Його доля – сторінка  із нетлінної книги  української нездоланності. Вона – свідчення можливостей  начебто неможливого. Оунівське підпілля, бої проти окупантів, після  важкого  поранення   6 вересня 1944 року  – полон, тортури, допити… Камера  смертників. Участь у Норильському повстанні. «Тоді, 4 серпня 1953 року,  мене було поранено всьоме. Ми зуміли протриматися два місяці», – розповідав автору  цих рядків він, світлої пам’яті Мелетій  Семенюк, колишній сотенний УПА.  А відтак він став одним із тих, хто наближав  свято відновлення  нашої державності. Правда, за це доводилося дорого заплатити  більш двома десятиліттями неволі: концтабірні пересильні пункти в  Сибіру,  Казахстані, закриті в’язниці (так званий «Владимирський централ», в Іркутську, Усть-Каменогорську),  Норильськ, Воркута, Степлаг, Пещлаг, Речлаг,  Озерлаг… Тим не менше, 20 січня 1989 року  – він у числі 22 лідерів Української Гельсінської Спілки (Всеукраїнської Координаційної Ради УГС). Разом із Левко Лук’яненком, братами Горинями, В’ячеславом Чорноволом, Йосифом Зісельсом, Степаном Хмарою, Євгеном  Пронюком…

Тож і по-своєму справедливо, що волинянин із села Борочиче на Горохівщині  – у числі ста провідних облич (постатей) самостійної України. Як зазначав  упорядник цього списку Роман Ковель, письменник, історик і громадський діяч, «Мелетій Семенюк – волинський  сотенний УПА із  першої сотні  тих, кого має завше  вдячно  пам’ятати  Україна».  Адже  попри всі випробування, він, Мелетій Семенюк,  не зламався, оскільки володів даром бути собою, не сумніваючись, що «Бог та Україна  – понад усе».

«Друже Мелетію», – так зазвичай зверталися до цього вольового, невтомного чоловіка. Відкритий, але часто довірливий погляд, чітко  «карбовані» слова… Коли іноді звучав  закид (звісно,  дружній) за «підвищений голос», він пояснював, не виправдовуючись: «Така в мене мова».

Звичайно,  для тих, хто  представляє  нині принаймні «середнє» покоління волинян, які цікавилися  політичним аспектом  життя, зрозуміло: йдеться про світлої пам’яті  вище згадуваного Мелетія Семенюка, про якого йшлося на початку цієї публікації. А тим, хто не знає цієї особистості,  нагадаю: він – один із організаторів в Україні та   на Волині  Української Гельсінської спілки, засновник і перший керівник крайового Братства ветеранів ОУН-УПА імені полковника Клима Савура, один із ініціаторів (разом зі Славою Стецько та Романом Зваричем)  створення Конгресу  українських націоналістів. Перебування в згадуваних  структурах цілком закономірне, адже вірність своїм світоглядним і політичним принципам доводив чином: і як сотенний Української Повстанської Армії, і як багатолітній в’язень радянських концтаборів, учасник Норильського повстання.

Автору цих рядків він розповідав 1997 року, згадуючи про бої УПА в період Другої світової війни (ми, до слова, постійно спілкувалися з 1990-го, приятелюючи від 1992-го): «Вперше мене було поранено навесні 1943 року в Берестечку. Вдруге – восени 1943-го. А втретє – у січні 1944 року, на другий день Різдва, у Горохові. Але Бог дав  вижити,  гестапівська куля не була смертельною. Ще мав поранення під час боїв на Житомирщині». А 6 вересня 1944 року – шосте  поранення. «Наша сотня відступала. У боях ми втрачали людей, залишилося 37 чоловік. За нами полювали підрозділи зі спеціального полку НКВД. Ми перебували в лісі біля села Одеради на Цуманщині. Енкаведисти запалили ліс з обох боків…Ми задихалися від диму. Загинуло наших одинадцятеро. Тоді нас троє потрапило в полон». Нагадаю, це, за словами Мелетія Федоровича,  був його дев’ятий бій як сотенного (всього брав участь у 17 боях).

