Аби відчути настрої співвітчизників,не обов’язково слід вдаватися за допомогою до соціологів та аналітиків. Зокрема – і з приводу того,що Україна – в числі трьох країн,яким загрожує дефолт. Наша держава – на другій позиції серед країн із найвищим рівнем смертності. 65 відсотків громадян не проти обрати за місце проживання іншу державу (про це свідчать дані опитування компанії TNS Online Track).
 
Не конче варто слухати хори чи радше какофонію плакальників різного віку,які нарікають на сьогодення,шукають винних,вирятовуються спогадами (хоч і в минулому ознак пекельності було аж ніяк не менше – хіба дещо в інших виявах). Та правда полягає в тому,що переважна більшість українців (маю на увазі політичну націю,а не етнічний фактор) на собі відчувають тягар,прости,Господи,реформ. Вони,зрозумівши,які «успіхи дарує» та чи інша влада (нерідко наступна виявляється гіршою за попередню),просто не здатні принаймні себе обманювати.
 
При цьому українська трагідрама поглиблюється фактором перманентної війни,яку успішно веде Росія,захопивши не тільки частину території,а й оволодівши думками та почуттями значної частини українського суспільства та владної еліти (сумнів,невпевненість,апатія,скепсис,розчарування і т. д.). З іншого боку,все-таки спрацьовує інстинкт самозбереження: ніколи ніяка влада не здатна насправді ставити перед своїми особистими інтересами інтереси держави та народу. Тому заклики до нових майданів рівнозначні зусиллям для знищення держави як такої. Це добре розуміє більшість як «низів»,так і,схоже,«верхів».
 
Коли добігає до «екватора» президентський термін Петра Порошенка,Глава держави вирішив заперечити принцип «коней на переправі». Змінивши керівника своєї Адміністрації (замість Бориса Ложкіна тепер «правитиме бал» Ігор Райнін,екс-«губернатор» Харківщини),він підготувався до нових викликів. «Ті,хто мав можливість бути в Харкові,на власні очі переконалися,наскільки кардинальні зміни відбулися в політичній,менеджерській та господарські площині,- зазначив Глава держави. – Думаю,це правильне рішення,коли представник східних областей очолює Адміністрацію Президента – як ефективний менеджер,який докладе весь свій досвід і в питанні впровадження децентралізації,і в питанні ефективної реалізації комплексу реформ».
 
Тож спробуймо подумки перегорнути кілька сторінок минулого тижня,аби зрозуміти,який алгоритм українського політичного процесу.
 
«Осінній марафон починається»
 
Розумуючи над тим,що нас чекає найближчим часом,політик і громадський діяч Дмитро Співак зазначає (див.«Лівий берег»): «Порядок денний складний і багатофункціональний. Починаючи від міжнародного аспекту і нових геополітичних розкладів,у зв`язку з заокеанськими виборами,і закінчуючи умовною стабільністю внутрішньої політичної ситуації». Він вважає,що «основним полем битв,безумовно,стане парламент,добра половина якого зацікавлена в дестабілізації ситуації і дострокових виборах». Правда,у цьому,переконаний аналітик,не зацікавлений Прем`єр-міністр Володимир Гройсман та його різношерста,неоднозначна,наспіх сформована команда.
 
«Отже,осінній марафон починається,- констатує Співак. – Підвищення тарифів,зниження соціальних стандартів і платоспроможності населення можна записати в негативні фактори для Кабміну. Відсутність реальної фінансової допомоги Заходу,в тому числі МВФ,так само не на руку Гройсману. А непрості взаємини всередині коаліції,по лінії Аваков – Порошенко,Яценюк – Гройсман,Ковальчук – Гройсман і багато інших аспектів закулісної політики,не додають спокою і оптимізму».
 
Однак,на його думку,не слід у даному контексті «скидати з рахунків Тимошенко,Ляшка і представників «Самопомочі»,завдання яких – не допустити мирної угоди Гройсмана з парламентом,зірвати бюджетний процес і спробувати на махровому популізмі розгойдати соціальну ситуацію в країні». Тим не менше,резюмує Дмитро Співак,«країну можна буде утримати в руслі відносної стабільності і виключити так бажані деякими гарячими головами дострокові вибори. Тим більше,поки не прийнятий новий виборчий Кодекс або хоча б Новий Закон… А це і може стати стратегічною перемогою Прем`єр-міністра України».
 
