«Коли в церкву не зайду, то все кажуть Христос Воскрес!»: святкове іронічно-саркастичне інтерв’ю із художником та гумористом Володимиром Камінським - Волинь.Правда

«Коли в церкву не зайду, то все кажуть Христос Воскрес!»: святкове іронічно-саркастичне інтерв’ю із художником та гумористом Володимиром Камінським

Показати всі

«Коли в церкву не зайду, то все кажуть Христос Воскрес!»: святкове іронічно-саркастичне інтерв’ю із художником та гумористом Володимиром Камінським

Як талант «українця із Західної України» і художника допоміг в армії, в чий портрет вклав всю душу, чого не вистачає сучасній волинській журналістиці, чи знайомий особисто з «колегою» по грі КВК Володимиром Зеленським, чому рівняни – «хитріші» патріоти, ніж волиняни, та як оригінально привітати друзів з Великоднем – ексклюзивне інтерв’ю «Волинь.Правді» художника, гумориста, журналіста та політика Володимира Камінського.

Вітаю Вас! Сьогодні ми записуємо особливе інтерв’ю, яке вийде напередодні дуже великого християнського свята, Великодня. Тому дуже хочеться, аби й розмова вийшла особливою, незвичайно позитивною.

Доброго дня! Інтерв’ю точно вийде іронічно-саркастично-політичним, оскільки я частково гуморист, а частково – політик.

«ТАЛАНТ ХИТРОГО УКРАЇНЦЯ ІЗ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ДОПОМАГАВ ВИРІШУВАТИ СВОЇ ПИТАННЯ», – ВОЛОДИМИР КАМІНСЬКИЙ ПРО СЛУЖБУ В АРМІЇ

Все ж Володимира Камінського на Волині, в першу чергу, знають як художника. Однак, наскільки мені відомо, у Вас немає відповідної освіти, адже за освітою Ви історик. Коли виявили у себе талант художника?

Це сталося дуже-дуже давно. Ще в школі я був так званим художником-анімалістом, тобто, я малював тваринок. У школі до мене підходили мої однокласники і казали: «Володька, намалюй мені папугу». Просили намалювати то одне то інше. Вчителька малювання приходила на урок і казала так: «Всі малюють те, що я поставила на табуретці, а Камінський малює, що хоче». Я, не маючи художньої освіти, малював, як міг. І це виховувалось не від художньої освіти, а, напевно, від світосприйняття. Я багато перемальовував. Переважно це були зображення собачок і котиків. Я починав з малювання тварин. І на перших персональних виставках серед моїх робіт було багато картин з тваринами. Я їх малюю і досі. Сьогодні я малюю людей, але вони, в якісь мірі, теж трішки тваринки.

Навчання в педінституті перервалося службою у Радянській Армії. Де довелося служити і чи пригодився талант у військах?

Дуже сильно пригодився! Відразу після педінституту я потрапив в армію, у Чернівці, у розвідроту. І там я почав малювати «стіннівку». Я вважаю себе журналістом з третього класу. У третьому класі я видавав газету «Зірка» піонерського загону імені Юрія Гагаріна. Тож перші свої малюнки і газети я видав у третьому класі. А коли я потрапив у Чернівці – там ніхто не запитував, що я вмію. Тому я виконував всі доручення, які мені давали. А коли всі інші хлопці вже спали, то мені доводилося малювати ще й «стіннівку», вона називалася «На варті».

Пізніше мене перевели служити до Польщі. Там мене теж переводили з місця на місце, але де б я не служив – я всюди малював. Всі роки служби в армії я малював і писав. А коли дізналися, що я ще й вмію друкувати на друкарській машинці – я став безцінним кадром, тому, що таких людей було дуже мало. Тоді мене перевели із розвідроти в штаб, і я фактично став діловодом. Я займався малюванням, писанням, розробляв шрифти, друкував на машинці, і крім того я служив так, як і всі інші. Тому спав дуже мало. Через деякий час мені дозволили спати стільки, скільки я хочу, оскільки знали, що я малював по ночам. Тому на перше місце в армії вийшов навіть не талант художника. Це, швидше, талант «кавеенівця», такого собі хитрого українця із Західної України, який в будь-якій ситуації вирішував свої питання так, як йому їх потрібно було вирішувати.

