Волинянин Йосип Струцюк (відомий український письменник, заслужений діяч мистецтв України, почесний громадянин м. Луцька)  у соціальних мережах  висловився щодо чергового звинувачення,що  А. Дуда адресував українцям. Про йдеться   в його полемічній статті «ПОЛЬСЬКИЙ ПРЕЗИДЕНТ ЗНОВУ  «ВЛЯПАВСЯ», яку автор також надіслав  «Волинській правді».

Пропонуємо увазі читачів цей текст.

«Дуда знову безпідставно звинуватив українців. Ось його вирок: «Злочин геноциду, здійснений тут українськими солдатами і поліцейськими на службі гітлерівського Третього рейху і українськими націоналістами, привів до знищення близько тисячі чоловік: польських жителів Гути Пеняцької, а також євреїв і біженців з інших міст Волині і Поділля, яких вони ховали». Насправді в Гуті Пеняцькій події розгорталися за іншим сценарієм.

Як відомо, у польській літературі не один рік пропагується теза про винищення польського населеного пункту Гута Пеняцька у лютому 1944 р. частиною української дивізії «Галичина». Однак виявлені джерела в архівах України та Польщі свідчать інше. Львівський дослідник Андрій Боляновський довів, що на той час тут не діяв жоден із куренів галицької дивізії. Щоправда, наприкінці лютого 1944 р. під цією польською колонією короткочасно дислокувався третій батальйон 4-го полку галицьких добровольців, який не підпорядковувався ні військам СС, ні дивізії.

Він і справді брав участь у бою під селом, але проти радянського загону Кундіуса, в складі якого діяла диверсійна група колишніх кримінальних злочинців. Зокрема, у звіті начальникові Українського штабу партизанського руху Т. Строкачу про діяльність свого загону від травня 1943 р. до липня 1944 р. Кундіус писав: «Літом 1943 року я нав’язав зв’язок з групою рецидивістів Н. Степана, пообіцявши йому, що його минуле — бандитизм — буде йому пробачено, якщо він буде працювати на користь нашої Батьківщини. Мені вдалося використати його в роботі… Забитий він мешканцем с. Малий Тростянець, що був добровольцем «СС» дивізії «Галичина» Найдою Йосипом».

Далі у звіті Кундіус визнав, що наприкінці лютого 1944 р. його загін проводив бої проти українців «в районі села Гута Пеняцька». Цей документ зберігається у Державному архіві Львівської області (Фонд П-183 — Група підпільних організацій Львівщини. — Опис 1. — Справа 107. — Аркуш 39-40, 64-65). Один із свідків згаданого бойового наступу М. Хронов’ят так характеризував його наслідки під час виступу на засіданні Військової Управи дивізії 7 березня 1944 р.: «Хлопці наші відійшли, лишились тільки німці — окремий відділ, які спалили село». Це свідчення знаходиться в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (Фонд 3971. — Опис 1. — Справа 7. — Аркуш 43).

Уже згаданий історик Андрій Боляновський виявив у Архіві актів нових (колишній архів ЦК ПОРП) у Варшаві оригінальне повідомлення міністра польського еміграційного уряду в Лондоні В. Баначека, в якому чітко зазначено: «24 лютого 1944 р. підрозділ німецької таємної польової поліції пройшов поблизу Гути Пеняцької, і місцеве населення, вважаючи, що це український загін, почало обстрілювати підрозділ. Як результат, було вбито 6-8 німців. 27 лютого каральний підрозділ таємної польової поліції увірвався до Гути Пеняцької і повністю знищив село й приблизно 500 осіб були вбиті» (AAN. — MinisterstwoSprawWewn., Wydziaй загін, поча-SprawozdaniesytuacyjneNr. 15/1944. — S. 24). Отже, у цьому польському документі чітко вказано, що польське населення Гути Пеняцької винищила німецька поліція. А провокатором подій стали радянські партизани, що здійснювали диверсії в німецькому тилу готуючи грунт до штурму Червоною армією великого німецького гарнізону Тернополя. Дивізія «Галичина» у цей час лише формувалася.
Після трагедії Гути Пеняцької вже польське підпілля провело кілька своїх акцій проти українських сіл, де протягом чотирьох днів в 14 населених пунктах було знищено понад 1,5 тис. українців».

Йосип Струцюк відтак відповів на запитання користувачів соцмереж. Зокрема – і щодо того, «чому поляки останнім часом так підсилено мусують тему «українських злочинів».  Він пояснив: «Коли Україні ставало тяжко, наші сусіди завжди знаходила спільну мову, щоб поділити її. Згадаймо часи після повстання Хмельницького (Андрусівське перемир’я) або ж Ризький договір у 1920 році. Там і там дійові особи одні і ті ж – Польща і Росія. Мабуть, дехто і зараз помітив, що в нас з державотворенням не усе гаразд і не проти підгорнути нашу земельку. якщо не по Дніпро, то бодай би по Збруч».