У суспільних стереотипах люди мистецтва нерідко змальовуються далекими від буденних реалій і такими «трохи не від світу цього», особами, які не переймаються занадто ні матеріальним, ані тілесним. Мисткиня із Затурців Іванна Дацюк цей стереотип послідовно руйнує, пише Слово правди.

Художниця, відома серією портретів історичних осіб «Від Трипілля до сьогодення», з жагою скульпторки працює і над власним тілом, «виліплюючи» важкою працею у спортзалі рельєфні м’язи і надаючи йому атлетичної форми. І хоч далеко не всі близькі підтримують її у цьому, дівчина впевнена, що для себе робить все правильно. Адже результат роботи над власною фізичною формою допомагає їй і в повсякденному житті, і в творчості.

Портрети трипільців, князів і сучасних героїв та героїнь

Іванна народилася і мешкає у селі Затурці, що тепер вже Володимир-Волинського району, походить із творчої родини Дацюків: мама – скульпторка, дідусь був художником, тітка і дядько пішли його слідами, та й усе молодше покоління також пов’язало свій шлях з мистецтвом. Бабуся, хоч і педагогиня за освітою, теж має творчу жилку – робить декоративні витвори з природних матеріалів. Хист до мистецтва у цій сім’ї передається із покоління у покоління.

Професійний художник чи художниця повинні вміти писати у різних техніках і жанрах, але завжди мають той улюблений напрям, в якому згодом вдосконалюються й розвиваються. Іванна Дацюк обрала жанр портрету, бо цікавилася ним із дитинства. «Не раз чула: «Це так складно, так важко – писати людей». І це мені ще більше додавало охоти опанувати непростий жанр. Довести насамперед самій собі, що я можу займатися ним на високому рівні», – розповідає художниця. У сучасній мистецькій спільноті більш популярними є різноманітні декоративні жанри, портретисти ж лишаються у меншості. «Для роботи з портретом потрібне глибше знання анатомії, ретельніше навчання та більш кропітка робота. Не всі хочуть чи можуть на це витрачати час. А для мене це найцікавіше», – пояснює Іванка.

Фахову освіту вона здобула за напрямками «станковий живопис» та «монументальний живопис». Її масштабні полотна прикрашають інтер’єри посольства України в Пекіні, а розписи – стіни волинських і київських храмів, автошколи та інших закладів. Але серед знавців і поціновувачів сучасного українського мистецтва Іванна Дацюк найбільш знана як авторка історичних портретів.

У серії «Від Трипілля до сьогодення» – портрети давньоруських князів та княгинь, закутаних в хутро і закутих у залізні обладунки воїнів і воїтельок, вбраних в золото скіфських цариць і одягнених у характерне для козацької доби вбрання гетьманів, а ще – закутаних у хустинки та балаклави героїв Революції Гідності і «камуфльованих» кіборгів з Донецького аеропорту. За створення цієї серії Іванні Дацюк цього року присудили престижну мистецьку нагороду – міжнародну премію імені Іллі Рєпіна.

Уже згодом, після присудження премії, спілкуючись із суддями, художниця дізналася, що вирішальним у цьому стало не її ім’я чи рекомендації колег по цеху, а, власне, творчість: вони зізналися, що звернули увагу на її роботи і прийняли рішення про те, аби відзначити їх премією, навіть не знаючи, хто їхній автор.

Важливим у творчому житті Іванни Дацюк є розпис храмів. Для цієї роботи треба мати не лише мистецьку, а й певну духовну підготовку. «Священники, коли звертаються із замовленнями на розпис стін, запитують, чи дотримуюся посту, чи ходжу до сповіді, – розповідає художниця. – На щастя, це питання не ставить мене в глухий кут. Бо стараюся регулярно сповідатися, постую з дитинства, оскільки у нас сім’я набожна, релігійних приписів дотримуємося здавна і звикли до цього змалечку. Тримати піст мені не складно і це зовсім не заважає серйозним фізичним навантаженням, які потрібні у спорті. Адже й на веганстві можна тренуватися, піднімати штанги, і все даватиметься легше. Більше сили з’являється».

