Відлуння тижня (30.04 – 07.05)

Коли п’ятий рік триває активна фаза багатосотлітньої війни Росії (до 1721 року – Московії) проти України, наша держава змінила назву її формату. Якщо до останнього дня квітня 2018-го протистояння з ворогом, що анексував Крим і загарбав частину Донбасу, називалося абревіатурою АТО (антитерористична операція), то зараз уже ООС(операцію об’єднаних сил). Нагадаємо, що АТО тривала майже чотири роки (розпочалася 14 квітня 2014 року),  нею керувала Служба безпеки України,  зокрема антитерористичний штаб. Зараз – об’єднаний оперативний штаб Збройних сил України (орган управління різними групами військ та сил ЗСУ, а також Нацполіції, Нацгвардії, ДСНС)  на чолі з генерал-лейтенантом Сергієм  Наєвим.

Тим не менше, ворог не збирається відмовлятися від стратегічного імперського курсу. Тож Україна та українці залишаються бранцями війни, завершення якої в осяжному майбутньому поки що не видно. Зважаючи на те, що США продали (надали)  для України «джавеліни», ефективні для знищення танків і бронетехніки,  можна було б оптимістично дивитися на перспективи розвитку ситуації на Донбасі.  Але якщо порівняти цифри, озвучені аналітиком, колишнім першим заступником  секретаря РНБО Степаном Гавришем у програмі «Завтра» на телеканалі «112», стає зрозуміло, що ця картина дещо інша: 35 «джавелінів проти 670 танків. До того  ж наразі США не дозволили Україні використовувати цю зброю на передовій. Тобто, ця допомога – радше показова політична демонстрація  намірів, готовності Вашингтона не залишити нашу державу сам-на-сам зі стратегічним ворогом №1.

Тим часом, на Донбасі різко зросла кількість обстрілів.  Правда, командувач об’єднаних сил Сергій Наєв пообіцяв, що «відповідь на такі провокації буде жорсткою і невідворотною». Тим часом, РФ устами завідувача кафедри міжнародних організацій та світових політичних процесів факультету світової політики МДУ Андрія Сидорова в ефірі  своїх телеканалів озвучила наміри  щодо подальшої окупації України, аби «вирішити питання: нам Україна для чого? Якась держава Україна нам потрібна, чи там усе-таки половина – це Росія, частково – це Польща і Київ із містечками». Як бачимо, при цьому розрахують,  що до вірогідного розшматування території долучиться і Варшава. Чи гратиме загалом  Європа в одну українофобську гру з Москвою? У кожному разі, категоричне відкидання такої вірогідності (попри цинічне блефування кремлівських слуг)  – поки що  синонім самообману.

Хоч у Європарламенті   минулого тижня молилися за Україну(молебень служив святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет), сама  вона (включно з тими, хто виривається на політичний олімп) – союзник України радше на словах. Європа керується не так вірністю  морально-етичним принципам, як власними прагматичними матеріальними інтересами. Тому й екс-канцлер Німеччини  «сидить на  газпромівській трубі», а чинний не  бачить  геополітичної складової у «Північному потоці-2».

Скажи мені, хто твій друг –  і я скажу, хто ти. Ця аксіома пригадується в контексті минулотижневого зізнання Голови Єврокомісії Жана-Клода Юнкера: «Мій друг Володимир Путін – оскільки ми дружимо вже багато років» (див. УНІАН). При цьому єврочиновника не дивує, що його друг Путін, який 7 травня вчетверте відбув церемонію інавгурації президента РФ,  цинічно ігнорує європейські політичні принципи, зрештою – світовий лад і має реальну перспективу повторити долю диктаторів чи принаймні постати перед міжнародним судом.

Тільки в горі та тузі пізнаються справжні, безкорисливі друзі. Це стверджує українська народна мудрість.  Нею мусимо керуватися і в час війни, що  веде проти нашої держави  Кремль. При цьому маємо розуміти, що розраховувати на підтримку своїх західних «друзів»-сусідів, які, наче за диригентською паличкою з Москви,  вже не приховують територіальних претензій до України, можемо розраховувати суто на себе.

