Відлуння тижня (25.06  – 02.07)

Раптова  осіння  кліматична «диверсія» (зі сльотою та похолоданням)   на початку другого місяця  літа нагадала  про те, що фактор непрогнозованості стає одним  із найвизначальніших у нинішніх реаліях.  Тип паче, коли йдеться про політичну складову сьогодення. Тож наразі  начебто найобізнаніші українські  «оракули», які  стверджували, що  минулого тижня Президент України Петро Порошенко у День Конституції зробить перший крок до розпуску ВР  та  проведення дочасних парламентських виборів, скористалися правом на помилку. Прогноз за умов  гібридизації політичних і геополітичних процесів, коли світова система піддається  руйнації, – хіба що інформаційна «наживка» для аналітиків, які не хочуть сидіти на голодному пайку.

Водночас  така хаотизація має ознаки цинічної, далекосяжної запрограмованості. У цьому сенсі – запланована на 16 липня зустріч президентів США  та РФ ДональдаТрампа і Володимира Путіна. Вона не випадково відбудеться у Гельсінкі, в місті,  де  лідерами і представниками 35 держав  було підписано  Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Final Act of the Conference on Security and Cooperation in Europe). Це дійство тривало у столиці Фінляндії 30 липня – 1 серпня 1975 року. Гельсинський заключний акт (іноді викоритовуються й терміни Гельсинські угоди, Гельсинська декларація) закріпив  політичні та  територіальні підсумки  Другої світової війни на основі принципу непорушності кордонів,  територіальної  цілісності держав і  невтручання країнами-учасницями у внутрішні справи іноземних держав.

Тепер же саме в Гельсінкі вірогідним підписанням «великої угоди Трапма та Путіна» (збірна назва документа умовна), швидше за все, буде зроблено крок до нових геополітичних реалій, які остаточно перекреслять угоди 1975 року. Культ  безкарної сили, який де-факто вже визначає майбутнє, може отримати  своє «законне» обгрунтування  у вигляді письмових і таємних домовленостей лідерів двох ядерних наддержав. З усіма печальними наслідками для багатьох країн (України – в першу  чергу), як і для Європи в цілому. Парадоксально,  що 16 липня 2018 року, яке  нагадує про дату ухвалення вітчизняним парламентом  у 1990 році Декларації про держаний  суверенітет України,  за підсумками  домовленостей лідерів США та РФ, може знаменувати старт процесу «здачі» Вашингтоном Києва в «обійми» Москви. Хоча, це  навряд  чи буде  відразу так показово. Як зазначав для ЗМІ радник президента США із нацбезпеки Джон Болтон,  скоріше за все, під час саміту США-Росія у Гельсінкі визначаться з перспективою повернення Росії у «Велику вісімку», ситуацією в Криму (відомо, як про нього нещодавно  висловився , на радість прихильників «русского мира», Трамп), узгодженням позицій Вашингтона та Москви…

Але наразі перегорнемо  кілька аналітичних  сторінок минулого тижня. У них державні та громадські діячі, політики й політологи намагаються  усвідомити суть нинішнього етапу багатосотлітньої української історичної трагідрами та запропонувати  оптимістичну візію.

«Нам, як повітря, потрібна єдність»

Вітаючи з Днем Конституції, Президент Петро Порошенко висловив переконання, що сучасні українці мають пам’ятати і досвід Української національної революції, яка, на жаль, закінчилася втратою Україною незалежності через нездатність тодішньої еліти до консолідації, та робити з тих подій висновки. «Ще раз хочу наголосити – нам, як повітря, потрібна єдність», – сказав він (тут і далі посилаємося  на офіційне інтернет-представництво Глави  держави). Президент підкреслив, що «це абсолютно безвідповідальна поведінка по відношенню до власної держави і до власного народу. Але ми тепер достатньо розумні, достатньо мудрі, достатньо сильні, щоб для помилок минулого не залишити місця – ані в сьогоденні, ані в майбутньому». А відтак зазначив: «Я твердо переконаний, що ми здатні об’єднатися, як країна об’єдналася в 2014 році, захищаючи свій суверенітет, захищаючи територіальну цілісність. І хочу нагадати окремим політиканам – в країні йде війна. Українські Збройні Сили дають відсіч російському агресору».

