Щербак,осягаючи долю одного з героїв своїх прозових полотен та аналізуючи минувшину й сьогодення,вмотивовує «початок нової катастрофи». А відтак окреслює неминучість рятівної появи в Україні свого Ататюрка (генерала Гайдука),наголошує на визначальності духовних цінностей,пропонує свою оптимістичну візію для виходу з начебто фатального «глухого кута».

– Юрію Миколайовичу,свого часу,відмовившись від художньої прози,Ви присвятили себе публіцистиці. Так з’явилися книги з актуальною тематикою: «Чорнобиль»,«Україна: виклик і вибір. Перспективи України в глобалізованому світі XXI століття»,«Україна в зоні турбулентності». В одному з інтерв’ю Ви пояснили це так: «Бувають епохи,коли публіцистика важливіша за красне письменство». Натомість декілька років тому,повернувшись до написання художніх творів,представили читачеві роман «Час смертохристів»,услід за яким вийшла друком книга-продовження «Час великої гри». Як сталося,що маятник жанрових пріоритетів для Вас знову гойднувся вбік художньої прози?

– Опублікувавши статтю «Влада темряви» (2010) у газеті «День» (згодом стаття ввійшла до книги «Україна у зоні турбулентності»),в якій дав своє бачення «доби Януковича»,відчув,що треба повернутися до нічим не скутого художнього слова,до простору фантазії,іронії та гротеску,бо тільки так можна передати абсурд дійсності,в якій ми всі опинилися,опинилася Україна. Країна,яка ще не випросталася з посткомуністичної темряви,вже почала занурюватися в нову феодально-кримінальну дійсність. Це враження зупинки часу,спрямування його назад,до минулого – при збереженні всіх прикмет ХХІ століття – вимагало повернення до прози – в усіх її можливостях стилю і змістів.

– Наскільки легко/важко далося Вам міжжанрове перемикання?

– Сам був здивований,коли відчув,що виходить,що можу повернутися до прози,що досить легко йде цей напівзабутий процес…

– Чому для викладення своїх філософських міркувань Ви обрали жанр антиутопії?

– Не бачу іншого – реалістичного чи романтичного – підходу до дійсності,що оточує нас: тільки антиутопія здатна хоч якоюсь мірою адекватно змалювати картину сучасності. Це,можливо,справедливо не лише для України – адже світ перебуває сьогодні в стані ломки старих істин,нестабільності,пошуків нової ідентичності,нової парадигми «вісьового часу». Це – початок нової катастрофи,передовсім моральної. Падіння етичних норм і християнських заповідей. Час смертохристів.

– З перших сторінок романів потрапляєш у майже кінематографічний вир політичних,детективних,пригодницьких подій. Преференції фабульній літературі в обох романах – очевидні. Сюжетна проза має більші шанси законтактувати з широкою читацькою аудиторією,а значить,певні думки можна озвучити так,щоб їх було почуто багатьма – чи мали Ви це на меті,працюючи над творами?

– Мені набридло чути балачки тих,хто лінуються читати – про «нудність»,«несучасність» української прози. Тому я – всупереч своїй попередній традиції творити прозу «настроєву»,без гострої зовнішньої фабули,– обрав таку «кінематографічну» манеру стрімкого розвитку подій. Але за пригодницьким розвитком сюжету,за політичним трилером намагався сховати більш серйозні,філософськи роздуми.

– У своїй дилогії (наразі дилогії,оскільки озвучено плани щодо написання третьої книги,дійство якої відбуватиметься у 2081-ому році) Ви окреслюєте геополітичний діапазон,у якому Україні доведеться вибудовувати внутрішню та зовнішню політику. Вочевидь,ці книги не могли бути написані,якби не здобутий Вами дипломатичний і політичний досвід,а головне – досвід літературний (маю на увазі як публіцистичні твори,так і художню прозу 60-х – 70-х років)?

– Без досвіду кінця 1980-1990-х років (політика,державна діяльність,дипломатія) цих книжок не було б. Плюс весь,здобутий раніше,літературний досвід.

– Читаючи окремі розділи романів,думав не так про фантастику чи сюрреалізм викладу,як про легкість авторської вигадки,контрольований політ якої здійснюється у межах концепції твору,є підпорядкованим загальній ідеї. Юрію Миколайовичу,як і коли виник задум творів про Ігоря Гайдука? Чи далеко Ви прозирали сюжетну лінію оповіді,працюючи над першими сторінками роману «Часу смертохристів»? Чи передбачали,що невдовзі робота вестиметься над трилогією?

– Спочатку це була не окреслена,як далека туманність,як інформаційний шум,думка про героя-розвідника,про його драматичне повернення в Україну і несправедливе з боку влади покарання (був реальний прототип). І спочатку – нічого більше. Ні стрункого сюжету,ні далекоглядного плану,ні наповнення роману героями й подіями. По мірі роботи над текстом самі собою народжувались нові обставини,з’являлися нові персоналії,виникали (часто спонтанно,неочікувано,уві сні) круті повороти сюжету. Не було раціональної калькуляції,«планування» подій. Був спочатку дуже невизначений загальний план (герой,час),вірніше не план,а – гіпотеза.