«Цей формат зруйнував плани РФ»

Глава Української держави Петро Порошенко вважає, що формат АТО свого часу зруйнував плани Росії в Україні. Про це він, за інформацією прес-служби Президента, заявив під час наради із військовим керівництвом щодо початку операції Об’єднаних сил. Президент   зауважив, що запровадження АТО в 2014 році дозволило в короткі терміни привести у відповідний бойовий стан всі наявні можливості сектору оборони і безпеки, а також дало можливість провести президентські, парламентські та місцеві вибори в 2015 році.  «Цей формат зруйнував плани РФ. Одним із ключових елементів гібридної війни було те, щоб не визнавати нову українську владу і намагатися нав’язати світові формат, що в Україні відбувся державний заколот, який не був підтриманий народом. Одразу ж, з перших днів, плани РФ були зруйновані, забезпечено вільне волевиявлення громадян і проведення демократичним шляхом всіх необхідних державних процедур», – наголосив він.

Президент нагадав, що під час незаконної анексії Криму і агресії Росії на Донбасі українські Збройні Сили фактично вступали в бій з коліс – особовий склад не мав речового, медичного, харчового і бойового забезпечення, не мав зброї та військової техніки. «Роками знищувався оборонний потенціал України. Так званими  «міністрами оборони» і політичним керівництвом країни розпродавалися за безцінь оборонний потенціал держави. Зараз ми вже можемо, нарешті, навести конкретні факти: були розпродані ракетні системи, системи протиповітряної оборони, значна кількість боєздатної бронетехніки, боєприпаси. Розпродавалися військові містечка, військові шпиталі. Розпродавалися за 30 срібляників», – сказав він.

Петро Порошенко  зауважив, що в перші декілька місяців забезпеченням військових займався волонтерський рух, в якому взяло участь 80% українців. «Завдяки тим, хто кинув своє цивільне життя і пішов допомагати армії, хто мобілізувався, хто записався добровольцем, хто забезпечував харчуванням, бронежилетами, «розгрузками», медичними аптечками і всіма необхідними елементами, вдалося Україні протриматися», – зазначив  Президент. А відтак  підкреслив, що АТО була спрямована проти терористів, озброєних російською зброєю і підготовлених російськими працівниками ФСБ, які почали свої дії з Криму і потім, по завершенні анексії, були перекинуті на територію Донбасу.

За його словами, в серпні 2014 року регулярні частини збройних сил РФ перетнули державний кордон.  «І після вторгнення на нашу територію регулярних підрозділів збройних сил РФ, що підтверджується величезною кількістю доказів – починаючи від полонених російських солдат і завершуючи супутниковими даними розвідки про перетин кордону, починаючи від об’єктивної агентурної інформації і завершуючи фото- і відеодоказами, агресія перейшла у кардинально іншу фазу», – зауважив Президент.

«…до загострень по всьому периметру зовнішньої політики»

Росія перекидає  на  Донбас два нових підрозділи повітряно-десантних військ, щоб, можливо,  спробувати спровокувати українську армію на наступ, а потім завдати  їй максимальних втрат і поліпшити свої бойові позиції у Луганській області. Так вважає  російський військовий оглядач Павло Фельгенгауер. Про це він  розповів  «Апострофу». Фельгенгауер зазначає, що  не виключається  «сама собою можливість більш серйозних бойових дій на Донбасі…В майбутньому можливі певні проблеми. Можливо, і зараз теж».  А відтак пояснює, що «дії Росії в першу чергу обумовлені внутрішньополітичною боротьбою. Справа зовсім дійшла до крайнощів, внутрішньополітичне напруження в Росії досягло максимуму за останні роки. Такого загострення не було, напевно, з 2012 року. Це, насамперед, відображається на зовнішній політиці – і в Сирії, і в Україні, і на загальному погіршенні відносин із Заходом, і, навіть, відношенні до кризи у Вірменії. Усе це може призвести та призводить до загострень по всьому периметру зовнішньої політики».