Петро Порошенко резюмував, що «після років суворих випробувань, які ми з честю витримали, країна зараз впевнено повертається на шлях розвитку, на шлях прогресу для того, щоб стати успішною країною, об’єднаною і єдиною. Успішною країною успішних людей».

«…тільки  вже з подвоєною силою»

Після чемпіонату світу-2018 Росія та підконтрольні їй бойовики  з ОРДЛО можуть загострити ситуацію на Донбасі. Таку думку висловив  «Апострофу» координатор групи «Інформаційний спротив, нардеп Дмитро Тимчук. При цьому, підкреслив він, уже осінь принесе нові небезпеки – Москва трохи змінить тактику й поруч із військовим активніше буде використовувати проти України політичний чинник тиску. Тимчук зазначає: «Стратегія Кремля простежується, і тут все зрозуміло. Зараз чемпіонат світу з футболу в Росії – це період, коли йде тимчасова деескалація, хоча про повну тишу мова взагалі не йде. Після цього (чемпіонат завершується у середині липня, – «Апостроф») буде якийсь період ескалації. Але не до рівня масштабних дій російських окупаційних військ, а до рівня, який ми спостерігали з початку року і протягом минулого року – це постійні обстріли і так далі».

Але цілком очевидно,  наголошує він, що «зараз Москва робить ставку на внутрішні чинники в Україні та на свої можливості впливу на них. Очевидно, що восени почнеться їхня серйозна діяльність під час широкомасштабної передвиборчої кампанії в Україні. Тут для Москви відкривається широке поле для діяльності щодо дестабілізації ситуації всередині України».

Координатор «Інформаційного спротиву» пояснює, що «їхня перша стратегічна лінія – домогтися приходу до влади в Україні проросійських сил, відповідно, тоді одразу вирішуються всі проблеми Кремля. Вони будуть вести переговори з лідерами тієї ж президентської гонки. З тими з них, яких Москва вважає договороздатними, і які навіть можуть нами позиціонуватися як цілком проукраїнські та патріотичні. Ці кандидати намагатимуться за якісь дивіденди, шляхом якогось торгу отримати лояльність до себе з боку Кремля, а Москва добиватиметься якихось цілей щодо Донбасу».  На його переконання, «мета Кремля очевидна – номінально залишити ОРДЛО в складі України, при цьому повісити на Україну під виглядом реінтеграції та деокупації Донбасу вирішення всіх соціальних проблем жителів окупованих територій і відновлення всієї інфраструктури. І при цьому де-факто ці території будуть під управлінням Москви. Це політична лінія».

Що стосується тактичної лінії, то, зазначає Тимчук, «з осені буде спостерігатися продовження дестабілізуючих дій. Тобто під час передвиборної кампанії ми можемо очікувати на активізацію різних протестних акцій, які будуть організовувати лідери різних так званих опозиційних політичних сил, блокування Верховної Ради, Кабміну, держустанов тощо. І якраз на цьому тлі в нас спрацьовує «свята» тактика Москви, яку ми спостерігали останні два роки – підтримувати протестні акції, влаштовувати провокації, зокрема силові, з тим, щоб максимально дестабілізувати ситуацію всередині України». Зараз ситуація, на його переконання, «трохи спрощується для Москви: якщо в 2014-2015 роках яскраво виражені проросійські сили боялися якогось тиску, не виявляли особливої активності, то в 2018 році проросійські сили в повний зріст проводять антиукраїнську діяльність під виглядом того, що вони не проти України, а проти злочинної влади, яку народ не любить». Загалом, переконаний він, «тиск триватиме в усіх напрямках, тільки вже з подвоєною силою».

