Окрайчик Любешівщини, що притулився до Білорусі унікальними краєвидами Національного природного парку «Прип’ять–Стохід», іронічно називають «кінцем світу» і місцем, перед яким розвертаються навіть ворони. Та, побувавши тут одного разу, ви говоритимете про це місце із захватом, емоціями, трепетом, але точно без іронії. А ще після першої ж мандрівки незрозумілий внутрішній магнетизм неодмінно знову затягне вас сюди. Про незабутню подорож нетрями волинської Амазонії і первозданну, дику красу таємничого Полісся – у матеріалі «Волинської правди».

Національний природний парк «Прип’ять–Стохід» – місце, де природа ніби застосовує чари. Те, що у метушливому місті не виходило з голови, тут ніби розчинилося у повітрі. Нічого гнітючого, тільки природа і суцільний спокій. Така місцина – ідеальний варіант для екотуризму і відпочинку від гамірного міста. Тут, щоправда, свої нестихаючі звуки – шум очерету і клекіт птахів. До слова, останніх на території парку – аж понад 230 видів. Тоді як загалом в Україні – трохи більше ніж 400.

Цьогоріч парк «Прип’ять–Стохід» святкує десятиріччя від часу створення. Його унікальність – у надзвичайних краєвидах, створених річками та озерами. Насамперед – річкою Прип’ять, яка тече десятками рукавів, русел, заводей та стариць, серед яких – численні заболочені та піщані острови. Усе це водне мереживо переплітається із блакитними озерами та річкою Стохід, утворюючи таким чином справжню волинську Амазонію, нетрі якої – заворожують.

Мандрівку парком розпочинаємо із рекреаційного пункту в селі Люб’язь. Тут туристи можуть залишитися на нічліг. Є шанс навіть «в гречку вскочити». У прямому, щоправда, сенсі. За парканом рекреаційного пункту росте сахалінська гречка приблизно у ріст людини. Кущі цієї рослини ростуть на Курильських островах, у Японії, на півдні Сахаліну і тут, на Любешівщині. На подвір’ї ж рекреаційного пункту – плантація фундука. У гаражі – машина-амфібія Truxor, яку використовують для розчистки русел від рослинності. Її парк отримав безкоштовно у рамках проекту Євросоюзу.

Від рекреаційного пункту прямуємо до озера Люб’язь, звідки починається один із водних туристичних маршрутів «Таємниче Полісся», протяжністю 18 кілометрів. Дорогою до човнів директор НПП «Прип’ять–Стохід» Олександр Сащук розповів, що усього є декілька маршрутів лабіринтами Амазонії. Їх протяжність – від 18 до 40 кілометрів. Долати ці кілометри води можна як на байдарках, так і на моторних човнах. Проте у парку не роблять ставку на масовий туризм. Адже головне – зберегти первозданність природи, різноманіття флори та фауни, які тут направду вражають кількістю унікальних видів. Тільки вдумайтеся, на цій території – 84 види червонокнижних тварин та понад 40 видів рідкісних рослин. До речі, для прикладу, половина всієї української популяції очеретянки прудкої зосереджена саме на території парку. А синиця біла, яка зображена на емблемі парку, взагалі гніздиться в Україні лише у середній течії Прип’яті та Стоходу.

Від берега відчалюємо трьома «моторками». Перша «сухопутна» локація – пташиний острів «Бровець». Це місце гніздування птахів, до якого в період підтоплення не дістатися із суші. Від гулу моторів човнів зграї птахів здійснялися над землею, яка, до слова, встелена лише пір’ям та покладами яєць. Тут – людині не місце, тож прямуємо далі. Вздовж берега – декілька піщаних насипів, які місцеві називають Лядинами. Улітку на них ростуть білі гриби, а у наметах відпочивають шанувальники усамітнення та тиші. Щоправда, дістатися сюди можна теж хіба на човні. З цим, як розповідають працівники парку, не проблема. Бо майже у кожного місцевого жителя є човен та бажання допомогти туристові за символічну винагороду.

Наша водна мандрівка триває. На березі видніється село Хоцунь, а далі починаються справжні плавні. З очерету вздовж шляху нерідко вилітають сполохані звуком мотору білі та сірі чаплі, лелеки. Їх тут – сила-силенна. У зарослях – боброві домівки, а на деревах гоголятні – хатки, споруджені для маленької качки – гоголя, яка особлива тим, що живе у дуплах дерев.

 

«Далі попливемо до гори. І таке в нас тут є», – сказав посеред шляху наш водій-екскурсовод Петро Петрович. Тож за декілька хвилин підпливаємо до урочища Муравина, яке працівники парку називають горою. Насправді ж це приблизно 20-метрове піщане підвищення, з якого, щоправда, відкривається надзвичайно красивий вигляд на плесо Прип’яті. На піску – сліди черепах та лисиць.

Остання й найбільш очікувана багатьма учасниками маршруту локація – село Сваловичі. Місце, де ніби зупинився час і поселилася вічність. Тут зливаються могутні і особливі водні артерії Волині – річки Прип’ять та Стохід. Але про Сваловичі – в окремому матеріалі «Волинської правди».

Наразі ж на календарі – літо! Саме час пакувати валізи. Тож, плануючи відпустку на островах, не забудьте і про первозданні острівки волинської Амазонії: без пафосу та крокодилів, але у гармонії з собою, природою та поліськими комарями.

Іванна РУДИШИН