Наголошуючи, що  це  все – відображення внутрішньополітичної боротьби  в РФ, Фельгенгауер  підкреслює: «Я не  виключаю навіть військового перевороту в Росії. Це, можливо, вкрай малоймовірний сценарій, але виключити його повністю не можна». Причому такий перебіг подій, на його думку, зумовлений намаганням військових не допустити до зміни урядового курсу. «За два тижні в Росії буде новий уряд, і, очевидно, можлива абсолютно нова політика. Кудрін дає переможні інтерв’ю, що він тепер буде рулити. Природно, що для російської  «партії війни» це настільки серйозна загроза, що заради цього можна хоч війну з Україною затівати, щоб цього уникнути», – констатує Фельгенгауер.

За його версією,  «те, що в Росії «всі підтримують Путіна з усіх питань», що вибори пройшли, не грає ніякої ролі. Тому що у нас  – не демократія і народ нічого не вирішує. А всередині правлячої еліти найгостріша криза: люди не знають, куди бігти, де ховатися і що буде». Нагадаємо, за даними Дмитра Тимченка, координатора групи  «Інформаційний спротив», на окуповану територію  Луганської області РФ готується перекинути 45-ту і 11-ту окремі бригади Повітряно-десантних військ.

 «Десятки тисяч російських спецпризначенців і головорізів»

Україні пощастило, що ситуація на Донбасі не загострилася міжнаціональним або міжконфесійним конфліктом, як це було під час боротьби Хорватії за незалежність у 1991-1995 роках. Про це колишній посол України в Хорватії Олександр Левченко розповів «Апострофу». Він поділився своїми міркуваннями щодо реінтеграції Україною  окупованих Росією територій. На думку Олександра Левченка, «це велика перевага, що на Донбасі немає міжнаціонального чи міжконфесійного конфлікту. У нас світоглядний конфлікт між ідеями вільної демократичної Європи й ідеями «великої Росії» й  «русского мира».  А відтак уточнює: «У чому іще Україні пощастило, якщо можна так сказати? У Хорватії йдеться про 15 тисяч загиблих з боку хорватів і ще про близько 6-7 тисяч з боку сепаратистів, тобто загалом 22 тисячі загиблих. І це в країні з населенням, вдесятеро меншим за українське».

Проводячи аналогію, дипломат зазначив, що в Україні за такими мірками мова повинна йти про 220 тисяч загиблих, а за фактом зараз 10-12 тисяч жертв: «Це означає, що в нас набагато нижчий поріг недовіри, злоби й ненависті. Ну і крім того, ми живемо в час, коли міжнародне право більш розбудоване, ніж це було в 1991 році». Левченко вважає, що  є чотири сценарії з приводу реінтеграції Донбасу. Один із них  –  застосування збройних структур.  «Чи відповідає військовий сценарій інтересам Кремля? – запитує дипломат. А відтак відповідає: – Звісно, що так! Адже на другий день після початку силової операції через 400 км неконтрольованого кордону увійдуть десятки тисяч російських спецпризначенців і головорізів, у яких може й не бути шевронів російських збройних сил, і почнуться страшні речі». Левченко резюмує: « Тож військовий сценарій дуже небезпечний. Як на мене, Путін і Кремль дуже на нього розраховують».

