«Москва далеко — законы наши»
 
Ось як все починалося: «Пользуясь попустительством лагадминистрации,группа заключенных третьего лагпункта в количество до 70 человек из числа уголовников и рецидивистов в ночь на 17 мая при поддержке украинских националистов,разрушив саманный забор,проникла в женскую зону. При попытке администрации надзорсостава и охраны вывести их они оказали сопротивление (із доповідної записки міністрові внутрішніх справ СРСР «Про масову непокору ув’язнених у Степовому таборі і про результати його ліквідації»).
 
Табірна адміністрація не розрахувала,що іскра,кинута нею у і без того наелектризовану тюремну масу,перетвориться у таке потужне полум’я. І що з незначного епізоду непокори розгориться повстання,яке триватиме понад 40 днів.
 
—Враз погасло світло в таборі. Шум,гомін,ламають закриті на замки двері,виривають грати з вікон: «Дівчата,виходьте на волю! Приказ вийшов,щоб нас не зачиняли на замки в бараках і зняли грати,а кати його не виконують». А дівчата по темних кутках,під нари,за грубки поховалися від страху. До ранку хто виліз зі своєї схованки,а хто дочекався дня. Відважніші разом із хлопцями ламали стіни із зони в зону. Вже і солдати проламують отвори зовнішньої табірної стіни,начальство в рупор закликає виходити на роботу,кому жити хочеться,через ці отвори. Дуже тяжко переживали ті,кому до волі залишилося кілька місяців,а то й днів. Страшно в зоні,а ще страшніше і соромно втікати від своїх. Що буде всім,то і мені — так думала більшість. Хлопці керують порядком,створили комісію,котрій усі мусили підкорятися. З’явилися пости з кількох хлопців біля кожного жіночого барака,щоб не було насильства. У робочій зоні велика дисципліна,недоторканність до всього майна. Хліб пекли і зменшили нам трохи тих грамів,щоб надовше ми могли втриматися на своїх вимогах. Багато радіють,що зустрілись мати з сином,брат із сестрою,жінка з чоловіком,односельчани. Гурт сектантів зібрався серед табору і палить на вогнищі те,що отримав від сатани — матраци,одяг,коци-одіяла. (Зі спогадів лучанки Катерини Вальчук,колись Гуцуляк — «Мотрі»).
 
В’язні вимагали: скоротити терміни ув’язнення всім засудженим на 25 років і пришвидшити перегляд справ. засуджених за контрреволюційну діяльність,встановити 8-годинний робочий день,заробітну плату для ув’язнених на рівні вільнонайманих,дозволити вільне спілкування між ув’язненими чоловіками та жінками,відмінити заслання після відбування покарання,викликати в табір на переговори члена Президії ЦК або одного із секретарів ЦК КПРС. Зрозуміло,що прийняти умови засуджених означало капітулювати. І табірна адміністрація допустити цього не могла. Як казав опер Бєляєв,якого особливо боялися політв’язні; «Москва далеко — законы наши». Самоуправство табірної адміністрації,яка керувалася цим принципом,нелюдські умови утримання,що не послабилися навіть після смерті Сталіна та Берії,постійні знущання та провокації — усе це й підштовхнуло до повстання.
 
