Ігор Лапін – бойовий офіцер. Він  відомий побратимам, тим, хто зі зброєю в руках протистояв і  протистоїть  окупантам, під псевдо «Зола».  Нині  волинянин, народний депутат України від виборчого округу № 22 (центр – м. Луцьк), завітав до редакції  «Волинської правди». 

Чому в Україні, коли  очікується  масштабний  російський  наступ, триває кампанія  дискредитації добровольчого руху? Наскільки  чесна позиція тих, хто вірить, що під час президентських виборів народ не хитнеться у сторону ворога та, всупереч титанічним зусиллям Москви і її п’ятих колон у нашій державі, все-таки  обере  Президентом українського патріота? Чим зумовлений дев’ятий вал українофобії у Польщі та Угорщині?Чи є підстави погоджуватися з твердженнями, ніби у результаті недавніх  Гельсінських домовленостей Дональда Трампа та Володимира Путіна Україна втратила єдиного реального союзника?

Скільки часу має Україна, щоб підготуватися  до відбуття майбутнього масштабного російського наступу?  Чому не варто воювати на два фронти? Чи актуальна зараз проблематика дочасних виборів до ВР? Наскільки  проблематичніша  ситуація на Волині у порівнянні з загальноукраїнською?

На ці та інші запитання «ВП» відповідає народний  депутат України Ігор Лапін, член Комітету  ВР з  правової політики та правосуддя.

«Зараз іде війна на виснаження»

– Пане Ігоре,  Ви – не просто один із народних депутатів, а бойовий офіцер, той, кому судилося  зі  зброєю в руках відстоювати українську  державність, командуючи  другою штурмовою ротою батальйону «Айдар».  До речі, Євген Дикий, який передав командування цим підрозділом Вам, надзвичайно приязно висловлювався  про Вас як мужнього та професійного офіцера  у телеефірі  «5 каналу»  під час авторської програми Романа Чайки. Тож хотілося б почути від Вас, чи справді є якийсь інший вихід із війни, яку вже п’ятий рік веде проти України Росія, ніж перемога або поразка.

– Дуже небезпечний цей так званий інший вихід.

– Тому що це фактично – поразка?

– Не зовсім так. Ми стаємо фактично дійною коровою для території ОРДЛО. Туди будемо «гатити» гроші, відбудовуватимемо інфраструктуру, а там всі спокійно почуватимуть себе, отримуючи пенсію  як від України, так від Росії. Там будуть верещати: «Слава моторолам і ґіві».

Тому  так званий третій шлях є дуже небезпечним. Адже насправді він –  заморожування війни. Треба називати речі своїми іменами. Але це не вийде мирний варіант у стилі Придністровського чи когось іншого конфлікту.  Він буде нагадувати Абхазію  та Південну Осетію, тільки  з постійною стріляниною. Пропозиції, які нам нав’язуються, базуються на тому, щоб миротворці заходили  тільки на лінію розмежування.Але для нас це ганебно, неприйнятно.Якщо так станеться, то Росія з тимчасово окупованих територій не позабирає своїх «залізяк».

– Їх, як зазначають  військові експерти, більше, ніж в армій найвпливовіших європейських  держав.

–  На сьогодні  – 560 танків. Причому – в справному стані. Їх там так багато, що навіть уявити важко. Для порівняння: армії Великобританії та Данії, разом узяті, мають менше.

Як ми розуміємо, наразі  великої сили, щоб можна було атакувати окупантів, у нас нема. Для того, щоб перемогти одного того, хто обороняється, за військовими негласними правилами,  ми можемо втратити трьох своїх, які атакують.  Тобто, щоб ліквідувати п’ятдесятитисячний контингент, який там знаходиться, довелося б покласти  150 тисяч наших хлопців.

– Москва поки що теж не дає відмашку для своїх маріонеткових режимів, щоб використати найманців як жертовне гарматне м’ясо,  переможно вдаривши відтак   своїми силами, сконцентрованими на кордоні з нашою  державою.

– На сьогодні  для Путіна не постає питання про перемогу Росії у війні проти України. Справа в тому, що він витратив на цю війну близько десяти мільярдів доларів, а ми – більше,  ніж півтрильйона.  Ми втратили частину своїх територій – Крим, ряд міст і районів Донбасу. Тому зараз іде війна на виснаження. Термін заморожування – це те  ж саме.

– Вихід із ситуації – міжнародний миротворчий контингент?

– На превеликий жаль, ми, першими, заговоривши про миротворців (ще у 2015 році),  не сформували  світовий порядок денний. Наше МЗС  на чолі з Клімкіним, у якого нібито «немає» родичів у Росії, провалило цю роботу. Повністю провальна ситуація! Нам у 2015 році потрібно було запропонувати в ООН проект резолюції, де говорилося б про кордон. До 2017-го ми промовчали.  А в  сімнадцятому році Росія запропонувала свій проект резолюції з миротворцями на лінії  розмежування. І тепер західні партнери  кажуть: нащо   два проекти, будемо працювати над тією базою, яку  «втюхала» Росія. А це, я вважаю, – нав’язування нам російських правил.

– Та це, на жаль, в основному влаштовує Захід.

– Наші західні партнери  думають, що відсидяться, поки Путін намагається «доїсти» Україну. Ні, не відсидяться. Вони  будуть наступними.