«Другим найстрашнішим ворогом України є її власна так звана політична еліта»
 
Чи справді Захід втомився від Києва,а європейські та американські чиновники в неофіційних розмовах висловлюють невдоволення повільним темпом реформ? Відповідаючи на це запитання,Юрій Швець (колишній радянський розвідник і однокурсник президента РФ Володимира Путіна з Інституту імені Андропова,а зараз американський фінансовий аналітик) зазначив: «Підтверджую. Після Путіна другим найстрашнішим ворогом України є її власна так звана політична еліта. Ні Помаранчева революція,ні євромайдан не привели до принципової зміни правлячого класу. 25 років Україною править клептократія» (див. «ГОРДОН»). На його думку,«клептократія,як ракова пухлина,глибоко вросла в державний організм. Навіть якщо в українській політиці з`являються молоді люди зі здоровою психікою і морально-етичними засадами,метастази корупції часто вражають і їх. На жаль…За два з половиною роки не те що американській еліті,а й американському платнику податків це набридло».
 
Швець нагадує,що Польща,Чехія,Прибалтика вже в якісно іншому світі живе. Натомість наша держава продовжує «борсатися в гнилому болоті». Він вважає,що «вихід в України тільки один: повна зміна правлячої еліти. Саме виживання країни знаходиться під великим питанням. Черговий Майдан доб`є Україну. Значить,треба вибирати політичний шлях повної заміни політичної еліти». Аналітик наголошує,що волонтери «повинні об`єднатися,створити партію,йти в парламент,перемагати і створювати новий уряд з нових людей. Це єдиний вихід,іншого не бачу,в іншому випадку майбутнє України безнадійне».
 
Швець попереджає,що «правляча клептократія – це ракова пухлина,яка знищує всі живі клітини,які трапляються на її шляху. У неї не можна інтегруватися і залишитися здоровим,і це стало абсолютно очевидним за останні 12 років. Після Помаранчевої революції Віті і Юлі знадобилося всього два роки,щоб Захід втомився від України. Нинішні керівники впоралися і того швидше. Правляча «еліта» в Києві чомусь впевнена,що може нескінченно дурити президента США і він буде постійно вливати гроші в Україну».
 
«…може стати поворотним моментом в українській історії»
 
Член Європейської комісії за демократію через право (Венеційська комісія) від України (2007-2013 роки) Марина Ставнійчук у публікації «Шанс на єднання. Хто зможе?» (див. «Українську правду»),роздумуючи про реалії,звертає увагу на «слово Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія на урочистому заході з нагоди Дня незалежності України. Ця вражаюча за своїм глибоким змістом промова,вважаю,багато в чому може стати поворотним моментом в українській історії взагалі,та одним із вирішальних факторів у встановленні миру в Україні на теперішньому етапі».
 
Відтак вона нагадала,що ще «донедавна в Україні УПЦ Московського патріархату вважалась одним із бастіонів «Руського міра». Сановники виховували паству цілком в дусі гібридної пропаганди патріарха Кирила,називаючи російську агресію «громадянською війною» та провокуючи протистояння всередині країни». Однак 24-го серпня,наголошує Ставнійчук,«сталось те,на що ніхто,мабуть,і не сподівався. Відкрито і голосно,в присутності вищого керівництва держави та сановників інших церков,– зокрема,що найважливіше,Патріарха Філарета,Митрополит Онуфрій фактично запропонував єднання навколо проукраїнських цінностей».
 
Вона також нагадує кілька ключових меседжів Блаженнішого: «Подарований Богом дар незалежності народу є так само цінним,як і дар людської свободи,який дається кожній людині при народженні. Цей дар свободи кожна людина цінує і оберігає,а не рідко готова віддати життя,аби його не втратити. Ціну свободи чудово знає й український народ,який протягом своєї історії пролив багато крові в боротьбі за Віру та Батьківщину»; «У ці часи буремних подій нам як ніколи важливо усвідомити необхідність єдності та любові до ближнього,а також відкинути чвари та забути образи. Усі ми хочемо бачити Україну сильною,могутньою та квітучою…»; «Сьогодні ми молимося за нашу Українську землю і наш народ,а особливо за тих,хто по-справжньому дбає та захищає Україну,і віримо,що Господь подарує нам мир і процвітання і зішле на всіх нас Своє благословення». На думку Ставнійчук,«очевидно,що справжній шок від цієї промови Онуфрія стався в Кремлі. Ще б пак – одним ударом зруйнована вся вибудувана російською пропагандою ідеологічна вертикаль. Не є таємницею,що саме релігійне розмежування – це одна з найважливіших складових «гібридної війни». «Спецоперації» на релігійно-духовному фронті – найболючіші та справді руйнівні для нашої держави».
 
