Учора, 21 жовтня, в Україні був День пам’яті: вшановували наших співвітчизників із Західної України, які постраждали від масової депортації на Сибір і в Казахстан. Сімдесят років тому – 21 жовтня 1947 року – радянська карально-репресивна машина почала наймасовішу операцію «Захід». Загалом із західних областей України (за винятком Закарпатської) було виселено 26 тис. 332 сімей (77 тис. 291 осіб, з них 18 тис. 866 чоловіків, 35 тис. 441 жінок і 22 тис. 279 дітей).

Більшість депортованих – 21 тис. 197 сімей (61 тис. 66 осіб) було скеровано на роботу у вугільну промисловість східних районів СРСР, решту – 5 тис. 264 сім’ї (15 тис. 202 осіб) відправили в Омську область, де надалі їх використовували на промислових підприємствах та в сільському господарстві. Сотні виселених літніх людей і дітей померло під час транспортування на північ СРСР.

Дорогами болю і правди

Він народився 7 травня 1947 року в селі Одеради Ківерцівського району. Перша хвиля депортації сім’ю Боярчуків оминула. Проте вже у 1951-му її вивезли. Маленькому Петрові тоді було чотири роки. Повернувся на рідну землю він уже 13-річним парубком. Якось відомий письменник Володимир Лис, колега і друг Петра Боярчука, навіть сказав, що Провидіння вибрало саме його сім’ю для такого вивезення, бо знало, що в майбутньому він стане письменником, котрий про все те розповість.

Його книги «Крик голодного звіра», «Дорогами болю» стали присудом сталінській системі, яка жорстоко розправилася з українцями лише за те, що вони любили свою землю, тяжко працювали на ній, зберігали свої традиції, плекали рідну мову. А ще він послідовно викривав спроби лжеісториків повісити на українських патріотів з ОУН і УПА злочини енкаведистів, які чинили провокації, під маркою бандерівців убивали мирних жителів, жорстоко катували патріотично налаштованих хлопців, глумилися над дівчатами. З ретельністю, якій би позаздрив будь-який дослідник, Петро Боярчук вивчив історію нерівного бою 9-11 вересня 1943 року під стінами монастиря в Новому Загорові 45 вояків УПА із чоти (взводу) командира Берези (Андрія Марценюка) з гітлерівськими карателями, в якому загинуло близько 400 (!) німців. Результатом цих пошуків стала художньо-документальна повість «Бій під стінами храму», яку читаєш на одному подиху. Вона цікава і для старшого покоління, і для молоді. Не тільки як вишукано-літературно описана пригодницька історія. Вона виховує, вчить, надихає юнь на подвиги в часи новітньої російсько-української війни.

Ми познайомилися з Петром Боярчуком наприкінці серпня 1989 року. Я приїхав до Горохова, перевівшись після третього курсу факультету журналістики Львівського державного (нині – національного) університету імені Івана Франка на заочне відділення, пішов працювати кореспондентом у районну газету, щоб утримувати молоду сім’ю. В один із цих теплих серпневих днів він зайшов до редакції районки, побачив нового працівника і запитав, хто я і звідки. Почувши відповідь, відрекомендувався: «Петро Боярчук, власний кореспондент газети «Радянська Волинь».

Це був час, коли у Львові, де я вчився, уже тривали масові мітинги проти московського диктату. Із Товариства Лева (де я був членом) і Товариства української мови імені Тараса Шевченка зародився Народний рух України. А в селі Борочиче Горохівського району молоді хлопці щойно вперше повісили на трубі котельні синьо-жовтий прапор, за що їх розпинали у районці.

Ми обидва були членами КПРС. Тоді, щоб зробити кар’єру в журналістиці (та й в інших галузях), іншого шляху не було. Пригадую одні з небагатьох партійних зборів у редакції. Я тоді записав і завдяки виваженій позиції редактора Володимира Пушкарського опублікував у газеті думки перехожих зі своїми незначними ремарками. Стосувалися вони майбутнього розвитку країни, зародження Руху і реакції на це Компартії. На летючці редактор за проведене опитування мене похвалив. А тут, як грім серед ясного неба, на партзборах престарілий колишній член КПЗУ, якого райком відрядив до редакції, засудив мій матеріал, бо «в ньому немає позиції комуніста», партійного підходу в журналістиці. Запанувала мертва тиша. Лише по міміці можна було зрозуміти, що одні мені співчували, інші раділи, що вдалося приструнити «рухівця». Аж тут попросив слова Петро Боярчук, який був на обліку в нашій парторганізації, і заявив: «Він написав те, що є насправді. Тому засуджувати його нема за що».