До речі, маючи приязні стосунки з російськими дисидентами, він не плекав ілюзій щодо їхньої спроможності   одужати від віруса імперського шовінізму.  Пієтет автора цих рядків від Олександра Солженіцина, який в одній із версій «Архіпелагу Гулагу» приязно висловився  про українських упівців, він відразу ж розвіяв.  Ми, до слова,  хотіли використати в першому числі «Народної трибуни» фрагмент із цього тексту. Коли Мелетій Семенюк  довідався, що телефонуватиму до головного редактора «Нового мира» Сергія Залигіна (у  серпні 1990 року),  який   представляв інтереси тоді політичного емігранта Олександра Солженіцина,  аби отримати дозвіл на публікацію, відразу ж «остудив»:  вони відмовляться. Я заперечував, доводив…  І помилився: Залигін, зітхаючи, у телефонній розмові пояснив, що Нобелівський лауреат категорично проти.

Мелетій Семенюк зазвичай був категоричним у судженнях, міг «заводитися на воді» і «вибухати» емоціями. Нерідко  його сприймали  як  безапеляційно-суворого чоловіка. Та  насправді  це  можна, очевидно,  вважати як захисну реакцію, особливість вдачі.  Після того, як його  шквал обурення чи гніву вичерпувався,  він уважно вислуховував аргументи і, якщо вони були вагомі,  часто погоджувався з недавнім опонентом.  За «маскою» холодного немилосердного вояка насправді була цікава, принципова, душевна особистість.   Влітку 1992-го, побувавши в обійсті Мелетія Семенюка, що у Борочичах, неподалік від Мар’янівки на Горохівшині, я в доброму розумінні подивувався, яка величезна у нього бібліотека. Цікаво, що тоді автора цих рядків у доброму сенсі шокував ще один факт. Серед гостей світлої пам’яті колишнього сотенного УПА виявився росіянин. «Знайомся, то мій друг, – відрекомендовував  він трохи молодшого за себе чоловіка. – Ми разом  платили неволею у совєцьких таборах за те, що не сприймали комуно-большевицького режиму. Він – вже інше покоління з тих, хто розбудував сітку Антибольшевицько блоку народів».  Семенюків друг виявився філософом-інтелектуалом, людиною глибокою та щирою, на диво, не враженою вірусом російської імперської зверхності.

До речі, світлої пам’яті  друг Мелетій  не хворів фобією до не українців. Пригадую,  наскільки цікавими, іноді «гарячими», але, зрештою, дружніми  були дебати з головою Волинської ветеранської організації  Віктором Кирилкіним, росіянином за національною приналежністю.   А мого односельця  Мундика (у хрещенні – Володимира)  Хасмана, вояка УПА, який ніколи не приховував своєї єврейської національності, він називав братом. У цьому контексті пригадується, коли той із запаленням легенів  лежав у Нововолинській лікарні. Мелетій Семенюк, відвідуючи побратима, скористався нагодою, аби вручити йому  повстанську відзнаку. «Нагороджується друг Хасман  Мундик Джесікович… Ай, Володько,  брате, дозволь обійму тебе. Тримайся». Він мав  цілком пристойні стосунки і з тими, проти кого довелося воювати. Зокрема – з представниками комбатантських структур  із  Польщі. Тоді, здавалося, вже ніхто не піддасть сумніву принцип: «Прощаємо і просимо прощення».

Мені доводилося неодноразово спілкуватися з Мелетієм Семенюком віч-на-віч. І в тодішньому моєму помешканні на проспекті Соборності, 28 у Луцьку. І в його скромній однокімнатці в сусідньому будинку  (Соборності, 30).  Неодноразово мандрували ми й місцями боїв УПА – у Вовчак, Загорів, урочище Гурби… Зазвичай він з якимось непасним стоїцизмом повторював, звертаючись до колишній  повстанців: «Нам ніхто не давав права на демобілізацію». А я дивувався Мелетієвій наче надлюдській невтомності, рішучості.

