Найдушевніший український композитор і виконавець. Геніальний співак, неповторний  голос і тембр. Неперевершено!  Шедевр!  Просто  рве  душу на частини  цей чарівний голос, зриває  шкіру… Плачу… Стільки світла в його душі — і все це він дарував нам. Його  пісні  треба слухати  всім, щоб  лікуватися  від жорстокості й черствості. Він був діамантом України. Це все  —  про  нього, В’ячеслава Хурсенка.  Злива  запізнілих компліментів  і зізнань у любові, які  він  не  встиг  почути за життя. Як  завжди  це  буває. Це  вже  після  смерті  його  називатимуть  українським  Ігорем Тальковим і  Юрієм Антоновим, і навіть Джо Дассеном, тільки  кращим.  Але  він так і  не  дочекається  визнання  і звань  від  офіційної   української  влади. Бо  не  був людиною  тусовки, не  вмів  дружити  із  «нужниками» (потрібними людьми), не вмів і не  хотів  плазувати. І  поки  дівчатка   у білих сорочечках  завойовували  звання  заслужених,  заручившись  лише  протекторатом  київських  «папіків», він  писав  і писав   нові  пісні.  Ніби  відчуваючи, що  таких талановитих  людей, як  він, Бог  чомусь  забирає  дуже  рано…

Та  чого   вартують   ті   офіційні  звання  проти  щирих  зізнань  у любові  слухачів і шанувальників,  якими  й досі  рясніють  коментарі  під   піснями  волинського  самородка  і   навіть  «бандеровца  В. Хурсенка»!  «Тужу  за  піснями, які  не народяться. Була  прихильницею  твого таланту і залишуся, допоки  б’ється  моє  серце».  «Я  був  готовий  замінити  його  на тім світі  і тоді, і тепер». «Такого Сокола  більше  не буде  ніколи. Шкода». На   останньому  «Голосі   країни», в  якому  бере  участь   донька  Хурсенка Марія, теж звучать    захоплені   відгуки  про  його  пісні. Їх  час  від  часу  виконують  учасники    цього  співочого  конкурсу, хоча, як  на  мене, не  так  часто, як  варто  було   б.

Друге   дихання   пісням   тата   взялася  подарувати   Марія.  Хоча  він   не хотів бачити її артисткою  і  не  бажав  їй  цієї  долі.  Колись  Хурсенку  в  Москві  пропонували  продати  всі  свої  пісні й  авторське право на  них, пропонуючи дуже  великі  гроші. Але  за  умови, що він  не  буде  співати  сам. Слава  не  погодився. «Мої  пісні  будуть  приданим  для  моєї  Марійки, — сказав  він. Так  воно  й  сталося. Донька  зареєструвала  авторське право. Свого  часу він   мав  пропозиції  від  Олександра  Сєрова та  Ірини Понаровської ,  групи  «Дюна»  і  «Лєсоповал» виконували по  кілька  його пісень. Звучать  вони  також   у  фільмах  Оксани  Байрак  «Жіноча  інтуїція» та «За два кілометри до  Нового  року». Багато  пісень  у   нього   вкрали, багато   він  просто   роздарував.  Але  вони  продовжують   жити, зворушуючи   людські  серця  і душі , хоч   Хурсенка   немає   з  нами   майже  9 років. А  це  значить, що  вони   справжні й  не  підвладні  часові.  Його  «Соколята»    увійшли  в  золотий  фонд  української   естради, а  ще  — «На  острові   чекання», «Сповідь», «Панує  ніч», «Я  тебе  розлюбив», «Віра, Надія, Любов», «Шалений  час», «До  рідного  дому», «Ковток  вина» та  ін.

Досі  шкодую, що  не довелося  жодного  разу  побувати на  концерті Вячеслава  Хурсенка. Так  сталося, що  у  Києві  його   ліпше  знали, ніж  на  рідній Волині. У   своєму  місті  він  майже  не  виступав. Чомусь  рідко  Луцьк запрошував   його  на  концерти. Зустрічалася  з  ним   лишень   двічі. Усередині  90-их  Славко,  за плечима  якого  вже  була  перемога  на  фестивалі «Червона  рута», прийшов  на  новорічний  корпоратив відомого  луцького  банку. Скромний, трохи  сором’язливий  хлопець  у  джинсах,  з гітарою, він  тушувався від  надмірної  уваги  до  своєї персони.  Трохи  пізніше бачилися  в луцькій  студії  звукозапису «Олекса», де  він  і  дует «Світязь»  записували   свої  пісні. Це  вже  був  інший Хурсенко, змужнілий, впевнений  у  собі  і  все одно  навдивовижу  скромний  як для зірки української  естради, яка  вже  світилася   на  телеекранах і   в радіоефірі.

