Алевтинка Приходько народилася із величезним лобом та діркою в голові. Діагнози дитині лікарі один за одним набивали клеймами. Найгірше ж – що страшні та неправдиві.

Гідроцефалія, сидром Дауна, Фразера, Пфайффера – усі ці діагнози щоразу з новою силою  обпікали серце батьків дівчинки Юлії та Анатолія Приходьків із Луцька.

«У пологовому на нас узагалі не особливо зважали. Тоді свято було якесь, то наші проблеми відійшли на задній план. Потім же називали купу синдромів. Але всі вони з часом  зводилися до того, що донька має померти нібито від води в голові», – розповіла Юлія. До того ж, усі ці страшні діагнози дитині ставили без проведення генетичного аналізу. Тож, коли Алевтинці було півтора року, батьки повезли її на обстеження до Львова. Там пітьму медичних вироків трохи розвіяли. Проте, втішити нічим не змогли. У дитини – фронтальна дисплазія обличчя та черепа, краніостеноз. Від народження у дівчинки звужувався череп через передчасне зрощення його швів. Це призвело до сповільнення росту та зміни форми черепа.

Тож, вже знаючи ворога своєї дитини в обличчя, батьки кинулися шукати порятунок, незважаючи на страшні прогнози лікарів.

«Спочатку дізналася, що нам могли допомогти в Києві, але там бралися лише за дітей до одного року, а Алевтині тоді вже було два. Це було невимовне розчарування і відчай. Що вже пізно, сказали і в клініці в Мінську», – пригадує мама Алевтини. Утім, перечитавши безліч форумів в Інтернеті, Юля знайшла інформацію про клініку у Москві. Незважаючи на складну воєнну ситуацію, вирішила написати лист у Науково-дослідний інститут нейрохірургії імені академіка Бурденка. Із відповіддю – не забарилися. Написали негайно везти дитину у Москву на операцію.

«Вибір був невеликий – або операція, або смерть рідної дитини. Тут жодна мати довго не думала», – додала Юлія. Зрослі кістки черепа не давали нормально розвиватися мозку. Через це Аля майже не росла і не набирала вагу, хоча розумові здібності відповідали віку. Через вагу, меншу ніж 10 кілограмів, тонесенькі ніжки і велику голову, дівчинка нагадувала інопланетянку.

Першу операцію Алевтині зробили в Москві у серпні минулого року. Її повністю оплатив російський фонд. Проте, незважаючи на доброзичливе ставлення лікарів, про той період Юлія та сама Алевтинка пригадують із жахом.

Протягом чотирьох годин дівчинці у череп вставляли металеві конструкції – дистрактори для розширення черепа. Назовні ж вивели дротики, які протягом наступних чотирьох місяців двічі на день треба було підкручувати викруткою.

«Їхали ми додому із Москви у плацкарті. Грошей на купе не було. Я вийняла викрутку і кручу дитині голову. Жінка у потязі зомліла, побачивши. А далі почався жах – у Алі відкрилася кровотеча. Все у крові, одні люди рушники зносили, а інші – п’яні у потязі вікна вибивали», – з жахом пригадує мама Алевтинки.

Протягом наступних чотирьох місяців трирічна Алевтинка щодня терпіла біль та носила у голові залізо. Плакати ж Алевтинці – зась, бо від народження у неї грижа животика. Але найважче, розповідають батьки, донька страждала не від фізичного болю, а від образ людей, які раз за разом кидали у спину малечі жорстокі вислови.

Найгірше ж, ледь стримуючи сльози каже мама Алі, що не тільки діти прозиваються і досі, але й дорослі. І аватаром називають, і виродком. А часто і фотографувати приходять, щоб потім когось лякати. Дитина, коли з вулиці приходить, то дивується, коли хтось не казав на неї поганих слів, а не навпаки.

Згодом там же у Москві Алевтинку прооперували вдруге. Третю ж операцію робитимуть аж у п’ять з половиною років.  Вже тоді мають намір зробити повну реконструкцію черепа, перенісся, зближуватимуть очі. Є надія, але, на жаль, немає гарантій, що ця операція буде останньою.

«Не знаю, як ще півтора року витерпіти. Бо кожен день – виклик. Найперше – як відгородити доню від людської жорстокості. У нашому дворі до нас вже звикли, але як тільки виходимо в інший – починається жах. Аля ж хоче постійного спілкування, просить завезти її в парк, до дітей. А я боюся, бо знаю, що потім обоє страждатимемо. А друге – боюсь, аби організм дитини не потребував медичної допомоги, бо тоді всі тільки плечима знизують, ніхто за нас не береться», – каже Юлія Приходько.

На щастя, не так давно Алевтинку взяли у дитсадок №38. Тож хай  і півдня, але дівчинка має можливість  спілкуватися з дітьми, розвиватися. Удома ж грається із старшою сестрою Даною, песиком Ладою та котом Томом. Тварин, до слова, підкинули родині під двері їхньої малосімейки.

Інтелектуальний розвиток Алевтини, попри фізичні вади, відповідає її вікові. Дівчинка малює, складає пазли, розповідає вірші, вільно розмовляє українською, російською мовою, навіть співає англійською. Більше того, Аля повністю дає собі ради сама. Може залишитися наодинці вдома, якщо потрібно, взяти із плити чи холодильника їжу, допомогти мамі.

«Знаю, що таких дітей часто віддають у дитбудинки. Але хіба це вирішує проблему? Це ж і дитині не допоміг виздоровіти, і себе до кінця днів зненавидів», – каже Юлія. І, з посмішкою глянувши у бік, де грається маленька Аля, додає: «Вона моя маленька інопланетянка. Я боротимусь за неї до останнього».

Іванна РУДИШИН