Либонь, не забув Петро Оксентійович свій власний гіркий досвід вступу на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, і розумів, що донос якогось не надто освіченого, лінивого в роботі, проте затятого партійного активіста може якщо не перекреслити, то надовго загальмувати творче зростання молодого, охочого до вдосконалення спеціаліста. Не встиг він доїхати до Києва, як із села вже надійшла депеша: «До вас їде вступати син неблагонадійного». На щастя, в керівництві факультету вже були люди, які не зважали на доноси, і талановитого випускника сільської школи зарахували у студенти.

Незважаючи на різницю у віці (рівно 20 років), ми стали друзями. Мені імпонувало у Петрові Оксентійовичу те, що він ставився до мене, молодого журналіста, як до рівного. Я захоплювався його стилем, легким викладом матеріалу, притім глибоким аналізом подій і явищ, про які писав. Він часто перед тим, як відправити матеріал до редакції, давав прочитати його мені. Через роки я зрозумів, що це було не стільки визнання мене як колеги, скільки потребою автора у першочитачеві. Справжнім (наголошую) журналістам і письменникам украй важливо побачити, як одразу після написання реагує на твій твір інша людина, дослухатись чи спростувати її зауваження, щось підправити, щось опустити.

У 1989-1990 роках ми разом ходили на всі організовані місцевими демократами мітинги, намагалися правдиво висвітлювати їх у своїх газетах, переконуючи читачів у необхідності українцям зберігати свою національну ідентичність. А в 1989 році активно агітували за кандидата в депутати Верховної Ради УРСР журналіста Андрія Бондарчуку, який, на противагу іншому кандидатові – на той час другому секретареві обкому Компартії Володимиру Блаженчуку, стояв на національних позиціях.

У 1990 році Петро Боярчук зацікавився темою бою під стінами монастиря в Новому Загорові Локачинського району українських повстанців із німецькими окупантами. Почав зустрічатися з мешканцями села, шукати очевидців, учасників того протистояння. Результатом пошуків став нарис «Бій під стінами монастиря», який був надрукований упродовж серпня-вересня у газеті «Волинь» (так на той час перейменували «Радянську Волинь», яка нині має назву «Волинь-нова»). Дуже важливо було на той час показати широкому загалу, що українські повстанці боролися не тільки з московськими окупантами, про що впродовж чотирьох десятиріч втовкмачувала українцям радянська партійна преса, але й і з німецькими.

Всупереч намаганням тодішньої влади не допустити масового збору людей, 9 вересня 1990 року під стінами монастиря в Новому Загорові відбувся перший демократичний мітинг на вшанування пам’яті героїв, який, за різними підрахунками, зібрав близько десяти чи від десяти до п’ятнадцяти тисяч люду з усіх кінців України.

«Люди сюди добиралися, хто чим міг, – згадував про ту подію через два десятки років на сторінках «Волині-нової» Петро Боярчук. – Я їхав у Новий Загорів з Горохова власними «Жигулями» і, окрім очільника тодішніх горохівських демократів Михайла Рощини, віз туди наших славних земляків – лауреата державної премії імені Т. Г. Шевченка Євгена Сверстюка, котрий незадовго перед тим вийшов з ув’язнення, куди запроторила його совєтська влада як дисидента, і відомого українського поета, тоді депутата Верховної Ради СРСР Ростислава Братуня.

1990 року багато що у Новому Загорові було вперше. Першу за всі повоєнні роки панахиду здійснив на повстанській могилі тоді єпископ Ужгородський і Виноградівський Володимир (в миру – Василь) Романюк – майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ КП, прах якого від 1995 року покоїться під стінами Святої Софії Київської, позаяк поховати його в Софіївському соборі тодішня влада не дозволила. Прикметно, що іще до вересня 1990 року тут, про що нагадує опублікована свого часу однією з газет фотографія, побував, щойно теж вийшовши із совєтського ув’язнення, майбутній лідер українських рухівців В’ячеслав Чорновіл, а 1992 року, беручи участь в урочистостях з нагоди 50-річчя УПА, вшанував пам’ять полеглих у Новому Загорові повстанців онук провідника українських націоналістів Степана Бандери».

Саме публікація в 1990 році нарису про бій у Новому Загорові стала поворотною в творчості Петра Боярчука. Тодішній головний редактор «Волині» Полікарп Шафета запропонував Петрові Оксентійовичу взятися за тему вивезених із Західної України спецпоселенців Сибіру і Казахстану. Час від часу в газеті почали виходити розповіді Петра Боярчука про долі вивезенців, які друкував під загальною рубрикою «На Сибір і додому». Згодом він значно доповнив їх, створивши цілісну картину трагедії перемелених сталінськими жорнами західноукраїнських родин у книзі «Крик голодного звіра».