«Основний засіб української політики  – брехня»

Хто у найбільшій мірі зараз  працює на знищення Української держави? З цього приводу у виданні «Лівий берег» розмірковує  інтелектуал Семен Глузман, колишній в’язень радянських концтаборів, один із найвідоміших психіатрів.   Він пояснює, що є  безліч способів убивати власну країну: від ігнорування норм Конституції – до безбоязного привласнення грошей, зібраних платниками податків з подальшим їх виведенням в далекі офшорні зони.

На думку Семена Глузмана, «наша влада освоює все нові і нові способи. Безстрашно і безвідповідально. Мабуть, вважаючи себе безсмертною». А відтак, нагадавши про долю  понтійського  царя Мітрідата 4-го, що жив в 123-63 роках до нашої ери, констатує:  «На жаль, все повторюється… Вмирають і люди, і держави. Останні – далеко не завжди від зовнішнього вторгнення. Так, загибель Риму сталася не через сили напали на нього варварів, а від ослаблення духовних основ імперії і його культури».

Аналітик  припускає, що «схоже, для нас горді роки надій залишилися позаду. Навіть наші церкви не зрозуміли, що таке любов до ближнього, їм набагато ближче політика. Радянська влада привчила нас використовувати в своєму повсякденному житті критерії користі, а не моралі. Через чверть століття після самогубства СРСР ми продовжуємо жити в радянській скверні». Він резюмує: «Основний засіб української політики – брехня. Низинна, нахабна і, одночасно, зарозуміла, зневажає громадянина. Так брешуть собаці, рибці в акваріумі або дощовому черв’яку. Тут – людині».

Глузман зазначає, що давно цікавиться «феноменом  оскаженілої передвиборної брехні, яка підкріплюється подарунком: пакетом з гречаною крупою, ремонтом ліфта, відновленням прибудинкової дитячого майданчика. Тисячі дійсно бідних людей, в основному, літніх, взявши подарунок, віддають свій голос людині,  що обдарувала  їх. Прекрасно розуміючи, що цей дарувальник – злодій і грішник».  А відтак він риторує: «Що це: прояв послідовної чесності, звички виконувати борг або рабське поведінка завжди і в усьому залежних людей?» Інтелектуал переконаний, що «брехня політиків в сучасному світі є аналогом середньовічного багаття з «неправильних» книг». А після цього, нагадавши, що «незабаром нас чекають чергові вибори», Семен Глузман констатує: «Потоки публічної брехні різко посилюються».

«Хаосом, який нас доб’є»

Що ближче час проведення чергових президентських і парламентських виборів в країні, то більше буде розмов про «новий курс», «перезаснування» і «осучаснення держави». На цьому наголошує аналітик Віталій Портников у статті «Нова демократія, нова держава». Її він опублікував у виданні «Лівий берег».

Роздумуючи про наслідки майбутніх виборів, Портников зазначає: «Україна –  країна без достатніх своїх коштів, під зовнішнім управлінням, яке з кожним днем стає все більш неефективним через посилення політичних і соціальних проблем самого Заходу…Так що будь-який новий президент, будь-який новий уряд змушені будуть прислухатися до рекомендацій – як розумних, так і безглуздих. І ми ще згадаємо президента – як обраного в 2019 році, так і його попередника – добрим словом. Як і нинішній парламент і уряди останніх і найближчих років». На його думку, не варто чекати позитивних змін від майбутніх виборів. «Тому що це будуть останні відносно професійні політики, з якими ми зіткнемося. Політики, які розуміють, як розподілити бюджет і навіть як грамотно вкрасти – вже вибачте за цинізм. зіткнемося. Політики, які розуміють, як розподілити бюджет і навіть як грамотно вкрасти – вже вибачте за цинізм», – пояснює аналітик.