Вона,не розмірковувати над тим,що саме призвело Митрополита Онуфрія до такого кроку – власне переконання,внутрішні чи зовнішні чинники,резюмує: «Але для України нині найважливішим є те,що він надає їй зброю,значно потужнішу за танки і гармати – це однакове бачення,формування спільних підходів усіх,передовсім найбільших православних церков України,до розуміння ходу історії України,осмислення її сьогодення. А головне – надію на майбутнє – спільне,об`єднане і мирне! Україна просто зобов`язана скористатись цим шансом. І,попри колишні чвари та образи,правильно зрозуміти цей сигнал і прийняти простягнуту Митрополитом руку. Цей сигнал – перш за все для влади,яка поки що ніяк не відреагувала. Реагувати ж треба було негайно!». Ставнійчук підкреслює,що «позиція митрополита Онуфрія,яка,безперечно,є для людини найвищого духовного сану дуже відповідальною,вочевидь наближає Україну до її давньої мрії. Яка поєднає націю та зробить її дійсно непереможною! А саме – реалізації прагнення віруючих до створення Єдиної Помісної Православної Церкви».
 
«Невдало,неефективно»
 
Філософ і політолог Ігор Лосєв зазначає (див.«Український тиждень»),що «еліти спрямовують енергію нації або на великі звершення,або в нікуди. Здається,у випадку України є всі підстави говорити про другий варіант». На його думку,«сьогодні ми маємо державу,економіка якої працює на кілька десятків родин та їхню політичну,ідеологічну,правову та інформаційну обслугу,на вузьку верхівку,яку за духом і мисленням важко назвати українською. Вона живе з українським суспільством паралельним життям,щороку відправляючи за кордон в офшори мільярди доларів,які потім Україна змушена принизливо випрошувати в західних благодійників. Ця «еліта» нагадує радше купку окупантів,котрі залюбки використовують українську націю та державу задля власного збагачення й гедоністичної самореалізації».
 
У цьому сенсі аналітик називає парламент «клубом мільйонерів». За його версією,в нас бізнес став владою,а «влада перетворилася на прибутковий бізнес,де посади конвертуються в гроші,а гроші в посади. Український парламент нагадує чи то ринок,чи то біржу,на якій ділять владні повноваження,фінансові потоки,ще не розкрадене державне майно тощо».
 
На переконання Лосєва,«драматичні події 2014–2016-го засвідчили,наскільки невдало,неефективно відповідає вища верства України на суворі виклики історії. Є всі підстави вважати,що такі виклики наприкінці нинішнього й на початку наступного років загрозливо наростатимуть і ця слабка,зоологічно егоїстична та боягузлива верхівка їх не витримає». За таких реалій та тенденцій,попереджає він,залишається головним питання,«як зробити так,щоб присмерки українських псевдоеліт не стали присмерками української державності».
 
«Українські еліти дійшли згоди»
 
Українські еліти мусять шукати порозуміння. На цьому наголошують вітчизняні політологи. У той же час,вони попереджають про головні виклики на найближчий час (див. «Газету по-українськи»). Зокрема Вадим Карасьов наголошує,що «потрібно утримувати стабільність,проводити реформи,боротися з корупцією. Це три основні внутрішньополітичні виклики». Він також підкреслює,що «бюджет на 2017-й треба прийняти не під ялинку 31 грудня,як це робиться майже щороку. Для якісного бюджету необхідна податкова реформа. Водночас парламент має вирішити,що робити із законом про вибори в так званих «ДНР-ЛНР»,амністією. Як бути з конституційною реформою в частині децентралізації». Політолог також переконаний,що «Уряду потрібно відновити співпрацю з Міжнародним валютним фондом і отримати транш 1,7 мільярда доларів. Це буде сигнал інвесторам – країні можна довіряти,бо вона виконує свої зобов`язання». На його думку,«головні зовнішні виклики – це Росія та збереження Нормандського формату (зустрічі представників України,Німеччини,Франції й Росії щодо вирішення збройного конфлікту на Донбасі,- ред.). Мінський процес погас,а Нормандський формат – завис. Санкції з Росії можуть зняти. Україні треба шукати компроміс чи серйозно коригувати зовнішню політику. При цьому не дуже розраховувати на підтримку західних партнерів».
 
Натомість Володимир Фесенко вважає,що «ключова проблема для влади зараз – тарифи. Важливо,щоб система субсидій виявилась ефективною». На його переконання,«для Президента й Уряду завдання збігаються – забезпечити політичну стабільність і прискорити соціально-економічний розвиток. Цього року країна поступово одужує. Треба продовжити впроваджувати реформи. Насамперед судову і виборчу,визначитися,що робимо із системою охорони здоров`я. Для Президента й правоохоронних органів один із пріоритетів – це боротьба з корупцією».
 