«Або ти – за Україну, або  ти  – за Росію»

– Наскільки, на Вашу думку,  ситуація для України  стала оптимістичнішою/ песимістичною після саміту президентів США та РФ у Гельсінкі? Ціна  геополітичного торгу  – повернення нашої  країни  у сферу впливу Кремля? Трамп уже зініціював нову зустріч з Путіним, яка відбудеться восени.

– З приводу Трампа. Америкою все-таки, більше, ніж Президент,  керує Конгрес. Там дуже сильна система стримувань та противаг. І Трамп, які б не були його бажання, не може суттєво змінити курс США щодо України в геополітичному сенсі. Цей курс уже визначений.

Другий момент. «Вбахати» в Україну за цих  понад чотири  роки  стільки  ресурсів і дозволити після цього їй знову стати сателітом Росії – це для Америки програшно.

І третій момент. Система колективної безпеки тріснула по швах, коли Путін узяв  Крим. Відкритим боєм Крим не повернути. Мусять бути політичні важелі.

– І політичні союзники.

– Найбільшим нашим союзником залишаються лише  Сполучені Штати Америки. Якщо говоримо про «Північний потік-2», то, виходить, Німеччина не зовсім наш союзник.

– Так само, як і Франція: Макрон звертається до Путіна  на «ти», двічі впродовж останніх двох місяців  зустрічався з «собирателем русских земель» – у Санкт-Петербурзі та Сочі.

– Ще раз повторюю: Європа сподівається, що відсидиться. Історія фактично повторюється. Звернімо увагу на  тридцяті роки минулого сторіччя.Зараз відбуваються процеси, дуже подібні до тих, коли Гітлер приходив до влади.  Геополітичні сценарії не змінюються. Вони просто тривають десятиріччями.

А Трамп, він мислить як бізнесмен, все одно відстоюватиме національні інтереси Америки. Так-от  він не зацікавлений, щоб було  запущено «Північний потік-2». Тому й пропонує Європі диверсифікацію поставок палива за рахунок американського скрапленого газу. Це економічно вигідно Сполученим Штатам. Тому Білий дім буде тиснути на Європу, щоб не допустити реалізації проекту «Північний потік-2».  Тут, як бачимо, інтереси України та США збігаються.  А в Європи, крім безпекових,  фактично нема більше спільних інтересів із нашою державою.

Повернутися до формату Будапештського меморандуму вже не вийде. Зараз починають рекламувати  на телебаченні та інших ЗМІ як «переможні» заклики у стилі: Мінськ – це надія, Мінські угоди – ще один крок до миру… Кожен пропонує свій мирний шлях урегулювання, оскільки «народ втомився жити у війні». У Юлії Володимирівни – своя версія, у Петра Олексійовича  – своя…

– Українцям (принаймні  значній частині тих, які ще не стали  мігрантами) доведеться визначатися під час виборів, чий шлях – якщо не добро для держави та  суспільства, то принаймні менше зло.

– Під час свого вибору наші громадяни будуть у підсумку  голосувати у відповідності з принципом: або ти – за Україну, або ти – за Росію. Так буде стояти питання у контексті другого туру президентських виборів.  Думаю, що коли в другому турі залишаться кандидати (незалежно від прізвищ), що будуть відстоювати інтереси двох протилежних  сторін, один – проукраїнський, інший – проросійський, то народ обере все одно проукраїнського політика.  Виборці не дозволять повернутися назад у бік Росії. Думаю, найближчих сто років ніхто з лідерів України не піде на зближення з Росією. Принаймні, я переконаний на сто відсотків, що моє покоління цього точно не побачить.

– А як же бути  з ідеєю  миротворчої місії. На неї начебто ще  покладає  надії український владний олімп.  Ви вірите, зважаючи на реалії, що кремлівський імперський режим погодиться на справді миротворчу місію на Донбасі? Чи це все – пустопорожній обман, яким «годують» й українські політики свою націю? Адже  ж неодмінно  РФ скористається своїм правом вето під час засідання Радбезу ООН. Тобто, залишається російська версія «умиротворення».

– Цими перспективами нас продовжують годувати. Чому?  Та тому, ще раз підкреслюю, що іншого  проекту резолюції не було зареєстровано. І ми тепер, не запропонувавши у 2015 році своєї,  «танцюємо» довкола російської моделі. Вона для нас не прийнятна. Але вся Європа, Радбез ООН іншої не бачить. Якби ми запропонували свій порядок денний, тоді б вони торгувалися, з чимось погоджувалися, щось пропонували зняти. Порядок денний запропонувала Росія. І нам тепер доводиться відстоювати свої позиції, виходячи з  їхніх пропозицій.   Тут, завдяки  своєму МЗС, ми програли зовнішньополітичну арену. Так само, як і програли  та програємо інформаційну війну.

Чому в сусідніх з Україною  західних державах заграють із націоналістичним середовищем?

– Послаблення українського державного механізму, активні бойові дії з боку Росії фактично стимулювали до реваншистських, українофобських настроїв з боку західних сусідів нашої країни. Взаємні історичні претензії, які, здавалося, було остаточно знято, знову піднято на щит правлячими режимами в Польщі, Угорщині, Румунії.І фактор приналежності до НАТО не дуже стримує  в антиукраїнській риториці та претензіях Варшаву чи Будапешт (останній, наче виконуючи домашнє завдання Москви, взагалі бокує рух нашої країни  в євроатлантичному напрямі).

– Звернімо увагу на Угорщину.

