Він зізнався,що перебуває у важкому емоційному стані,адже нещодавно загинули його побратими,зокрема,волинянин Олег Михайлов. Але,як і інші бійці,готовий воювати до кінця.

«Настрої в нас – назад шляху нема. Ніхто,крім нас»,– підкреслив він.

За словами Олександра,всі бійці батальйону «Айдар» – добровольці з різних регіонів України. Близько 30 осіб – волиняни.

«Є хлопці серед нас кримські татари,є луганчани,які пробиваються додому з боями. Є хлопці,які сім’ї повивозили,а самі пішли воювати за свою землю»,– розповів Дмитрієв.

Зараз у батальйоні залишилися найбільш стійкі бійці.

«Багато хлопців відсіялося після перших боїв. Я їх не звинувачую,просто це не для всіх»,– зауважив айдарівець.

Так як у «Айдарі» всі воюють добровільно,той кидають їх на найскладніші завдання,знаючи,що за них відповідати не доведеться.

На жаль,підкреслив боєць,швидкого закінчення військових дій очікувати не доводиться.

«У нас трошки обмежений доступ до інформації. Але,дивлячись на це все,це все нескоро закінчиться»,– зауважив він.

Страшно,наголошує Олександр,що хлопці,яких незабаром мобілізують,будуть не готові до тривалих військових дій.

«Їх треба вчити,і це треба робити вже,немає часу чекати»,– підкреслив айдарівець.

Розповів Олександр Дмитрієв і про свій шлях в «Айдар». До Майдану хлопець працював звичайним будівельником: займався покрівлями,їздив на заробітки. На Майдані отримав травму – резинова куля влучила в око. Згодом записався у Самооборону,добровольцем поїхав на Схід. Зараз приїхав до Луцька на чергову операцію.

Олександр згадує,що спочатку зі зброї в айдарівців були лише саперні лопатки. Вже згодом міністерство знайшло спосіб надати їм зброю.

Зараз,говорить Дмитрієв,рівень оснащення батальйону доволі високий,хоча сепаратисти оснащені значно краще. Зокрема,у «Айдарі» є гостра потреба у приборах нічного бачення.

«Вони нас бачать,ми їх не бачимо. Розвідка відбувається в основному людьми»,– розповідає боєць.

Іноді інформацією допомагають місцеві жителі. Зокрема,були випадки,коли люди телефонували з Луганська і повідомляли про розташування «Градів». Але все ж,зазначає Олександр,місцеве населення в основному залякане.

«Місцеве населення боїться всіх. Для нас вони нейтральні. Не можна людей судити за те,що вони голосували чи не голосували. Вони в паніці і не знають,що робити»,– зауважив боєць.

Деякі сепаратисти «тримають ніс за вітром» – коли бачать,що ситуація не на їхню користь,оперативно маскуються під наших. Але це більше стосується дрібних вояків. Ті ж,хто приймав серйозну участь у боях проти українців,вже відступили у бік Луганська.

Але найжорстокіші,за словами Дмитрієва,найманці,яким байдужа і українська земля,і місцеве населення. Це зокрема,вихідці з Росії та усієї території СНД.

Почуття страху,за словами Кутузова,у бійців «Айдару уже немає.

«Після перших боїв дуже страшно,а потім почуття страху щезає. Починаєш ходити і бігати,а не повзати»,– розповідає він.

Багато чому доводилося навчатися на практиці,адже,коли готувалися на базі під Києвом,вчилися воювати в умовах міста,а потрапили в лісопосадки і поля.

«Але під час підготовки навчилися працювати в групі,не попадати під сектор обстрілу один одного. Більш злагодженими стали,коли вже пройшло декілька боїв,зрозуміли свої помилки,коли у нас нарешті з’явилися у всіх рації»,– додав Дмитрієв.

Проте і противник стає все більш підготовленим і знаючим. Якщо раніше стріляли навмання,то тепер – чітко по позиціях українців.

Загалом батальйон «Айдар» переважно перебуває на передовій. Кілька разів на тиждень їх відвозять на базу – помитися і привести себе у порядок. Звідти ж і телефонують рідним. Зараз,розповідає боєць,з цим трохи краще,а раніше не вилізали з окопів по 3-4 дні.

Ситуація важка,– зазначає Олександр. Але бійці «Айдару» вірять,що українські війська зможуть вибити терористів і перемогти у цій неоголошеній війні.