Ви сказали, що фактично з третього класу відчували себе журналістом, хоча освіта у Вас історична. Все ж у 1993 році Ви пішли працювати у Луцьке міськрайонне радіо. Історик і художник… Чому саме журналістика?

Це сталося правильно. У школі в мене був шикарний вчитель української мови та літератури Василь Федчак. Він вже в третьому класі навчив мене декламувати. І з третього класу я не тільки малював газети, а й декламував вірші. І коли я після цього всього потрапив до Луцька і вчився в педінституті, там просто почали шукати людей, які можуть декламувати. До того часу я вже кілька разів виступав на різних сценах, тому мене просто знайшли, взяли за руку… була тоді така Галина Літковець і нині покійний Василь Федчук… вони взяли мене за барки і привели на радіо. Я сів за мікрофон, прочитав новини і мені сказали: «Ти звідси нікуди не підеш. Будеш працювати». Тому ще до закінчення інституту я вже працював на радіо. Таким чином вміння правильно розставляти наголоси і робити паузи зробило з мене радіожурналіста. Хоча починав я як художник стінгазет, я їх редагував і в школі, і в армії і в інституті.

«БУДЬ-ЯКИЙ «КАВЕЕНІВЕЦЬ» ВАМ СКАЖЕ, ЩО ВОЛОДИМИР ЗЕЛЕНСЬКИЙ, ЯК АКТОР, «ПЕРЕГРАЄ́». ТОМУ І ВПОЛІТИЧНОМУ ПЛАНІ ВІН ПЕРЕГРАЄ́», – ВОЛОДИМИР КАМІНСЬКИЙ ПРО ГУМОР НА МЕЖІ ФОЛУ

Це був початок 90-их – початок становлення державності України. Якою в той час була луцька журналістика?

Коли я пішов в журналістику, я пішов відразу на луцьке міськрайонне радіо. Потім – на обласне радіо, пізніше на радіостанцію «Луцьк». Що відрізняє сьогоднішніх молодих людей, які працюють в журналістиці, від колишніх? На сьогоднішній день дуже не вистачає «польових» журналістів. Тобто, журналістів, відірваних від контенту Інтернету, а таких, які б йшли на вулицю і працювали там. Це в той час цінувалося найбільше. Вийди на вулицю, поговори з людиною, зроби матеріал, придумай контент. Не було тоді Інтернету. Це була так звана «польова» журналістика. Це була основа основ.

Зараз бояться люди піти на пресконференцію, на зустріч, бояться вийти на вулицю і просто поговорити з людиною. Це проблема номер один сьогоднішньої журналістики. Журналістів, які можуть це робити, лишилося на Волині мало. Це переважно старше покоління, кому вже за 50 років. Я сьогодні не можу назвати себе журналістом. Я швидше редактор, тобто, людина, яка просіює те, що вже є. Певно, починаючи з роботи на радіо, я вже перестав бути журналістом. Але до того я пройшов «польову» журналістику з нуля: я був в усіх районах області, в кожному селі. Був і в більшості сіл Рівненської області. Так було треба, така була робота.

Ви сказали, що окрім таланту художника, у Вас був ще якийсь такий особливий талант, як Ви сказали: «Західного українця, який може відстояти свої інтереси будь-яким способом». Можна сказати, що це в прямому сенсі цього слова «веселий і кмітливий». Відповідно, Ви були учасником Клубу Веселих і Кмітливих – КВК.  Всі ми добре знаємо, що Президент України Володимир Зеленський теж починав з цього.  Чи правда, що «кавенцівці»  – це своєрідне товариство, яке характеризується особливими дружніми зв’язками? Можливо, знайомі з чинним гарантом ще з часів його участі в КВК?

Так, він бував в ті часи у Луцьку в складі деяких команд. До слова, перший міжнародний фестиваль КВК в Україні приймав саме Луцьк. Нині покійний журналіст Юрій Яцюк був ведучим тих «кавенів», після нього – я був ведучим. До нас багато відомих учасників КВК приїжджали, однак, сам Олександр Масляков, на жаль, не був у Луцьку. Ті, хто приїжджав, казали так: «Є КВК хороший, є поганий, а є КВК міста Луцька». Просто це відрізнялося від усіх. Але всі вони приїжджали до нас, сиділи, дивилися, сміялися.