«Історія і правда  – на нашому боці»

Автокефалія Православної церкви України – звільнення від церковного диктату Москви. Так наголошується в заяві Ініціативної групи «Першого грудня», розміщеної на сайті цієї структури. Ініціативна група «Першого грудня», яка утворена 2011 року у відповідь на звернення трьох українських Церков і складається з людей різних релігійних переконань і традицій, підтримує звернення Президента України та постанову Верховної Ради України з проханням до Вселенського Патріарха Варфоломія надати Томос про автокефалію Православної Церкви в Україні. Вона нагадує: «історична пам’ять українського народу свідчить, що:  Константинопольська Церква є для Руси-України Матір’ю-Церквою;  акт про підпорядкування Київської митрополії Москві (1686 р.) є незаконною дією; Константинопольський Патріархат не визнає Україну канонічною територією Російської Православної Церкви;  Україна, позбавлена власної Церкви, вже сто років тому (1917–1918) підносила вустами своїх ієрархів на Соборі питання автокефалії УПЦ. Відповідний закон Директорії УНР про автокефалію був прийнятий 1919 року;  Вселенськими Соборами встановлено правило, згідно з яким церковно-адміністративний розподіл має збігатися з державними кордонами і, відповідно, подальше унезалежнення народів, які сповідували Православ’я, вело до усамостійнення Церков цих народів».

Підписанти  звернення (В’ячеслав Брюховецький, Іван Дзюба, Євген Захаров, Йосип Зісельс, Мирослав Маринович, Володимир Панченко, Всеволод Речицький, Вадим Скуратівський, Юрій Щербак, Ігор Юхновський, Ярослав Яцків) зазначають, що «є ще одна – болюча й нагальна – причина пришвидшити процес звільнення українського Православ’я з-під церковного диктату Москви. Причина ця – війна Росії проти України, анексія Криму та безперервні дії російсько-терористичних збройних формувань на Донбасі». Вони констатують, що «під впливом імперсько-шовіністичної ідеології деградує не тільки російська держава та російське суспільство: деградує й Російська Православна Церква, перетворюючись на служницю ураженої імперськими комплексами держави, на партнера її спецслужб. Склалася парадоксальна ситуація: на території України діє церковна структура, фактично підпорядкована РПЦ, а дві Українські Православні Церкви (УПЦ КП та УАПЦ) вважаються «неканонічними», такими, які нібито не мають права бути самостійними, обирати канонічного Патріарха і на рівних спілкуватися із сестринськими Церквами незалежних країн».

Ініціативна група «Перше грудня» вважає таку  ситуацію цілковито неприйнятною і сподівається на якнайскоріше надання Православній Церкві в Україні автокефалії. Вона розглядає це питання не лише як суто церковне, а й як чинник духовної безпеки та національно-державної перспективи України. Група звертається до громадянського суспільства із закликом підтримати зусилля Української держави і діячів УПЦ КП та УАПЦ щодо створення Української Помісної Православної Церкви. «Настав час не тільки мріяти, а й діяти, – значиться у заяві. – Історія і правда на нашому боці».

«Українська політична нація остаточно відбудеться»

Громадський діяч і політик  Тарас Стецьків наголошує у виданні «Українська правда», що «основою сучасної сильної української держави має виступати модерна українська нація. Ми зараз перебуваємо на завершальному етапі її формуванні». При цьому він нагадує: «Новочасна історія ХХ століття глибоко і травматично вплинула на українську ідентичність. Українці пережили подвійну трагедію, коли східна (більшовицька) навала у 20-х роках змінилася на західну (нацистську) у 40-х. В обох випадках Україна була головною ціллю війни. Це блискуче довів Тімоті Снайдер у своїх роботах, де ствердив, що Україна була причиною Другої світової війни. Захоплення України було головною метою Гітлера в його завоюванні життєвого простору на Сході. Загальний демографічний результат для України у ХХ столітті виявився катастрофічним». Аналітик зазначає, що за переписом 1926 року в СРСР проживало 77,8 мільйонів росіян і 31,2 мільйонів українців. У 1937 році росіян стало 93,9 мільйонів (+21%), українців – 26,4 мільйонів (-15%). Тобто українців стало на 4,8 мільйонів менше. Також  Стецьків констатує, що втрати України у Другій світовій війні склали 5,5 мільйонів цивільного населення і 2,5 мільйона на фронті. Для порівняння, втрати росіян – 1,8 мільйона цивільних і 3-4 мільйони на фронті.

