Відлуння тижня (26.02 – 05.03)

Під знаком прес-конференцій потенційно перших, реально перших і колишніх перших осіб. Очевидно, і так в українському контексті можна було б охарактеризувати  минулий тиждень. Адже, на другий день після спілкування зі ЗМІ в Кабміні Володимира Гройсмана відбулася  прес-конференція Петра Порошенка в «Мистецькому Арсеналі». А відтак дався знати про себе з Ростова-на-Дону навіть  екс-Президент,  політичний аутсадер, про якого забули українські соратники та  вже почали забувати кремлівські господарі. Якось мимоволі, попри всі «підводні течії» та підтексти, почала випливати на поверхню вже остогидло-відволікаюча  від реалій проблема  якщо не Месії українського розливу, то принаймні того, при якому тактично-епізодичні перемоги не ставали б складовими загальнонаціональної стратегічної поразки.

Нагадаємо, що, за результатами опитувань, які 22 лютого оприлюднила соціологічна група «Рейтинг»,  наразі 19% українців готові підтримати на виборах президента лідера  «Батьківщини» Юлію Тимошенко, 16% — Главу держави Петра Порошенка, 12% — голову  «Опозиційного блоку» Юрія Бойка, 10% — лідера партії  «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка, 9% — «радикала» Олега Ляшка, 8% — співголову партії  «За життя» Вадима Рабіновича, 6% — мера Львова й голову партії  «Самопоміч» Андрія Садового.  При цьому, якщо деякі аналітики радять не викидати з цієї «обойми» Володимира Гройсмана та Святослава  Вакарчука, то  звучать і  несподівані версії.  Відтак і  постає запитання, чи здатен  на фоні перманентних перетягувань канатів, війн рейтингів, у каламутній  воді дезінформацій «золоту рибку»  впіймати  той (та), кому цього навіть гіпотетично  «пророчать»? На думку Дмитра Гордона, заклик  «Даниловичу, повернись» сьогодні  знову як ніколи актуальний.  Правда, на цю «зухвалу ідею –  запропонувати Леоніду Даниловичу на рік очолити Україну, стабілізувати економіку і піти,  передавши владу парламентській республіці» сам Кучма, літня людина, яку іноді називають  «батьком» олігархічної системи,  «не клюнув».

Тим не менше, український політикум абсолютно не має права на зведення рахунків і міжусобиці. Судячи  з тональності з озвученого  у перший день календарної весни Послання президента РФ Володимира Путіна Федеральним Зборам,  якщо лякання  «Сарматом» адресувалося США, то    обіцянка перспективи  «веселих» десяти років стосувалася й України.  За таких реалій та перспектив, пісенна  сумно-іронічна  Вакарчукова констатація «Веселі, брате, часи настали» – це не шлях до виходу із кола, в яке Кремль намагається загнати хід новітньої української історії.

Чи, зважаючи на найвизначальнішу зовнішню загрозу,  стануть рятівними пропозиції  українського Президента внести зміни до Конституції щодо євроінтеграції (коли в ЄС все відчутнішими стають відцентрові тенденції), щодо НАТО, куди нас насправді не збираються приймати і в далекій перспективі? Щоб внести ці поправки, слід провести референдум, який зафіксує розділення країни. Мимоволі пригадується, хто любив «сідлати»  коника референдуму. Так, потенційний Герой Росії, вірний кум Путіна, він же – лідер «вибору», який варто, певне, назвати кремлівським, а не «українським».

Утім,  минулий тиждень нагадав не тільки не перспективу майбутніх пасток. Він засвідчив і здатність України до перемог. Згідно з  рішенням Стокгольмського арбітражу, «Нафтогаз» домігся компенсації у сумі 4,63 млрд доларів за недопоставку «Газпромом» погоджених обсягів газу для транзиту. Правда, ця перемога ледь не стала предтечею  поразки.  Коли глава правління «Газпрому» Олексій Міллер заявив, що його компанія  розпочала процедуру розірвання контрактів з «Нафтогазом України» на постачання і транзит газу, виявилося, що запасів «голубого» палива, попри попередні запевнення, в Україні не вистачає. «Балаболи», – пригадався універсальний «діагноз», який  у серцях озвучив (правда, чомусь не щодо  більшості владців, а тільки нардепів) під завісу тижня Голова ВРУ Андрій Парубій.   Однак, зрештою, ситуацію з газопостачанням, попри первісний аврал, начебто вдалося нормалізувати.