Особисто я з Володимиром Олександровичем не знайомий. Але будь-який «кавенівець» вам скаже, що Володимир Зеленський, як актор, «переграє». Тому і в політичному плані, на мою думку, він «переграє». Навіть будучи вже в «Кварталі-95» він «перегравав». Треба бути іноді трішки Тамбовським Вовком, якщо ви розумієте порівняння. Тамбовський Вовк ніколи не опуститься до рівня жартів Володимира Олександровича.

Якщо вже ми зачепили тему жартів і акторської гри, то мені пригадався чи не найбільш скандальний номер «Кварталу-95», щоправда, тоді вже Володимир Олександрович не був у складі гурту. Втім, його колишня команда втрапила у чималий скандал із номером про Валерію Гонтарєву. Пісню «Горіла хата» ще чи не місяць обговорювала вся Україна. Як ви ставитеся до такого чорного гумору, який вже, фактично, на рівень зловтішання вийшов?  

Дуже дякую за запитання. В гуморі є межа. Є сарказм, є іронія, є політична «заказуха». Ми, коли ще були студентами, і навіть пізніше, коли вже мали сім’ї, робили фестиваль чорного гумору «Крематорій шоу», уявіть собі! Тобто, у місті Луцьку на сцені ми робили фестиваль чорного (!) гумору. Саме там дозволялося жартувати «по-чорному». Щодо номеру про Валерію Гонтарєву – це не чорний гумор, це політична «заказуха». Вона саркастично-іронічного характеру, але вона має право на життя. В радянські часи можна було сісти в тюрму за анекдоти про Леоніда Брєжнєва чи будь-кого з вождів. Але ж ці анекдоти мають право на життя. Такі жарти мають право на існування, тому, що іншими словами наших людей «не проб’єш», а таке вони запам’ятають надовго. Тому тему чорного гумору я навіть підтримую.

«МЕНЕ ЗДИВУВАЛО ЙОГО ВІДНОШЕННЯ ДО МЕНЕ І ТАКИХ ЛЮДЕЙ, ЯК Я», – ВОЛОДИМИР КАМІНСЬКИЙ ПРО ІГОРЯ ЄРЕМЕЄВА

З цього ми бачимо, що дуже пов’язаний гумор, як не серйозна річ, з дуже серйозною річчю, такою, як політика. І Володимир Олександрович Зеленський в обох цих напрямках себе реалізував, і Ви так само, будучи у складі команд КВК, у 2002 році пішли працювати в зовсім іншу команду, яка далека від гумору,  це серйозна команда відомого волинянина, політика і бізнесмена Ігоря Єремеєва. Розкажіть, чому вирішили піти в політику, як познайомилися із Ігорем Мироновичем і якою людиною він був?

Окрім того, що ми займалися КВК, ми були першими на Волині, хто заснував рекламно-інформаційну агенцію – РІА «Наш час». Тоді ми займалися тим, що самі продукували новини, організовували людей на конференції. Цим ми займалися приблизно три роки. Тоді ми організували досить професійну діяльність, мали співпрацю з тодішньою владою. Ми перекривали проспект Волі і він перетворювався на «Проспект розваг» з якоїсь певної години вечора щонеділі. Там ми проводили безліч розважальних заходів.

І ось коли ми цим займалися вже досить довгий час, до мене якось звернулися із пропозицією попрацювати на Ігоря Єремеєва. Але тут мушу додати, що політикою я почав займатися в 1998 році, пішовши у партію «Реформи і порядок» Віктора Пинзеника. Я навіть балотувався до Верховної Ради України по Ковельському округу. Тому до того моменту, як мене запросили в команду Ігоря Мироновича, я встиг пройти в політиці всі щаблі – знизу до верху.