Віталій Портников припускає, що «демократичною Україною майбутнього, як і будь-якою іншою новою цифровою державою, керуватимуть пройдисвіти. Відверті пройдисвіти. При цьому цим пройдисвітам доведеться остаточно демонтувати соціальну державу і будь-які форми соціального утриманства – просто тому що на це не буде грошей і ніякі пости у твіттері їх не замінять». Але це, переконаний він, – «виклики цифрової демократії в країнах з патерналістським малоефективним населенням і незворотний крах соціальної держави – і є те, про що політики повинні говорити зі своїми виборцями. Тому що якщо розповідати казки і заспокоювати себе ілюзією, що головне отримати владу і знову розрізати на шматки продірявлену латану свитку, можна не помітити, як швидко українська демократія завалиться у прірву суспільного відчаю і зміниться навіть не диктатурою, а хаосом. Хаосом, який нас доб’є».

«Шлях до сепаратизму, до окупації…»

«Антигуманний експеримент українських можновладців затягнувся майже на три десятиліття і має бути припинений». У цьому (дослівно) переконана Наталія Заболотна, президент Фонду гуманітарного розвитку України. Свої міркування вона оприлюднила  для «УП.Життя». За версією Заболотної, «Впродовж усього часу існування незалежної України увага держави до гуманітарної безпеки системно зменшувалася…Тому можна впевнено стверджувати, що головна системна криза, яка охопила нашу країну – гуманітарна. Примноження людського та культурного капіталу ніколи не було державним пріоритетом для жодного президента чи уряду». Вона нагадує, що за даними Держстату, з 1990 року Україна втратила 418 музичних шкіл: 1204 було, а стало 786.За ті ж роки кількість відвідувачів музеїв зменшилась вдвічі: з 31,8 млн у 1990-му році до 15,8 у 2016-му.Більше ніж у три рази впала кількість глядачів вистав у театрах: з 17,6 млн до 5,8 млн. Кількість слухачів на концертах зменшилася в п’ять разів: з 15 млн до 2,6 млн. У нас стало на 8600 бібліотек менше,1200 з яких ліквідували лише протягом одного 2016 року. А  відтак підкреслює, що «загальний бібліотечний фонд втратив понад 164 млн примірників книг! Сталося це не через декомунізацію, а через недбальство».

На переконання Заболотної, «відсутність гуманітарної безпеки – шлях до сепаратизму, до окупації тим агресором, який виграє битву за розуми». За її даними, в Індексі людського розвитку ООН ми втрачаємо позиції і зараз знаходимося на 84 місці. Це виглядає відверто катастрофічно у порівнянні із нашими сусідами: Польща – 36 місце, Словаччина – 40, Угорщина – 43 місце, Румунія – 50 місце, Білорусь – 52 місце, і навіть РФ – 49 місце. Тому, констатує  президент Фонду гуманітарного розвитку України, «якщо негайно не почати робити інвестиції у людський капітал, то скоро наше суспільство опиниться перед загрозою тотального зникнення. Вже зараз, за даними соціологів, кожен третій українець розглядає можливість виїхати з країни…Ми маємо діяти дуже швидко та рішуче, аби цей гуманітарний дефолт не став фундаментом справжнього геноциду, який ми утворимо собі власними руками».

Заболотна зазначає, що «напередодні президентських і парламентських виборів 2019 року суспільство має право вимагати від тих, хто претендує на найвищі посади у владі, гарантій зупинення гуманітарного дефолту. Бо якщо учасники виборів над цим завданням працювати не збираються, то після обрання саме вони і стануть тими, хто за руку поведе українців у чорну безодню історії». А відтак нагадує, що 7 липня в Каневі відкриється Міжнародний економічно-гуманітарний форум Ukrainian ID, на який запрошено  політичних лідерів, найбільш імовірних учасників виборів-2019. Цим діячам запропонують  підписати публічне зобов’язання, що у разі перемоги вони зроблять розвиток людини головним пріоритетом держави, чинитимуть опір корупції і вестимуть країну до майбутнього у вільному глобальному світі.