Віктор Таран вважає,що «українські еліти дійшли згоди: парламент,президент,спікер і прем`єр мають працювати». На його думку,«олігархи не зацікавлені в перевиборах,бо це – дестабілізація. Зараз курс – 25 гривень за долар,а після перевиборів може бути 30 чи навіть 35. ­Вибори потрібні,коли щось якісно змінять. За нинішнім законом не отримаємо нову якість парламенту. Навпаки – він буде гірший,ніж нинішній».
 
«Шлях у нікуди»
 
Перший Президент України Леонід Кравчук зазначив (див. «5 канал»): «Я критикую мінські угоди й вважаю,що це – шлях у нікуди». На його думку,«мінські угоди свою роль зіграли,треба позитивно оцінити: зупинили можливу широку агресію й посадили Путіна за стіл переговорів. І він маневрує там,як хоче,але він зв`язаний цим столом – і це позитив. Але розв`язати питання територіальної цілісності України,суверенітету,повернення Донбасу,повернення Криму мінські угоди не зможуть».
 
Екс-Президент пропонує чинному Главі держави Петру Порошенкові провести переговори з російським лідером Володимиром Путіним без участі міжнародних посередників. «Важко одразу сісти за стіл Путіну й Порошенку – давайте створимо робочу групу й візьмемо десять питань для розгляду,і почнемо одне за іншим розглядати. Коли говорять люди,гармати мовчать»,– сказав він. «Треба домовитися,що це не означає,що припиняють діяти санкції,коли ми вже почали домовлятися. Вони припиняться тоді,коли ми домовимося»,– заявив Кравчук.
 
«Це найстрашніший сценарій»
 
Не домігшись пом`якшення або скасування санкцій,російський президент може піти ва-банк. На цьому наголошує Микола Сунгуровський,директор військових програм Центру Разумкова (див. «Новое время»). Важко дати однозначну оцінку подіям на Донбасі,оскільки наш противник ніколи не діє однозначно. Звертаючи на це увагу,Сунгуровський резюмує: «Якщо Путіну вдасться натиснути як на Захід,так і на Україну з точки зору виконання його вимог,то цим він і задовольниться – без розв`язання масштабної агресії. Якщо ж він зазнає невдачі,то ймовірність ескалації виключати не можна. Причому за участю не тільки сухопутних військ,але й авіації. Це найстрашніший сценарій,тому що він тягне за собою масові жертви,яких хотілося б уникнути».
 
У той же час,експерт підкреслює,що підготовка Збройних сил України,зусилля міжнародних партнерів щодо тиску на агресора стали фактором стримування. Однак,зазначає він,ймовірно,що «Путін зважиться на таку відкриту агресію. Досі Росія наполегливо заявляла,що в бойових діях не бере участь,але від своїх цілей Путін не відмовився. А його цілі полягають в тому (якщо брати до уваги тільки Україну,а не широкий спектр цілей),щоб не дати Україні піти з орбіти впливу Росії. Цієї мети він поки що не добився,але й не облишив її».
 
За умов,що складаються,на думку Сунгуровського,«Путін може піти ва-банк,але не шляхом розв`язування тривалої масштабної агресії,а стрімкого захоплення територій по адміністративних кордонах Луганської та Донецької областей (протягом тижня) та виведенням звідти своїх військ,після чого він скаже,що цих військ там і не було». А відтак уточнює: «Приводом для таких дій можуть послужити провокації,аналогічні кримським. Путін показав,що може це зробити,а наступна провокація,напевно,буде більш підготовленою,більш масштабної і більш загрозливою».
 
Як бачимо,ситуація залигається у значній мірі не прогнозованою. Тим паче,що набирає розмаху процес геополітичного перерозподілу світу,коли торжествує неписане право сили,підкріплене ілюзією все можливої безкарності. При цьому цинізм починає сягати апогею.
 