Робоча назва цього твору, ділився зі мною Петро Оксентійович, – «На Україну повернусь». Але милозвучна пісня була присвячена 100-річчю першого поселення українців у Канаді, та аж ніяк не насильному вивезенню наших сімей радянською системою. До того ж вірш Степан Галябарда (який поклав на музику Остап Гавриш) писав ще в радянські часи, застосувавши прийменник «на». Московські лжеісторики і лжефілологи, аби принизити Україну, виводили її назву від слова «окраїна» і, щоб наголосити на тому, що Україна – це частина від цілого (Радянського Союзу, Росії), послуговувалися саме цим прислівником – «на» замість «в», коли йшлося про відокремлену територію чи незалежну державу. До речі, і досі так говорять в Москві. З цим не міг змиритися Петро Боярчук. Тому на пропозицію Володимира Лиса назвав свою книгу «Крик голодного звіра» – за назвою одного з нарисів, що увійшли у повість.

У 1998 році він мав балотуватися на окрузі з центром у Горохові від національно-демократичних сил у Верховну Раду. Але видозмінена за формою, але радянська за суттю система зробила все можливе, щоб розсварити між собою демократів і щоб вони на кожен округ висували по кілька кандидатів від різних партій. Тим часом сама робила ставку на одного, який вигравав. Розуміючи це, Петро Боярчук від участі у виборах відмовився, а я поринув у нерівний поєдинок із системою, заодно переконуючи демократів домовитися на користь одного, найбільш прохідного кандидата. Не зміг. Петро Оксентійович тоді погодився на пропозицію лідера Демократичної партії на Волині Богдана Шиби балотуватися в обласну раду. І він, і я ті вибори програли. Хоча він у районі набрав удвічі більше голосів, ніж я у п’ятьох (у мене – 2646 голосів, у нього – понад 5 тисяч). «Що ти хочеш, Славку, мене таки більше знають люди, ніж тебе», – заспокоював.

А згодом один голова колгоспу йому відверто сказав: «Петре Оксентійовичу, треба було попросити, ми би вам голоси зробили. Он Катерині Тимофіївні (Ващук – авт.) скільки намалювали». Які ми тоді були наївні! Ще вірили у чесні вибори, а система, як у сталінські часи, займалася фальсифікаціями.

Напередодні виборів 2002 року Катерина Ващук, яка на той час уже міцно вкоренилася в кучмівській системі, запропонувала Петрові Боярчуку підтримати її у пресі під час кампанії у Верховну Раду. В обмін обіцяла профінансувати видання його чергової книги. Петро Оксентійович відмовився. Врешті-решт Катерина Ващук балотувалася у списку прокучмівського блоку «ЗаЄДу». Проходження йому тоді забезпечив губернатор (не голова облджежадміністрації, саме губернатор – бо був на службі як Росії, так і олігарха Ахметова) Донеччини Віктор Янукович, який дав у своєму регіоні максимальну підтримку. А на Волині в окрузі з центром у Горохові з великим відривом переміг представник «Нашої України» Сергій Бондарчук.

Петрові Боярчуку пропонували стати довіреною особою кандидата. Він, посилаючись на стан здоров’я, відмовився. Погодився я. Прийшов до нього просити медійної підтримки. А він у відповідь: «Славку, я вже старий, не маю здоров’я, хочу закінчити книжку, щоб за життя видати». Я дивувався: і це говорить 55-річний активний чоловік! Все ж нам вдалося знайти спосіб співпраці. А згодом переможець перегонів – Сергій Бондарчук – допоміг видати Петрові Боярчуку книгу «Дорогами болю».

Але до того Петро Оксентійович переніс інфаркт і клінічну смерть. Лише завдяки старанням горохівських лікарів, які вчасно і вміло провели реанімацію, повернувся до життя. Петро Боярчук постійно зустрічався з живими учасниками національно-визвольних змагань, вивезеними на спецпоселення українцями, записував їхні свідчення, видавав їх у газеті, систематизував у книгах. Казав: «Треба поспішати, бо люди відходять». А ще, мабуть, відчував, що і його сили не безмежні. А мені здавалося, що такий потужний чоловік, журналіст, письменник не може і не має права хворіти.

Розуміючи, що в газеті має бути цілий спектр яскравих публікацій із різних сфер життя, тодішній головний редактор «Волині-нової» Степан Сачук часом сердився: «У Боярчука одна тема – бандерівці». І… дозволяв Петрові Оксентійовичу й далі її розробляти, знаючи, що в разі потреби за завданням редакції він може виступити і з публіцистикою, і з репортажем, і з критичними нотатками, зробити блискуче інтерв’ю чи оперативно написати звіт про подію.