– Натрапляв на інформацію про те,що на етапі підготовки рукопису «Часу великої гри» до друку Ви показували частини твору Іванові Дзюбі,Дмитрові Павличку,Вадимові Скуратівському. Зрозуміло,що професійний погляд збоку завжди є бажаним. Яких слів чекали від літературознавців,яким довіряєте? Зауваги та поради виявилися потрібними і корисними для Вас?

– Люди,яких Ви згадуєте – мої друзі – прочитали вже закінчений текст,а не «частини» твору. Вдячний їм за розуміння мого жанрового вибору. Це було головне. Зауважень (щодо сюжету,характерів і т. д.) не було – та я й не змінив би нічого в тексті. Були важливі для мене концептуальні розмови. Дуже зворушив мене Дмитро Павличко,який на одному зібранні (під час Майдану) вигукував: «Нам потрібен Гайдук! Слава генералу Гайдуку!» Абсолютно несподіваним (і приємним) був виступ з трибуни Верховної Ради під час обговорення ситуації в державі народного депутата Олександра Сича,який високо оцінив романи й назвав їх пророчими.

– У 80-х роках навчаючись у Київській консерваторії,я прочитав тритомник Толкіна «Володар Перснів». Цей твір раніше не видавали,позаяк описане в ньому протистояння між Заходом і Сходом не було суто символічним,а тому Мордор міг асоціюватися з імперським монстром – СРСР. З того часу у світі відбулися важливі історичні зміни: розпалася радянська імперія,утворилися незалежні країни,війна еволюціонувала,набувши інших,латентних форм. І сьогодні українці опинилися в одному з епіцентрів боротьби: протистояння між західною демократією і східним авторитаризмом триває. Свідченням того є хоча б той факт,що книги «Час смертохристів» і «Час великої гри» з’явилися в Україні – на території,ще донедавна поглинутій радянським Мордором. Ви вірите у те,що на певному етапі геополітичних ігор письменницьке слово може відігравати важливу роль і впливати на становлення суспільної думки?

– Не вірю,що письменник може відігравати важливу роль на будь-якому етапі геополітичних ігор. Це не вдавалося нікому. Але вірю,що за певних обставин (посилення книги через кінематограф або телебачення) слово може певним чином впливати на суспільну думку. Але в будь-якому разі слово письменника може і повинно стати документом певної епохи. Протестом проти ґвалтування цілого народу. Мовчання – не золото,а свинець у серці розстріляного народу.

– У наші складні часи тематична актуальність може домінувати над менш злободенним мистецтвом. Проте людина з її складною психологією і споконвічними інстинктами залишається головним об’єктом як політичних трилерів,так і поетичних медитацій: у різному художньому світлі й людина розцвічується по-іншому. Але і роман і вірш,якщо їх не висвятити вдумливим опрацюванням теми на глибокому філософському рівні,не мають шансу постати в якості високохудожнього твору. Що для Вас є найважливішим у мистецтві?

– Прорив поза межі екзистенціального,політичного,духовного гетто,в якому існує людина,народ. Змога щоразу,за нових історичних обставин,знаходити й стверджувати старі християнські істини милосердя,співчуття,любови. Пошук нових – адекватних часові – форм і змістів,які б ставали в один ряд з високими художніми відкриттями минулого. Є пряма лінія від Шекспіра до Толкієна,від Свіфта до Воннегута. Боротьба з Мордором – у державах і людських душах,бо тільки мистецтво здатне оцінити небезпеку загибелі людської краси й моралі в каламутних хвилях інформаційних воєн,потужність яких невпинно зростає. Слабке,але безсмертне мистецтво з його віршами,картинами,романами і музикою – протистоїть зброї масового інформаційного знищення людини,її безжального поневолення.

– Ще у серпні минулого року Ви казали про те,що Україна не вийшла iз зони турбулентності й що лише її приєднання до Європейського Союзу може зупинити «броунiвський рух,коли керівництво не знає,куди йти – інстинктивно хоче на Захід,а ментальність тягне на Схід». Ви попереджали,що турбулентність посилюватиметься в останні місяці перед підписанням угоди про асоціацію з ЄС. Так і сталося… Що можна прогнозувати у нинішній складній ситуації?

– Зрощення влади з криміналом,її відданість східному,ординському,рабовласницькому ідеалу рокує нам довгу і,на жаль,криваву боротьбу,в якій перемога ховається у віддаленій перспективі. Треба молитися,щоб Україна не перетворилася на руїну,на поле крові – це буде катастрофа всеєвропейського масштабу. Цього,на жаль,не розуміють багато політичних і державних діячів ЄС.