– Фактично вона, союзник  Німеччини, на території Закарпатської України, потопивши її в крові у березні 1939-го, розпочала  (ще до «офіційної» дати – 1 вересня)  Другу  світову війну.

– Але це було 1939 року. А хто сьогодні з топових країн – членів НАТО (США, Німеччина, Франція, Туреччина) взагалі про щось радився з Угорщиною, яка має 10-тисячний збройний контингент?  Може, дехто і не знав, що ще  є така країна в складі НАТО.  Але тоді, коли до України прикута увага всієї міжнародної спільноти,  своїм так званим мовним питанням Угорщина заявляє, що вона щось там блокує. І в результаті – привертає до себе увагу. Внаслідок цього з Угорщиною починають говорити сильні лідери сильних  країн, у тому числі – з НАТО. З Орбаном  починають говорити Трамп, Меркель…

– Але сам Орбан натомість, очевидно, найбільше слухає та цінує настанови  Путіна, захоплення яким не приховує.  От і піднімається на щит, вслід з російською калькою, ідея великої Угорщини, звучать претензії не лише до України, а й до інших сусідніх  держав.

– Загравання всередині своїх країн із націоналістично налаштованим середовищем  (цей процес уже триває близько десяти років) стає, на жаль, загальноєвропейською тенденцією.  І ще один момент. В Угорщині є право голосування за дорученням. Фактично закарпатці (стотисячний електорат) обирають прем’єр-міністра Угорщини. На підтримку закарпатських  угорців ця держава  виділяє солідні кошти. Отже, той, хто лобіює це питання у Будапешті, буде мати підтримку в Берегово, Мукачеві і т.д. А це фактично – один з елементів формування більшості у парламенті Угорщини.

У цій ситуації загравання  з націоналістично налаштованим електоратом у стилі претензій до України  дозволяє вийти на якийсь рівень у себе в  державі. А також, блокуючи українське питання у тих чи інших інституціях, – вийти на  рівень сильного переговорника з числа сильних світу цього.

– Але, складається враження, що  наші західні сусіди допускають вірогідність втрати Україною державності  і намагаються у перспективі закріпити за собою частину її території. Тим  паче, такі пропозиції відверто висловлюються кремлівським оточенням.

– Такої ймовірності я  навіть не розглядаю. А за процес  «зугорщення» Закарпаття мають нести відповідальність  представники наших державних  інституцій. Коли там обурюються з приводу зняття угорського державного прапора з українських державних установ,  то я пригадую, як з’являлися російські прапори в Харкові, Луганську. Точно таке саме питання тепер мусується на Закарпатті.  Представники СБУ, правоохоронних органів, чиновники, які дозволяють на своїх державних установах піднімати прапор іншої держави,   мають сидіти в тюрмі за сепаратизм.  І все.

– Черговий етап загострення українсько-польських відносин відбувся на фоні цьогорічного відзначання роковин  Волинської трагедії. Чинний польський президент та екс-прем’єр назвали фантастично-неймовірні цифри загиблих поляків. Ця кількість, як аргументують  українські історики, не відповідає дійсності та завищена.  Складається враження, що польський політикум використовує цю проблематику у відповідності з далекосяжними реваншистськими планами щодо України.

– Нагадаю, що формувалися робочі групи з фахівців-науковців, які складалися з експертів, істориків.  Вони мали встановити цифри. Чому зараз Дуда  каже, нібито на Волині загинуло під час польсько-українського конфлікту 100 тисяч поляків?  Тому,  що коли називається така цифра, можна піднімати питання про геноцид народу. А після цього, як ставиться таке питання, можна виносити на порядок денний наступне – про відшкодування збитків, пов’язаних із геноцидом народу.

Я вважаю, та  кількість загиблих, яку назвав польський президент, – це політична заява. Лише історики можуть визначати ту чи іншу цифру. Але   заява Дуди може тягти за собою політичні наслідки. Скажімо, сьогодні, у відповідності з такими політичними заявами в Польщі ухвалюється так званий «антибандерівський»  закон. Завтра  Варшава буде тиснути на Європу, щоб та визнавала загибель поляків на Волині геноцидом польського народу.  Післязавтра  Польща вимагатиме від України сплати за цей «геноцид».

Однак від такого загравання з націоналістичним середовищем можуть передовсім втратити самі  керівники Польщі. Рано  чи пізно це питання все одно буде з’ясовуватися за допомогою істориків.  І ми знаємо, що цифри, озвучені недавно польським  президентом, далеко не відповідають дійсності. Взагалі у цьому контексті моя теза дуже проста: історію треба знати, пам’ятати,  щоб не повторити помилок у майбутньому. Але  не можна  користуватися  нею, підтасовуючи факти, роблячи політичні заяви для того, щоби змінювати сьогодення і майбутнє.  Історичні факти, які вже відбулися, не мають слугувати причиною чи приводом для перерозподілу карти світу, а також для погіршення міжнаціональних стосунків.

– Та й українсько-польська  історія  має предостатньо  і фактів іншої тональності – братерства по зброї, зворушливої дружби, взаємодопомоги .

– Тому я хочу нагадати: тоді,  коли українці та  поляки стояли пліч-о-пліч,  були разом,  вони зазвичай добре били московіта.  До речі, у нас, у батальйоні «Айдар», теж були хлопці з Польщі.  Я їх запитав, чому  прийшли сюди воювати. І почув у відповідь: краще  з росіянами будемо воювати тут, ніж у Польщі.