— Свавіллю охоронців не було меж. У робочій зоні уб’ють одного-двох ні за що,а потім за руки і за ноги — і кинули в «запретку» (заборонену зону),і все,списали на «попытку к бегству». Охоронець отримує за це додаткову відпустку або нагороджується. Один раз вдалося,другий,і почали зловживати відпрацьованою схемою. На моїх очах на вахті вбили ні за що ні про що чоловік 13. І все зійшло з рук. Два листи на рік дозволялося нам писати. А потім знаходили їх цілими сотнями,схованими під камінням,тобто нікуди їх не відправляли. Прийняти наші економічні вимоги влада теж не могла,бо «ударні» будови,які зводилися руками в’язнів,втратили б дармову робочу силу. Ми працювали і на будівництві ТЕЦ,і збагачувальної фабрики,плотини,і на шахтах. І влада злякалася не стільки самого повстання,а того,що зупинилися роботи на цих ударних об’єктах. Почувши про наше повстання,почали страйкувати на мідних шахтах. Тобто почалася ланцюгова реакція саботажу. І їй треба було покласти край за будь-яку ціну,— згадував Василь Фурсик із Ківерців. —Пам’ятаю,приїхав на переговори до нас якийсь генерал з Москви. Він іде до їдальні,де проходили переговори,у супроводі нашого конвою із шаблями. Але ні до чого ті переговори не привели. Глєб Слученков,колишній власовець,сказав генералові у вічі: «Я тебе знаю і не вірю. Ти на Колимі давив нашого брата». (Він до Кінгіра був на Колимі,де теж були акції непокори). Незважаючи на повстання,зона працювала краще,ніж при табірній адміністрації. Все працювало,порядок був на найвищому рівні. Кузня працювала день і ніч. Кували шаблі,піки. Спочатку нам хотіли перекрити подачу води,але злякалися. Потім з міста приїздили машини з продуктами,але їх у зону не пропустили. Та склади з харчуванням були на повсталій території,і ми не голодували. А з гучномовців усе закликали: «Выходите на работу,не слушайте кучки бандеровцев!».
 
Саме для того,щоб залякати «бандеровцев»,у Кінгір iз Колими незадовго до повстання привезли більш як триста злочинців-«битовиків»,якими командував такий собі капітан Воробйов. Казали,що їх возили по зонах,де утримували політв’язнів,«порядки наводити».
 
— Це були «блатняки»,«суки»,даруйте за вислів. Вони мали якісь свої партії типу «Червоної шапочки» чи біс їх маму знає. І ось вони мали поставити нас на місце. 16 травня вони першими полізли у жіночу зону,а ми мусили йти за ними,щоб захистити від насильства жінок,бо у багатьох із нас у жіночій зоні відбували покарання сестри,матері,кохані. І ми не могли дозволити злочинцям і рецидивістам знущатися над ними. Це і спровокувало,а швидше за все,прискорило повстання,яке визрівало давно,— так вважав Василь Сергійович.— Після серйозної розмови з нашими представниками «зеки» сказали,що вони з нами.
 
А солдати в бараках добивали поранених…
 
Для придушення бунтівної зони табірна адміністрація обрала спосіб із погодженням з Москвою,який не застосовувала для придушення повстань у жодному з таборів: на світанку 26 червня у зону ввели два дивізіони воєнізованої охорони табору і дивізіон внутрішньої охорони у кількості 1600 чоловік,98 службово-розшукових собак із провідниками і три пожежні автомобілі. Для того,щоб знищити барикади і загорожі в середині зони,було використано п’ять танків Т-34. Оперативні групи військ під прикриттям танків одночасно були введені в зону і,використовуючи вибухові пакети,димові шашки,ракети,приступили до виконання завдання з блокування бараків і виведення в’язнів із зони.
 
