Андрій Бондарчук –  почесний громадянин  міста Луцька, Волинської області, села Сереховичі Старовижівського району, народний депутат ВР І скликання. Він – відомий політик, журналіст, письменник, історик-краєзнавець, благодійник. Волинянин, який, будучи народним депутатом Верховної Ради  першого скликання, проголошував і Декларацію про державний суверенітет, й Акт про Незалежність України.

Сьогодні Андрій  Бондарчук, людина, яка свої патріотизм і мужність у відстоюванні справедливості  повсякчасно доводила та доводить словом і чином, – гість «Волинської правди». Як завше, він відповідає на всі (у тому числі незручні запитання, принципово чесно, максимально відверто.

«Вчило життя»

– Андрію Івановичу, по-своєму знаково, що Ваш шлях розпочався у селі Сереховичі, яке дало Україні загалом і  Волині зокрема направду славних синів і дочок, істинних патріотів,  сильних, а водночас зворушливо-людяних особистостей. Яка роль у Вашому житті малої батьківщини, чий приклад став для Вас зразком, дороговказом?

– Справді, Сереховичі  по-своєму унікальне село. Звідси почався шлях багатьох цікавих, сильних людей. Тому й працюю над книгою про його історію.

А мій  життєвий шлях розпочався із одного хуторів (з них власне й складалося село). Для мого покоління (не  кажу, що цетільки для мене) головним було прагнення  пізнати щось, більше прочитати. Якщо говорити про складники, які сформували характер, я б виділив працю селянську, яка починалася з дитинства, приклад батьків, роль сільської бібліотеки, майже всі книги  з якої я прочитав. Відповідно – й школа. А далі – вчило життя.

– Когось життя вчить, а когось ламає. У Вашому випадку – це оптимістичний фактор. Що спонукало Вас спершу обрати шлях медика, а відтак піти працювати в     журналістиці, згодом  – у політиці, літературі?

– Абсолютно не думав стати медиком. Але так склалося. Мріяв я стати і журналістом, і моряком… Ким завгодно, та не медиком. Але життя розпорядилося по-своєму. У 1944 році, коли тривали бої за Ковель (Сереховичі опинилися в прифронтовій смузі), нас вивезли у Стобихву Камінь-Каширського району. Батька забрали в армію. Він прикопав зерно, упряж, але не встиг повідомити, де він це зробив. Тому й довелося голодувати. У Стобихві жили ми протягом трьох місяців у конюшні.  Повернулися додому – а там голі стіни. Єдиною рятувальницею корова була. Пізніше збирали ягоди в лісі, щавель, дерли яйця диких птахів, а восени їжаків ловили…

Дитинство важке було. Переселили нас силоміць, по-бандитськи з хутора в село. Приїхала  бригада. Здерли стріху, розвалили комина – переселяйтеся. А  як, чим везти ті свої пожитки, розібрану хату? Батька   ж нема. Але якось переїхали. Склали хату. Та на другий рік вона згоріла від блискавки. Мати як погорілець ходила просила милостиню. А я закінчував сьомий клас. Куди йти далі вчитися? Я кажу матері, пояснюю… «А за що ж ти поїдеш – грошей нема. Оце, – каже, – є в мене двадцять п’ять рублів, на тобі, йди в Ковель, там на «хвершала» вивчишся – і будеш  мати хліб і щось до хліба».

Що мені залишалося робити? Так я босим пішов до Ковеля, купив там тапочки спортивні, склав нормально екзамен. Навчався та успішно закінчив медучилище.

– І після  Ковеля на Вашому життєвому шляху було молоде шахтарське місто, як тоді іноді називали Нововолинськ?

– Ні, спочатку (тільки-но закінчив навчання в медучилищі), мене забрали в армію. Правда, це була так звана трудармія – нас послали на Цілину в Казахстан. Перший урожай цілинний ми збирали! Але, звичайно, була військова дисципліна.  Там був фантастичний урожай! Тисячі років облогувала земля…  Перед очима  – такі піраміди зерна. Та почалися дощі. А машини не можуть доїхати. Зерно мокне… Ми від’їжджали восени, політував сніг. Бурти, мільйони тонн зерна, диміли вже.