Небезпечні симптоми дискредитації  захисників України

– Скільки б ми не говорили про виклики для України  з боку західних сусідів, усе-таки найбільша небезпека для нашої держави, нашого народу – зі сходу. Під час військових навчань «Сі Бриз», які недавно завершилися, Президент України Петро Порошенко наголосив,виступаючи в Одесі, на вірогідності нового російського воєнного вторгнення. Цього разу – в акваторії Чорного та Азовського морів.

– Це вторгнення – вже факт. Азовське море зараз перетворюється на озеро. Виходячи з висоти Керченського мосту, ми зазнаємо величезних збитків.  Я вважаю, що це ганебно. У цьому контексті Україні потрібно ставити питання перед міжнародними інституціями, зокрема – перед судами, щодо відшкодування Росією цих  втрат. Висота Керченського  мосту не дозволяє великогабаритним  багатотоннажним  суднам заходити в наші порти.

Другий  момент. Ми бачимо, як російські військові кораблі разом із ФСБ зупиняють судна, що йдуть до порту Одеса. Тобто зараз РФ, я вважаю, займається піратством.  Поки що вони не забирають товари. Але наяву поступова, повзуча  агресія. Вона тестує Україну на витримку: коли ж ми розпочнемо стріляти. Для того, щоб використати перший постріл як привід. Ми це все прекрасно розуміємо. Тому підсилення України кораблями НАТО на Чорному морі досить доцільне та своєчасне.

Росія  може, звичайно, найближчим часом активізуватися. Агресор зупиняється тільки тоді, коли йому дають по зубах.  Його по зубах не били в Криму  – і він пішов  до того моменту, тої точки,  куди хотів  дійти. Окупант захотів увійти в Харків – не зумів. Щоб цього  не допустити, в так звану ХНР (Харківську народну республіку) їздили і наші  самооборонівці. Ми  допомагали  харків’янам відстоювати  Український прапор. І, Богу дякувати, відстояли.  А Донецьк і  Луганськ  – ні, там дещо інші настрої в людей. Крім Росії, там  більшість нічого не визнає. У цих містах 95 відсотків людей – проросійськи налаштовані.

– Ворога   на Донбасі було зупинено не так завдяки регулярним військам (пригадаймо,  у Криму вони не вчинили жодного спротиву окупанту і не виконали свого конституційного обов’язку, маючи на це, правда, настанову від РНБО), як добровольчим підрозділам.  Чому, на Вашу думку,  нині, коли  не знято з порядку денного вірогідності  масштабного російського наступу, проти добробатів  в Україні фактично розгорнуто кампанію на їхню дискредитацію?

–  У першому своєму запитанні  ви згадували про Женю Дикого. Він, не будучи у буквальному розумінні військовим, – дуже ідейна, патріотично налаштована людина.  Тому Євген Дикий – хороший солдат, хороший боєць. Так склалися обставини, що, фактично після бою за «Металіст», хлопці зібралися і  сказали мені (у добровольців не призначали командирів): «Зола», командуй. Ми під твоєю командою будемо воювати – ти щось умієш».  Ось так і вийшло в нашій другій роті. Та після цього, ми з Євгеном  були пліч-о-пліч. У нього на Фейсбуці є фотографія. На ній зображено, як біжить Євген, а попереду нього – я. Ми завжди були поруч. Це мужня, порядна, рішуча людина, хороший солдат.

Добровольчі підрозділи формувалися з ідейних людей. Дискредитація добровольчого руху – один із елементів гібридної війни.  Для чого? Для того, щоб народ розчарувався в добровольцях. Далеко не будемо ходити. Подивимося на Волинь. Яких тільки ярликів на мене не навішували… Ким я тільки не був: насильником, мародером, убивцею, поїдачем дітей… І це відбувалося, у тому числі, завдяки волинським ЗМІ. Використовують тилових щурів, які передка і в очі не бачили. А   вони йдуть на це: на Майдані не були, на війні не були, але  ж треба показати, що ми – герої, бо  ж форму також носили.  Тих тилових щурів не так і багато – один, два… Але вони поливають брудом, а волинські ЗМІ тиражують їхні висловлювання. Таким чином, вони працюють на дискредитацію і командира «Золи», й другої роти «Захід». Дійшло до того, що заявляли, ніби такої роти в складі батальйону «Айдар» взагалі не було. А я кажу: хлопці, поїдьте в Гаразджу, там є 25 могил воїнів, що полягли на Донбасі. З тих двадцяти п’яти  –  десять могил «айдарівців» із  другої роти  «Захід».

Я знаю правду, наші хлопці знають правду. Чому певні волинські ЗМІ так поливають мене брудом?

– Очевидно, передовсім і тому, що  вільно чи невільно виконують замовлення.

– І справа тут не стільки у їх власниках, совісності (чи безсовісності) та професійності  журналістів. Мета цього поливання брудом проста – для того, щоб тут, у Луцьку, під час майбутніх парламентських, виставити іншу кандидатуру.

Але наслідки такої кампанії можуть бути масштабнішими. Поливаючи  брудом командира, кидають тінь на  весь підрозділ. А що далі? А після цього російський пропагандистський телеканал «Звезда», використовуючи цю інформацію, починає говорити: «В Украине  признали, что «Айдар» – мародеры. В Украине признали, что «айдаровцы» расстреливали сами себя». Чого я тільки не надивився, не  начитався.

