Тоді Василь Михайлович прибув із ветеранськими регаліями. Адже пройшов воєнним дорогами з першого дня від початку так званої Великої Вітчизняної (служив же в Червоній армії,закінчивши три курси Житомирського педінституту,з тридцять дев’ятого). До слова,у війську він опинився як доброволець,вважаючи,що кожен чоловік має пройти армійський вишкіл. Будучи вихідцем з бідної селянської родини,що в Талалаївському районі на Житомирщині,звик покладатися зазвичай на себе,не втрачаючи віри в людські доброту й порядність.
«Червень сорок першого… То був страшний період,- розповідав автору цих рядків світлої пам’яті Василь Сліпко. – Відступали тяжко. Цивільне населення,незахищені люди докоряли нам: куди ж відходите,на кого залишаєте нас. А що ми могли вдіяти. Це була катастрофа. Я воював на Північнокавказькому фронті. Незважаючи на вкрай скрутне становище,командування зважилося на несподіване. Вже в грудні 1941 року спробували переламати хід війни. Тож і мені судилося потрапити до складу десанту,що висадився на Керченському півострові. І нам спочатку вдалося зробити майже неможливе. При підтримці Азовської флотилії та Чорноморського флоту наші війська визволили значну частину території. Але окупанти кинули проти нас бронетехніку,авіацію. Під шквальним вогнем наша частина змушена була відступати вже фактично на початку 1942-го».
Довелося майбутньому заслуженому вчителеві України (отримав це почесне звання за успіхи на педагогічній ниві одним із перших в тодішній УРСР) брати участь у захопленні плацдарму,іменованого Малою землею (лютий-вересень 1943 року). Тоді ж тут воював у статусі начальника політвідділу 18-ї армії Леонід Брежнєв. Коли побачила світ його однойменна книга мемуарів (правда,написана не тодішнім генсеком,а від його імені одним із журналістів),Василь Сліпко мав мужність говорити про неточності,заперечувати ура-пафосні само дифірамби. Та притупнути ногами на нього не могли ні райкомівці,ні силовики – Сліпко ж комуніст не за рознарядкою,партквиток отримав як воїн. Свою ж позицію Василь Михайлович аргументував просто: «Не можу говорити неправди,під час боїв у Криму я втратив стількох побратимів. А про такого «видатного полководця»,як Брежнєв,ніхто тоді й не чув. Таких полковників,що не поспішали на передову,повірте,було немало».
Опинившись згадуваного сорок шостого в Мацейові,він як учитель історії мав не лишень викладати у місцевій школі,а й виступати із пропагандистськими лекціями перед мешканцями цього району. Політична карта,згорнута в сувій,гармошка (після виступу зазвичай доводилося грати вальси й польки – люди,незважаючи на скруту,ще не відвикли радіти життю,веселитися). «Район був величенький. А дороги… Які там дороги,бездоріжжя. Певно,не було жодного села,де б я не побував»,- озирався у пам`ять Василь Сліпко. І в його очах віддзеркалювався сумний усміх. Ще б пак. Мацеїв був осередком націоналістичних структур. Під містечком навіть литовська рота,що воювала на стороні німців,влилася в УПА. Тож 1946-1948 років,незважаючи на надзусилля радянських каральних органів на їхніх нишпорок-сексотів,оунівське підпілля тут мало потужну підтримку. Людина,що прибула зі сходу,нерідко сприймалася вороже.
«Звичайно,я це розумів. Спочатку оцінював відчайдушну боротьбу ОУН та УПА однобоко,у відповідності з радянськими ідеологемами. Але вже через кілька місяців після спілкування з місцевими жителями уже кардинально поміняв погляди»,- зізнався ветеран війни. І згадував один із незабутніх епізодів,коли осіннього вечора 1946-го повертався додому. Раптом дорогу «перегородили» кілька чоловіків. Один із них наказав: «Ідіть за нами». «Бандерівці,- промайнула думка. – Або переодягнені в бандерівців».
Він уже мовчки попрощався із життям. Йдучи впродовж півгодини непроглядними хащами,чекав допиту,мордування або кулі в потилицю. Коли ж опинилися на галявині,у відсвіті полум’я від вогнища побачив кількадесят ледь освітлених облич. «Мене запитав уже немолодий чоловік,видно командир,чи розумію,де я опинився. А тоді запропонував прочитати таку ж лекцію,з якою я виступав сьогодні. Добрий урок я розповідав про міжнародне становище,ілюструючи фактами. Після цього було доволі багато запитань,на які я відповідав відверто»,- розповідає Василь Сліпко.
По завершенню лекції,вже в помислах попрощавшись із життям,почув несподіване: «Друзі,подякуймо другу Василеві за добру справу,яку він робить,- несе знання,просвітлює наших людей». Після цього почув аплодисменти. Відтак його проведуть майже до самого містечка.
У подібних ситуаціях опинявся неодноразово.
А коли весною 1951 року всюдисущі емгебісти виявили в Луківській середній школі Молодіжну організацію націоналістів,за своїх учнів,які мріяли про незалежну Україну,заступився хіба що відставний радянський офіцер Василь Сліпко. І вже на хвилі перебудови ця людина стане одним з організаторів у селищі Товариства української мови,а відтак – і Народного руху. Він першим із луківчан прийме військову присягу на вірність народові України…
Не надбав цей мужній добротворець якихось особливих матеріальних статків. Незважаючи на пережиті голод і холод,дивлячись тисячі разів у вічі смерті,залишився великим життєлюбом. І в день 89-ліття він знову почув усміхнений докір дружини: «Ти все ще почуваєш себе двадцятишестилітнім». Востаннє. Адже за кілька місяців по тому його життєвий шлях завершився.