Віртуозом у такій українофобській стратегії залишається господар Кремля,улюбленець шовіністично зазомбованих росіян. Він,перекроюючи усталені кордони,говорячи про неписане право захищати яким завгодно чином російськомовне населення у будь-якій державі,в інтерв`ю агентству Bloomberg (посилаємося на версію УНІАН) зрік: «Я Вам скажу без будь-яких жартів. Якщо комусь хочеться почати переглядати підсумки Другої світової війни,давайте спробуємо подискутувати на цю тему. Але тоді треба дискутувати не щодо Калінінграда,а в цілому щодо східних земель Німеччини,щодо Львова,який був частиною Польщі і т. д. Там є і Угорщина,є і Румунія. Якщо комусь хочеться розкрити цей ящик Пандори і почати з ним працювати,– будь ласка,вперед,починайте». Таким чином,«історик» Путін підсадив на шовіністичну голку і своїх ситуативних польських союзників,кинувши «буйду»,начебто Львів,місто,засноване князем і королем Данилом,- частина Польщі. Якої? Тієї,що існувала два десятиліття (до 1939-го),тієї,яка була розчленована Росією,Прусією,Австрією? Тієї,яка загарбала українські землі до свого «перерозподілу»?
 
Алогічна логіка кремлівського «чудотворця» цілком зрозуміла,вона вписується в контекст «розподіляй і володарюй». Однак,на жаль,чомусь цього не хоче зрозуміти нинішня Варшава. Натомість Києву слід,очевидно,усвідомити нові реалії і позбутися ілюзії,начебто Польща є союзником. Зрештою,вона таки є союзником. Але не України.
 
До речі,це підтверджують і настрої громадян РП. За даними опитування («Kultura Liberalna»),проведеними цього року,60% українців заявили,що симпатизують Польщі,третина українців визнають Польщу як найприязнішу до України країну і лише 4% українців негативно ставляться до Польщі. Тоді як у Польщі подібні опитування показали,що більш ніж третина поляків відчувають неприязнь до українців і лише 27% поляків симпатизують Україні.
 
На традиційних і нових викликах,з якими не вдасться розминутися нашій державі та її громадянам,акцентували увагу й ЗМІ: «Восени Україну очікує масштабна геополітична битва» («Газета по-українськи»),«Будапештська» гра України» («УП»,«Новий порядок денний Петра Порошенка» («ЛБ»),«МВФ знову відклав розгляд питання про виділення грошей Україні» («DW»),«Ваші тіла будуть добривом для землі,українські військовики звернулися до бойовиків» («24»),«Україна стала другою у світі за рівнем смертності після Лесото» («Голос Америки»),«Від Росії можна очікувати повномасштабного наступу на Україну,– The Guardian» («Хвиля»),«Меркель: не можна безкарно перекроювати кордони Європи» («DW»),«У Кремлі оголосили,що тристоронньої зустрічі щодо України без України не буде» («Радіо Свобода»),«Мінськ-2 – це пастка,яка може ліквідувати державність України» («Хвиля»)…
 
Безумовно,пастки на українському державному шляху – не лише означені назвами столиць сусідніх держав (Москва,Варшава,Мінськ,Будапешт,Бухарест). Більш ніж достатньо,їх,створених нами самими. Завдяки діянням і бездіяльності як владних еліт,так і тих,кому дозволено бути пересічними громадянами.
 
Наразі ж,коли привид втрати державності все істотніше матеріалізується,боротьба за політичний олімп тільки загострюється. Соціологічна група «Рейтинг» в останній день літа оприлюднила дані про електоральні настрої населення у серпні 2016 року. Згідно з результатами опитування,якби вибори Верховної Ради відбувалися найближчим часом,то третина опитаних однозначно взяли б в них участь,а в парламент потрапили б шість партій: Батьківщина (18,3% – серед тих,хто має намір голосувати і визначився з вибором),Опозиційний блок (12,6%),Самопоміч (11,0%),Радикальна партія (11,0%),Блок Петра Порошенка «Солідарність» (9,1%),Свобода (5,6%). Якби вибори Президента України відбувалися найближчим часом,то третина опитаних однозначно взяли б в них участь. Серед тих,хто має намір голосувати і визначився з вибором,Ю.Тимошенко підтримали б 17,7%,Ю.Бойка – 11,5%,П.Порошенка – 10,7%,О.Ляшка – 9,8%,А.Садового – 8,9%,А.Гриценка – 7,5%,Н.Савченко – 5,6%,О.Тягнибока – 4,3%. Більше 2% віддали б свої голоси за Д.Яроша та С.Тігіпка.
 
Навряд чи варто абсолютизувати ті чи інші дані соціологічних досліджень. Тим паче,що вже завтра (6 вересня) під скляний купол ВРУ повертаються нардепи. Тож знову запрацює всеукраїнський політичний театр,який,схоже,запрограмований на створення проблем,де їх не тільки нема,але й не могло бути. Будьмо!
 
Автор публікації – Віктор ВЕРБИЧ