Після цього я служив в Орджонікідзе (тепер – це місто Грозний, столиця Чечні). А демобілізувавшись, приїхав таки в згадуване шахтарське місто. У мене, до речі, ще після закінчення медучилища, було направлення в  Іваничівський район. Тож наприкінці 1957 року я потрапив до Нововолинська, а на початку 1958-го почав працювати.

– За фахом?

– Так. Тоді був заступником головного лікаря Сокольський Вольф Мойсейович. Він запропонував: «На «швидку» підеш?!» Кажу, що практики як такої фактично не маю, хіба в армії трошки… На «швидкій» я працював: тоді її обслуговували самі фельдшери, лікарі не їздили. Ми виїжджали за викликами в Нововолинськ, селище Жовтневе, невеличке поселення Аварійне.

Працював я медиком, але не покидала думка про журналістику. Трошки дописував до газет, друкувався. Подав заяву на заочний відділ факультету журналістики Львівського університету та став студентом. Ще до закінчення навчання перейшов працювати у локачинську районну газету.

Нововолинськ, Локачі, Іваничі, Луцьк

– І зустрілися з реаліями, яких і не могли уявити? Яким був початок професійної журналістської діяльності?

– Редакція містилася в такій старій хибарі. Миші бігали по підлозі. До Локач я дістався з Нововолинська. Приїжджав на тиждень. Де жив? У тій-таки хибарі. Спали на столах редакційних, підстеляли газетні підшивки. Кулак під голову –  отак ми здобували на практиці журналістський фах.

Виїжджали на редакційні завдання попутним транспортом, часто долали ті дороги пішки. Правда, в редактора Володимира Мозолевського була машина, але він не давав її  журналістам. Ми, тоді були наївні, написали скаргу (був такий курйозний випадок) на редактора у ЦК (Центральний комітет КПУ, – ред.). Там цього листа одержали і направили назад. Так-от, заходить у кімнату  інструктор обкому Сидоренко Борис (в час Незалежності він працював у редакції столичного  видання «Голос України», – ред.). А ми з ним вчилися на факультеті  журналістики. «Це ти написав такий лист? – запитує мене. – Ну ось, на редактора». Нічого, звичайно, після цього майже не змінилося. Хіба що редактор ставився до нас іще гірше.

– Але невдовзі Ви стали заступником редактора іваничівської районної газети.

– Коли знову утворився Іваничівський район, тоді мене перевели до цього райцентру, звідки ближче до Нововолинська. Спочатку у редакції «Колоса» завідував сільськогосподарським відділом, а незабаром став заступником редактора Сидорчука Андрія Омеляновича. І зараз час від часу з ним передзвонююся.

В Іваничах попрацював чи то півтора, чи два роки, як вступив у ВПШ.

– Вищу партійну школу: розшифруємо цю абревіатуру для нинішнього молодого покоління.

-А в тодішніх умовах це давало зелене світло для кар’єри.

– Стати редактором, переселитися до обласного центру…

– Але це була таки добра школа. Два роки  стаціонарного навчання в Києві. Після цього мене призначають у «Радянську Волинь». Спочатку – на посаду заступника відповідального секретаря. Але я фактично працював у сільгоспвідділі. І коли Степан Сачук пішов на посаду заступника редактора, я став завідуючим цим відділом, який (область же ж аграрна) був провідним – після відділу партійного життя.

– Ви працювали в районних, обласній газетах, «Правді Україні», «Голосі України». Де вдавалося найбільш сповна реалізовувати своє журналістське  «я»?

– У  кожній – по-своєму. Це  ж був, як і завжди, зрештою, непростий час. Коли на посаду першого секретаря обкому приходив новий перший секретар, він мусив якусь новацію у сільське господарство впроваджувати. То комплексний обробіток, то прив’язне утримання бичків на пасовищах… І от Палажченко Леонід Іванович запровадив почин – відгодівлю бичків без пастуха на пасовищі.  Тварини – на ланцюгах, пасуться, відразу  удобрюють поле. Не треба й пастуха. Там, де лісів нема, почали впроваджувати. А на Поліссі, попереджали Палажченка, бичків вовки поїдять. Але розпорядження є розпорядження. Мені розповідав покійний Карпюк (голова колгоспу, батько колишнього заступника голови Волинської ОДА): «Дзвонять із райкому. Ти чого ігноруєш – всі повпроваджували мої ініціативи: бичків тримають, вносять добрива по мерзлоталому ґрунті. Я пояснюю, що тоді ці добрива попливуть, а бички стануть поживою… Пояснення до уваги не беруться. Запахло доганою та звільненням. На другий день вісім бичків загризли вовки. Їду полем, бачу біля Турії зграї ворон».  А це коли підживили – вода в мерзлоталому  ґрунті спливла в Турію, риба отруїлася. Отакі виявилися наслідки новацій».