Після   яскравого  дебюту з  «Соколятами», після  різноманітних  фестивалів,  що  принесли  йому популярність і славу, він  якось  раптово   зник  з  екранів  і  радіоефірів.  У Луцьку  почали  ходити  чутки, що  Хурсенко   продався  в  Москву. Інші   казали, що  заробляє  «бабло» на  корпоративах, співає  у  нічних  київських  клубах  для  крутих.

— Зник  з  екранів, бо  закінчилися  гроші. За все ж треба було  платити. Якби  він хотів просто заробляти на корпоративах — у нього відбою не було б. Тепер кажуть, Слава  був «не формат». Він просто не був людиною тусовки. Він не вмів дружити з потрібними людьми і не хотів. Скільки  разів  ми  казали  йому, щоб звання  заслуженого  собі  пробивав. Коли Леонід  Кучма  приїхав  на  350-річчя Берестецької  битви, то  сказав, щоб   Хурсенко там на концерті  співав. А Слава поїхав на  рибалку. Ми приїжджаємо  вранці на  річку, а він нікуди не збирається їхати, бо у  нього  клює! — згадували  його  друзі. — Це  був  фанат  рибалки, яких  ще  треба  пошукати. Уявляєте, міг  сісти за  кермо й поїхати в Одесу  за  якоюсь   там  техноприкормкою!  Ледве  тоді  вмовили  поїхати на концерт. Відбивався, коли  казали  про  звання: «І так  дадуть  колись». А не дали! У  Хурсенка   було  гіпертрофоване  почуття  чесності  й  порядності. Ми списували на те, що артист.  Він  ніколи  не  працював  на свій  імідж. Ми  між  собою  говорили: «У Славка  розуму  нема, він  живе  серцем». А ще  він  був  справжнім  другом. Міг  кинути  все, коли  треба  комусь  щось  зробити  чи   допомогти. Іноді  й  кликати не  треба було. Поїхали  якось   на  рибалку.  Хлопці з  вудками сидять, хтось у  човні  накрився і дрихне,  а  Славко  взяв  гітару  й почав  співати. До самого  ранку  співав, вже  сіріти почало, голос  став  сідати. Переспівав  усього  Юрія  Антонова, і  свої, і  Висоцького  пісні. І тільки  потім  ми  помітили, що  на  березі  сидить  чоловік  з  сорок.  Люди  почули  спів і  прийшли  з  села, що за  кілька кілометрів  звідти. А  він   і  не  помітив  вдячних  слухачів  за   своєю  спиною…

Хурсенко   був   вразливою  людиною. Не  терпів  несправедливості, хамства. Не міг спокійно пройти, коли  когось  ображали. Дружина  попросила  якось  його  на  базарчику  біля  будинку  купити  полуниць.  Повернувся  блідий, схвильований, руки  тремтять. З’ясувалося, що продавець  почав бабцю стареньку обзивати і Слава   не  стерпів, вхопив  його  за  грудки: «Уявляєш, вона з порепаними  від роботи руками стоїть перед ним, а воно, хамло, знущається!». Постояти  за себе й  інших  Хурсенко міг — був  ще  й  хорошим  спортсменом. Дружина   припускає, що  він таки перевантажив себе  фізичними вправами. Гирі  тягав, а при  його  хворобі не можна було. А  ще  він   був чудовим татом. Коли  донька  Марійка почала  ходити  на  танці,  він сам ішов у нічний клуб, щоб скрізь  позаглядати, побачити, яка  там  публіка, чи ніхто «дурі» не  продає.

— Як жінка я почувалася за ним, як за кам’яною стіною, — розповідала  Оля . — Усі  проблеми брав  на  себе. Відправляє нас з Марійкою на море, через місяць приїжджаємо — а  в  квартирі  ремонт  зроблено.

