріотизм, в СРСР є найтяжчим злочином. Так  було  цілих  25 років, так  є  тепер.  Злочин  цей зветься  на  більшовицькій  мові — на  мові  червоного  московського  фашизму — «місцевим  націоналізмом».

Чи  думав  він, що  і через  70   років  після  написання  цих  слів  нащадки  червоних фашистів знов будуть  вбивати українців  за їхню любов  до України, будуть таврувати «фашистами», а за тризуб відрубуватимуть  українським   хлопцям  руки, а  за жовто-блакитний державний   прапор  на  українській  землі  Донбасу   розпорюватимуть українцям   животи?  Якщо   хтось  думає, що   червоний  фашизм  в  Росії  канув у лету  —  не тіште себе  ілюзіями.

Російський фашизм у дії: українському добровольцеві 20-річному Василеві Пелишу бойовики відрубали                                                                     руку сокирою за витатуйований тризуб

«Хохлов нужно безпощадно  уничтожать  и уничтожать всех  до  единого. Их мерзких детенышей это особенно касается». Це  один  із  відгуків на проросійському  сайті  під  інформацією про безвіз  для України. Хочеться тішити себе ілюзіями, що таких  «кацапів»  у російському  суспільстві сьогодні одиниці, але… Країна, на  руках  якої  мільйони  безневинно  вбитих  і  згноєних  по  тюрмах,  досі  не спокутувала  свій  гріх. Німці  у розбомбленому Берліні у рамках денацифікації змушені були власними руками викопувати  тіла   убитих нацистами  жертв. У такий спосіб їм  робили щеплення від вірусу  нацизму. Хотілося  б  побачити, як  росіяни  відкопують  на  безмежних  просторах  Сибіру  мільйонні   кладовища  винищених  своїх  же  громадян та  представників  інших  національностей  з «братніх»  республік. Може  тоді  вони  по-іншому  подивилися  б  на  себе  у  своє  викривлене  генетичне  дзеркало…

Ніна  РОМАНЮК