Та, зважаючи на тенденції,  які минулого тижня  заявили про себе, попереду, всупереч несподіваним  кліматичним сюрпризам, гаряча політична весна. На цьому акцентували увагу державні діячі, політики  та політологи.

«Україна знаходиться у війні»

Хоча до виборів  в Україні ще рік, варто вже  зараз «уважно спостерігати за спробами інтегрувати соцмедіа, впливати на громадську думку, впливати на думки людей». Наголошуючи на цьому Українській  службі «Голосу Америки», регіональний директор з питань Євразії неурядової американської організації International Republican Institute (IRI) Стівен Нікс підкреслив: «Раніше одним з основних питань було шахрайство на виборах, порушення законодавства про вибори у день голосування, процедури голосування та підрахунку голосів. А от зараз непокоїть в основному період проведення кампанії, коли іноземні інтереси можуть впливати на громадську свідомість і те, як голосують люди. Це – величезний зсув в наголосі. Ми будемо приділяти увагу дню голосувань, але все більше уваги будуть приділяти періоду кампанії». Експерт підкреслив, що наразі велика кількість українців не визначились зі своїми політичними вподобаннями. «Близько 40% не вирішили, за кого вони б голосували на парламентських виборах, якщо б вибори відбулись сьогодні. Я вважаю, це через те, що до виборів ще рік, а також через нетерплячість», – зауважив дослідник, спираючись на опитування IRI. Стівен Нікс зазначив: «Визнаймо, що Україна знаходиться у війні з іноземною силою, щодня тривають бойові дії, економіка страждає в результаті війни, люди сильно страждають і потрібен час, щоб відновитись від травми і економічного впливу війни».

Нагадаємо, що опитування IRI засвідчують: загалом  українці підтримують європейський вибір своєї країни.  Тому Нікс зізнається: «Я – оптиміст стосовно цих виборів. Українці бачать своє майбутнє в Європі, тому, думаю, це відобразиться на голосуванні, і люди підтримають проєвропейські партії. Це те, чого хочуть люди. Вони говорять про це знову й знову. Таким буде і результат цих виборів».

«…підстави для стриманого оптимізму»

Президент  України Петро Порошенко  під час  виступу на прес-конференції на тему «Виклики – 2018» висловився за внесення поправок до Конституції (посилаємося на офіційне інтернет-представництво Глави держави). Зокрема він зазначив: «У моїй команді ми зараз обговорюємо пропозицію «заякорити» в Конституції європейську та євроатлантичну інтеграцію. Обидві ідеї, як свідчать опитування громадської думки,  є консолідуючими, користуються широкою підтримкою у суспільстві». В той же час,  на  думку лідера України, «коли  піднімають голову антиєвропейські політичні сили, які прагнуть реваншу, на мою думку, поправки до Основного закону могли би стати страховкою від будь-яких несподіванок та імперативом для всіх політичних сил на роки вперед. Прагнення до членства в Євросоюзі та НАТО можна було би зафіксувати в Преамбулі до Конституції, для чого достатньо підтримки двох третин конституційного складу Верховної Ради України. Останні голосування законопроектів, які стосуються питань національної безпеки і оборони дають мені підстави для стриманого оптимізму».

На переконання Глави держави, «ще одним індикатором позитивного ставлення євроатлантичної спільноти до  України стали надважливі рішення з боку наших партнерів Сполучених Штатів, Канади, багатьох інших країн, які надають нам можливість отримувати сучасну високоефективну оборонну зброю».  Відтак він «тим нашим опозиціонерам, які у закутках міжнародних конференцій роблять селфі з російськими послами, хотів би пояснити, що дипломатичні перемоги куються не тільки і не  стільки в конференц-залах, а в кабінетах для переговорів, – часом дійсно важких та виснажливих».

