Справжнє прізвище відомого українського прозаїка,лауреата Шевченківської премії Анатолія Дімарова – Гарасюта. Він народився 1922 року на хуторі Гараськи неподалік від Миргорода. Під час розкуркулення,аби вберегти дітей,батьки розлучилися. Мати переїхала в село Студенок на Харківщині й змінила в метриках прізвища дітей – з батьківського Гарасюта на своє дівоче.

Шлях у літературу Анатолій Дімаров фактично розпочав із Волині. Незадовго до завершення земного шляху з майстром слова (помер 29 червня 2014-го) було записано інтерв’ю,що побачило світ сьогодні в «УП».

«Своєю другою батьківщиною вважаю Волинь,Луцьк,– розповідав Анатолій Дімаров. – Я туди приїхав сталіністом,партизанський загін організував. А коли наші війська звільнили Луцьк від німців,слідом за нами прийшли кадебісти. Чим вони зайнялися в першу чергу? Бібліотеками. Почали вилучати всі книжки,які видавалися в Західній Україні,і звозити в церкву,щоб пізніше спалити. Вони навіть «Капітал» Маркса викинули,бо за радянської влади «Капітал» видавали без останнього розділу,у якому автор переглянув свої погляди й сказав,що диктатура пролетаріату обов`язково приведе до диктатури одиниць і свавільного терору. Я тихенько вкрав «Капітал» і законспектував той останній розділ».

Згадуючи про так званий радянський період,письменник констатував: «Правди ніхто писати тоді не міг. Уявіть лишень,як ці письменники вільно дихнули в часи незалежності,і як у них груди боліли від цього вільного повітря».

«Я воював за Радянський Союз і за Сталіна. Але Луцьк зробив мене націоналістом»,– зізнавався Дімаров.