– Однак нерідко  (не лише  на Волині) структури, які позиціюють себе як патріотичні, проукраїнські, піддають критиці добровольчі підрозділи

– Ми чуємо, бачимо  патріотичні  гасла.  Але якщо ти, власник ЗМІ, які дискредитують українські Збройні сили, добровольчий рух, то  на яку державу ти працюєш?  Справа ж не в Ігореві Лапіну. Йде дискредитація добровольчого руху, в тому числі – в моїй особі. Якщо так далі піде, ми можемо дійти до того, що ЗМІ, поливаючи брудом  армію та добровольчі підрозділи, таки доб’ються їх дискредитації  в очах громадян Збройних сил.

На сьогодні рівень довіри до військових, які стоять на передовій, високий – на рівні  з довірою  до Церкви. Але як уже дискредитовані хлопці-«атошники», які приїхали з передової додому. Використовують у рейдерських захопленнях людей у формі. Пригадаймо, що з затриманих  111 учасників наметового містечка біля Верховної Ради  близько десяти  виявилися учасниками бойових дій. Але питання: чому всі інші (більш, аніж сто) були одягнуті у форму добровольчого батальйону «Донбас»? Наяву – спроба дискредитації й справді геройського батальйону,й  всіх, хто зі зброєю  в руках захищав і захищає Україну.

Неприпустиме використання форми в тих чи інших навіть політичних моментах. Інше питання, коли людина приїхала з війни і не має в що одягтися. Коли вона – офіцер, то має право носити форму. Так само і солдат  має право носити форму – на парадах. Я не проти, щоб у формі вони брали участь  у мітингах. Але  для  чого використовувати людей у камуфляжі для захоплення тих чи інших підприємств, участі у приватних охоронних структурах? Хто дав право вішати прапор, скажімо,  «Айдару» чи «Донбасу»  на тому чи іншому підприємстві, брати участь у блокуваннях?   Це неприпустимо.

– Але оприлюднювалася інформація, що батальйон «Айдар» брав участь у блокуванні Генштабу.

– Так, проросійські  та російські ЗМІ радісно повідомляли: «Батальйон «Айдар» блокирует Генеральный штаб».  Під час  війни! Мені це не подобалося. Жоден із моїх хлопців у цьому блокуванні не брав участі. Будь-які речі, які можуть бути використані на свою користь російською пропагандою, робити зась!

«На війні не може бути компромісів»

– Де Ви, Ігоре Олександровичу,  почувалися  у більшій мірі самим собою – у парламенті  чи на   фронті?

– Я – людина військова. У той же час, я фаховий юрист. Тому керуюся правилом: треба  робити те, що ти можеш, тим, чим маєш і там, де ти є. На війні я був «Зола».  Прийшов із війни – легендарний «Зола». Пішов у політику – «ах, сволоч» (це досить легко робиться за допомогою ЗМІ).

Тим не менше, якщо говорити про комфортність, то скажу: на війни ми (я – в тому числі) жили тим, що є чіткі правила, що тут – свої, а там – чужі. Я постійно відчував відповідальність за  життя людей.

У Верховній  Раді я – на роботі. Також  несу відповідальність за життя людей, але там – нечіткі  правила. Там є політика, питання компромісів. На війні не може бути компромісів. Ні з ворогом, ні навіть із нібито нейтральними людьми, тому що мусиш постійно обертатися, чи не вистрелять вони тобі у спину.  У парламенті – інакше. Є загальнодержавні інтереси, загальнолюдські цінності.  І там тобі потрібно та доводиться йти на компроміси з різними фракціями, групами.

– Яке Ваше лаконічне, узагальнююче  враження від Верховної Ради України восьмого скликання?

– Богу дякувати, у нас парламент проукраїнський, проєвропейський.  Відкритий, явний проросійський ухил демонструють лише окремі депутати з Опозиційного блоку. Але, наголошую, не всі опоблоківці.  Є серед них такі, які, займаючи проукраїнську позицію, не  зовсім хочуть сваритися з Росією.

–  Тому Ви вважаєте, що  тема дочасних  виборів  до ВР  не актуальна зараз?

–  Вона не  була актуальною  й раніше.

– Але підставою для розпуску ВР та проведення дочасних виборів експерти називають де-факто відсутність коаліції.

– Треба читати Конституцію та закони України. Коли припиняє існування коаліція?  У той момент, коли  Голова Верховної Ради про це оголошує. Навіть якби сьогодні теоретично якась із фракцій коаліції заявила про свій вихід, юридичної сили така заява не матиме доти, доки  її з парламентської трибуни  не зачитає Голова ВР.

– Тобто, парламент, який збереться 4 вересня на чергову сесію, допрацює до завершення своєї каденції.

-Звичайно. Не можна розформовувати парламент пізніше, ніж за рік  до наступних чергових виборів.

– Тоді чергові вибори до парламенту відбудуться 27 жовтня 2019 року. Будете балотуватися до ВР дев’ятого скликання?

– Якщо я відчую, що є запит суспільства на Ігоря Лапіна, то, звичайно, буду.  А просто бавитися виборами – ні. Я – людина військова. На сьогодні, я перебуваю у відрядженні  у Верховну Раду.

Якщо у суспільства не буде запиту на Ігоря Лапіна, я одягну форму та поїду туди, звідки пішов у відрядження: у батальйон «Айдар».