Говорячи про серйозні виклики, які стоять перед країною в поточному році, Петро Порошенко підкреслив: «Безумовно, ключовим з них продовжує залишатися   війна Росії проти України. Ціна агресії для агресора зростає завдяки зміцненню Збройних Сил України і продовженню політики санкцій проти Москви». А відтак уточнив, що «це, звичайно, значно зменшує ризик повномасштабної агресії росіян по всіх азимутах, але аж ніяк не зводить цю загрозу до нуля». Президент також наголосив,  що «головним викликом є соціальний: бідність, низький рівень та незадовільна якість життя переважної більшості українців. Люди цим абсолютно природно що розчаровані. Я це незадоволення розумію і повністю поділяю».

На переконання  Глави  держави, в Україні слід докласти зусиль, «щоби на ноги знову підвівся середній клас, по якому найсильніше вдарили всі випробування останніх років. І на відміну від найзаможнішого прошарку, він, цей середній клас, не мав жирових запасів, які б дозволили пережити «важкі часи». І на відміну від найбідніших, його обійшли субсидіями». Він зазначив: «А саме середній клас є гарантом демократичного характеру політичної системи. Саме він є тією скелею, об яку розбиваються каламутні хвилі популізму». При цьому Президент наголосив, що «популізм та отаманщина – ще два виклики, які стоять перед нами так само гостро, як і сто років тому, коли Україна через брак внутрішньої єдності стала здобиччю агресора та втратила незалежність. Місія моя, як Президента, місія моєї команди – не допустити повторення тих помилок. Я впевнений, що ця місія – можлива, ба більше – ця місія неминуча і безальтернативна».

 «Випередив свій час»

Розмірковуючи про Віктора Ющенка на своїй сторінці у  Facebook,  медіа-експерт  Валентина Руденко резюмує: «Він випередив свій час, він випередив свою країну і свій народ, віддавши їм усе, що дав йому Господь, – красу, розум, талант і душу. Він віддав своїй країні все своє життя». Попередньо медіа-експерт звертає увагу на риси вдачі  третього всенародно обраного Президента –  «ясний і бездонний розум, його волю і твердість, його безстрашність і впертість, його креативність і художній смак, його гумор і дотепність, та, власне, усе, за що можна любити Моцарта, Шевченка чи Миколу Гоголя».

Руденко переконана, що Ющенко став  «Президентом, що показав, якою може бути Україна – мирною, ситою, демократичною». Зазначаючи, що йдеться про історичну постать, вона підкреслює: «Але кожна історична постать завжди має одну дивину – її оцінять «після». Після тих історичних обставин, із якими їй зазвичай доводиться боротися, іноді покласти на це життя і не завжди перемогти». А відтак висловлює жаль, що «в політичному світі перемагає зазвичай не найталановитіший чи найрозумніший, а більшість».

«За лаштунками народної актриси Тимошенко» 

Так назвав свої роздуми  головний редактор  «НВ» Віталій Сич. Нагадуючи, що, «згідно з останніми соціологічними опитуваннями, Юлія Володимирівна тепер головний кандидат на пост президента України», він спробував  «розібратися, яким президентом буде Тимошенко, якщо її оберуть, хто і навіщо лобіює її інтереси в США, хто є її прихованими політичними союзниками і звідки вона, власне, черпає фінансові ресурси». На думку аналітика,  «відповідь на перше питання, на жаль, досить передбачувана. Юлія Володимирівна – популіст із лівацькими поглядами. Її місія – боротьба. Вона не про створення, вона про руйнування. Вона буде боротися з несправедливістю (читай з усіма) не тільки в опозиції, а й прийшовши до влади».  На переконання Сича, « якщо Тимошенко стане президентом, і вона реалізує те, що говорить, будуть згорнуті навіть ті напівреформи, які розпочав Петро Порошенко».

