«В бою помирати», чи «Жити в путах, мов німі раби»: який вибір стає «солодшим» українцям

Показати всі

«В бою помирати», чи «Жити в путах, мов німі раби»: який вибір стає «солодшим» українцям

Чого дурні – бо бідні, чого бідні – бо дурні. Українська приказка про українців. Про наш менталітет. Льодовикова Скандинавія досягла найвищих стандартів якості життя у Європі, острівна Японія – світовий центр нанотехнологій, пустельний Ізраїль – лідер Близськогосхідного регіону з кращою в світі медициною і однією із найбільш ефективних армій світу. Країни, які не мають і десятої долі ресурсів, яких має Україна, живуть в десятки разів щасливіше, ніж ми.

КРОК ВПЕРЕД, ДВА НАЗАД: ТАНЦІ «УПИРІВ» НА МОГИЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНМІКИ

Україна має два моря, лежить на перетині торгівельних шляхів з Азії у Європу, має кращі в світі чорноземи, одні з найбільших запасів лісу, величезні запаси корисних копалин – від мідної руди та піску до бурштину і золота, не кажучи вже про власні запаси вугілля, нафти і газу. Ми маємо атомну енергетику, металургію, машинобудування, ми – найбільша житниця Європи. Перераховувати економічний потенціал України можна на цілу сторінку. Разом з тим ми залишаємось найбіднішою нацією Європи, і не просто борсаємося на одному місці, а далі падаємо на дно.

У 1991 році Україна отримала другу за потужністю економіку серед колишніх республік СРСР і мала всі шанси стати однією із найбагатших країн Європи. Однак стала однією із найбідніших. Тоді економіка тільки починала падати, ВВП становив 77,5 мільярдів доларів США, або ж 1489,7 доларів на одну особу, і це вже було на 8,9% менше, ніж минулого року. Далі економіка продовжувала падати щороку, і в 1994 році показала рекордне падіння – 22,6%. В тому ж році достроково змінилася влада, перший Президент України Леонід Кравчук поступився на виборах Леоніду Кучмі. З того року темпи падіння економіки почали скорочуватися, а в 1999 році ми вперше за роки незалежності почали рости. Спочатку на 0,6%, далі – 6,7%, 10%… У 2004 році Україна показувала одні із найбільших темпів росту економіки у Європі – 12,6%. А тоді стався перший майдан – Помаранчева Революція.

Вже у 2005 році ріст ВВП скоротився з 12,6% до 3,8%. А в 2009 році, коли настала світова фінансова криза, ми знову провалилися на 14,8%. В наступні роки невеликий ріст відновився, та в 2014 знову відбулася Революція і ми просіли на 6,3%, через війну у 2015 році економіка обвалилася ще на 9,4%. Далі почався невеликий ріст на 2,9-3,8% щороку. Всі ми пам’ятаємо, наскільки кожен із нас став біднішим у 2014-2015 роках, коли через шалену інфляцію мінімальна зарплата в Україні у доларовому еквіваленті обвалилася із приблизно 150 до 50 доларів США. «Патріотична» влада у вишиванках нам розповідала, що все це через війну. Звісно, доля правди в цьому є, адже ми втратили туристичну перину – Крим, та частину промислового Донбасу. Однак, на моє глибоке переконання, основна причина в іншому – в тотальній корупції і розкраданнях.

Всі ми знаємо як виводяться бюджетні кошти. Схемі прості і очевидні, наприклад, якась державна структура оголошує багатомільйонний тендер на щось, якийсь товар. В Україні є виробництво цих товарів і завод міг би продавати напряму, але ні. Існує ряд фірм-посередників. І ось ці «Роги і копита», які переважно існують тільки на папері, і виникають за місяць до оголошення тендеру, купують товар у виробника і за в рази дорожчими цінами йдуть на тендер і безумовно його виграють. За цими фірмами стоять «уважаємиє люді», у деклараціях яких – тільки офіційні зарплати, зате їхні родичі обов’язково «успішні підприємці». І ось ці «упирі» будують замки і палаци у Конча Заспі і цілими під’їздами скуповують квартири  у новобудовах Києва. Цілі системи пов’язаних між собою фірм, як павутина, зрештою замикаються на Кіпрі чи Вірджинових Островах, чи, як у випадку із Петром Порошенком, на Панамі. Часто зареєстровані на довірених осіб, так, щоб всі кінці уводу, і так, щоб не платити жодних податків в Україні. Про це роблять розслідування журналісти, однак, не правоохоронці. Бо ж все законно. Та й самі правоохоронці зайняті іншим – там інші схеми, вже відверта корупція, ціла вертикаль, по якій фінансові потоки течуть із самого низу до самого верху. «Бізнес» на криміналі.