«Тому є шанс»

Дональд Трамп веде з Володимиром Путіним власну гру, і останнє слово буде за ним. Так вважає громадський діяч, політик Дмитро Снєгирьов. Про це йдеться у його публікації у ZIKу. Аналітик висловлюється і про те, чи після цього змінитися ситуація в Україні.  Дмитро Снєгирьов зазначає, що «президент США Дональд Трамп веде з російським колегою Володимиром Путіним власну гру». А відтак уточнює, що господар Білого дому розігрує  своєрідну багатоходівку із заявами про повернення Росії до G8. Логіка  полягає в тому, що «повернувши Путіна в лоно «рукопотиснутих» лідерів, Трамп обставить його червоними прапорцями. Це перехоплення ініціативи… Це руйнує стратегію політики Росії, суть якої – створення штучної берлінської стіни».

Тим не менше, наголошує громадський діяч, «на Заході розуміють, що представництво чи його відсутність Росії в G8 ніяк не стримає її від реалізації військових планів. Вже був досвід СРСР, який виключили з Ліги націй у 1939 році. Присутність Росії в G8 для Заходу – більше стримуючий елемент і запобіжник у моменті протистояння російській агресії». На його думку, «рано чи пізно Кремль ці питання вирішить через проросійське лобі в країнах Європи. Це питання, розповідає він, лобіюватиметься в Німеччині, Італії, Австрії – де є політичні сили, які опосередковано чи напряму фінансуються Кремлем».

Водночас, наголошує Снєгирьов, «від зустрічі Трампа і Путіна не варто очікувати багато. Це буде зустріч заради зустрічі з метою показати, що підтримується мінімальний переговорний рівень. Але домовленості між США і РФ є. Трамп і Путін говоритимуть не тільки про Україну, а, в першу чергу, про Іран, Сирію, КНДР». А після цього уточнює: «Колишній радник президента США, співробітник Інституту світу Стівен Хедлі у свою чергу заявив, що ситуація на Донбасі, швидше за все, залишиться без змін, принаймні до весни наступного року. Він додавав, що ситуація, яка склалася на Донбасі, не вигідна Україні або Росії, тому є шанс, що її спробують не заморозити, а вирішити в інтересах суверенітету України. Певна інтрига є».

«…ключ до безпеки Європи»

Польські політики під час наукової конференції «Коло Вінценза», що відбувається у Верховині (Прикарпаття), висловилися, за інформацією «Еспресо.TV», щодо ролі України у збереженні Європи. Зокрема Надзвичайний  та Повноважний  посол Республіки Польща Ян Пєкло зазначив, що «існує інтенсивна співпраця у галузі історії, яка є доволі проблемною для України та Польщі. Проходять форуми істориків та співпраця інститутів національної пам’яті». Він висловив переконання, що співпраця України з Вишеградською четвіркою, країнами Балтії та Румунією – це ключ до безпеки Європи. «Якщо ми не покажемо, що ключ безпеки перебуває в Україні, ми програємо Європу», – підсумував дипломат.

На думку співголови Українсько-Польського форуму партнерства Яна Маліцького, обом сторонам «треба більше висвітлювати гарні речі. Якщо якийсь депутат польського Сейму скаже щось погане про Україну, це розходиться по всіх газетах та соцмережах. Усі писатимуть, що є якийсь страшний польський посол чи депутат, який сказав щось негативне і тому він є ворогом. Якщо якийсь відомий українець скаже щось погане про поляків – це також швидко пошириться по усій Польщі». Натомість, закликає він, «ми повинні прагнути відійти від виключно негативного наративу. Події на Волині минулого століття – це страшні речі, але ми не можемо постійно займатися Волинню. Тому що польсько-українського відносини налічують сотні років».