«А сьогодні це ширма  для олігархічних груп»

Голова Аграрної партії Віталій Скоцик, роздумуючи на телеканалі ZIK про  сучасну політичну систему,  навів приклад Радикальної партії та заявив про «політичну гру фейкових партій та їхніх лідерів, які насправді є політичними фріками». Зокрема він зазначив: «Можна людям говорити одне, по телевізору казати, які одні «скотиняки» або інші. Разом із тим, на другий день або у той самий день голосувати у Раді законопроекти, які вбивають освіту, вбивають медицину, пенсійну реформу в Україні, у тому числі, і невирішене земельне питання. Чому? Бо, з одного боку, можна їхати країною і кричати: «Не дамо вкрасти землю!», а з іншої сторони, законопроект, який повинен був дати передумови для завершення земельної реформи, так і лежить у Верховній Раді, і його ніхто нікуди не рухає».

Віталій Скоцик додав, що лідер Радикальної партії Олег Ляшко ніколи не займав посад, на яких він зміг би показати результати своєї роботи.  «Це суто популізм, абсолютно фейкова партія, а Ляшка у цьому випадку можна називати яскравим прикладом політичного фріка. Тобто, це людина, яка яскрава, багато говорить, не несе жодної відповідальності, може змінювати «забарвлення» лише з однією метою – залишатися у Верховній Раді. А сьогодні це ширма для олігархічних груп у політичній системі нашої держави», – заявив він.

«…виграє тільки Росія» 

Оприлюднена спільна заява щодо українсько-польських взаємин. Її  підписали Борис Тарасюк, заступник голови Комітету ВР у закордонних справах, і  Богдан  Кліх, лідер меншості Сенату Республіки Польща. Про це повідомляє  Інформаційне управління Апарату Верховної Ради України.  Зокрема й заяві йдеться: «Із щораз більшим занепокоєнням спостерігаємо за погіршенням атмосфери в діалозі між нашими державами і народами. Замість зменшуватися, напруженість щораз наростає. У публічних дискусіях висловлюються щораз гостріші формулювання, ухвалюються закони, що викликають нерозуміння і цілком справедливий протест як в польської, так і української сторін. Причиною цьому є не сьогодення чи майбутнє, а використання історії, часто трагічної, для поточних політичних цілей».

А відтак Тарасюк і  Кліх нагадують, що «за останню чверть століття наші народи і держави довели здатність долати історичні проблеми і прямувати тією ж дорогою, якою перед нами пройшли країни Західної Європи… Історія Польщі і України вчить, що на взаємній ворожнечі виграє тільки Росія. І що власне сьогодні актуальним залишається гасло про те, що без вільної Польщі немає України, так само як без незалежної України немає безпечної Польщі. Ціллю агресивних дій Росії є не лише Україна, але також Польща, весь Європейський Союз і НАТО».

Обидва політичні і державні діячі  пропонують кілька основоположних пунктів для виходу з існуючої кризи  та відновлення  добросусідських відносин між  Україною  та Польщею. Вони переконані, що «ми повинні формувати взаємні відносини на принципі: «Пробачаємо і просимо вибачення». Так, як нас до цього заохочував Іван Павло ІІ, і як у минулому вчиняли наші церкви, президенти, уряди і парламенти». Тарасюк і Кліх  зазначають, що «про минуле слід пам’ятати, жертвам конфліктів і злочинів належить пам’ять, пошана і гідне поховання. І це основний обов’язок представників влади наших країн».