Бурштин на Поліссі роками добували нелегально, держава не мала з цього і копійки, на Донбасі нелегально добувають вугілля у небезпечних копанках, ліс-кругляк за кордон вивозять під виглядом дров, і взагалі на митниці відбуваються чудеса, через що Україна втрачає мільярди. Всюди втрачає, втрачає і втрачає… бюджет України як діряве відро. І щоб хоч якось його заповнити нам збільшують податкове навантаження, таким чином утримання бюджету повністю лягає на плечі дрібних і середніх підприємців. Ті ж, у свою чергу, переводять бізнес в «тінь» – хтось отримує «сіру» зарплату, а хтось взагалі працює неофіційно. Підприємців можна зрозуміти, адже для багатьох щоб оплатити всі податки – треба працювати собі у збиток. Більше того, коли різні контролюючі органи виявляють такі порушення, то виявляється, що підприємцям дешевше заплатити хабар і «порішати» питання, ніж сплатити офіційні штрафи, і, потиснувши руки, сторони ці питання закривають. А потім чиновники і політики бідкаються, що економіка України на 60% перебуває в «тіні». Ні, це не економіка, це життя 60% українців перебуває у «тіні».

ЗОВНІШНЄ УПРАВЛІННЯ ТА КОРУПЦІЯ ВБИВАЮТЬ НЕ ГІРШЕ, НІЖ ВІЙНА

Життя середньостатичного українця досить сіре. Щоранку ми сідаємо у роздовбану тридцятилітню смердючу маршрутку, бо немає коштів у бюджеті, щоб закупити нові. Їдемо на цій маршрутці, у якій літом у салоні +50, а взимку можна примерзнути до вікна, по роздовбаній дорозі, бо немає коштів залатати ями. По дорозі на роботу, де зарплати вистачає тільки на оплату комуналки і харчі, завозимо дітей у дитсадок чи школу, куди треба здати чергові 200 гривень. Потім заходимо у лікарню до сімейного лікаря, з яким у нас договір, за який ми вже заплатили зі своїх податків, але, виявляється, безкоштовно лікар нам може хіба що поспівчувати. Але ми, українці, не падаємо духом, відкриваємо Фейсбук і з почуттям гумору пишемо пост, щось у такому стилі: «Побачив ціни в аптеці – вирішив, що краще померти. Побачив ціни у бюро ритуальних послуг – повернувся в аптеку». І повертаємось ми додому пізно ввечері, вступаємо у калюжу, бо яму під під’їздом теж нема за що залатати, і ліхтарі не світять, бо ЖЕК заборгував за електроенергію, і щастя ще, якщо «спортсмени» у під’їзді не попросять закурити, бо через підняття акцизів пачка сигарет вкотре подорожчала…   І ось нарешті ми всідаємось на дивані, вмикаємо телевізор і, чесно кажучи, спочатку не розуміємо, що ми дивимось, серіал «Слуга народу» чи випуск новин. Бо ніби і смішно, але хочеться плакати.

Михайло Саакашвілі, який безумовно найяскравіший політик пострадянського простору, свого часу, у часи президентства Петра Порошенка, був лідером опозиції номер один. І він перший, хто кричав, волав про соціально-економічну і демографічну катастрофу в Україні. Він говорив, що з такими темпами росту економіки ми зможемо наздогнати показники 2013 року лише років через десять. Він попереджав, що Україні загрожує справжня трагедія – економічно-активне населення масово покидає країну, а залишаються тільки діти, студенти, бюджетники і пенсіонери – соціально-незахищене населення, яке потребує соціальних виплат, які вже просто нізвідки брати. Він відкрито казав, що сильна Україна нікому насправді непотрібна, окрім самих українців. Він казав, що в України достатньо потенціалу і потужності, аби за один рік вийти з кризи, і в наступні роки показати найвищі темпи росту у Європі і за кілька років наблизитися до передових країн ЄС за показником ВВП на душу населення.

