Так вже хочеться до моря,до озера,хочеться ходити босоніж по росяній траві,зустрічати світанок на порозі батьківської хати,біля якої ще й досі цвітуть квіти,посаджені мамою надцять років тому,вслухатися в тишу літнього дня,що пахне стиглими черешнями і медом. Ніби так мало хочеться: жити,радіти успіхам дітей,посмішці внука і його першим «чомучкам»,любити світ,людей,незалежно від того,якою мовою вони розмовляють чи в якій церкві моляться. А ще — увімкнути телевізор і не почути: «Сьогодні у зоні АТО терористи десять разів обстрілювали наші позиції з великокаліберних кулеметів та артилерії. Троє наших військових поранено…». Бо два останні роки ми не жили,а завмерли в очікуванні. З дня у день,з місяця в місяць,а тепер уже лік пішов на роки,чекали,що цей жах врешті-решт закінчиться і все буде,як колись. І від усвідомлення того,якими утопічними є ці банальні й прості,здавалося б,речі,стає сумно і боляче. Так,як колись,вже ніколи не буде…
 
Око мимоволі чіпляється за монітор,вишукуючи соломинку надії у безкінечній стрічці повідомлень про варіанти для України,про шляхи виходу з кризи та війни та можливі сценарії примирення на сході. Депутати ламають списи на телеекранах,вправляючись у красномовстві,жонглюють невдячними прогнозами політики,наші та закордонні. І ми вкотре завмираємо в передчутті чогось дуже важливого,непересічного,що має статися і врешті поставити крапку у безумстві,яке розпочалося у лютому 2014 і якому сильні світу цього й досі не знаходять ані назви,ані рецепту,як його «розрулити». Тим часом меседжі українського сусіда,який «порушив територіальну цілісність України у спосіб,неймовірний для 21 століття (так назвав війну Росії проти України глава МЗС Німеччини Штайнмайєр,не називаючи при цьому ні імені цього сусіда,ні війни війною),стають все відвертішими. Вустами то одного путінського підспівувача,то іншого Росія дає зрозуміти,що не збирається відмовлятися від ідеї,яку вона вдало реалізувала в Криму з допомогою «зелених чоловічків»,тобто «захисту» російськомовних громадян за кордоном. «Росія не буде спокійно дивитися на дискримінацію росіян,які мешкають за кордоном»,— заявила глава російського Сенату,українка за походженням,Валентина Матвієнко. Зрозуміло,що мова йде про пострадянські республіки,а саме Естонію,Латвію,Україну,а також Білорусь i Молдову. Аналітики припускають ,що в такий спосіб кремлівські пропагандисти почали черговий етап гібридної війни проти тих народів,хто не захотів бути молодшим братом чи сестрою у новій колонії по імені «русский мир». Росіян активно зомбують повідомленнями на кшталт,що НАТО готується до нападу на Росію. Через те аналітики не виключають можливості застосування Росією нової форми залякування: одноразового застосування невеликого ядерного заряду. Бо навряд чи Захід відважиться на ядерну війну,тому змушений буде поступитися Путіну. Ці божевільні ідеї,це розмахування ядерною дубинкою повертають подумки у далекі 60-і роки,коли кляті «імперіалісти» погрожували існуванню СРСР,тому «найсправедливіша і найлюдяніша» країна рад змушена була левову частку свого бюджету витрачати на атомну зброю і ще на експорт соціалістичних революцій у світі. Цей період протистояння увійшов в історію як холодна війна. Схоже,ми стаємо свідками й учасниками ще одного її етапу.
 
Хочу запропонувати кілька цитат із книги,яка писалася після закінчення Другої світової війни і в роки холодної війни. Вони належать одному з тисяч українців,які у 40-их роках ХХ століття мріяли збудувати незалежну,соборну Україну і зі зброєю в руках захищали українську землю від різних окупантів,і насамперед від російських. Написав їх у глибокому підпіллі наш земляк-волинянин Олексій Пархомчук на псевдо Чумак. Його доля наразі невідома,але він залишив свій повстанський літопис,заховавши записи у старому вулику. Спогади про бойові будні підпільників УПА Рожищенського району Чумак писав двадцять літ і останній його запис датується 1965 роком. А побачили вони світ у 2014 році завдяки газеті «Вісник і К»,яка видрукувала ці матеріали брошуркою. Читаючи ці сповнені болю й відчаю думки звичайного волинянина,за плечима якого не було університетів,а лише кілька класів польської школи,дивуєшся,якими пророчими стали його прогнози щодо майбутнього улаштування Європи та світу,які завжди загравали з Росією і відомо,чим це завжди закінчувалося…
 
«І все таки,яких підступних засобів енкаведе не вживало і що воно не робило,але коли наші ряди були ще не паралізовані агентурою,то ми в ці три роки вийшли переможно супроти такого сильного,такого деспотичного і підступного ворога,як Москва. І то в той час (тут хоч і не місце,але мушу сказати),коли нашу боротьбу ніхто не піддержував посеред держав світу ні морально,ні матеріально.
 