«Неприпустимо…»

Роздумуючи у статті «Україна і Польща. Випробовування історією» для видання «Збруч» про сотні років спільного минулого, Павло  Клімкін висловив переконання, що «визначальними в польсько-українській історії були не війни й конфлікти, а саме століття мирного співжиття, спільна праця, мільйони спільних шлюбів і народжених в них дітей. Про це свідчить результат історичного розвитку: сьогодні ми маємо дві надзвичайно близькі нації з подібними мовами, культурами, ментальностями й цивілізаційними цінностями». Він наголошує: «Неприпустимо також привласнювати собі як саму історію, так і право на остаточну істину. Є об’єктивні історичні факти, але кожен народ, кожна держава все-таки дивиться на минуле через свої національні окуляри, тобто з певною мірою суб’єктивності». При цьому, підкреслює міністр, «цивілізована Європа зрештою виробила неписані правила співіснування різних національних варіантів історії. Головне тут взаємна повага, толерантність і намагання якщо не прийняти, то принаймні зрозуміти точку зору іншого. Натомість непристойними вважаються намагання силоміць надягти свої власні історичні окуляри на носа сусідові. На жаль, саме цим зараз і займаються польські політики».

Клімкін  нагадує:  «Ще більшої делікатності й толерантності вимагає новітня історія, у нашому випадку це передусім українсько-польські війни й трагічні етнічні конфлікти ХХ століття. Тут також діє правило «національних окулярів». Бандера, ОУН і УПА боролися за незалежну Українську державу не тільки проти польського, але й німецького та радянсько-російського панування. І боролись вони не просто на українських етнічних землях, а на державній території Західноукраїнської Народної Республіки ( й УНР, – «ВП»)». «Якщо ж,  – зазначає міністр, –  деякі польські політики й далі наполягатимуть на забороні в Україні Степана Бандери й УПА, то за принципом «почни з себе» вони б передусім мали заборонити Юзефа Пілсудського з його жорстокою «пацифікацією» українців Галичини, а також Армію Крайову, чиї загони здійснювали криваві каральні акції проти українських сіл».

При цьому, констатує Клімкін, після 1 березня цього року  «будь-який українець за будь-яку позитивну оцінку наших визвольних змагань може бути ув’язнений в Польщі на 3 роки, оскільки Польща має про ці змагання інакшу думку. Під реальною загрозою опиняється і корінна українська меншина, і майже мільйон наших заробітчан, що працюють у Польщі. Більше того, кара настигне українця, навіть якщо свою оцінку він висловив у себе в Україні».  Він, нагадуючи, що «на жаль, на Волині йшла взаємна різанина, тож якщо взагалі починати говорити про геноцид, то теж про двосторонній», звертає увагу на «заповіт, який залишив нам великий поляк, в жилах якого текла й українська кров, святий Іван Павло ІІ: «Пробачаємо й просимо пробачення!»… Ми просто не маємо права нехтувати заповітом Івана Павла ІІ й безглуздо втрачати все, чого досягли неймовірними зусиллями наші політики й дипломати, наші інтелектуальні еліти, мільйони звичайних українців та поляків».

Міністр звертає увагу на те, що  «у минулому відсутність солідарності між Польщею й Україною рано чи пізно закінчувалася тим, що обидві вони потрапляли під московське ярмо. Якщо хтось заколисує себе вірою в те, що з Польщею таке більше трапитися не може, то мушу застерегти наївних: програма-максимум Кремля – дезінтеграція ЄС і відновлення сфери впливу колишнього СССР, розпад якого В.Путін вважає «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Зрештою, чотири розподіли польської держави за участю Росії і повна залежність Польщі від СССР у повоєнний час мали б чогось навчити й найбезтурботнішого політика».

«Дочасні вибори – це швидше сценарій дестабілізації»

Голова Верховної Ради України Андрій Парубій наголосив, що «немає жодних підстав для проведення в Україні дочасних виборів до Парламенту». Про це повідомляє  прес-служба Апарату Верховної Ради України. Зокрема Андрій Парубій зауважив, що «дискусія про дочасні вибори йде весь час, скільки існує і ця Верховна Рада, і попередні Верховні Ради». На його думку, в нинішніх умовах «дочасні вибори – це швидше сценарій дестабілізації, сценарій, який призведе до турбулентності в державі».