Загалом же, підкреслює він, «Україна у ХХ столітті пройшла через національну революцію 1917-1921 років, яка пробудила націю до життя, голодомор 1932-1933 років і Другу світову війну, які забрали життя чверті нації, героїчну боротьбу УПА в 40-50 роках ХХ століття, дисидентство 60-х, зрештою – відновлення незалежної держави у 1991 році і два великих спалахи світового масштабу: Помаранчеву революцію та Революцію Гідності».

На сьогодні, зазначає громадський діяч,  «92% жителів України вважають себе українцями за національністю. Правда, тільки 70% з них сприймають українську мову як рідну і лише 55% розмовляють нею вдома. У регіональному розрізі картина ще більш диференційована».

Тарас Стецьків вважає, що «сучасна українська політична нація остаточно відбудеться не тоді, коли буде забезпечено домінування української мови в усіх регіонах України. Це необхідна, але недостатня умова. Українська політична нація остаточно відбудеться тоді, коли буде досягнуто домінування однакової етичної традиції. А саме – однакового розуміння добра і зла».

«Залишаються найбільш пасивні, які піддаються маніпуляціям»

В Україні складається вкрай небезпечна демографічна ситуація, пов’язана з вимиранням населення та міграційними процесами. На цьому наголошували експерти в ефірі «Радіо Свобода». Заступник директора Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ Олександр Гладун вітає постанову Уряду щодо перепису населення.  «Інформація, яка буде отримана внаслідок перепису населення, буде достатньо унікальною і вирішуватиме одразу декілька проблем: по-перше, вона дасть змогу дослідити зміни, які відбулись у країні з 2001 року. По-друге – це база для поточних і точних демографічних розрахунків за міжпереписний період, більш надійна база для складання демографічних прогнозів, які потрібні як органам державної влади, так і для науки. Я думаю, що вони цікаві і населенню», – припускає він.

Експерт аналітичного центру «Бюро економічних та соціальних досліджень» Костянтин Донченко додає: «Найстрашніше, що насправді перепис може показати, що в Україні потрібна демографічна реформа, до якої повинні увійти інші реформи як складові. Тому що зараз про це бояться говорити, оскільки до статистичної служби, її цифр існує в суспільстві певна недовіра, а перепис якраз розкриє ці проблеми і покаже, що насправді в нас ситуація може бути ще гіршою. Тому тут виникає питання, чи влада хотітиме показати ці проблеми».

Зараз, за офіційними даними Державної служби статистики, на підконтрольній уряду території України проживає 42,3 мільйона осіб. Олександр Гладун зазначає, що офіційна статистика не враховує активну міграцію – зокрема, заробітчан та студентів, які виїжджають на Захід і залишаються там тимчасово або назавжди. Водночас експерт застерігає: падіння чисельності до критичного рівня може мати серйозні наслідки для держави. «Становище країни у світі визначається двома чинниками: перше – це економічний розвиток, а друге – чисельність населення. В нас зараз виникає ситуація, може бути, що населення не буде займати всю територію України і буде відбуватись обезлюднення певних територій», – пояснює він. За даними, на які посилається Гладун, з 1993 року Україна втратила 10 мільйонів населення, з них два-три – внаслідок окупації Криму та частини Донбасу, а більше від п’яти – через зниження народжуваності.

Підтримує думку про необхідність перепису населення і Голова Комітету виборців України Олексій Кошель. Крім того, він вказує на вплив міграційних процесів, що їх має дослідити перепис населення, на вибори. «Український виборець старішає і стає більш песимістичний і консервативний. Це пов’язано зі значним відтоком громадян України, за різними оцінками, від трьох до шести мільйонів. За кордон виїжджають тимчасово чи на постійне проживання найбільш активні, думаючі виборці, а залишаються найбільш пасивні, які все більше піддаються маніпуляціям, технологіям, популізму. Тому ми бачимо рекордний сплеск популізму на різних рівнях», – констатує голова Комітету виборців.