– Ви про це  тоді писали?

– Ні, було абсолютне табу. Якби я про це тоді написав, ми б сьогодні не спілкувалися.

– І все-таки після «Радянської Волині» Ви  перейшли в редакцію набагато потужнішого видання –  столичної «Правди України».

– Олексій Білоусов, кореспондент «Правди України» у  нашій області,  переводився до Одеси.  Він мене  та покійного Богдана Берекету рекомендував на вакантну посаду. Приїхав перший заступник редактора «Правди України». Вивчив публікації  і сказав, що редакція надає перевагу моїй кандидатурі.  А тоді ж треба було переходити через «фільтр»: обком, ЦК… Дзвонять мені з обкому. Зайди до Алексеєвої.

– Ніни Луківни, секретаря обкому?

– Так. Заходжу в її кабінет. Нормальна атмосфера, те-те-те. Вона: ми думаємо, ви виправдаєте нашу довіру. А тепер йдіть і скажіть про це Полікарпу Гервасійовичу (Шафеті, редактору газети «Радянська Волинь», – ред.). Я пояснюю: він же у відпустці. У відповідь  чую заперечення: ні, його відпустка закінчується, Шафета чекає на вас.

Йду.  Бесіда невимушена: як відпочивалося, як живеться… Я кажу: «Полікарпе Гервасійовичу, я йду від вас». А він: «Куди? Що? Нащо?» Розказую… А Шафета «спалахує»: та ти, сякий-такий. Викликає для підтримки Сачука. І двох «молотять»: я  – зрадник… Він гнівався: «Коли б знав, то зробив би тебе кореспондентом по Камінь-Каширському кущу»…  Після отакої шарпанини у нас, може, з півроку були напружені стосунки.

Горохівська трагідрама

– Тим не менше, Ви, волинянин,   стали своїм у команді «Правди України». Хоча довелося вивести на чисту воду представників тодішньої волинської владної еліти.

– Я вписався у цей  редакційний колектив. Це давало мені змогу ширше глянути не тільки на Волинь, але  й на події у верхах.

– Так званий перебудовчий період, за великим рахунком, давав старт  процесам  демократизації. У цьому контексті – й Ваші публікації: неочікувано-чесні, мужні.

– Коли горбачовська перебудова почалася тільки що, була постанова ЦК КПРС (її автор -Лігачов) про допомогу райкомам і районним газетам у перебудові з боку республіканських газет. Відібрали 25 осіб. Щоби вони поїхали в райони від республіканських газет і там допомагали. Телефонує мені редактор: є відповідна постанова, ми вирішили тебе  відкомандирувати. Я запитую: «В який район?» Домовилися, що буду відкомандирований на Горохівщину – район із найбагатшими на Волині землями.

Я, звичайно, знав Семенцова, який був першим секретарем Горохівського  райкому КПУ. Герой Соцпраці, район гримів, а про «подвиги» Семенцова люди говорили пошепки, розуміючи, як можна поплатитися за правду… Словом, зібрав нас Івашко…

– Володимир Івашко тоді ще був другим секретарем?

– Так, але вже відчувалося, що незабаром він очолить ЦК. Так-от, Івашко проводив співбесіду. Те, що він змалював, на що нас зорієнтовував, – це було наче небо і земля, коли йшлося про те, що відбувається і що ми могли зробити. Правда, наші повноваження нічим підкріплені не були, окрім  деяких постанов ЦК. Івашко повідомив, що ми відряджаємося на три місяці та наділяємося повноваженнями інструкторів ЦК.

– Як Вас зустріли в Горохові?

– Насторожено. Хоча я знав, що буде важко, адже приїхав не для того, щоб підтримувати  практику, яку називали семенцовщиною. Я  знав до певної міри район. І директора радгоспу-технікуму Чечеля, й покійного Гончарова, який колись був головою колгоспу. Побував на кількох нарадах, які проводив Семенцов, котрий встиг стати вже секретарем Волинського обкому. Це жахливий стиль. Семенцов міг людину останнім словом під час наради  обізвати. Його слово було закон.