«Тільки почало сіріти,як розбудив нас незвичний шум. Моя подруга Марійка Петрик боязко пригорнулася до мене і питає: «Що це за дивний шум,не подібний ні на машину,ні на поїзд,ні на літак?». Аж раптом страшний свист наших хлопців,крик,постріли,табірну огорожу вкрили солдати з націленими крісами в наші вікна. Ми з Марійкою забігли за грубки,дівчата попадали на підлогу і поповзли під нари,а в зоні вже танки таранять табірну огорожу,вугли бараків. В’язні біжать із барака в барак,а там уже є поранені,просять води,а вода перекрита. Ми біжимо з Марійкою у двір,а на порозі лежить убитий священик із Закарпаття. Як буря,стріляючи,проминули нас солдати,в глибині зони страшний крик — танки немилосердно давлять людські тіла. Відважніші хлопці кидають у танки банки з вибуховими речовинами,цеглою з розвалених бараків. У вікна бараків солдати стріляли запальними кулями,горіли нари,диміли матраци,а солдати в бараках добивали поранених. Ми з Марійкою у цьому страшному пеклі геть загубили свій барак. Він був розвалений,повний поранених і крові. Кров усюди — у бараках,на доріжках,у квітниках. Солдати зганяють недобитих за зону. Потім у зону заїжджають вантажні машини,і солдати як попало кидають у кузови мертвих,а ще недобитих проколюють штиками і везуть в уже заздалегідь викопані глибокі ями. І все це — на наших очах,з презирством дивлячись на нас. І раптом — дощ,злива,яка рідко буває у цих краях. Саме небо заплакало над цими нещасними,над цією страшною трагедією. Калюжі крові,що навіть проливний дощ не зміг їх змити,ще довго зеленими плямами нагадували про тих,хто тут,на цьому клаптику чужої землі,скінчив своє життя… Зойки доносяться зі шпиталю. Повели розхристану гуцулочку Парасю,зв’язану,до лікарні,бо згубила,бідна,від пережитого пам’ять. До роботи,яку б нам не доручали,ми не бралися,шукали місце,де б прихилити голову. На другий день в уцілілий барак,де нас,недобитків,трохи зібралося,зайшли московські генерали у червоних лампасах. Вмовляли забути «обіду» і виходити на роботу,мовляв,винуваті ви і ми,але нам треба помиритися. Розлючені дівчата кричали одна поперед одною: «Геть кати-убивці! Ви по коліна в крові ходите по землі,ви закатували сотні тих рабів,що на вас,на вашу брехливу державу так тяжко працювали». На диво,те черевате начальство мовчки повернулося і вийшло. Наші прибалтійські подруги добре не володіли російською мовою,але матюками так їх «поблагословили»,що ми з часу на час очікували виклику до «кума»,але,як не дивно,на цьому все й закінчилося».
 
Василь Сергійович Фурсик стверджував,що,за розмовами самих охоронців,вбито було близько тисячі в’язнів (з них 560 дівчат) і майже 2000 поранено. Він сам не бачив,але розповідали,як група дівчат узялася за руки і перегородила дорогу танкам,сподіваючись,що вони зупиняться. Танк не зупинився,а людські нутрощі ще довго теліпалися на закривавлених гусеницях. Фурсик сам бачив,як трупи згортали бульдозером.
 
— Хірург у госпіталі був,іспанець за національністю,Фустер,теж з ув’язнених. Класний був спеціаліст. Так він розповідав,що поранених було стільки,що у нього серце від роботи не витримувало,хоч до цього він його ніколи не чув.
 
Олена Олександрівна Скірук,дружина покійного Віталія Скірука,тривалий час листувалася з московськими журналістами,які досліджували кінгірські події та збирали свідчення очевидців. Скіруки довго чекали в гості італійську аспірантку Марту Кравері,яка писала наукову роботу на тему політв’язнів та репресованих,вивчала національно-визвольний рух народів колишнього СРСР,в тому числі досліджувала ОУН — УПА. На жаль,цієї зустрічі не відбулося. У 1998 році Віталій Скiрук помер,хоч Марта Кравері в Україну все-таки приїздила.
 
— Знаєте,я просила Віталія розповісти про Кінгір та про інші табори,де проходила його арештантська молодість. Лише один раз він узявся мені розповідати. І більше не зміг — йому було тяжко. Як його катували,коли повстання придушили… Дев’ять місяців він пробув у камері смертників. А записати свої спогади не міг,бо хворів тяжко,— згадувала Олена Олександрівна.
 
… Кінгір упав. Але він усім показав виняткову силу солідарності навіть у нелюдських умовах існування в радянських гулагах. Жоден з ув’язнених не вийшов на зустріч із рідними,яким раптом дозволили приїхати на побачення.
 
Навіть серед кримінальних злочинців не було жодного випадку втечі,крадіжки чи насильства. Політичні в’язні мали великий моральний вплив на усіх засуджених. Саме повстання в Кінгірі поклало край епосі насильства та вседозволеності карально-репресивної машини СРСР. У 1955-му почалося поступове звільнення ув’язнених із таборів,а невдовзі почався масовий перегляд кримінальних справ і були ліквідовані й самі табори особливого утримання.