Уже понад півроку бійці,які пройшли крізь пекло Іловайська та Дебальцевого,і які першими прийняли удар окупанта,вдома. Як вони? Де працюють? Про що думають?,- інформує «Волинська газета».
Історія Сергієвої мобілізації – типова. Колишньому прикордоннику,який у ту пору уже був на пенсії,раптом зателефонували з військкомату. Ні. Спершу додзвонилися його дружині Ірині,попросили телефон чоловіка,та поставилася до справи відповідально й продиктувала номер.
«Треба,щоби на 15-ту ви з’явилися до нас із речами»,– почув Сергій у слухавці.
Він – у селі Зарудчі під Любешовом,військкомат – аж у сусідньому райцентрі Маневичі. На годиннику – обідня пора.
О 17-й він дістався військкомату. До 20-ї доїхав до військової частини у Володимирі-Волинському. На календарі – 12 квітня 2014-го. А вже 7 травня разом з іншими першими мобілізованими волинянами прибув у Дачне,на Дніпропетровщину,де базувалася 51-ша ОМБР.
Медогляд? Ні. Він був тільки через 4 місяці (!). Коли вже наших хлопців розстріляли під Волновахою і про ту жахливу першу мобілізацію стали кричати на всю країну.
«А так… Нас лише запитали про стан здоров’я у військкоматі,– зазначає Сергій. – Я сказав,що кров чомусь часто носом іде. На що почув: «В армії служив? То й тут будеш».
Він залишив удома удвох малих синів. Дружина,коли зрозуміла,чим обернувся виклик до військкомату,ридала у слухавку мало не щодня. Терпів,заспокоював,синам намагався розповісти щось добре. І молився Богові,щоб повернутися додому. Прикордонника посадили на КРАЗ,завдання – доставляти пальне до військової техніки на блокпости і заправляти. Ніхто й не питав,чи має він права,чи їздив коли тим самим КРАЗом. «Де там їздив!.. Хлопці на полігоні показали,як і що робити,та й усе»…
Після бойового злагодження Сергій із побратимами вирушив у зону АТО. Горлівка. Варварівка. Поблизу – Сєвєродонецьк,Лисичанськ: «Ніби й відносно спокійні були території,де ми на ту пору несли службу. Але приїдеш на блокпост,питаєш у хлопців: «Як тут у вас? Спокійно?». «Де там!» – кажуть і показують буквально вчорашні наслідки артобстрілу.
Особливо лячно було на КРАЗа залазити. Ти ж – заправщик,а в такому випадку ще й – жива мішень. Але мусив. Іноді,бувало,зі мною пасажири в машині (з пальним!) боялися їхати».
Із незабутніх вражень – вигляд вже на ту пору визволених українцями Лисичанська та Сєвєродонецька: «Це як мертві міста,тільки люди з вікон виглядають…»
Звідти його 3-й батальйон вирушив у бік Іловайська. Але Сергієві поїхати в тому напрямку не судилося. Через те,що зламався його КРАЗ,він лишився в Дачному. А далі з товаришем,уже його машиною,рушив під Донецьк. Там і зустрів той кривавий для багатьох волинян День незалежності України 2014-го.
«Усі чекали,що щось може бути. 23-го я заправив усі блокпости,о 18-й повернувся тільки. А вже в 4-й ранку почали накривати наш табір. І поки ми сиділи в бліндажах,була одна думка: «Боже,дай вижити!». Вже після 9-ї повилазили з тих бліндажів і дізналися,що наступають і на наші блокпости. Пішли танками. Тоді побачив перших поранених. Тоді почув,що наші хлопці (Тишик та його екіпаж) віджали в «сєпарів» танка.
А 25-го мені знову треба було їхати на блокпости заправляти техніку. Тільки став в одному місці рукава розгортати,перед машиною снаряд – «луп!». Хлопців як водою змило – вмить поховалися. Один лишився. І тільки потім зрозумів,що сталося»,– розповідає Сергій.
За кілька місяців після того,бійці тепер 14-ї ОМБР повернулися на дембель (після Іловайська вони побували вдома,потім пройшли чергове злагодження на Харківщині,далі – АТО і черговий котел,бо довелося прикривати відхід 128-ї бригади з Дебальцевого). І нарешті – квіти від земляків… Він навмисне просив дружину не їхати стрічати його до Луцька,щоб не завдати хоча б мінімального зайвого клопоту. Бо – досить.
На своє дембельське життя Сергій Корнійчук не нарікає. Каже,що на Любешівщині до учасників АТО – уважні й небайдужі. Йому кілька разів пропонували роботу,без проблем видали посвідчення. За плечима навіть – участь у виборах. Сьогодні проходить навчання,щоб мати ще одну водійську категорію. Після нашої зустрічі рихтувався до госпіталю підлікуватися. А раптом – знову покличуть? Казав – піде.
Отакі вони,загартовані першою хвилею…