Смерть В’ячеслава Хурсенка  8 вересня 2009 року  стала шоком для  тисяч  його шанувальників  не  лише  в  Україні, а й на всьому пострадянському просторі й за кордоном. Люди один  від одного дізнавалися  через  інтернет про трагічний випадок, що  стався на рибалці  неподалік Луцька, й не  могли  повірити, що це правда. Ще  вчора  він  відспівав  концерт  у  Херсоні й повертався на рідну Волинь такий  щасливий, бо, виявляється, і в цьому південному місті, де він ні разу не був, його теж знають і люблять його пісні. А через кілька днів  під супровід аплодисментів  рідних, друзів та шанувальників Славу  проводжатимуть  на вічний  спочинок. Йому  було  лишень  сорок  три…

О першій годині  ночі   він  приїхав з Херсона. Концерт, важка  дорога  із кількома  пересадками, а вже по восьмій прокинувся  і  зібрався  на  рибу. Бо  хлопці  сказали, що клює. А коли  клює, то важливішого  в  світі  бути  не  могло. Дружина   просила: «Не  їдь».

—Якщо  горох  не  розмерзнеться — не  поїду, —пообіцяв  Олі. Горох   розмерзся. Вранці  він  ще міряв  собі  цукор, все  було  у  нормі. Ввечері, після  роботи, Ольга  почала  хвилюватися, бо Славин телефон мовчав і його не було  вдома.  Він  упав  у  ставок  ще  живий, серце  зупинилося  вже  у воді. Якби  хтось  був   поблизу, його  можна  було  б  ще   врятувати. Він  завжди в багажнику  возив  мед, бо навчився  жити  із  діабетом  повноцінним  життям. Багато  хто  взагалі  не знав про  його хворобу, хоча  він  вісім  років  боровся  з  нею. Він   опанував  цю  ситуацію і контролював хворобу, а не  вона його. Але  8 вересня  2009  гору  взяла   вона, підступна  діабетична  кома…

Напевне, він  мав  лягти  на  тій  дамбі. Того  року  Слава   поспішав  жити й не шкодував  себе.  Концерт  за  концертом,  неймовірна   напруга.  А  ще   понаписував  прощальні  пісні  для  друзів  ні з того ні  з  сього.  І  для  дружини  написав «Последний  миг», ніби  прощався. За рік  до  смерті  понаводив  мости з  усіма, з ким  мав  якісь  непорозуміння.  Кажуть, людина  відчуває  той  момент, коли має  піти.  Він  теж  відчував. Газети багато чого писали після  смерті  Хурсенка, що  він  мало виступав  останнім часом, бо  був  у  депресії. Ці  чутки  спростувала   дружина:

—Я приходжу  в обід зі школи (Оля   вчитель  початкових класів), а  він дивиться телевізор. Наступного  дня — те ж саме. А на третій день пише  нову  пісню. Це може  робити  людина  в  депресивному  стані? До речі після смерті  знайшли в  архівах  багато  пісень, яких ще не чули глядачі. І серед них є  речі, не слабші за «Соколят», а  може, й сильніші.

Якось  до  Луцька  приїхав   шанувальник  Хурсенка  з  Ялти. Він  лише  раз  був  на  його  концерті, тому, перебуваючи  у відрядженні  в  Рівному,  вирішив  заїхати  до Луцька, щоб  потрапити  на  могилу  улюбленого  співака . Обійшов  одне  міське  кладовище — не знайшов. Поїхав на  друге — теж  не  знайшов. Випадково  його розмову  з  працівником  кладовища  почув  Славин  знайомий  і  сказав, що Хурсенко  похований  у селі Підгайці  біля Луцька, а не у віддаленому луцькому селі, як  написала  одна  з київських газет. На  цьому кладовищі  похована  мама дружини,  і  рідні  вирішили, що  йому  там  теж  буде   добре. І  той  чоловік  поїхав  туди. Ще  один  шанувальни  із Чернівців  спеціально  приїжджав  на  могилу  співака, бо  не  міг  повірити  в  те, що  його  немає…

«Дуже  хочеться, щоб  творчість  цієї  талановитої  людини не  була  забута, щоб пісні  його  отримали нове  життя і частіше звучали з  вуст  молодих виконавців. Браво, Маріє, ми  фанати  твого  тата!  Обома  руками  за  тебе!»  — написали шанувальники   Хурсенка  в  «Ютубі», коментуючи  виступ  його доньки   на «Голосі  країни». І  як  би  не  склалася  її  доля  на  цьому  співочому  конкурсі, головне  в  іншому —  Хурсенко  повертається.  І по-новому відкривається  для молодого  покоління   українців.  Бо  його   пісні — це  сповідь. Чиста, чесна, пронизлива…

 Ніна  РОМАНЮК