Голова Парламенту висловив переконання, що «є спільна позиція усіх – і у Верховній Раді України, і у виконавчій владі, і у Президента України – що це той сценарій, який сьогодні небажаний для України, і переконаний, що розмови про дочасні вибори не мають під собою жодного ґрунту». Андрій  Парубій   зазначив, що «наступний рік буде дуже складний: будуть вибори і Президента, і Верховної Ради України, і я розумію, що наближення виборів дуже актуалізує політичні дискусії і намагання політизувати цей процес».

«В Кремлі хочуть повернутися до проекту «створення Новоросії»

Український  журналіст Роман Цимбалюк, який працює  у Москві, зазначає на своїй сторінці у Facebook: «Нещодавно Гіркін розповідав, що в Кремлі хочуть повернутися до проекту  «створення Новоросії». Річ у тім, що від цієї ідеї ніхто не відмовлявся. Банально поставили на паузу». На його думку, «не  просто так у всіх релізах на офіційних сайтах президента Росії і МЗС РФ у контексті Мінських угод згадують якийсь міфічний  «південний схід України». У Кремлі працюють розумні, випадково на топографічний кретинізм там ніхто не страждає. До того ж там знають, що  «Мінськ-2» стосується окупованих Росією частин Луганської та Донецької областей».

Тому, переконаний Роман Цимбалюк, «коли вживають словосполучення «південний схід України», фактично у такий спосіб знову і знову вголос висловлюють територіальні претензії». Причому, наголошує він, «назву операції із загнання в стійло можуть змінювати. Зберігати лайливе  «Новоросія» не принципово. Головне – результат».

 «…щоб вона процвітала»

Письменник Андрій Курков, роздумуючи в «Укрінформі» про українську ментальність, резюмує: «Справа в тому, що українці завжди були індивідуалістами та егоїстами – в хорошому, європейському сенсі. Вони не хотіли колективізації саме тому, що не хотіли бути разом, як у тюрмі чи в армії, кожен хотів відповідати за власну землю, за власну долю. Перший Майдан і другий Майдан консолідували суспільство, показали, що колективність українського суспільства може давати плоди, може бути позитивною».

Він сподівається, що колись «українці навчаться поважати закони і відійдуть від своєї анархістської матриці минулого. Тому що, в принципі,  все, що відбувається зараз, – це повторення 16-го  сторіччя: обирається гетьман, а завтра вже проти нього плетуться інтриги, післязавтра його скидають і хтось заскакує на трон гетьмана, потім того скидають і кожен хоче бути при владі. Результат цього – це майже 350 політичних партій, зареєстрованих у Мін’юсті, це абсурд – і цей абсурд смішний для всього світу».

Водночас Курков переконаний: «З екранів політичної телеісторії Україна вже не зникне. Хоча, звичайно, ми отримали імідж-кліше, що готові щодня революцію робити. Одночасно, ми ніби боремося з корупцією і ми ніяк не можемо її перемогти та змінити еліту. Це, в принципі, не те що негативний, а такий складний імідж – в принципі хочемо, але не можемо. З іншого боку, є такі самі країни, де боротьба з корупцією продовжується вічно і про які зараз в Європі подається набагато менше інформації, хоча вони вже члени Європейського Союзу: Болгарія, Румунія».

Письменник висловився і з приводу націєтворчих  засад. Зокрема він зазначив: «Знаєте, в Адміністрації Президента завжди був відділ внутрішньої політики, який ніколи не займався внутрішньою політикою. А без цього неможливе здійснення взаємної інтеграції всіх регіонів і створення політичної нації, неможливе об’єднання людей меседжами, універсальними для всіх, які не розколювали б суспільство, не запитували тебе – любиш ти Булгакова чи ні, а давали б відчуття, що ти – представник країни, народу, і всі – такі самі, як ти: люблять Батьківщину і хочуть, щоб вона процвітала. Це – головна робота для будь-якої державної структури, а вона не велася». На думку Куркова, «у  нас тільки зараз зрозуміли, що культура – це те, що об’єднує націю. Ніхто не хотів і не думав, що це так важливо, щоб кордони держави збігалися з кордонами культурного простору держави. У нас було так: державні кордони були одні, інформаційний і культурний простір обіймали лише дві третини території держави, а третина була під культурним й інформаційним простором іншої держави. Ось вам результат».