– Думаєте, наступні  вибори відбудуться за новим законом,за  який у першому читанні випадково проголосувала більшість парламентарів?

– Я маю велику надію, що новий виборчий закон буде ухвалений. Парламент повинен відповідати на запити суспільства.  Я підтримую  законопроект, незважаючи на те, що сам є мажоритарником. Чому? Тому що мажоритарна система показала свою недієздатність в українському сенсі. Вона така не тому, що недієздатні  парламентарі, а тому, що фактично дозволяє  прямий підкуп виборців.

Я вважаю, що нам, окрім зміни виборчого законодавства, потрібно  унеможливити підкуп.  Це можна робити лише шляхом покарань (з внесенням відповідних змін до Кодексу) – аж  до зняття кандидатів із реєстрації, коли такі порушення будуть доведені. Хоча ще нема відповідного алгоритму дій, що це було і втручанням правоохоронців у виборчий процес.

До нового виборчого кодексу запропоновано майже 5 тисяч правок.  На сьогодні Комітетом опрацьовано більше тисячі. Але якщо буде політична воля, як говорили самі члени комітету, то буде достатньо часу,  щоб проголосувати в цілому та вийти на вибори за новими правилами. Якщо не буде такої політичної волі, то все одно ще  цей парламент здатний прийняти новий виборчий кодекс, який стане чинним вже після виборів до ВР дев’ятого скликання.  Тобто, тоді парламент 10-го скликання буде обиратися за новим законодавством.

«Є тонка межа між анархією й авторитаризмом.  Посередині десь знаходиться демократія»

–  Ваша перемога  в окрузі № 22 – закономірність. А, з іншого боку, вона  стала у значній мірі  несподіванкою, оскільки  лучани пам’ятали попередню виборчу кампанію та те, яку методику здатна  була застосувати команда  найсильнішого суперника (пригадаймо, як «вибили» свого часу  з боротьби навіть такого віртуоза політичних баталій і домовленостей, яким був  покійний Б. Клімчук). Проти Вас кинули у «бій» навіть побратимів-військовиків. І все-таки Ви перемогли.  Вдалося після цього налагодити конструктивний діалог з Волинською облрадою та Луцькою міськрадою, які  де-факто контролюються командою   Ігоря Палиці?

– Після того, як закінчилися вибори, у мене була розмова і з Ігорем Палицею. Скандалів у нас же не було.  У мене не було ні підкупів, ні маніпуляцій, ні схем. Не зважаючи ні на що, я під час цих  виборів переміг.  Палиця погоджувався з тим, що я чесно виграв вибори. Тому,  не думаю, що в цьому плані до мене могли бути якість претензії. Своїми вчинками я  жодного разу не зробив чогось поганого для України. А в контексті голосування, то я завжди готовий відстоювати свою точку зору та переконувати, що чинив правильно.

Але було досить незрозуміло, коли через місяць чи, максимум, два, мене, мою сім’ю, родину, близьких і далеких родичів, почали поливати брудом. І так триває уже чотири роки.  Чому? Пригадуєте традиційне правило, згідно з яким свита  робить  короля. Палиця – впливова людина. Прикриваючись його іменем, робилося багато негідних речей. Не думаю, що до цього причетний саме він, але саме він відповідальний за свою команду. Коли били самооборонівців, наводила  нібито порядок «Варта порядку»  з Тиводаром на чолі, відбувалися підпали майна моїх помічників…Я не знаю, хто ці всі речі робив,  переконаний: Палиця чоловік  небідний,  який  живе в Женеві, цього не робив, не опускався до таких дріб’язкових, нікчемних вчинків.Але не можу так впевнено сказати про «непрадивих членів колективу». Вони, можливо, хотіли вислужитися, тому й робили ці безчинства. Зараз іде кримінальне переслідування. Будуть  суди і щодо «Варти порядку», і так далі. Все стає на свої місця. А з приводу діалогу, то скажу так: до останнього періоду я не бачив того, щоб політична сила УКРОП мала бажання співпрацювати  з народним депутатом Лапіним. Але десь майже два місяці тому вдалося знайти спільні дотики, напрацювавши спільні позиції щодо школи № 27 у Луцьку.

– Вона запрацює з першого  вересня?

– Ні. І це пов’язано з політичними перипетіями.  Народний депутат Лапін, пролобіювавши  перед Урядом це питання, добився того, що на будівництво було виділено близько 40 мільйонів гривень. А місто (тоді ще владу в Луцьку очолював Микола Романюк) виділило 10 мільйонів гривень.   І ми могли б, у принципі, закінчити будівництво цієї школи.

Але що відбулося? Минулого року місто, вже після смерті Миколи Романюка, тих 10 мільйонів відкликало назад. І роботи заморозилися.  Хоча будівельник продовжував їх частково виконувати, протягом цілої зими  за свій рахунок опалював приміщення, де  все   пофарбовано та побілено.