Сьогодні Михайлу Саакашвілі дали якісь мінімальні можливості реалізувати свої амбіції і не на словах, а на ділі довести ефективність. І його риторика дещо змінилася. В одному із ефірів він сказав приблизно так: «Годі чекати, що за вас хтось щось зробить, почніть із себе». Це було сказано досить емоційно, у його стилі, у відповідь на запитання про відсутність результатів реформ. І я вимушений вступитися за пана Михайла. Дійсно, українці себе ведуть як в тому анекдоті про набожного чоловіка: тоне корабель, людей у рятівних жилетах підбирають рятувальні човни, а один чоловік відмовляється від допомоги, каже – мене Бог врятує. Відмовився від одного човна, другого, третього… зрештою, втонув і потрапив у Рай. Там зустрівся з Богом і запитав: «Боже, я ж так в тебе вірив, чому ж ти мене не врятував?» На що Бог відповів: «Тому, що ти дурень. Я ж за тобою аж три рятівні човна присилав». Так і українці, чекають своєрідного «бога»-політика, месію, який помахом чарівної палички вирішить всі проблеми. В 2005 такого вбачали у Віктору Ющенку, йому навіть присвячували пісні, у 2014 – більшістю проголосували за Петра Порошенка в першому турі, вже у 2017 той же Саакашвілі виводив «Марш мільйонів», а в 2019 73% обрали «нове обличчя» – Володимира Зеленського, повіривши у телевізійну казку «Слуга народу».

Ми, як язичницькі племена, скидаємо з п’єдесталу «богів», які не виправдали наших сподівань, і починаємо створювати собі нових кумирів. Може досить? Не виправдовую себе і не відмежовую від решти нерозумних моїх співвітчизників, адже десь в глибині душі теж ще трішки вірив у нове дихання української політики після перезавантаження. Але сьогодні рожеві окуляри повністю посипалися. Далеко ходити не потрібно, варто подивитися лише на кадрову політику президентської команди і все стане ясно. І «Волинь.Правда» про це неодноразово писала.

Балансуючи між олігархічними структурами Ігоря Коломойського та Джорджа Сороса, у Зеленського вирішили надати місця у Кабміні таким, як, наприклад, відверто дибілкуватий Тимофій Милованов, який заявив, що йому плювати на Україну, а на мотиваційних тренінгах, які він проводив до своєї політичної кар’єри, вчив студентів знищувати конкурентів всіма доступними способами, без правил і моральних принципів, боротися за місце у «піщєвой цепочке». То ми для них корм? Ніяк не можуть нажертися? Дивіться, не подавіться. Такі відверті моральні уроди отримали серйозні посади вже при новій владі Володимира Зеленського і почали педалювати «реформи», які насправді просто вимагає МФВ як запобіжник і гарантію повернення боргу, який, нагадаю, виник і поглиблюється через проблеми, описані вище, і створені нам «уважаємімі людьмі» всіх мастей. Тішить хіба що те, що це непорозуміння досить швидко усунули, поки воно не встигло наробити непоправних бід для України. Ну, а такі дурники як, до прикладу, ресторатор-депутат Микола Тищенко хоч і не створюють таких серйозних проблем і не несуть явної загрози національній безпеці, та все ж балів президентській компанії геть не додають.

Те, що відбувається у Києві – взагалі на голову не налазить, але і на Волині представники нової команди встигли відзначитися. Як можна зрозуміти інцидент з колишнім начальником департаменту соціальної політики, який прямим текстом вимагав підлеглих повернути йому 90% виплачених премій? Так, його звільнили, але, як то кажуть, осад залишився. В ОДА навіть не намагалися спростувати інформацію, чи бодай, якось прокоментувати, вибачитися, визнати свою кадрову помилку. Лишили без коментарів, ніби нічого не сталося. Мабуть, посадовці часів бандитського режиму Віктора Януковича читають ці новини і питають: «А що, так можна було»?

Слухаючи чиновників різних рівнів, чуєш від них одне: «Нам треба інвестор. От якби інвестор створив робочі місця, ось це так зажили б!». На Волині є великі інвестиції, в тому числі іноземні. Але до «іноземних», зареєстрованих українцями в офшорах, повертатися не будемо, з цим все ясно. А ось із внутрішніми інвестиціями, вкладених волинянами на Волині, через структури, які офіційно зареєстровані в Україні і платять тут податки – цікавіше. Взяти хоча б ту ж «Волинську ягідку» родини Володимира Бондара. Чим не інвестиційний проект? Так замість того, щоб підтримати виробництво, розвиток бізнесу і сплату податків, починаються атаки у ЗМІ і навішування ярликів. Не знаємо, чи стикалися інші підприємці, які працюють у сфері аграрного бізнесу, із подібними прецедентами, але розуміючи реалії українського бізнесу, цілком припускаємо, що стикалися, але, мабуть, не наважилися про це говорити відкрито.

