Звичайно,наше життя триває. Ми повинні не падати духом,надіятися на краще майбутнє,радіти новому прийдешньому дню,розбудовувати країну і цим надихати наших Героїв. Не вистачить людському організму ні морально,ні фізично сил на постійне оплакування та душевну біль. Проте іноді наші святкування та радощі переходять будь-які межі. Настільки звикнути до війни,щоби не зважати на полеглих побратимів,на їх поховання та траурні дні,здається диким видовищем.

Війна триває уже рік…рік горя,плачу,випробувань. Розрадою для тих сімей,чиї чоловіки перебувають у зоні АТО,є т.з. «перемир`я»,хоча й воно сумнівне. Якось не по собі таке писати,проте здається сталося так,як казали: «Смерть людини — трагедія,а смерть мільйонів — лишень статистика».

Біда зачепила сотні — тисячі українських родин,проте чимало людей так і не зрозуміли усієї важкості ситуації. Чи то у силу свого юного віку,чи то через надмірну аполітизацію,але багато земляків якось не зважають на те,що у нас відбувається. Люди так само продовжують ходити у клуби,їздити на відпочинок за кордон,запускати феєрверки,гучно відзначаючи дні народження чи весілля. Зараз мене почнуть критикувати за такі слова,мовляв,ми повинні жити,не можуть люди тільки плакати весь час та страждати. Тут я навіть не сперечатимусь. Але,як на мене,усього повинно бути в міру. Так,ми усі щось святкуємо і чомусь радіємо. Проте,якщо вже ситуація змушує хоча би день чи кілька днів побути у жалобі і вшанувати пам`ять загиблих,я думаю,це зробити не важко,тим паче враховуючи той факт,що ці люди заплатили значно вищу ціну заради нас.

До прикладу,та резонансна подія,яка днями трапилася у Луцьку. Поблизу нічного клубу,відпочиваючі закладу запускали феєрверки. 274 залпи салютної установки пролунали у той час,коли поряд,до Свято-Троїцького собору заносили тіла загиблих у зоні АТО лучан. Місцева влада оголосила День жалоби,відповідно розважальні заклади мали б працювати за скороченим режимом. А феєрверки,до слова,взагалі заборонені для використання,згідно з правилами режиму тиші.

Як мали би сприйняти такий випадок містяни,а тим більше родичі чи друзі тих,кого у час гучних розваг відспівували у храмі?! Невже життя людини настільки нічого не варте,що люди стали байдужими до смертей?!

Нам ніхто не забороняє відвідувати розважальні заклади,гуляти,сміятись,святкувати будь-що,але таке нахабство людей вражає. Так,салюти заборонили,але хіба на цьому життя закінчується?! Ми маємо бути солідарними один з одним,поважати один одного,намагатися зрозуміти та підтримати оточуючих,а не ігнорувати так,ніби нічого абсолютно в країні не відбувається. Я впевнена,якби біда зачепила хоча би когось із тих людей,які ігнорують елементарні правила поваги,вони би реагували точно так само критично.

Є безліч альтернатив розвагам,святкуванням,невже не можна хоча би на краплинку з розумінням поставитися до своїх же земляків?! Будьмо такими українцями,про яких написано у книгах,оспівано у піснях: гордими,щирими,толерантними,а не,вибачте,хамами,які переживають лише про те,якби гарно повеселитися,якби задовольнити лишень свої особисті потреби. Не піти на дискотеку у День жалоби,а піти на кілька днів пізніше — це потребує неймовірно великих зусиль?!

Живучи на мирній території нашої держави ми не повинні забувати про тих,хто живе в умовах війни. Ми маємо створювати тут,у себе,добру,радісну атмосферу,для тих,хто повертається,але не переходити грані дозволеного і ставати «свинями». Я думаю,це не так важко,враховуючи те,що це мінімум,який ми можемо зробити для наших захисників.