Тоді  практикували дружбу з грузинами.  З Хобського району приїжджали на Горохівщину чисельні делегації – по сто і більше осіб. Їх колгоспи годували, організовували дозвілля… Потім треба було  всі витрати списати. Це, безперечно, порушення. І дехто поплатився і партійним квитком. Коли ж зверталися за підтримкою до Семенцова – він їх посилав подалі. Мене «зачепило» і це.

Та особливо вразила доля Гончарова Федора Лаврентійовича, який керував, великим  колгоспом, вивів  його у передові. Він – інвалід війни, був нагороджений  орденами (як  і його дружина)… І за три місяці до 60-річчя Гончарова його хоче звільнити Семенцов.

– Справжня причина, очевидно, полягала в тому, що голова колгоспу посмів у чомусь не погодитися з компартдиктатором районного чи то обласного масштабу?

– Це історія з трагічним завершенням… У Горохові був підпільний  м’ясний цех, який виготовляв делікатеси  для високого керівництва в Києві та  Москві. Приїжджала машина-фургончик, там були чемодани (з бирками) та доукомплектовувалися м’ясними  делікатесами. Була там ковбаса, буженина, у банках ковбаси, залиті смальцем… Потім ці чемодани доставляли в Москву чи Київ.

Один з голів колгоспу якось мені розповів, як доставлялися оті делікатеси. Каже: нас, четверо чоловік – голів колгоспів веземо по два чемодани у поїзді. Але ж ті валізи однотипні. І два купе зайняті людьми з тими чемоданами. Щось підозріло дуже. Вже за Україною –  міліція  в поїзді. Ми по різних купе розійшлися. І все минулося. Сходимо в Москві, гуртуємося, бачимо –  нас якісь хлопці спортивної статури оточують.  Вони тільки до нас, а тут під’їжджають дві чорні  «цековські» машини – і хлопців як не було, вони ніби розчинилися.

Так-от, у цей горохівський підпільний цех кожен колгосп повинен був постачати бичків,  свиней, овець.

– Звісно, нічого не документалізувалося.

– Але виконувалося беззаперечно. Вже пізніше Гончаров розповідав мені. Дзвонить йому інструктор райкому: «Федір Лаврентійович, знаєте, що вам треба завтра завести бичка? Знаєте, куди».  А той – у відповідь: «Хай Іван Михайлович візьме мотузку і сам веде того бичка!» Це розлютило «хазяїна» – і наслідки не заставили довго чекати.

Два рази відбувалися, за вказівкою райкому, колгоспні збори, щоб звільнити Гончарова. Але люди були проти. Уявляєте, яке було господарство – 15 тисяч ВРХ (великої рогатої худоби)…  На третій раз, коли збори проводив тодішній секретар райкому Віктор Крамар,  розуміючи, що все одно зламають людей, Федір Лаврентійович написав заяву: «За станом здоров’я прошу звільнити мене з посади голови колгоспу». Заяву задовільнили. Після цього він поїхав у Володимир-Волинський район. Там Гончарову дали відсталий колгосп, він теж «підняв» це господарство. Але ж Семенцов, який став секретарем обкому, і звідти «прибрав» Гончарова. І він став завідуючим током.

Ніхто мені не давав завдання вивчити те, що коїлося (на прикладі долі Федора Лаврентійовича).   Матеріали я збирав і проводив розслідування потай від редакції. Внаслідок цього виявилося, що Семенцов одержав звання Героя Соцпраці  за фальшивими документами. Я звернувся в Москву (в архів Октябрской революції), мені надіслали копію характеристики, представлення до нагороди на Семенцова Івана Михайловича. Там сказано, що він був головою колгоспу імені Леніна, виростив  стільки-то, заслуговує… Всі підписи є». Стоп, мені казали: щось тут не те. Звертаюся в наш архів, прошу протокол зборів. Виявляється, колгосп імені Леніна утворився до того тільки  півтора року. Тоді об’єднали два господарства: імені Ілліча та імені Леніна. Фактично Семенцов керував  об’єднаним господарством півтора року. А всі показники колгоспу імені Ілліча  просто доплюсували до цього.  І видали – як досягнення господарства, яким керує Семенцов.