Скажу відверто, мене здивувало його відношення до мене і до таких людей, як я. Вони розуміли, що такі, як я, в команді потрібні: щоб ми їздили по районах, розмовляли з людьми, організовували заходи. Таким чином з часом я перетворився у фактичного прессекретаря Ігоря Єремеєва. От зараз Великодень, і я собі так думаю, що за всю свою журналістську кар’єру, я привітання із Великоднем, чи будь-яким іншим святом, написав стільки разів, що більше, мабуть, ніхто не написав. Я кожен раз писав по-новому, і кожен раз мучився, як би так зробити, щоб не повторюватись.

Щодо Ігоря Мироновича, то це була унікальна і одна зі знакових особистостей Волині. Знакова тому, що його ніхто ніколи не забуде. І це не тільки у Волинській області – це на всій Великій Волині. Бо він родом із Острожця, що на Рівненщині. Це людина, яка увійшла в історію України. Він був дуже трудолюбивим. Мені, як своєму прессекретарю, він довіряв по повній програмі. Він завжди казав: «Я знаю, що ти напишеш так, як треба», і ніколи не перевіряв мої тексти. Він був людиною не те, що толерантною, а мегатолерантною.

У 2012 році Ви працювали помічником-консультантом рівненського нардепа Юрія Вознюка. Як і чому Ви опинилися на Рівненщині?

На Рівненщину запросили волинську команду, мене забрали третім. Спершу поїхав начальник штабу, потім його заступник. А через деякий час вони приїхали до мене в село додому і кажуть моїй жінці: «Марія Іванівна, ми забираємо Вашого Володю на деякий час працювати в Рівному». Я дуже цього хотів. І коли мене запросили – я відчув себе кайфово. І ми зробили Юрія Вознюка народним депутатом.  Пізніше на Рівненщині ми працювали із ще одним кандидатом, тодішнім міським головою Сарн, Сергієм Євтушком, який був у команді «Батьківщина» Юлії Тимошенко. Його ми теж зробили нардепом. Пізніше, на місцевих виборах, ми також працювали у Рівному на Дмитра Якимця, однак, мером він не став. Але це вже інше питання. В загальному я у співпраці із рівненськими політиками провів приблизно десять  років і цим я дуже задоволений. Адже в мене була змога порівняти Волинь і Рівненщину. В культурному плані – це дві абсолютно однакові області, а от в культурологічному – кардинально різні.

А в чому основна відмінність цих двох сусідніх областей?

Волиняни, вони більш… міщани. А Рівненська область дуже патріотично налаштована. Звісно, щодо державницької позиції, то що Волинь, що Рівненщина – завзяті патріоти. А от щодо політичної свідомості… Наприклад, на Волині якась бабуся візьме 200 гривень і піде проголосує за того, хто дав їй ці 200 гривень. На Рівненщині роблять так: беруть 200 гривень в одного, потім 200 гривень в другого, потім ще 200 гривень в третього, а в результаті голосують за того, за кого хочуть. Ось у цьому величезна відмінність Волині і Рівненщини.

Цікаво.

Ось таке моє спостереження за дуже багато років.

Майже всі ваші місця роботи були пов’язані переважно зі ЗМІ, видавничою справою та політикою. Виходить, творчість – це для Вас хобі?

Вже ні. Протягом останніх двох років я ніде не працюю і, на  жаль, не дружу з державою, в якій я живу, не сплачую податків, так як я безробітний. Тому коли мене питають, хто я, я кажу, що я художник. До цього моменту я йшов дуже довго…

Останні два роки – це якраз відколи Зеленський став Президентом? (сміється – ред.)

Станом на зараз я два роки як безробітний, як я і казав. Я не можу в держави нічого випросити. Розумієте, я приїжджаю у службу з працевлаштування, а мене запитують, ким я можу працювати. Кажу: можу працювати редактором газети. Але ж мені такої роботи ніхто не дасть, немає таких посад на території Волинської області. Тому я займаюся тим, чим я займаюся – я малюю портрети.