«На те, що раптом  з’явиться  український Макрон, розраховувати не варто»

Хто має реальний шанс виграти майбутні  президентські вибори в Україні? З цього приводу розмірковують  політологи  у виданні «Газета по-українськи» (публікація  «Тимошенко втратить 60 відсотків підтримки, якщо Порошенко не піде на вибори»). Зокрема політолог Олександр ­Кочетков зазначає: «На те, що раптом з’явиться український Макрон, розраховувати не варто. Це інтелігентна освічена людина, яка рішуче відстоює національні інтереси та підходить до питань із фінансової точки зору. Україні зараз потрібен інший лідер. У нас — війна. Ситуацію виправить лише рішуча напіввійськова людина, яка діятиме жорстко щодо ворожої держави й власного суспільства».   На його переконання, «популярність Юлії Тимошенко базується на тому, що вона – ворог Петра Порошенка. Будь-який політик, який обіцяє розслідувати його діяльність, автоматично викликає повагу в розчарованих українців».

Тим не менше,  Олександр Кочетков не сумнівається: «Зараз Юлія Володимирівна – єдиний кандидат, який претендує на перемогу. Її головна проблема – в оточенні. Має створити команду молодих, потужних і незаплямованих владою людей. Але ні позитивної програми, ні команди поки що не бачимо. Тому позиція погіршуватиметься». Водночас, наголошує він, «рейтинг Петра Порошенка, навпаки, виросте. Цьому сприятиме те, що його підтримують більшість популярних медіа. З достатньо великим відставанням на третьому-четвертому місцях можуть опинитися Олег Ляшко і Свято­слав Вакарчук». На думку Кочеткова, «ситуація зміниться, якщо президент не піде на другий термін. У такому випадку Тимошенко одразу втратить відсотків 60 підтримки. З нею боротимуться несистемні кандидати, які стануть повноцінними учасниками гри».

Політолог  Вадим ­Карасьов пояснює, що «Тимошенко має найвищий рейтинг, бо теперішня влада непопулярна». Але, на «в Порошенка з’явиться шанс на перемогу на виборах 2019 року, якщо в Україні створять автокефальну церкву. Або відбудеться щось інше приблизно такого масштабу й позитивне».

«…матиме місце під час наступних президентських виборів в Україні»

Чому Україна лякає Путіна? На цим запитанням розмірковує у «The Washington Post»  американський політолог та екс-посол США в Росії Майкл Макфол. Посилаємося на українськомовну версію видання «Новое время». Майкл Макфол зазначає, що «російський президент Володимир Путін веде глобальну ідеологічну війну проти ліберальних, демократичних цінностей Заходу. Ця сутичка завуальовано продовжувалась протягом років, а нині поширюється як на Західну Європу, так і, звичайно ж, на США, де у 2016 році Путін втрутився у президентські вибори. Передовою цієї ідеологічної війни між путінізмом та демократією, попри все, залишається Україна».

Відтак він висловився про  внутріполітичну ситуацію у нашій державі. «Конкурентні лідери, фракції та партії вже готуються доносити свої аргументи до людей, які наступного року прийдуть вибирати президента, а через кілька місяців і новий парламент. Ще одна цікава річ: ніхто не знає, хто виграє. І це саме так, як і повинно бути в демократіях: і це абсолютно протилежне тому, що відбувалось на президентських виборах цього року в Росії. Задовго до їх проведення – за кілька років до цього – кожен знав, що Путін здобуде перемогу».

Тому, на думку екс-посла США, «вся ця демократична активність справа від російських кордонів лякає Путіна та його систему правління. Якщо українці можуть змусити демократію працювати, то вони можуть надихнути на це і росіян. Відтак Путін залишається вкрай зацікавленим у підриванні ще такої крихкої української демократії. За чотири минулі роки путінські сили окупували частину України та продовжують вести війну проти Києва на Сході України. Росія продовжує здійснювати економічний тиск на Україну. Тим часом пропагандистські зусилля Кремля зобразити Україну як втрачену та корумповану державу продовжуються тими ж темпами – як всередині України, так і на Заході. Кремлівська дезінформаційна кампанія стала справжнім викликом для місцевих громадських організацій: вони хочуть викривати корупцію та поразки держави, але слідуючи цим бажанням, водночас підживлюють російські новини».