– Публікація, що  з’явилася на шпальтах «Правди України», стала громом посеред  ясного неба.

– Коли надрукували  матеріал (там не тільки ці факти), зчинилася велика буча. Приїхала комісія партійного контролю від  ЦК КПРС, від КПУ, створена була відповідна комісія у Волинському обкомі.  І коли я показав цей документ, вони всі взялися за голови. Потім були пленум, збори ветеранів… Коротше кажучи, Семенцову зробили групу інвалідності (хоч був здоровий, як бик) і  «пішли» з посади секретаря обкому.

– Ви говорили, що доля Гончарова, якого морально знищував вище згадуваний діяч, завершилася трагічно…

– На жаль. Сталася така  трагедія… Гончаров був за кермом свого «Запорожця». У вихідний день їхав (разом із дружиною, сином і двома онуками) з Берестечка мимо свого колишнього колгоспу. І в дорозі машина раптом отак скошується вбік, скочується в кювет і вибухає. Вибуховою  хвилею викидає одного онука через заднє вікно, другого витягнули люди, які випадково опинилися на місці аварії. І інші троє живцем згоріли.  Як машина ще горіла, мимо проїхав Семенцов. І не зупинився.

Цю машину швидко прибрали… На похорони ніхто із обкому не приїхав. Хоч і загинули три комуністи.

Потім я написав іще про одного голову колгоспу (за що потерпав ще більше, ніж за публікації про Семенцова), про підпільний готель обкому (там, до речі,  «Водоканал» зараз) – з прекрасною обстановкою, вишуканими спальнями, прямим зв’язком із Москвою, більярдним залом на 90 метрів… Там цілоденно була охорона. Ночували високопоставлені люди  – не нижче заввідділом ЦК.

– Ви в буквальному розумінні ризикували життям. Така принциповість вселяла віру в справедливість, якщо прийдуть  у владні  структури чесні, моральні, сильні, принципові люди. 

– Справді, журналістика вивела мене в політику.

«Це справді феномен»

– 1990 року Ви, незважаючи на шалений спротив  тодішньої волинської  компартноменклатури, стали народним депутатом. Погоджуєтеся, що в порівняні з  парламентом всіх скликань (у тому числі – й восьмого) Верховна  Рада першого скликання найбільш відповідала своєму призначенню. Чому в нас досить часто кожна наступна влада виявляється гіршою за попередню? Це якесь фатальне коло чи специфіка українських  політичних реалій?

– Те, який людей тоді, 1990 року, обрали людей у парламент, – це справді феномен. До складу Верховної  Ради  першого демократичного скликання обирали людей у більшості за їхніми моральними принципами.  Хоч там було багато комуністів. Але все-таки  фактично не було найодіозніших представників номенклатури.

Після Верховної Ради першого  скликання поступово почав ставати визначальним принцип грошовий, монетарний. А тоді була інша ситуація, вона назрівала. Хоч і досі хтось каже, що Незалежність нам із неба впала. 16 липня 1990 року ми прийняли Декларацію про державний суверенітет, який називали Малою Конституцією.

– Хоч Народна Рада, що об’єднували в собі народних депутатів-патріотів, була  у меншості.

– Все це, безперечно, давалося нелегко. За кожен рядок були баталії, дискусії гарячі. Так, тоді не було фракцій, була Народна  Рада. Це 100 – 110 депутатів. Але все-таки Народна  Рада впливала на результати голосування.

– І це був наслідок принципової позиції Андрія Бондарчука, Олександра Гудими,  світлої пам’яті  Федора Свідерського…

– Тож і 16 липня, День ухвалення Декларації, відзначався один  рік (у 1991-му) як день Незалежності. Ейфорія, пригадую, тоді була надзвичайна. Море людей (щодня) біля Верховної Ради.

– Пригадую цей день 1991 року в Києві. Хрещатиком марширує Національна гвардія, люди радіють… До слова, дуже радів із приводу чергової спроби відновлення нашої державності  й  світлої пам’яті  горохівчанин Андрій Криштальський (старший). Він 16 липня відзначав День народження.

– Коли ми виходили з будівлі Верховної Ради, люди кидали нам під ноги квіти. А одіозні комуністи переступали ці букети, сторонилися… Якийсь киянин, знявши капелюха, гукав: «На квіти депутатам». І тут же капелюх  наповнювався  грішми.