Зараз необхідні кошти для завершення будівництва вже виділено. Але тендери на закупівлю обладнання проведено лише 13 липня. Його треба купити, привезти, встановити, поставити на гарантійне обслуговування.  А за півтора місяця   це  неможливо зробити фізично. Тому, маю таку надію,  на Миколая  (19 грудня,  – ред.) школа таки запрацює.  Було б знаково, щоб це сталося першого  вересня. Але з центрального бюджету коштів поки що не надійшло. А перше вересня – не за горами.  Я знаю, що для співпраці міській раді було запропоновано (крім тих десяти мільйонів, які вона виділила) добавити ще 14 мільйонів.  Та  не знаю, як місто на це відреагує. Тим більше, що більшість депутатського корпусу – це коаліція з  УКРОПу, «Батьківщини»,    колишніх «радикалів»… Звичайно, рішення буде за міською радою, яка, до речі, вже визначилася з тим, хто буде  директором  школи № 27  (Олег Гребенюк).

– Ви спілкуєтеся  зараз з народним депутатом Іриною Констанкевич, яка була Вашою  головною суперницею в окрузі № 22?

– Я як політик спілкуюся з усіма народними депутатами від Волині. Як і з головою ОДА Олександром Савченком, головою облради Ігорем Палицею. Про свої особисті політичні вподобання, коли йдеться про загальнодержавні питання, про долю України, треба забувати.  Міська влада має вирішувати питання каналізації, водопостачання,  благополуччя лучан. Обласна рада – думати про область. А Ігор Лапін,якого до парламенту обрали лучани,  має думати про Україну, не забуваючи при цьому про Луцьк.

З Іриною Констанкевич ми у дуже хороших стосунках.  І до виборів, і під час виборів,  і  після оприлюднення виборчою комісією результатів голосування. З Миколою Сорокопудом, її чоловіком, ми – колеги, дружимо більше двадцяти років. Ми разом працювали у кваліфікаційно-дисциплінарній комісії Волинської області. Я бував у них дома, пив чай.

Ще раз наголошую: вибори приходять і відходять. Потрібно залишатися з обличчям. Ніхто не може сказати, щоб я десь, колись негативно висловився про Ірину Констанкевич чи під час виборчих перегонів, чи  після них.

– Докоряєте тим землякам,  які, будучи народним депутатами,  свого часу голосували за так звані Харківські угоди, закон Ківалова-Колесніченка? 

– Жоден народний депутат не несе відповідальності за політичне рішення. І це правильно. Інакше  ми отримаємо авторитарний режим. Демократія у тому й полягає. Єдине, що є досить тонка межа між анархією  й авторитаризмом. Посередині десь знаходиться демократія. Тому,  я вважаю, політичні рішення мають бути поза кримінальною відповідальністю за умови, якщо вони  не несуть загрози територіальній цілісності Української держави. А от тут якраз є питання.  Але це питання не оцінки народного депутата Лапіна,  а Служби безпеки.

– Рядом  народних депутатів та політологів  піддано гострій критиці тих, хто   голосував за законопроект № 6688, у  якому пропонується дозволити  силовикам блокувати веб-сайти  без ухвали суду протягом 48 годин. Ви були в числі тих, хто натиснув кнопку «за». Як у цьому контексті відповіли б на закид  народного депутата Борислава Берези (цитую): «Будь-який депутат, що віддасть свій голос за законопроект №6688, прирівнює себе до тих, хто голосував 16 січня 2014 року»?

– Це політична оцінка пана Берези. Я на це питання дивлюся інакше. Тому й, звичайно, голосував «за».  Питання тиску на свободу слова має теж  досить тонку межу. Ніхто не заперечує, коли французи ухвалюють законодавство у відповідності з принципом «стоп, фейк». Ніхто не каже, що там порушується свобода слова. Так-от, а як нам, у період збройної агресії, боротися з рейковими вкидами, маніпуляціями, особливо коли вони ведуть до сепаратистських закликів?

Я не бачу нічого страшного в законопроекті  №6688. Після того, як  тимчасово протягом 48 годин припиняється функціонування ЗМІ, має бути рішення суду. Без суду ніхто нічого не заблокує!

У цій ситуація нема проблеми. Хоча, нагадаю, немає абсолютно досконалих законів. Але якщо ми перебуваємо в умовах гібридної війни, мусимо підлаштовувати своє законодавство до цих викликів.

«У нас ще є максимум один рік»

–  Будучи обранцем лучан, вважаєте, що відсутність у Луцьку вибраного мешканцями міського голови – це оптимальний варіант на сьогодні?

– Це ганебно. Луцьк повинен мати свого міського голову. Мені  дуже прикро, що деякі мої колеги з Верховної Ради виходили до людей та казали, нібито Лапін не проголосував за те, щоб у Луцьку відбулися вибори міського голови. Для цього є сайт Верховної Ради, де подається інформація про  поіменне голосування.  А мій колега Юрій Савчук (він, як  І. Гузь та І. Лапін – член  фракції «Народний фронт», – ред.) заявив публічно, що я не проголосував за проведення виборів  Луцького міського голови. Це неправда! Прикро, що маючи приватні  ЗМІ,  можна поливати брудом  кого захочеш.  Можливо, колега не додивився, що саме його голос був відсутній при голосуванні «за».

Але питання стояло не в його, Савчука, чи моєму голосі. Найбільша кількість голосів, яка була, по-моєму – 115. Треба 226. Я  маю тільки один  голос. І віддав його за те, щоб вибори  міського голови  були призначені.

Тому зараз треба  виходити з тих реалій, які є. Я нормально, конструктивно спілкуюся з Григорієм Пустовітом, який виконує обов’язки Луцького міського голови. Висловлювати свої амбіційні претензії до нього чи до Ігоря Поліщука  не маю наміру.  Зрештою, зрозумійте: якщо ми, політики, будемо давати юридичні оцінки, то країна скотиться у самосуди.