Я вдячний редакції «Волинь.Правди» за замовлення кількох портретів. З цього я й відновив свою художню діяльність. Адже перші портрети я почав малювати ще в армії. Зокрема, намалював дітей свого прапорщика. А ще в мене був такий хороший товариш, який попросив намалювати, Господи прости, Ларису Доліну. Її портрет вийшов десь 1*1,2 метра. Це був такий радянський плакат, вона була в кольчузі, з мечем. Я це намалював кольоровими олівцями в армії. На всіх, хто бачив цей портрет, він справляв незабутнє враження. Потім я довгий час не малював портретів і сумував за цим. Хотілося помалювати. Тому я почав малювати карикатури і дружні шаржі. А зараз знову почав малювати портрети.  До слова, політичні портрети, шаржі і карикатури, мене цікавлять більше, адже я з 1998 році в політиці і трішки в цьому розбираюся.

«ЦЕ БУЛА ВЕЛИКА ЛЮДИНА, І КОЛИ Я МАЛЮВАВ ЙОГО ПОРТРЕТ – Я ВИКЛАВСЯ НА ПОВНУ», – ВОЛОДИМИР КАМІНСЬКИЙ ЗІЗНАВСЯ, В ЧИЙ ПОРТРЕТ ВКЛАВ ВСЮ ДУШУ

Скільки картин приблизно Ви написали?

Лише портретів за останні кілька місяців – більше 30. А загалом мені дуже важко сказати. Адже оскільки я займався видавництвом, то вважаюся художником-ілюстратором. Тому якщо почати рахувати ілюстрації до книг, то, боюся, це буде зашкалювати за тисячу. Книжок я зробив понад 200. Над книгами я працював як технічний редактор, верстальник, дизайнер обкладинок тощо. Якщо хтось сумнівається у кількості підготовлених мною книг, то я дам можливість підрахувати, але чорта з два цю кількість хтось підрахує (сміється – ред.).

В мене було заготовлене питання: «Хто найвідоміша особистість, чий портрет Вам доводилося писати?» Це Лариса Доліна, чи, все ж таки, хтось інший? (сміється – ред.)

Ні. Борис Петрович Клімчук. Коли я зробив аквареллю портрет Бориса Петровича, мене самого вразило. Мені було це дуже приємно. По-перше, він мене знав, а я знав його. Його як людину може розкрити один маленький простий приклад з життя. Коли я був журналістом і жив у своєму селі Звірів, тут проводився якийсь захід. І Борис Петрович приїхав, щоб взяти у ньому участь. Я стояв у натовпі серед інших людей, тримаючи на руках свою дочку, яка тоді була ще геть маленькою. Я просто стояв, мовчав і дивився. А Борис Петрович проходив повз, повернув голову і побачив мене в натовпі. Розвернувся і каже: «Володя, а ти що тут робиш?». І почав йти до мене крізь натовп. Він підійшов, взяв мене за руку і ще раз каже: «А що ти тут робиш?».  А я відповідаю: «Я тут живу, хату тут купив». Він обійняв мою дочку, сказав їй: «Добрий день! Я радий!», і далі собі пішов. Розумієте наскільки це було мені приємно? Тобто, він впізнав мене, звичайного журналіста, який просто стояв у натовпі з дитиною. Це була велика людина. І коли я малював його портрет – я виклався на повну.

Є ще деякі портрети, про які я не хочу говорити. В мене є декілька портретів, яких я не показував на загал. Тому, що люди, які просили їх намалювати, просили ніде не публікувати. Думаю, колись люди дізнаються, що це малював я, але це буде не скоро.

Окрім портретів Ви також написали п’ять власних книг. Про що вони?

На початку 90-их виникло таке видавництво, як «Родовід», воно є і досі. Мене запросили туди як художника. Перші дві мої книги були дитячі. Це переклад з французької на українську. Якщо одну книжку я просто переклав, то другу заримував і намалював. І це були дуже великі на той час тиражі, якщо я не помиляюся, 30 чи 40 тисяч. Перші дві книги були дитячі, далі я випустив поетичну збірку, пізніше – прозову. Але основний мій напрямок – це саркастично-іронічний гумор. Тобто, дві мої книги є дитячі, дві художньо-поетичні, і одна серйозна – політична. Тому я кажу, що випустив п’ять книг. Але окрім того я допомагав багатьом людям оформляти і друкувати книжки.