– Ейфорія – одне питання. Але ж 19 серпня, так званий день ГКЧП, став несподіваним екзаменом, коли ряд нинішніх монополістів на патріотизм показово не тільки каялися, але й  демонстрували відданість комуністичній  імперії. Та 24 серпня…

– Так,  цього дня ми проголосили Незалежність! Проти (з поміж усіх депутатів) проголосували лише, здається, четверо. Тоді сама політична ситуація підштовхувала до якихось подій. Вони «вилилися» в так зване ГКЧП. Я тоді, пам’ятаю, був у Луцьку. Й ось із Народного руху телефонують: організовуємо такий мітинг. Але він проводився не як мітинг (це ж було ще КДБ, працювала система), а як зустріч із народними депутатами. На Театральному майдані відбулася ця так звана зустріч. Я виступив першим.

Після цього Володимир Лис писав (у тому числі – і в газеті): Андрій Іванович виявився провидцем.  Адже я тоді сміливо сказав, що це – хунта. Вона не протримається довго, а скоро впаде.  І ми будемо мати незалежну Україну. Так воно й трапилося.

– Як Вам тоді,  протягом  1990 – 1994 років, у  час свого депутатства у Верховній Раді, вдавалося комунікувати  з волинською владою? Досягали порозуміння?

– Ви знаєте, я протягом і журналістської, й депутатської діяльності, і навіть зараз від влади дистанціювався. Тому що коли тільки потрапиш під вплив влади, то ти вже її заручник. Були тільки офіційні контакти і ніяких кулуарних домовленостей. Я ніколи не йшов на те, щоб втратити здатність бути незалежним від влади.

«Влада й бізнес  сплять в одному ліжку»

– Час від часу звучить максима, яку ми озвучували вище: ВР першого демократичного скликання таки на порядок більш адекватна (щодо свого призначення), ніж  наступні. Нинішня – не виняток. Чому так відбувається? Скільки  триватиме цей рух у нікуди, у безодню безвиході, до найглухіших глухих кутів? Відповіді нема?

-Ні, відповідь є. Вона чітка, одзначна. Тому що влада  показує, що є справжньою для неї цінністю. Вона виховує в людей монетарний принцип сприймання життя: гроші, гроші й гроші…

Я йшов у парламент, щоб зробити щось корисне для людей. І я це, в деякій мірі, зробив.  Це мені вдалося у Верховній  Раді. І щодо свят-вихідних,  захисту солдатів останнього воєнного призову, організації першої комісії боротьби з організованою злочинністю, корупцією та хабарництвом.

А зараз йдуть у парламент, у владу як у бізнес-проект. Можливість перебування у владі (у парламенті – в тому числі) розглядається як засіб збагачення. А хто подає приклад? Вища влада! Це не приховаєш. Про це всі дізнаються.

І друге. Хоч тіньову діяльність людей при владі висвітлюють, ніхто не несе покарання.

– З представників ЗМІ?

– Ні, якраз влади. І це показово. Якщо у дев’яностих роках був такий шахрай Мавроді (може, пригадуєте), він одурив мільйони людей. Врешті-решт афериста «посадили». Був такий анекдот. За що посадили Мавроді? Не поділився. Скоро його випустили. А чого випустили? Поділився!

Оце такі суди в  нас. Ви знаєте, як і кого та за що  карають. Кожен день – по кілька повідомлень: того піймали на хабарництві. У тієї дами (Гаврилової)  – золоті злитки. А вона каже: та це  ж, такі запаси,  у кожної нормальної людини є.

– Цинічне усвідомлення безкарності, якщо маєш «прикриття». Задля цього і часто і йдуть у владу, не зважаючи від політичних гасел,  щоб отримати здатність «сидіти» (ні, не в камері), а на «потоках». Але проблема глобальніша. Долю держави під час голосувань вирішують люди вчорашнього дня (пенсіонери, які зазвичай  безпроблемно продаються  за гречку, якісь послуги), а молодь, активна частина суспільства, махнувши рукою на політико-дебільний маразм, покидає Україну. Статистики свідчать (і  це, певне, надто оптимістичні дані), нібито нас 42 мільйони. З 52-х, як значилися і 1992 році. Замкнуте коло? 