Історія не прощає, коли її уроки вперто не засвоюються. Коли замість правди (хай вона сувора) шукаємо  підтримки в ілюзіях, які насправді   є самообманом.  Як  і щодо  споконвічних зовнішніх ворогів,  які послідовно працюють на знищення України та українство. Чи то у контексті «не было, нет  и не будет»,    «як швятшвятем, поляк  русіновинє бенджє братем».

Такі уроки історії мають шанс стати й вироками, якщо їх надалі ігнорувати. Чи, тим паче, підігравати ворогам, яких  кожна  наша поступка тільки заохочує. Тим паче, коли  історія стає  знаряддям імперськи налаштованих політиків. Чи то у Москві, чи у Варшаві, чи у Будапешті.

Судячи (і не тільки з риторики, але й конкретики діянь) принаймні українського зовнішньополітичного  відомства та його очільника, минулого тижня Україна усвідомила, хто є хто (як на Сході, так і на Заході). Залишається сподіватися, що наші держава та суспільство зуміють  сказати «ні»  внутріукраїнському протистоянню,  що має ознаки всіх проти всіх. На цьому акцентували увагу й вітчизняні  ЗМІ: «Кінець АТО: як тепер Україна воюватиме на Донбасі» («Апостроф»),«Юрій Луценко:  «Я вірю у другий строк Петра Порошенка» («ЛБ»),  «Потрібно не проґавити момент, коли можна буде повернути Крим, – Ільмі Умеров» («Громадське радіо»), «Дражливі польські сюжети й уроки, які слід зробити Україні» («День»),  «Росія може впливати на українські вибори через «темні гроші» – американський аналітик» (УНІАН), «Про колабораціонізм» («УП»), «Канцлер Австрії вважає, що мир в Європі можливий тільки з Росією» («НВ»), «Стало відомо, чому зірвалося голосування щодо Гонтаревої» («Експрес»), «Скасування скандального закону про мови: як не дати Кремлю влаштувати  «русскую весну» в Україні» («Апостроф»),  «Польська фаланга Путіна: хто стоїть за підпалом спілки угорців в Ужгороді» («ЄП»)…

Попри накачування м’язів cусідами України, що одягали маску стратегічних партнерів (з перспективою  масштабного наступу зі Сходу, Півночі, Півдня та розпочатим із 1 березня «полюванням» у Польщі на українців), головний виклик, як зазначалося вище, має все-таки внутріукраїнську прописку. У цьому контексті  – й де-факто вступ  у виборчий сезон. Й навіть ситуація  щодо відновлення справедливості  (маю на увазі  визнання  Конституційним  судом неправомірності  закону «Про основи державної мовної політики», що діяв із 10 серпня 2012-го, відомого як  «закон Ківалова -Колесніченка»).  Нагадаємо, коли 23 лютого 2014 року ВРУ проголосувала за скасування цього закону,  Верховний комісар у справах національних меншин ОБСЄ Астрід Турс  попередила:  це може призвести до масових заворушень.  Схоже, це попередження зараз може стати міною не надто сповільнено дії, коли будь-який крок влади тільки ускладнить ситуацію (алгоритм цугцвангу). Коли ворог хоче  розіграти «національну карту» й перекреслити  здобутки на шляху  творення єдиної української політичної нації.

Окрім того,  як зазначає  у Facebook  аналітик Юрій Романенко, роздумуючи про Путінове послання, «не слід недооцінювати цього пафосного маразму. Росія вже не раз доводила, що готова платити за нього за найвищою ставкою». Тим паче, що в російському суспільстві є запит на «месть» щодо України. І ніхто не знає, коли господар Кремля цю патологічну забаганку шовіністично зазомбованого населення «цар» задовольнить: чи до 18 березня, чи пізніше.

Тож  часу на розслаблення нам (і пересічним українцям, й вітчизняній політичній еліті) не дано. Як і права на  фатальні помилки.   Будьмо!

Віктор Вербич