– На одній з презентацій Ви сказали,що особливі надії покладаєте на молоде покоління. Що би могли додати до своїх слів сьогодні – у світлі останніх подій,коли нація на Євромайданах,як на фронті,протистоїть диктатурі – ціною життя?

– Молодь буває різна – євромайданівці й «тітушки». Хіба доглянуті,гарні хлопчики-прокурори в лейтенантських погонах,які саджають до в’язниць протестувальників – не молодь? Але попри все – переможуть молоді євромайданівці,бо за ними – правда. Програють вони – України не буде.

– Юрію Миколайовичу,на літературних зустрічах Вас часто запитують про перспективи України,світову геополітику,екологічні загрози. Зрозуміло,чому цим цікавляться саме у Вас: люди хочуть почути компетентну відповідь. У «Часі смертохристів» Ви пишете: «Міжнародний досвід вчить,що втрата державою хоча б одного квадратного кілометра суверенної території веде до розпаду цієї держави. В світі хижаків будь-який підранок негайно стає жертвою». Що,на Вашу думку,може сьогодні утримати країну,яка опинилася на краю не такої вже й символічної прірви,у межах здорового глузду?

– Врятувати країну від розпаду можуть два фактори: сильна політична воля нового демократичного керівництва України,жорсткі заходи (навіть військово-силові),спрямовані проти руйнівників держави; природний здоровий глузд і поміркованість українського народу (в тому числі й російськомовного),розуміння,що краще бути господарем у своїй країні,своїй хаті,аніж поневіряння поневолених рабів в окупованій ворогом державі: генетична пам’ять окупацій – польської,німецької,російської – повинна дати нашому народу ту силу,яка збереже єдність усіх земель.

– У реальному житті люди зазвичай не актуалізують екзистенційних страхів (голод,війна,втрати,смерть тощо),про які достатньо знають з книжок. Не актуалізують,допоки не стикнуться з ними в дійсності. Серйозні випробування загострюють людське розуміння і можуть стати тією раптовою межею,за якою індивід опиняється тет-а-тет – зі самим собою,сам-на-сам – із Богом. За тією межею миттєво розсіюються оманливі ілюзії на довге й безхмарне життя і приходить ясне розуміння: в кожного з нас не так вже й багато часу,щоб змінитися,стати мудрішим… Як Ви сприймаєте те,що сьогодні відбувається в Україні – як громадянин,як людина? На яких рівнях розмежовуєте для себе та поєднуєте думки – про швидкоплинне,про вічне?

– Ви абсолютно праві. Зазвичай,людина живе у світі ілюзій: вона безсмертна,все буде добре,нещасть не буде. І це правильно – бо в іншому випадку життя перетворилося б на постійний кошмар,параною. Але має бути Хтось чи Щось – голос Бога чи твір Митця – який нагадуватиме людині про існування вічних істин,про покаяння і Друге Пришестя. Це розуміння не повинно поневолювати людину,а навпаки – зробити її вільною у своїй відповідальності перед самою собою і перед історією.

Розмовляв Олександр КЛИМЕНКО
Луцьк – Київ,2014 р.

«ВП» нагадує,що Юрій Миколайович Щербак народився 12 жовтня 1934 року у Києві. У 1958 р. закінчив Київський медичний інститут. У період 1958–1987 рр. працював у Київському науково-дослідному інституті епідеміології та інфекційних захворювань ім. Л. Громашевського. Брав участь у боротьбі з епідеміями холери та іншими захворюваннями на території України і Узбекистану.

Доктор медичних наук,Надзвичайний і Повноважний посол України в США,Канаді,Мексиці,Ізраїлі,перший міністр навколишнього природного середовища України,народний депутат СРСР (1989–1991),член Верховної Ради СРСР. Належав до опозиційної групи депутатів,яку очолював академік А. Сахаров. Радник президента України (1998–2000) і Голови Верховної Ради України з міжнародних справ (2003–2006). Один із засновників і голова Української екологічної асоціації «Зелений світ»,перший лідер Партії зелених України. Як професор Києво-Могилянської академії викладав курс «Геополітика та проблеми глобалізації» (2003–2006).

Автор понад двадцяти книжок прози,публіцистики,драматургії,поезії,серед яких – повісті «Як на війні»,«Хроніка міста Ярополя»,романи «Бар’єр несумісності»,«Причини і наслідки»,«Час смертохристів»,«Час великої гри»,п’єси «Маленька футбольна команда»,«Сподіватись»,«Стіна»,документальні повісті «Чорнобиль»,«Україна: виклик і вибір»,«Україна в зоні турбулентності».

Член Спілки письменників України (1966) та Спілки кінематографістів України (1971).

Лауреат літературних премій ім. Ю. Яновського (1984),ім. В. Шевчука (2011).

Нагороджений орденами і медалями України та інших країн.