Нагадаю, що Григорій Пустовіт дотримав слова. Цього року міська рада, Богу дякувати, проголосувала за виділення 10 мільйонів на будівництво школи № 27.

– Скептики, час від часу, говорячи  про обласний  центр Волині, посилаються на  прислів’я «У тому Луцьку – все не по-людськи,  кругом вода, всередині – біда».  Ви, вболіваючи за місто, втрутитеся в ситуацію, коли  загрожують знищенням найдавнішій луцькій книгарні «Освіта»?  

-Я знаю про цю проблему. До мене зверталися з проханням про допомогу. Але немає механізму для того, щоб зупинити цей процес. Якби це було газетне друковане видання, тоді  ситуацію можна було б врегулювати.  А там – книгарня. Механізму для депутатського втручання, крім політичної заяви,  не існує.

Ситуація непроста. Вона у мене  – на контролі в контексті вивчення. Політична ж  відповідальність за долю книгарні  «Освіта» – на тих, хто прийняв таке рішення.

– Як у Вас склалися стосунки  з новим головою Волинської ОДА Олександром Савченком?

– Потужний губернатор. Відразу ж відчувається міліцейська виправка, те, що він – генерал. По-друге, мені подобаються конкретні дії  та конкретика в діях Олександра Савченка. Третій момент: голова Волинської ОДА вміє ставити завдання та добиватися його  виконання.  Це дуже важливо. Він не шукає «відмазок» (ой, щось не вийшло).

Хоча у мене були і  нормальні стосунки з Володимиром Гунчиком. Я – не конфліктна людина.

–  Як Ви загалом оцінюєте  ситуації на Волині у загальноукраїнському  контексті?

–  На Волині на сьогодні досить непогана ситуація. На сьогодні вже запущено у дію програму створення нових робочих місць, формування загальної бази робочих місць.  Наприклад, я знаю, що були перемовини з підприємством «Кромберг енд Шуберт»,  яке запрошує на роботу людей не тільки з Волині, але й з Рівненщини. Хоча там середня зарплата від  9 тисяч. Чесна, враховуючи відрахування  на податки. Але люди хочуть у Польщу, бо там можна заробити більше. Їхнє право! Таким є і право  держави платити пенсію тим, хто, будучи у працездатному віці, платив податки.

Створення нових робочих місць, трудова міграція  –  це питання, які намагається тримати на контролі губернатор. І мені подобається така його позиція.  Від цього тільки виграє Волинь.

– Відпустку проведете  в своїй області чи за кордоном?

– Відверто скажу, ще не планував, де проведу відпустку. Єдине, що точно знаю: оскільки мої побратими з батальйону «Айдар»  вже будуть повертатися з  відпусток, то після 10 серпня я збираюся у підрозділ. Хочеться зустрітися з тими хлопцями, з якими ми разом воювали.

Ще під час відпустки (це знаю точно) поїду на риболовлю. Чотири роки не рибалив! Я ж свого часу (у 2011 році) був  призером чемпіонату України на одному з етапів спортивної риболовлі. До речі, це  для мене знаково: змагання відбувалося в Мар’їнці – там, де зараз  ведуться бойові дії.  У Кам’янці, біля Донецька, наша команда «Шела» взяла приз «Вigfish». Це було офіційно зареєстровано під час змагань.

Тому дістану свої спортивні снасті і нарешті, через чотири роки «перерви», відведу душу на риболовлі. Хоча б на тиждень – але втечу (з наметом) від всієї тієї суєти на Світязь. Цей політичний сезон був досить напруженим.  Мушу поновити сили, енергію.

– Тим паче, що наступний політичний сезон буде ще напруженішим.

– Очевидно, так.Я очікую  від парламенту політичної волі  для  зміцнення національної безпеки, підтримки законопроектів  у  контексті підсилення Збройних сил. Очікую, що питання боротьби з корупцією буде таки боротьбою з цим явищем, а не з корупціонерами.  Корупціонерів просто треба саджати у тюрми.

Маємо бути весь час готовими, що ворог не відмовився від своїх планів щодо нашої держави.

– У цьому контексті,  Ігоре Олександровичу, хотілося б почути Вашу думку з приводу головних викликів  для України.

– Я оптиміст. Але вважаю, що нам потрібно підсилювати Збройні сили. Думаю: Путін не зупиниться. Якщо в нас є ще максимум один рік, то дай Боже нам здоров’я.  Тому нам потрібно змащувати зброю. Треба готуватися, щоб зупинити  ворога.  Ми не маємо права на те, щоб зброя заржавіла.

– Уже до кордону з Україною Росія підтягла свою величезну армаду, яка може розпочати наступ буквально кожної хвилини.

– Ця армада  на сьогодні – більше 250 тисяч особового складу збройних сил РФ. А також  майже тисяча танків (не рахуючи тих 560, які є на території ОРДЛО). Це досить серйозна сила. Нам потрібно розуміти, де наші вороги.

Звичайно, воювати на два фронти не треба. Треба все-таки знаходити діалог із поляками та угорцями, шукати точки дотику, які нас не сварять.

Якщо  ж говорити взагалі в цивілізаційному сенсі, то ми на сьогодні є бронею (бронежилетом) між цивілізованим західним світом і монголо-тататарською ордою.

Спілкувався Віктор Вербич

Фотографував Андрій Мошкун