– Нічого подібного. Ніякого замкнутого кола!  Хіба колись в Україні колись було просто, легко? Інше питання: треба говорити правду про те, що є, хто є хто. І за жодних умов не втрачати віри. Не керуватися споживацьким ставленням до держави, нібито вона, держава, повинна все забезпечити. Й оці об’єднані територіальні громади, які створюються, – саме механічне об’єднання нічого не дасть, доки люди не проймуться, що фактично все від них залежить. Інакше…

У жодному разі не можна опускати руки.  Доки суспільство не зрозуміє, що від нього все залежить, доти ми будемо борсатися в проблемах.

А те, що люди продають свої голоси, – це результат того, що вони щось хочуть мати. Але  водночас не усвідомлюють, що цим вони  насправді збіднюють себе.  Той, кому продали голос, компенсує набагато більше, коли буде при владі. Моральному, патріотичному принципу влада не надає належної уваги. І це вкрай небезпечно. Як  для самої влади, так і для всього суспільства. Зрештою – й для  держави.

–  Які, на Вашу думку, виклики нині найактуальніші для України? Зовнішній чи внутрішній фактори? Маємо активну фазу війни з РФ, все відчутніші претензії з боку Польщі, складні внутрівітчизняні політичні процеси.

– Це не мої відкриття. Але, будьмо відверті, головний ворог сидить у нас самих. Тому що ми миримося з оцими недоліками. Подивіться, як реагують на утиски якихось своїх прав  на Заході й у нас. Якби на Заході таке зробив чиновник чи президент, там би піднявся народ увесь. Навіть коли відбувається підвищення якихось цін, або ж коли йдеться про образу, недостойну поведінку якогось міністра, там йдеться відразу про відставку. А в нас… Не хочеться перераховувати.  І головне, що влада не хоче  такої ситуації змінювати, з цим боротися. Чому? Тому що сама продукує оце зло.

Висловлюючись образно, ще раз наголошую: наші проблеми зумовлені тим, що влада і бізнес  сплять в одному ліжку. Вони й витворили, внаслідок цього «шлюбу»,  такого монстра – корупцію. Вона пронизала суспільство від верху до низу. Якщо люди не зрозуміють шкоди від цього (а вони не розуміють), то ситуація стане катастрофічною. Люди вимагають більших зарплат, пенсій. Що робить влада? Включає верстат.

– І все з’їдає інфляція. А «реформатори» поповнюють  гаманці.

–  І гроші вивозяться в офшори… Перш, ніж боротися за високі зарплати, треба поборотикорупцію. Це головне.

«Коли забуваємо про трагічне, воно повторюється»

– Часто говоримо про фактор особистості. Як на регіональному, так і на всеукраїнськомурівні. Говорю про це, згадуючи про Вашу книгу, де йдеться про долю ЮхимаЯрощука, Вашого земляка. Людини, яка не дожила до 50-ти літ, але навіть за умов радянських реалій зуміла залишатися українцем-патріотом,  у міру своїх сил  працювати задля Волині. Що стало головним мотиваційним поштовхом для створення  Вами  низки унікальних книг? Зокрема – тих, що побачили світ останнім часом: «Юхим Ярощук: людина, громадянин,   державний діяч» й «Україна. Голодомор 1946 – 1947 років: непокараний злочин, забуте добро»?

– Відповідь проста. Не треба забувати про минуле. Яким би воно не було: трагічним, нелегким.  Коли забуваємо про трагічне, воно повторюється. І не тільки в нас. Подивімося, що відбувається в Польщі, на який шлях вона стає.

Водночас історію творять конкретні люди. Якби я не написав про Юхима Ярощука, ніхто б за це не взявся. Тим більше зараз. Абсолютно.  Я спілкувався з людьми, на основі власного досвіду, документів хотів показати, яким був досить високий чиновник при радянській владі. При цьому будучи настільки людяним, настільки талановитим організатором. Він ще тоді у своїх моральних поглядах переріс навіть нинішніх керівників, які зараз очолюють різні структури.

– Тож їм не зайве було б прочитати цю книгу, аби, врешті, допомогти й самим собі.