Як бодібілдинг допомагає у творчості

Спорт у житті Іванки був присутнім із дитинства. Дядько «ганяв» їх малих, заохочував у перервах між заняттям мистецтвом приділяти увагу фізичній формі – відтискатися, присідати, бігати. «Ми були дуже маленькі, худенькі. Сидиш малюєш, ще й горбишся… А дядько каже: «Ворушіться трошки, це для здоров’я буде краще». Він мав рацію, бо від довгих занять малюванням дійсно починає боліти спина», – пригадує Іванка. Розповідає, що з дитинства хотіла трохи набрати ваги, але щоб і здоров’ю не зашкодити. Їй порадили підкачати м’язи. Дівчина взялася за спорт серйозніше й почала отримувати задоволення не лише від навантажень, але і від їхнього результату.

«Мені сподобалося, як виглядає моє тіло, коли на ньому проявилося більше м’язів, сподобалося працювати над ним. Воно мені навіть допомагало для малювання, бо часом треба подивитися, як виглядає той чи інший м’яз у повороті, яке його положення. То тепер анатомію звіряю на собі. І так цим захопилася, що не хочу ці заняття покидати. Вже ці два мої захоплення для мене невід’ємні», – ділиться художниця. Додає, що зміцнені спортом м’язи полегшують і сам процес заняття творчістю: коли довгий час сидиш за мольбертом, менше болить спина.

Бодібілдинг – це, власне, і є скульптурування власного тіла. Іванна регулярними тренуваннями вибудовує своє тіло, м’язи, підбираючи для цього правильний підхід з допомогою тренера. “Спорт дає можливість коригувати фігуру в такий спосіб, щоб подобатися собі, щоб із нею почуватися комфортно, – зауважує дівчина. – І це також свого роду мистецтво”.

Утім, не всі близькі, знайомі і навіть підписники у соцмережах розділяють цю думку: якщо одні захоплюються тим, як Іванна працює над собою, і кажуть, що їх її приклад мотивує, то інші критикують через буцімто занадто помітні м’язи. Мовляв, жінка має бути слабкою, ніжною, тендітною, а не хизуватися рельєфною спиною, «кубиками» на животі і міцними біцепсами.

“Отакою тендітною я була змалечку, і мені це набридло, бо це дуже важко – заперечує Іванка. – Сила дає певну свободу. Ти можеш легко підняти якісь важкі речі, не мусиш чекати на чиюсь допомогу. Ти не залежиш від когось, керуєш своїм тілом і своїм життям сама. Та й на здоров’я це позитивно впливає: коли була маленька-худенька, то часто хворіла, а зараз уже й не пам’ятаю, коли востаннє чіпляла якусь застуду чи грип”.

“Мені здається, треба дослухатися не чужих порад, а власних відчуттів: чимені комфортно? – продовжує вона. – Якщо вас тішить те, що ви просите про допомогу і є люди, готові вам помогти – принести, подати тощо – то чому б і ні? Я змалечку росла з переконанням, що добре могти робити все самотужки, а ще краще – коли можеш і іншим допомогти. І не варто тут розділяти людей на «сильну» чи «слабку» стать. Кожна людина може бути сильною чи слабкою, залежно від її життєвих обставин та її власного вибору. А нав’язувати іншим, як їм поводитися чи виглядати – то навіть якось не по-людськи”.

Тренування для Іванни Дацюк – така ж важлива частина життя, як і робота. Для цього тричі на тиждень їздить у тренажерний зал до Луцька. “Тренер каже –працюю більше за всіх, – сміється Іванка. – Може, тому, що це справді подобається. Не завжди займалася в залі, років з 10 вдома просиділа. Але тренування ніколи не покидала. Зараз на кожному, яке проводжу у залі, викладаюся на повну силу. Підняти вже вдалося вагу в 110 кілограмів. Але все залежить від вправи і групи м’язів, яка в ній задіяна. Маленькими м’язами багато не піднімеш, великі можуть багато».

Для самовдосконалення немає меж – ні у спорті, ні в мистецтві. Працюючи над власним тілом, Іванка ставить конкретні ціни – де підтягнути в об’ємі, де дібрати м’язові масу. Її мистецькі плани також частково пов’язані зі спортом: хоче попрацювати над серією портретів сучасних спортсменів, досконало відтворити анатомію тренованих м’язів і показати красу атлетичного тіла. «Бо я вважаю, що Бог створив наші тіла надзвичайно красивими і сильними. І якщо я маю хист правильно і достовірно зафіксувати їх на полотні – то потрібно це зробити», – каже художниця.

Віталіна МАКАРИК