Книга Петра Боярчука «Дорогами болю», яка побачила світ у 2003 році, це, за визначенням самого автора, широка художньо-документальна розповідь про героїчні й страдницькі шляхи українців до здійснення віками виношуваної ними мрії мати свою соборну державу та свою державну незалежність. А зокрема, про той їх відрізок, що клався у XX столітті носіями української національної ідеї крізь усе ще маловідому неоголошувану війну комуно-більшовизму та взятого ним у союзники російського імпер-шовінізму проти України. Відтак, – крізь голодомори й розстріли, тортури й наругу, концентраційні табори, спецпоселення й висилки, гоніння, утиски і переслідування, крізь усе те, що лежить за одним коротким і страшним словом «геноцид». Написані чотирнадцять років тому, як актуально звучать ці слова сьогодні!

Зібравши після виходу у газеті нарису про бій у Новому Загорові десятки різноманітних свідчень, скрупульозно систематизувавши їх, Петро Боярчук пише захоплюючу повість-хроніку «Бій під стінами храму», яка виходить друком у 20014-му. У ній він не лише описує мужність повстанців, але й намагається дошукатися причин цієї сутички, якої на той час не мало бути, бо через рейд «ковпаківців» упівське командування вже видало наказ про уникнення сутичок і перехід відділів на гарнізонну службу.

Дуже добре, що видавництво «Надстир’я» у 2016-му на відзначення пам’яті письменника перевидало цю книгу, і тепер вона доступна широкому загалу. А нещодавно, коли мій колега Юрій Ричук запитав у «Фейсбуці», які твори українських письменників достойні екранізації, громадський активіст і організатор багатьох масових видовищних заходів Валерій Пельц назвав саме повість Боярчука «Бій під стінами храму». Хтозна, можливо, хтось із режисерів і зверне на неї увагу. На основі книги можна створити чудовий сучасний блокбастер – саме це, на моє переконання, для виховання патріотизму більше потрібне сьогодні молоді, аніж не зовсім вдалі спроби знімати поетичне кіно.

Знаю, що ще в 90-х, після виходу у світ книги «Крик голодного звіра», Петро Боярчук зустрічався з режисером-документалістом Михайлом Ткачем, який на той час уже створив чудові фільми «Лучеськ Великий на Стиру», «Пані сенаторка» (про Олену Левчанівську), «Здобути або не бути» (про Ніла Хасевича) та багато інших. Розмовляли про можливість зняти на основі книги «Крик голодного звіра» фільм. Але на той час, щоб створити кінострічку, потрібно було самому шукати меценатів чи спонсорів. А просити в олігархів гроші для Петра Боярчука було неприйнятним. Що ж, тепер держава нарешті взялася фінансувати кіно. Та й багатії не проти скинутися на успішний проект.

Петро Боярчук був активним і у громадському житті. Свого часу очолював районне відділення Волинського православного братства імені Андрія Первозванного, створив разом із Антоном Ступаком громадську організацію «Діти репресій», був одним із ініціаторів встановлення пам’ятника на братській могилі жителів колишнього українського села Красний Сад Горохівського району, знищеного бандитами 19 квітня 1943 року.

Публіцистичні статті та нариси, переважно присвячені питанням національно-визвольного руху в Україні періоду 1940-1950 років та національного відродження, надруковані у «Волині-новій», принесли Петрові Боярчуку звання лауреата обласних журналістських премій «Краще перо року», ім. Полікарпа Шафети, першість в обласному журналістському конкурсі «Любіть Україну» та інші відзнаки. Він – заслужений журналіст України, лауреат обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського.

В останні роки свого життя Петро Боярчук написав і видав книгу «Про що мовчить стара Олика», яка стала переможницею конкурсу «Світ волинської книги – 2009».

У далекому 1990-му, коли головний редактор «Волині» Полікарп Шафета започаткував рубрику «Відкритий щоденник», Петро Боярчук написав, за його словами, свій програмний твір, у якому переконував: Україна має бути незалежною державою. Закінчуючи нотатки, сумно пожартував: «Я щороку саджаю на дачі нові дерева і кущі. Планую, як вони виростуть, вийду на пенсію і читатиму книги в затінках дерев». Його дружина, яка перша прочитала цей матеріал ще в рукопису, зауважила: «Дивись, Петре, щоб тобі не довелося замість затінку дерев відпочивати в інших місцях». «Устами дитини завжди говорить істина, а устами жінки?» – запитанням закінчив свої нотатки Петро Оксентійович.

Минає четвертий рік, як Петра Боярчука немає з нами. Він відійшов у вічність 27 грудня 2013 року. Ні тоталітарна система, ні прояви українофобства не зламали його. Звалила недуга: хвороба нирок, ускладнена гепатитом. Не встиг належатися Петро Оксентійович у затінку дерев на дачі. Спішив жити. І зумів залишити нам свою багатющу творчу спадщину, до якої обов’язково треба повертатися сучасникам.

Святослав ЛЕСЮК