Тоді весь так званий вільний світ був глухий,сліпий і німий,він нічого не чув,не бачив (щоб повилазило йому) і не знав,як поневолені Москвою народи змагаються з нею в нерівній боротьбі за своє національно-соціальне визволення. А московському колоніалізму допомагав стати на ноги,тобто допомагав Сталіну тугіше затягувати петлю на наших шиях. І то в той час,коли сталінська тиранія з окупованих нею районів світу везла мільйонами поляків,українців,білорусів і багато інших народів Європи,Кавказу й Азії у Сибір,у тюрми,в концтабори смерті і прямо по стінку,а,в свою чергу,грабувала останній шматок хліба від згаданих народів та,підбираючи ту ж саму американську допомогу,кидала все це в той же таки вільний світ для його ж підриву і не соромилась далекоглядних толерантних політиків вільного світу.
 
Отак,панове,ви вже,здається,трохи заплатили за свою безглузду толерантність і далекоглядність,але то ще далеко не все,а рано-пізно ви за це заплатите дорого і то дуже дорого,бо не вам сьогоднішній Москві закрутити голову,як ви думаєте,а вона закрутить всім. Гріх за вами великий. Але лишімо це на інший раз,а підемо далі до своєї теми».
 
Навіть в оточенні енкаведистських облав,тоді,коли їх вибивали,нищили,запроторювали у тюрми,українські повстанці хоч і без надії,але все ще сподівалися,що станеться диво і колесо світової історії розкрутиться в інший бік,коли Європа зрозуміє,з ким вона веде справи. От тоді знову випаде шанс українцям збудувати свою незалежну державу. Такий шанс випав аж у 1991 році. Та ми вкотре ним не скористалися,як годиться. А упівець Чумак — як у воду дивився:
 
«От настав довгожданий для нас час,що нарешті міжнародне становище запрацювало на нашу користь. Ми знову беремося за зброю,щоб завершити нашу велику справу,але тим часом нашу боротьбу очолює московська агентура і у вирішальний момент все зводить нанівець (скільки агентури московської сиділо і сидить досі в українських силових відомствах і особливо у правих партіях,що прикриваються націоналістичними гаслами! — авт.) . Це дуже страшний вдар. Але підемо і ще раз далі — найдалі. Обстановка на міжнародній арені склалась,що Україна все таки здобула самостійність. А обскубана Росія також збереглась. І от одного хорошого дня наш тимчасовий уряд перед лицем всього світу повторює проклятий Переяслав,тобто проголошує про воз’єднання України з Росією (Янукович ледве не зробив цього,затягуючи Україну в Митний союз! —авт.)
 
Тоді ще раз світ скаже,що нема ніякої України,а є тільки єдина матушка Росія. От якою страшною зброєю є ворожа агентура.
 
Тут впала образа на Переяслав,впала,бо наша революція засуджує цю ганебну сторінку нашої історії,яку хотів повторити наш історик Грушевський,якого трьохсотлітня неволя нічому не навчила. З самим чортом треба було зробити союз,а не з Москвою. Але та релігія загнала Хмельницького,бо ж там,мовляв,один Бог,а турок — безбожник.
 
А сьогодні Москва викинула на смітник нашого спільного чорного бога,а дала свого,червоного,і не питала в нас,чи ми вже скінчили молитву.
 
Вже триста п’ятдесят років,а ми ще ходимо у тих же самих чорних московських кайданах,які,правда,перефарбовані на червоні,і то тоді,коли вже всі поневолені народи (тільки не ті,що під Москвою) дістали при малих витратах свої права у своїх суверенних державах. Такий мій простий погляд. Амінь.»
 
Які болючі,які правдиві слова… Сьогодні Москва викинула на смітник все,що пов’язувало колись наші народи. Ні одна віра,ні Бог не завадили кремлівським бузувірам підняти зброю навіть на російськомовне населення Донбасу,яке гине під артилерійськими обстрілами російських «Градів». Снаряди і міни не питають,який у тебе паспорт і якою мовою ти розмовляєш. «Брати» по вірі зруйнували всю інфраструктуру,залишивши десятки тисяч мешканців окупованих територій без даху над головою. Після Донбасу вони підуть у такий же спосіб «захищати» росіян у Прибалтиці,Молдові,Білорусі. Вони далеко можуть зайти,якщо світ їм дозволить…
 
Тому вихід один: терміново усім учити українську,білоруську,латиську,естонську,молдавську мови й перестати розмовляти російською. Щоб,як казав на зупинці маленький хлопчик тітонькам,які розмовляли російською,Путін не прийшов і їх «захищати».