Якщо ти шукаєш справжнє багатство,можливо,ти навіть не підозрюєш,що його не треба шукати… Можливо,воно близько… А багатство від загадки серця вам підкаже моя казка.

Колись давно,багато років тому,жив собі дуже самотній цар Іван,у якого не було ні друзів,ні приятелів… А все через те,що він був занадто жорстокий та неввічливий. До царя ніколи не зверталися за допомогою. Всі вважали,що цар може лише кричати і кривдити невинних людей,які нічого поганого навіть на думці не мали.

… Одного разу цар,який обожнював своє багатство,вирішив піти в ліс на полювання. Сів на коня,та й поїхав собі своєю дорогою,але не знав,що повертати можна лише направо,й ніколи – наліво… Не знаючи,що зліва поселилися розбійники,їхав собі тихенько своєю дорогою.

Дорога була настільки довгою,що вся королівська одежа порвалася… Кінь,коли король сів відпочити,втік додому… Корона взагалі виявилась не зрозуміло,де… Король був настільки засмучений,що навіть не знав,що робити. Він просто йшов далі,поки не звечоріло. Аж бачить,якесь село видніється. Король із радості кинувся туди,не підозрюючи,що то не село видніється,а долина розбійників…

Король спокійно зайшов у першу хату,яка трапилася йому на очі. Як побачив,що наварена каша,та й ліжко простелено гарно,поїв та заснув.

Раптом уночі почувся царевичу якийсь неприємний запах: чи то чимось копченим несло,чи то горілим… Виглянув царювальник Іванко,за вікном що робиться. Бачить,розбійники-вбивці ножі точать,вогнище розпалюють…

Він нишком вийшов із хати,заховався за дерево,щоб підслухати,про що розбійники балакають. А розмова йшла така:

– А давайте нашого новенького волоцюжку піджаримо,та віддамо людожеру,який живе на високій горі Калинівці! Щоб нам не докучав,на нас не полював…

– Давайте! Спочатку вб’ємо,потім віднесемо,а самі втечемо…

Як цар це почув,вибіг до них і почав благати,щоб його не вбивали. А розбійники спершу реготали,а тоді запитали,чи ж він,жебрак,може дати викуп для їхньої долини – ремесло чи худобу?

– Що ж я дам вам,людоньки,хіба не бачите,що в мене при собі нічого немає?! – заволав у розпачі цар. – Тільки містечко царське,вдома. От якби ви завезли мене туди,я б вам показав. Усе,що в мене є,я ж – Царевич…

Як розбійники це почули,ледь не луснули від сміху:

– Ну,гаразд,якщо в тебе є містечко,ми тебе помилуємо й візьмемо собі викуп,а якщо нема,то порубаємо на маленькі шматочки…

Розбійники йшли довго,аж три дні і три ночі. Бачать: справді місто,й не маленьке,а просторе,гарне…

– Гаразд,місто бачимо – гарне,а чи хтось підтвердить,що ти цар?

Зранку,як тільки почало світати,розбійники стали скликати люд на майдан. Люди зібрались,але ніхто не міг впізнати цього дивного брудного чоловіка. Та все ж знайшовся дідуган,який впізнав у ньому короля Івана. Впізнав – і каже:

– Ти – цар-паршивець! Ти знущався з людей! Тож буде тобі так,як було й нам…

І раптом всі ахнули: голодранець став на коліна й почав благати в них прощення! І всі раптом побачили в ньому царя – того самого,але такого,яким його ніколи раніше не бачили. Люди змилостивилися: це ж справді наш цар,він покаявся!.. Вони кинулися на розбійників і стали гнати їх з містечка подалі,щоб і духу їхнього тут не було…

З того часу цар ніколи більше не ображав своїх нових друзів. Він зрікся престолу й перестав правити. Ніколи більше не лихословив. Бо друзі – це цінніше,ніж усі царства,корони й золоті гори. Багатство може погубити,а друзі – порятувати…