«МЕМУАРИ – ЦЕ ДУРНЕ. ТРЕБА ПИСАТИ ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ПОСМІШКУ», – ВОЛОДИМИР КАМІНСЬКИЙ

Чи не виникала думка написати автобіографічну книгу?

Я думав про якісь дрібні мемуари, але вони все-одно будуть гумористично-саркастичного характеру. Мені було би не цікаво написати про себе. Мені було би цікаво намалювати портрет, зробити графічний шарж, так, як я працював у політиці – описати цих політиків. Це би спрацювало краще. Наприклад, той же КВК, якому я присвятив багато років, дає можливість описати те, що відбувалося довкола. Тоді ми співпрацювали із владою, а влада давала приводи і можливості над собою пожартувати. По лінії КВК книжка однозначно буде написана, адже її я пишу вже декілька років. Не треба писати про політику. Не треба писати про навколишніх людей. Треба писати про те, що ти пережив. Оскільки я вважаю себе художником, журналістом, «кавенщиком» і політиком, то мені потрібно писати такі собі «Волинські бувальщини». Я можу написати безліч новел на 3-4 абзаци. А мемуари писати не треба, мемуари – це дурне.  Треба писати те, що викликає посмішку навіть у тих, хто не знає людей, про яких я пишу.

Я вже згадував, як важко було кожного року писати тексти з привітаннями так, щоб не повторюватися. І от одного року я написав таке привітання з Великоднем, яке розіслав тоді всім патріотично налаштованим друзям, це було ще до Революції Гідності. Якщо можна, я зачитаю: «Рум’яна паска на столі. Давно не сплять вже москалі. Святого хліба їм замало. Оце б ще українське сало прибігти і зубами цап! А хрін тобі, дурний кацап!».

Наше інтерв’ю вийде напередодні світлого християнського свята – Великодня. На жаль, сьогодні від багатьох людей можна почути, що вони не відчувають святкової атмосфери. Мабуть, це пов’язано із карантином, кризою, ситуацією в країні загалом… Особисто Ви цього року відчуваєте святкове піднесення, і що для Вас і вашої родини – Великдень?

Це надзвичайно велике свято. На жаль, я не дотримуюсь такого посту, як всі. Але як гуморист, мушу тут сказати анекдот: «Коли в церкву не зайду, то все кажуть Христос Воскрес!». Це про те, що деякі люди ходять в церкву тільки на Великдень. Ще є така поговірка: дожили до цього Великодня, то дасть Бог, доживемо і до наступного. Це трішки не правильно. Церква – це церква. А віра – це віра. Не треба плутати. Не важливо, яка церква. Я спілкувався з дуже багатьма людьми, і з православними, і з протестантами. А на історичному факультеті я вивчав таку науку, як науковий атеїзм. І я дуже добре орієнтуюся в будь-яких релігіях: і в мусульманстві, і буддизмі і зороастризмі, і в православ’ї і в протестантизмі. Питання не в релігії, питання в душі. Питання в тому, як ти готуєшся до цього дня і як ти його проведеш. Мало хто хоче сьогодні йти до церкви святити паску. Релігія релігією, але традицію потрібно зберегти, потрібно в цю ніч йти до церкви. Все таки віра повинна бути. Без віри не буде України.

Дякуємо Вам за інтерв’ю! Святкове інтерв’ю завершуємо на святкові, піднесеній ноті.

Дякую, і принагідно вітаю всіх читачів з Великоднем! Побажаю завжди вірити в краще і це обов’язково збудеться!

Роман Колюхов

Редакція “Волинь.Правди” має кілька десятків портретів та колажів відомих людей в Україні, виготовлених нашим колегою Володимиром Камінським.

Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook

3 Comments

  1. Avatar Ботсман сказав:

    Лепс нервово палить у курточку, бо на фото Камінський крутіше 🙂

  2. Avatar Ольга сказав:

    А портрети то крутезні! З душею!

  3. Avatar Панас сказав:

    А Володька-то, художник-іконописець! З простого люду образ аж ніяк не виходить – тільки перші особи. Більше можуть заплаптити чи виявити бідному маляру свою підтримку? Мистецька кон’юнктура. Добре, хоч мистецька

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *