Сюжет у новинах одного з центральних телеканалів. Розповідають про будні сільського клубу на Київщині. Жіночий дует у супроводі баяніста співає пісню «Ожини». Цей твір співала на весіллях на Львівщині і моя мама. Вона заспівувала, а пісню підхоплювали всі гості. Я думав, вона народна. Так, до речі, досі думають чимало любителів народної творчості. Це вже потім, коли я приїхав на Волинь і почав самостійно заробляти на хліб, дізнався, хто автор цього душевного вірша, який став народною піснею. Невдовзі і сам познайомився з ним. Талановитий письменник, невтомний громадський активіст, великий патріот України – таким був Петро Мах.

На білих крилах рушників

Це найбільше визнання для митця: коли його вже немає, а твори його живуть в народі. Бо в них – уособлення життя самого народу. Якби Петро Мах не написав більш нічого, а лише «Ожини», він би й так увійшов у золотий фонд української поезії. А з-під його пера вийшли тисячі віршів, романи «Вруна», «Дикий брід», десятки новел, сотні публіцистичних творів, сценарії п’яти кінофільмів.

Народився Петро Мах 25 травня 1934 року в селі Корхів Білгорайського повіту Люблінського воєводства (Польща). Його батько Петро Олексійович був юристом (закінчив 1916 року гімназію в Ростові-на-Дону, куди родина була вивезена з місця бовойих дій під час Першої світової війни), але займався землеробством. У сім’ї підростало четверо дітей, яких треба було доглядати і виховувати. У 1917 році родина повернулася з Росії – спочатку на хутір під лісом за селом П’ятидні Володимир-Волинського району, а згодом знову перебралась до Корхова.

У квітні 1941 року польський шовініст застрелив Петра Олексійовича, і мати Анастасія Дмитрівна самотужки пронесла на своїх плечах увесь тягар війни. Восени 1945 року, після приходу радянських військ, згідно з рішенням українсько-польської комісії, етнічні українці були переселені на територію Радянської України (так звана операція «Сянув» – «Сян»). Анастасія Дмитрівна з дітьми опинилася в голодному Мелітополі, а звіди навесні 1946 року товарняком дісталася Луцька.

Петро Мах навчався у Підгаєцькій семирічці, згодом – у Луцькій середній школі №1, яку закінчив у 1952 році з медаллю. Одразу вступив на філологічний факультет Львівського державного (нині – національного) університету імені Івана Франка, де вивчав українську мову і літературу. З 1957 року працював у пресі, зокрема в газеті «Радянська Волинь» (нині – «Волинь-нова»). На той час Петро Мах уже потужно заявив про себе як поет. Друкувався у львівських, волинських і всеукраїнських виданнях. А в 1958 році у київському видавництві «Молодь» вийшла друком перша збірка його віршів – «Перші промені», через два роки – друга – «Поезії». У 1963 році молодого літератора приймають у Спілку письменників України.

На той час Спілку очолював незабутній Олесь Гончар. Саме Олесь Терентійович через два роки врятував Петра Маха від репресій з боку компартійної влади, не дав поламати йому кар’єру, заохотив до подальшої плідної творчості.

У 1965 році, в розгул атеїзму, Петро Мах не відступився від передсмертного слова матері і поховав її по-християнськи, зі священиком. Що тут почалося! Заступника головного редактора газети звільняють з роботи, розпинають на партзборах і в пресі. Тільки підтримка Олеся Гончара та Олександра Сизоненка допомогла отримати місце виїзного редактора видавництва «Каменяр» у Волинській та Рівненській областях. Ми тепер розуміємо, що посаду цю спеціально створили під Петра Петровича, щоб дати можливість йому заробляти на хліб і продовжувати літературну творчість. Проти авторитету Олеся Гончара, який запропонував це зробити, не пішли навіть високопоставлені чиновники в Києві, не те що місцеві компартійні чинуші.

Але в 1968 році вже й сам Олесь Гончар потрапив в опалу – після виходу роману «Собор». перший секретар ЦК Компарії України Петро Шелест навіть просив вище московське керівництво його арештувати. І тільки слова голови Президії Верховної Ради СРСР Миколи Підгорного «не робіть дурниць, не ганьбіть Україну!» остудили гарячі голови запопадливих служителів системи.

Петрові Маху так припала до душі поетична проза Олеся Гончара, що він і сам, узявшись за широкоформатну прозу, вирішив наслідувати поетичний стиль Олеся Терентійовича. А пізніше став одним з ініціаторів найменування однієї з вулиць обласного центру Волині, на якій розмістилися новобудови, на честь великого українського письменника. 7 липня 2009 року на одному з будинків цієї вулиці відкрили й освятили меморіальну дошку з написом «Вулиця названа на честь видатного українського письменника і громадського діяча Олеся Гончара». На урочистості прибула з Києва вдова Олеся Терентійовича Валентина Гончар. Либонь, найбільшу радість того дня відчував Петро Мах, який, незважаючи на поганий стан здоров’я, прибув сюди, щоб згадати свого вчителя і захисника, принаймні у такий спосіб віддячити йому за підтримку в свої молоді роки. Сидів Петро Петрович на стільчику, бо стояти через хворобу вже не міг. Проте його активності в такому віці міг позаздрити будь-хто з молодих.

У 2008 році, щойно ставши заступником головного редактора газети «Луцький замок», я запропонував Петрові Маху бути одним з авторів нової рубрики публіцистичних роздумів. За задумом редакції, три різні автори висловлювали на одній сторінці свої думки, про те, що діється в країні, у місті, у власній душі. Петро Петрович обрав для себе загальноукраїнську тему. Він описав, як протягом року спілкувався телефоном із різними політиками всеукраїнського масштабу, переконував не чубитися в боротьбі за владу, а об’єднатися проти кланово-олігархічної системи. Не міг Петро Мах спокійно спостерігати за тим, що діється у державі, адже був не лише Поетом, але й Патріотом. Не почули його політики, які називають себе демократами. Як наслідок, у 2010 році кланово-олігархічна система взяла реванш. І тільки Революція гідності й війна з Росією форсували процес завершення творення української політичної нації. Але цього Петро Мах уже не застав. Його серце перестало битися 17 березня 2011 року.

Петро Мах у різні роки створював і очолював на Волині Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Товариство книголюбів, Конгрес української інтелігенції – організації, в яких гуртувалися українські патріоти.

Із давен-давна, із віків,

Як стала вільною людина, –

На білих крилах рушників

Несе надію Україна,

На білих крилах рушників

Несе свободу Україна, –

писав Петро Мах у 1998 році. Хіба не пророчі слова? Воюючи сьогодні проти російського імперіалізму, Україна несе свободу не тільки народам Європи, але й усього світу.

У 1980 році Петро Мах став першим очільником тоді Волинсько-Рівненської організації Спілки письменників України. Членів Спілки на Волині було так мало, що довелося об’єднуватись із сусідами. Тепер же кількість літераторів у нашому краї перевалила за третій десяток. Та хіба хтось назве з пам’яті більш як п’ять прізвищ волинських письменників, твори яких читав?

Свого часу він серйозно захопився різновидом поезії – пастелями. Після опублікування в журналі «Дніпро» схвально відгукнувся про них Максим Рильський. Малюнки словом – це не словесна екзальтація для прихильників неоімпресіонізму, а «біографія життя нашого», як висловився про пошуки Петра Маха незабутній Олесь Гончар.

У 1979 році побачила світ його збірка віршів «Посвіт». Про неї український поет, виходець із Волині Ростислав Братунь писав: «Назва дуже, на перший погляд, і дивна і разом з тим таємничо-приваблива. «Посвіт». Древнє українське слово. Він знайшов його десь у волинському селі і виніс в назву свого поетичного пориву, як сяйво світанку, як це світло, яке відбивається в хвилі Світязя, як світло нового життя, як сяйво людських сердець». Петро Мах ретельно працював зі словом. Наслідуючи Тичину, вводив в обіг неологізми. А ще вишукував діалектизми, забуті давні слова, вдихав у них нове життя. Тепер, до речі, назву «Посвіт» носить народна аматорська хорова капела Палацу культури міста Луцька, яка, починаючи з 1989 року, об’єднує ветеранів ОУН-УПА і молодших патріотів України.

Я вже згадував про пісню «Ожини», чудову музику до якої написав Віктор Герасимчук. У 2009 році вона репрезентувала Україну в Єльському університеті (США) на Міжнародному форумі славістів. А ще Петро Мах – автор таких популярних пісень, як «Вишивала мати зозуленьку…», «Лесина казка» (музика Анатолія Пашкевича), «Сповідь Сивого Клена» та «Ген на узліссі хрест мовчить…» ( музика Валерія Маренича), «Мавки» (музика Бориса Буєвського) та інших. А пісню «На білих крилах рушників» (музика Богдана Янівського) успішно презентували свого часу у Філадельфії (США).

Пишаюся тим, що у 2009 році, до 75-річного ювілею письменника, долучився до присвоєння йому звання «Почесний громадянин міста Луцька». Тоді ініціатором цієї нагороди став колектив редакції газети «Луцький замок», а я готував подання Луцькій міській раді, мотивуючи наш вибір. Приємно, що ні у членів виконкому, ні в депутатів міськради не виникло жодних заперечень проти цієї кандидатури, підтримав її і тодішній міський голова Богдан Шиба. Згадую про це, оскільки в останні роки присвоєння цього почесного звання в міськраді перетворюється на предмет гарячих дискусій, пропонують по декілька кандидатур, одні політики – своїх, інші – своїх. А все через те, що жоден «не тягне» на те, щоб бути беззаперечним авторитетом, яким був Петро Петрович Мах. У грудні 2009 року Президент Віктор Ющенко присвоїв Петрові Маху звання «Заслужений діяч мистецтв України».

Уже коли його не стало, до дня народження видатного волинянина 25 травня 2012 року в Луцьку врочисто відкрили меморіальну дошку пам’яті Петра Маха на фасаді спеціалізованої школи №1, де він навчався. А в кабінеті української мови розмістили музейну експозицію, присвячену літературній спадщині поета. Через рік на його честь перейменували одну з вулиць обласного центру.

На відкритті меморіальної дошки поета виступає його вдова Марія Мах.

Меморіальна дошка пам’яті Петра Маха на фасаді Луцької спеціалізованої школи №1, де він навчався.

Елемент музейної експозиції, присвяченої творчості поета, у кабінеті української мови в Луцькій СЗОШ №1.

Пишучи звіт про поетично-музичне свято, яке відбулося 21 травня 2014 року у Волинській обласній бібліотеці для юнацтва до 80-річного ювілею Поета і Громадянина, завідувач краєзнавчого відділу книгозбірні Віра Кумановська життєвий і творчий шлях видатного волинянина охарактеризувала так: «Петро Мах мав у житті призначення. Бо справжня особистість завжди має призначення і вірить в нього. Має до нього довір’я, як до Бога. Те призначення діє, як божественний закон, від котрого неможливо ухилитись. Той факт, що багато хто гине на своїх дорогах, нічого не значить для того, в кого є призначення. Хто його має, хто чує голос глибин, той приречений. Приречений виконати власний закон – бути особистістю. Власний закон свого життя Петро Петрович Мах виконав достойно. Його слово і досі тече повноводно для всіх шанувальників його таланту, для всіх, хто пам’ятає і згадує нашого Поета».

Краще й не скажеш.

Святослав ЛЕСЮК