«Стратегічно рухаємося правильно»

Блогер Олег Пономар на сайті Gazeta.ua, аналізуючи  сьогодення, зазначає: «Ми нікому не потрібні. Європа Україну не любить, ЄС не чекає, НАТО ми не треба. Це легенда пропагандистської Росії. Так говорять їхні політики, президент. Над цим працюють їхні фабрики тролів. А я пишу, що ми наближаємося до Європи. Хоч і не так швидко, як хотілося. Що дефолту немає. А є перемоги. Серед них – над  «Газпромом» у Стокгольмському арбітражі. Це не малесенька радість. Це – шикарна геополітична перемога». Правда, відтак він уточнює, що «є одне «але» – Трамп. Якщо Росія допомогла йому стати президентом, він мусить це якось відробити. За півтора року після інавгурації американського президента український рух на Захід, антиросійські санкції і допомога Україні сповільнилися. Єдине, що Трамп зробив доброго, – це надав «Джевеліни». Хоч це була не його воля. Рішення просували Держдеп і Пентагон. А Трамп поставив умову: вони мають бути не в зоні бойових дій». Тому,  наголошує аналітик, зважаючи на тенденції, «у Москві бачать, що США не запроваджують жорсткі санкції. Послаблення Кремль використовує як передих. І робить ставку на внутрішні українські процеси. Хочуть змінити нашу владу, яку називають проамериканською. Чекають на президентські вибори. Намагаються розкачувати ситуацію і провокувати нас».

У цьому контексті Олег Пономар відповів на запитання з приводу того, якої інтриги на виборах президента України варто чекати. «Головна – чи збереже Порошенко свій пост на другий термін. Один із факторів – кого підтримають США, Франція та Німеччина», – підкреслив  він. А відтак висловив упевненість, що «Петро Олексійович піде на другий термін. За ці чотири роки до зовнішньої політики немає питань. Стратегічно рухаємося правильно – наближаємося до НАТО й Євросоюзу. Там постійно наголошують, що зроблено багато. І якщо Порошенко їх переконає, що продовжить цей курс, його підтримають.
Глава держави ще не оголосив про початок передвиборчої кампанії, бо хоче підкріпити заяву діями. Займається отриманням Томосу Українській Церкві. Якщо це станеться до виборів, це буде його козир». Блогер  припускає, що президентська  виборча кампанія може мати  ще якісь сюрпризи. «Наприклад, зробити у день виборів Президента референдум щодо вступу в НАТО. Рух країни до Північно-Атлантичного альянсу підтримують 60 відсотків українців. Якщо Порошенко зробить це своїм головним гаслом, матиме успіх», – пояснює Пономар.

Зрештою, зараз, на доленосному етапі українського історичного шляху, надзвичайно важливо не допустити до того, аби тенденції до хаотизації, некерованості стали визначальними.  Хоча на цьому полі, не без участі  кремлівських  корегувальників, працює предостатньо  вітчизняних політичних сил.

Водночас вкрай небезпечною стає тенденція  вільного/невільного культивування (в тому числі, на жаль, і  в ЗМІ) непримиренної ненависті. Що, зокрема,  проявилося під  час нападу на табір ромів біля  Львова.  Як зазначив із цього приводу на телеканалі  «112 Україна» нардеп від «Народного фронту» Антон Геращенко,  «мета стояла саме вбити, покалічити, а не просто налякати. На сьогодні я можу впевнено сказати, що організатор зв’язувався через соцмережі з певними особами, які обіцяли йому гроші за організацію цих нападів. Я не виключаю, що це є, вся ця акція, дією російських спецслужб по тому, щоб порушувати міжнаціональну і расову ворожнечу в Україні».

