Метою поїздки був обмін досвідом між волинськими та донецькими освітянами. Для себе ж луцька директорка вирішила розставити всі крапки над «і» та дізнатися,який же він,справжній Донбас,– інформує «Громадське. Волинь».
Працюючи в освіті,я маю на все власну думку,і не вірю у те,що показують по телевізору. А інформація,яку тут,на Заході,нам подають,відрізняється від тієї,яку подають на Сході. Поспілкувавшись з дітьми,які приїжджають із Волновахи до Луцька в табір,і проживають у луцьких сім’ях,у мене виникло бажання побачити,а як же все-таки в них.
З якими очікуваннями Ви їхали на Схід?
Якщо чесно,я їхала туди,як в нікуди. Я це щиро визнаю,бо знаючи про освіту,культуру і мистецтво України дуже багато,для мене Східна Україна була такою «білю плямою»,де незрозуміло,що відбувається,і чи взагалі є там історія. Я думала,їх там всіх позаселяли,позганяли на Україну,і вони не мають «ні кола,ні двора»,і чужа їм та земля,от вони через це так і ставляться до держави.
Ваші очікування підтвердилися?
Я рада,що страшенно помилялася. Є відсоток людей,заради яких варто прикласти зусилля,щоб той шматок Донбасу був не просто проукраїнським,а власне українським.
Деколи є такі старі комоди,шухляди,що не хочеться туди лізти. А коли прибираєш і витираєш пилюку,там виявляються такі перли! Для мене це яскравий приклад того,що я побачила на Донбасі. Їхня історія в деяких моментах ще глибинніша,ніж наша. І вони її знають,пам’ятають і люблять. Одна «Кам’яна могила» чого варта!
Тоді я зрозуміла,що ставити під питання глибинність їхньої,а отже – нашої спільної історії,– то просто гріх із мого боку.
Наскільки я розумію,вам,як працівнику освіти,було цікаво відвідати саме школи. Які враження вони на вас справили?
Я побачила своїми очима тих людей,заради яких готова туди їхати ще раз і ставати біля них плече в плече. Вони взагалі нічого не просили. Але коли ми запропонували допомогу,то єдине,чого вони побажали – це підручники українською мовою. Не комп’ютери,костюми чи прапори. Вони це все мають. В них взагалі нема підручників українською мовою.
Це,мабуть,і формує мовну ситуацію в регіоні. Як там,до речі,з українською мовою?
Вони російськомовні левовою часткою. Але з нами спілкувалися чисто українською. Україномовним серед тих,з ким нам довелося спілкуватися,був начальник відділу освіти у Волноваському районі Микола Іванович Деремешко. Під кінець нашого перебування там ми називали його “святим Миколаєм”,бо він настільки щирий українець,що я впевнена,що під його керівництвом будуть дуже великі зміни. Вони вже відбуваються. А там є з ким і за що боротися.
Був один момент,який мене сильно насторожив. У день вишиванки ми брали участь у флеш-мобі із вибудовування тризуба. Багато дітей зі шкіл прийшло (а у Волновасі 7 шкіл). Перед тим ми відвідали кілька шкіл з їхніми заходами. Наступного дня ми спілкуємося між собою,і так як ми були вже знайомі,“поріднені”,одна із вчителів сказала (російською):
«Ми,вчителі,вдячні вам за те,що ви прийшли до нас на ці заходи. Якби ви в цей день не прийшли,у нас би не було свята вишиванки». Тобто,директор у цьому напрямку працювати не налаштований.
Яке у Вас найяскравіше враження від поїздки? Що запам’яталося найбільше?
Мені подарували ікону Божої Матері. Подарувала директор школи у селі Гранітне,де зараз ідуть бойові дії. Це село,яке знаходиться на лінії розмежування. Зараз там наші хлопці стоять. Директор розказувала,що на початку цього навчального року,за два дні до першого вересня у них був останній обстріл. В школі,каже,не було жодного вікна. З першого вересня вони відкрилися і почали працювати. Розповідає:
«Скільки раз було таке,що прийдуть мої ж випускники,знімуть український прапор,і вчеплять ДНРівський. І розстрілювати водили,і що завгодно було. Але вони йдуть,а ми знову чіпляємо жовто-блакитний прапор».
Вони сім місяців не отримували зарплати. Вони не потрібні були Україні,бо Україна вирішила,що вони зрадники.
«Ми тут стоїмо,як останній рубіж. Ми Україна,але Україні ми не потрібні».
За таких людей варто виборювати Донбас.
На Донбасі,мабуть,багато військових?
Військових багато. Але за тиждень там я не почула жодного пострілу. Я вже по приїзді почала рекомендувати друзям їхати туди на відпочинок (на тепле Азовське море),їхати із дітьми. А сьогодні зранку у новинах уже чую,що те село Новотроїцьке,у якому ми нещодавно були,обстріляли. А це справді страшно.
Часто нарікають на те,що наших,західних,хлопців загинуло там більше,ніж їхніх. А все тому,що донецьких не беруть до лав війська. Їх вважають ледь не злочинцями через те,що вони з Донбасу. їм не довіряють.
А дарма. Бо бути українцем там набагато важче.
На вашу думку,як із цим боротися? Що треба зробити для того,щоб українці на Сході не мали жодних стереотипних уявлень про українців на Заході,і навпаки?
Колись діти із Волновахи відпочивали у таборі в Луцьку. Було б добре,якби наші діти мали можливість поїхати на відпочинок до них. Тоді б і ми,і вони побачили,що всі ми – громадяни однієї України.
Наше завдання зараз не тільки матеріально,але й морально підтримувати Схід. І не дати їм забути,що вони українці.