– Ярощук пройшов  велику життєву школу. Тому й він розумів людей. На жаль, таких наших земляків ми забуваємо. Якби керівники були морально такими, як Юхим Ярощук, то у нас зовсім інакше складалася б ситуація. Він дивився далеко-далеко вперед. Десь за рік до смерті Ярощук, побувавши в своєму селі, сказав родичці: прийде час – і колгоспів не буде.

Звичайно, по-різному можна ставитися до цієї постаті. Але дай Боже, щоб з такої людини, з такого керівника інші приклад брали.

– А щодо фактично незнаного  голодомору 1946-1947 років. Покійний Григорій Гуртовий виношував мрію про пам’ятник волинянам, які врятували від голодної смерті своїх братів і сестер по крові – українців зі сходу. Зрештою, цей монумент і постав неподалік від Хрестовоздвиженської церкви та  музею Волинського православного братства.

– Берися за найважче у житті, тоді в тебе не буде опонентів і суперників. Не пригадую, хто автор цього вислову, але афоризм по-своєму  віддзеркалює істину… Третій голодомор і моральний подвиг наших співвітчизників (особливо – із Західної  України, зокрема – Волині) – це те, що замовчувалося при радянській владі. І це закономірно. За це можна було поплатитися. Але ж і зараз замовчується.  Позаминулого та минулого року було 70 літ від часу цього голодомору. У виступі нашого шановного Президента навіть не прозвучало згадки про цей сумний ювілей. Є тільки  окремі  дослідження. Можливо, мене спонукало до праці над цією темою й те, що сам знаю, що таке голод. Пам’ятаю отих прохачів, які приходили. Якась образа, можна навіть так сказати, мене взяла за те, що замовчується така трагедія. Це одне. І замовчується моральний подвиг наших «західників», у тому числі – волинян.  Якби не допомога Західної України, то у масштабах країни міг би повторитися жахливий голодомор 1932 – 1933 року.

–  А на нинішньому історичному етапі що найбільше Вас, Андрію Івановичу,  непокоїть  і що вселяє надію?

– Цих тривог, як і надій, багато. Не буду їх перелічувати. Скажу хіба, що ми, журналісти, письменники,  повинні не давати суспільству спати.  Треба говорити правду. Не боятися критикувати владу. Це наш обов’язок.

– Ви це робили й робите. Чесно й талановито. Спасибі.

Спілкувався Віктор Вербич

Світлини Андрія Петрушка

Із життєпису Андрія Бондарчука: довідка «Волинської правди»

Народився 12 грудня 1936 року в селі Сереховичі (нині  у  Старовижівському районі)  на   Волині. За фахом журналіст, має дві вищі  освіти  –  закінчив Львівський державний університет імені І. Франка, Вищу партійну школу при ЦК Компартії України. Працював  у редакціях газет «Колгоспна правда» (Локачі),  «Колос» (Іваничі),  «Правда України»  та  «Голос України». Вийшов з членів  КПРС добровільно у червні 1990 року; член  Національної спілки  журналістів та Національної спілки письменників України, Національної спілки краєзнавців України, «Просвіти».

Народний депутат ВР І скликання ( 15 травня 1990 – .10 травня 1994 року).З 1997 року –  голова Волинського крайового братства св. ап. Андрія Первозваного (Луцьке Хрестовоздвиженське). З 1998 року — голова Волинського осередку Асоціації народних депутатів України.

Заснував, обладнав у старовинному будинку Луцька Музей Луцького братства і передав його державі  (2011 рік). Відродив у підземеллі братської Хрестовоздвиженської церкви старовинний Некрополь братства  (2012 рік). У с. Грабове Старовижівського району встановив «Пам’ятник повстанській матері» (2015 рік), у  своєму селі Сереховичі — скульптурну композицію «Сім’я», пам’ятний знак на місці спаленої церкви і зруйнованого комуністами старовинного кладовища  (2015 рік).

Нагороди та відзнаки: орден «За заслуги» III ст.,  орден  «За заслуги» II ст.Почесна грамота Верховної Ради України.Золота медаль журналістики.Обласна премія імені редактора газети «Волинь» Полікарпа Шафети.Обласна премія імені редактора газети «Волинь» Степана Сачука«За служіння суспільству» .  Обласна літературна премія ім. Агатангела Кримського.Обласна премія ім. Олександра Цинкаловського .

Почесний громадянин Волині.Почесний громадянин Луцька.Почесний громадянин села Сереховичі.