 

РАБІВ ДО РАЮ НЕ ПУСКАЮТЬ: АКТИВНА МЕНШІСТЬ БЕЗСИЛА ПРОТИ ПАСИВНОЇ БІЛЬШОСТІ

От і як тут можна жити? Якщо на чисту зарплату молодій сім’ї вижити неможливо, а навіть якщо вдається відкласти перший капітал і розпочати власну справу – доводиться викручуватися і виживати за копійки в умовах, коли конкуренти, пов’язані зв’язками із владними структурами, що «косять капусту» на схемах. Рано чи пізно доводиться починати грати не по правилах або сходити з дистанції. І ось коло знову замикається. Володимир Зеленський закликає заробітчан повертатися додому, але вдома їм нічого не можуть запропонувати. Ні-чо-го…  Я хоч і не націоналіст, але вважаю себе патріотом України з дитинства, скільки себе пам’ятаю. І відверто кажу, що ріднішої країни в світі не існує, прожив би тут все життя. Але час від часу виникають думки – а чи можна це існування назвати життям? І все більше починаю розуміти тих, хто махнув рукою і поїхав світ за очі. Так, не всім поталанило, більшість обрали важкі сезонні роботи і щоразу повертаються в Україну до сім’ї. Та вже чимало наших співвітчизників перевезли свої родини за кордон, знайшовши там роботу, людське ставлення, і самих себе. Там вони розпочали нове життя.

Нас вчили зі школи любити свою країну, будувати її, вірити в неї, нас вчили брати відповідальність за долю України на себе, що все в наших руках. І ми в це вірили. Деякі настільки сильно, що віддали своє життя за Україну на Майдані і на війні. Та час від часу хандра накриває навіть дуже сильних духом. Сьогодні я б поділив українців (маю на увазі жителів України всіх національностей) на такі умовні групи: «патріоти» – ті, які ще вірять, незважаючи ні на що, «космополіти» – ті, яким в принципі байдуже, де жити, просто в даний момент їм в Україні комфортно, «пристосуванці» – ті, які вписалися в схеми, обслуговуючий персонал фінансово-промислових структур, «упирі» – основні бенефіціари фінансово-промислових груп, які витискають з України всі соки. Та чи не найбільша група – це «люмпени», «німі раби», яким в принципі, все по барабану, вони не здатні брати відповідальність не те, що за долю країни, а за свою власну долю. Вони не управляють власним життям, воно з ними стається, саме собою, вони живуть за принципом: «Якось воно буде, поживемо – побачимо, гірше не буде, чекали більше, почекаємо менше». Їм всі свої біди простіше перекласти на когось – Путіна, Порошенка чи Зеленського, не важливо… І своєю бездіяльністю ці люди створюють проблеми перші групі – умовні групі «патріотів», які намагаються гідно виховувати дітей в цих умовах, будувати себе, будувати свій бізнес чи просто віддано виконувати свою роботу, соціальну функцію, окрім того нести інше смислове навантаження свого існування – волонтерити, допомагати, підтримувати, розвивати все, що бачать довкола: власний будинок, власний двір, вулицю, місто, громаду. І вони не шукають винних, на відміну від «люмпенів».


Давньогрецький поет Анакреонт, що жив 2 з половиною тисячі років тому, написав ніби про них: ««Афиняне, не приписывайте вашего бедствия богам: оно порождено вашим развратом, вы сами дали силу гнетущим вас рукам». І поки одні тягнуть своє ярмо, існують, покладаючи надії на Бога і чергового «доброго царя», а відповідальність на когось іншого, інші співають іншу пісню: «Солодше нам в бою помирати, ніж жити в путах, мов німі раби». Лиш біда в тому, що перших все більше, а других все менше, і ми переживаємо злам цінностей у хибну, нехорошу сторону, в системі координат якої активна меншість, на жаль, ризикує опинитися поза межами нормального.

Колюхов Роман

Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вибір редакції