Макфол попереджає,  що «наступна велика битва міжнародної війни ідей матиме місце під час наступних президентських виборів в Україні. І йдеться про куди більші масштаби російського втручання, ніж під час виборів у США. Кремль та його ставленики підтримуватимуть вигідних їм кандидатів, сіятимуть розбрат всередині українського суспільства та дедалі більше ставитимуть під сумнів народне волевиявлення та справедливість голосування».

Тож уже зараз, окрім активізації бойових дій на Донбасі та нарощування наступального кулака на кордоні з Україною, РФ  посилює й масштабний інформаційний наступ. Адже наша країни поступово (і швидкими  темпами) наближається до перманентного виборчого періоду, який може стати своєрідним політичним мінним полем.

Нав’язування  комплексу меншовартості, продукування настроїв апатії та зневіри, розхитування ситуації (зокрема у контексті пожежі  на території військового арсеналу Міноборони в Балаклії)-  це лише складові інформаційної війни.  Причому – з тенденціями  нарощування масштабів. А вона, ця війна,  – невід’ємна  частина масштабної  імперської стратегії.

На найактуальніших викликах сьогодення  за умов загострення українофобських апетитів Кремля  звертали увагу й  ЗМІ:«Час вирішального вибору» («День»),  «Путін мститься Заходу і готує неадекватну відповідь на Донбас» («Апостроф»),  «АТО стане ООС: що зміниться зі зміною формату операції на Донбасі» («DW»), «Україна має три сценарії звільнення Донбасу, -Гримчак» («24»),  «Парадокси рейтингу» («День»), «Райське досьє»: українські бандити і апартаменти у Лондоні» (ВВС), «Фукуяма розповів, як Україні подолати корупцію» («Главком»), «У Польщі п’ятеро п’яних українофобів напали на активістів, які відновлювали цвинтар» (УНІАН), «Приватбанк списав 6 мільярдів  «безнадійних»  кредитів Коломойського» («ЕП»),  «Незабаром всі виїдуть: українці тікають з країни, озвучено астрономічні цифри» («PolitekA»), «Гримуча суміш «побєдобєсія» («Обозреватель»),  «Побиття нардепа Найєма під час дорожнього інциденту» («Цензор. НЕТ»)…

Тож, хоча значна  частина українців, зважаючи на реалії та  тенденції, не бачить власного майбутнього в своїй державі та  покидає її (тимчасово, назавжди), ще принаймні  три десятки мільйонів  не втрачають надії в оптимістичну перспективу.  Хоч, як стверджує Держстат, «зараз Україна входить до першої десятки країн-донорів міжнародних мігрантів у світі. При цьому, одночасно за межами країни може перебувати близько 2,6-2,7 мільйона чоловік», водночас всередині країни зростає і кількість активних представників нової  генерації українців-патріотів.  Тих, які  пам’ятають про  універсальну настанову 35-го  американського Президента Джона  Кеннеді: «Зміни – закон життя. І ті, хто дивиться тільки в минуле чи лише на сьогодення, безперечно – пропустять майбутнє».

За умов війни, заручниками якої продовжує залишатися більшість українців,  сподіватися на дивовижне перевтілення агресора у друга (як вовка у вівцю) не доводиться. Як підкреслив Президент України  Петро Порошенко в інтерв’ю німецькому журналу  «Focus» (посилаємося  на версію  Укрінформу), «будь ласка, Росіє, ми нічого неправильного від вас не вимагаємо, але поверніться в цивілізований світ і відведіть свої війська!» Правда, сподіватися на те, що кремлівська імперська стратегія після четвертого «пришестя» Путіна  стане хоч у якійсь мірі «проукраїнською»,  не доводиться. Будьмо!

Віктор Вербич