Обпаленої війною,але відкритої для доброти та милосердя,- йдеться у сюжеті “Телевізійного Центру Ковель”.
Тема війни для нього — табу. Кілька фото на планшеті. Нестерпний біль у спині. І півроку безсоння. Колишній солдат 51-ої бригади Андрій Слюсарчук повернувся з війни інвалідом. «Тяжко ходити. Нога німіє і йду,як на протезі. Кульове поранення в ногу… Тільки не наскрізне,а пуля вбік вийшла. А ще лікарі толком не знають,від чого саме болить – чи то від ноги,чи від хребта. Бо в мене як вибуховою хвилею відкинуло,у мене хребет склався. Я був у бронежилеті. Якби не бронежилет…»,- каже учасник АТО Андрій Слюсарчук.
 
Він вижив після поранення і кількох контузій. Уже в госпіталі побачив,як хлопець на сусідньому ліжку вишиває картини. Вирішив спробувати. І ось уже 2 роки не випускає з рук голки. «Ввечері закриваюся собі. І починаю так вишивати,творити. Лежачи,тільки лежачи працюю. Бо я сидіти не можу. Якщо їду десь з Ківерець до батьків електричкою,то я можу хвилин 10 посидіти,а потім встаю… Кручусь — то в один,то в інший бік,як “неваляшка”… 2-3 неділі у мене йде на таку картину…»,- розповідає Андрій.
У Ківерцях проживає дружина та двоє синів Андрія. А до батьків,у рідне село Вівчицьк приїздить за душевним спокоєм. І знову береться за улюблену справу. “Скрізь добре,а вдома найкраще… От я в Ківерці приїжджаю,ну максимум 4-5 днів там побуду,і мене тягне додому… Кожні вихідні стараюся приїхати до батьків. От тягне сюди — і все… Телевізор вже не дивлюся… А якщо включаю,то налаштовую якийсь музичний канал і слухаю…”,- говорить учасник АТО.
Самотністю Андрій лікує і хворі з війни нерви. А вишивання у цьому допомагає. Спочатку брався тільки за ікони. Опісля почав вишивати на замовлення: сорочки та блузи,рушнички,навіть картини. Ось цю “Таємну вечерю” Андрій вишив для батьків. Чимало його ікон пішли,як то кажуть,у люди. По далеких світах. «В мене багато картин пішли за кордон. Їх купують – хто на церкву,хто ще на якісь потреби. Мені більшість мама помагає. Вона мені купує — бо я так нікуди не ходжу. Сиджу постійно дома,лежачи вишиваю… Мама мені картини купує,а я бісер підбираю сам. Мама раніше вишивала рушники … А зараз вона на роботі,не має часу. Та й господарство вдома…»,- розповідає Андрій Слюсарчук.
 
Андрій змушений продавати свій талант,бо потребує дороговартісного лікування. Щоразу робить важкий вибір поміж купівлею полотняного макету з реманентом та необхідними ліками. «Зараз в нього почали відмовляти ноги,тому група ліків,яку вимушений приймати Андрій,націлена на позбавлення болю в спині. Також п’є антидепресанти від головного болю – без них може зірватися і тоді вже ніякого контролю. А це все – кошти…»,- говорить волонтер Людмила Савіна.
Волонтери допомагають не тільки з лікуванням,а й з реманентом для улюбленої роботи. Дівчата висилають мені іконки-картини. Є зі Львова одна дівчина Галя… Вона сама роздруковує і мені висилає. З базару також бісер купую. Я і в Луцьку постійно лікуюсь – у військовий госпіталь та у госпіталь інвалідів війни постійно лягаю. І в Київ постійно зараз їзджу,в чорнобильську лікарню. Мене теж волонтери туди направили… Вже,як то кажуть,приписаний там…»,- розповідає Андрій.
Андрій і сам давно займається волонтерством. «Багато хлопцям помагаю на Схід. То поповнення. Я знаю оцих своїх хлопців,з Голоб,що зі мною йшли. І форму діставав. Чим можу — тим допомагаю… Картина продасться — то частина йде на АТО,частина на матеріали. І так трошки щось собі…»,- говорить учасник АТО.
Про душевну щедрість Андрія Слюсарчука та його відкрите для чужого болю серце говорять усі,хто знає його з дитинства. “Це дитина дуже ввічлива. Він не пройде мимо старого чи молодого,щоб не привітатися,не запитати — як справи? здоров` я? Взагалі така хороша людина. Він дуже терплячий. І ніколи не говорив про те,що з ним трапилося. Тільки його рідні знали…”,- розповідає сусідка Ольга Киричук. “Як все з Андрієм трапилося і прийшла матері телеграма — то все село збирало гроші,щоб вона поїхала. Ну,але Бог милував. Звичайно,здоров`я у нього немає. Але зараз якось тримається. Став ходити в церкву,вишиває ікони… І вся родина ходить в церкву”,- говорить сусід Адам Самчук. Одну із своїх робіт Андрій обов`язково подарує сільському храму. І знову візьметься за іншу. Бо така робота для нього — ліки для душі. Обпаленої війною,але відкритої для доброти та милосердя.