Чи може в цьому сенсі як консолідуюча сила спрацювати Церква? Наразі, ні: між конфесіями триває своя війна. А  Москва має в Україні своє «воїнство в рясах», яке працює на утвердження постулатів українофобського (тобто, фактично  антихристиянського ) «русского мира». При цьому, як наголосив у  «Радіо Свобода» доктор філософії Петро Кралюк, перший проректор НУ «Острозька академія», «зараз російська влада й пов’язані з нею структури РПЦ намагаються вплинути на Вселенського Патріарха Варфоломія, аби він не дав Томос для православних України». При цьому,  підкреслює професор,  «не випадково «російський бізнесмен Вадим Новинський, який у 2012 році отримав українське громадянство від Віктора Януковича, зараз є спонсором УПЦ (МП) і, схоже, її неофіційним куратором. Певно, він не просто так з’явився в Україні. Імовірно, в Москві йому прописали роль, з якою він намагається справитись». На жаль, поки що нема і підстав для сподівань, що волинські владики, підпорядковані Москві, здатні стати на шлях служіння не імперії, а Богові  та своєму народу, своїй державі.

Звісно, це далеко на всі виклики, які впливають на сьогодення та прийдешність. На цьому акцентують увагу  і  ЗМІ: «Біля витоків виборчої лихоманки» («День»),  «Чорна діра недовіри» («ЛБ»),  «Українці незадоволені всіма реформами, які реалізуються в країні» («ДТ»), «Остання надія Європи» («НВ»), «Новий закон про ТОВ: Україну очікує великий перерозподіл власності» («ЕП»),  «Пентагон назвав головні проблеми з обороною, у разі вторгнення Росії в Європу» (УНІАН),  «Будапешт вимагає від України офіційного статусу для угорської мови» («УП»),  «Коли вся Україна вимагає від Росії звільнення політичних заручників, у Львові роблять «прекрасний» інфопривід – розганяють поселення ромів» («Гордон»),  «Війна за Томос. Чому Вадим Новинський із митрополитами УПЦ (МП) їздив до Стамбула?» («Радіо Свобода»),  «Росія оточує Україну військами, нас беруть у щільний мішок – Олексій Арестович» («Апостроф»)…

Тим часом, коли світові ЗМІ наввипередки висвітлюють ще одну російську геополітичну перемогу (як іноді експерти називають чемпіонат світу з футболу), РФ завершує передислокацію наступальних сил на кордоні з Україною.  Водночас, наче закриваючи очі на загрози, наша країна опиняється в інформаційному полоні соціологів, які говорять про наслідки виборів, що можуть і не відбутися після успішного масованого наступу Росії.

Тож наразі, якщо  вірити  соціологічній групі  «Рейтинг»,  шанс потрапити до Верховної Ради України  мають  «Батьківщина» (за неї  готові проголосувати 10,3%тих, хто взяв участь в опитуванні), «Опозиційний блок» (6,8%), «Громадянська позиція» (6,5%), «Слуга народу» (6,8%), «За життя» (5,9%), «Радикальна партія» (5,5%), «БПП Солідарність» (4,7%), «Самопоміч» (3,2%), «Свобода» (2,6%).

Але коли Трамп закликає «G7»  забути про анексію Криму задля  «неминучої» дружби з Росією, Україні слід передовсім готуватися  не так до виборчих кампаній, як до відстоювання свого вибору на державний шлях розвитку. Сподіватися на те, що лідера США на саміті  НАТО (відбудеться у Брюсселі 11-12 липня) напоумлять  перестати  так  любити лідера  РФ, навряд чи варто.  А  останній, після саміту  16  липня у Гельсінки,  може  піти ва-банк у питаннях «оба устройства Украины».

Утім, і тиждень, що розпочався, може суттєво вплинути на сьогодення та прийдешнє. У цьому плані не варто відкидати значимості від очікуваного приїзду на Волинь Президента Польщі Анджея Дуди (не відомо, чи йому складе компанії  Президент України Петро Порошенко). Будьмо!

Віктор Вербич