У переліку рис вдачі світлої    пам’яті  М. Семенюка – і    далекоглядність. Він підтримав ідею (якщо не ініціював її), аби в Конгрес Українських  Націоналістів  приходили молоді. Зокрема з благословіння друга Мелетія головою Волинської організації Конгресу  став Володимир Собчук,  його заступником – Володимир Бондар (він згодом очолить в області ПРП, після Помаранчевої революції стане головою ОДА). Керуватиме обласною  структурою  КУНу й  Сергій  Годлевський, котрий відтак буде головою Горохівської  РДА, працюватиме  на чолі департаменту культури міста Луцька…   І ще один  промовистий факт. Саме на Волині, за сприяння Мелетія Семенюка,  було здійснено спробу поєднати  українські націоналістичні структури – ОУН (б) та ОУН (м). І на перших порах це було успішно. Але врешті «крапку поставило» втручання   київських структур.  На жаль…

Мелетій Семенюк, не нарікаючи на біль (давалися взнаки поранення, недуги) здавався невтомним. Як і, до речі, його друзі –  Микола Папчук,  Олексій  Брись,   Галина Коханська (Ярослава Бульбан),  Андрій Криштальський-старший, Микола  Коц, Євген Сверстюк … Він, не будучи  зацикленим на своєму «Я», зазвичай  дивувався, ніяковів,  коли чув слова вдячності. Пригадую, наскільки Мелетія Семенюка  зворушило, коли  ми  вересневого вечора (світлої пам’яті Богдан Самохваленко та нині сущий автор цих рядків) запросили його в ресторанчик на Луцькому залізничному вокзалі, аби привітати   з Днем народження. Наче відчували, що нема права на запізнення.

7 жовтня 2004-го, на 82-му році  Мелетія Семенюка,  заступника голови Всеукраїнського братства ОУН-УПА ім. генерала-хорунжого Романа Шухевича,  голови Братства ОУН-УПА Волинського краю ім. Клима Савура, колишнього  командира сотні групи «Турів» відтинку «Лиман» Української повстанської армії, багатолітнього  політкаторжанина, провідника ОУН на Волині, члена  Всеукраїнської Координаційної Ради УГС  не стало. Наступного дня (чин похорону звершував  єпископ, нині  митрополит  Михаїл) він знайшов вічний спочинок на кладовищі в рідному селі Борочичі.     Як зазначалося в некролозі від імені його побратимів, «зупинилося серце «вічного повстанця», голови Братства ветеранів ОУН-УПА Волинського краю Мелетія Семенюка – людини, що все своє життя присвятила невтомній боротьбі за Українську Державу. Ще сімнадцятилітнім юнаком, в 1939 році Мелетій Федорович вступає в юнацьку сітку ОУН і відтоді до кінця залишається вірним Організації. Після закінчення школи він активно включається в боротьбу: спочатку він зв’язковий, потім працює у розвідці, з 1944 – командир сотні ВОПР групи  «Турів». 27 жовтня 1944 року йому було оголошено вирок – смертна кара, яку однак замінили через три місяці на 15 років каторги. І з того часу почались поневіряння по таборах по цілому Радянському Союзі – Норильськ, Воркута, Степлаг, Пещлаг, Озерлаг. Брав участь у Норильськом повстанні, був поранений. Мелетію так і не дозволили повернутись на рідну Волинь. Менше ніж через два з половиною роки волі його арештували вдруге, цього разу – на вісім років. Все життя його супроводжували шантаж, погрози, замахи на життя. В 1977 році його засудили втретє – за сфабрикованою справою на п’ять років. На зорі незалежності Мелетій Семенюк повертається на Волинь. В 1988 засновує тут Гельсінську Спілку, в 1990-му – Братство ветеранів ОУН-УПА. І з того часу – кожен день в роботі, в клопотах, навіть молоді заздрили його наполегливості, силі духу. Якби ж то ще здоров’я не підводило, але минулі криївки, табори дедалі частіше давалися взнаки. От і не стало з нами Борця».

Звісно ж, пам’ять про таких людей (у тому числі – у назвах  вулиць у Луцьку, на Горохівщині), як Мелетій Семенюк,  повинна жити. Адже вони поклали свої   життя на вівтар свободи, державності України.  Волинянин, «вічний повстанець» Мелетій  Семенюк – із  числа тих співвітчизників, чиї імена – на скрижалях історії. Той, хто переконував: «Колесо історії не повернеться назад», при цьому до останніх своїх земних днів зізнаючись: «Час для нашої демобілізації  ще не настав».  Він,  зазначає Роман Коваль (див. «Сто облич самостійної України») – у першій  сотні людей, які творили Українську державу у ХХ сторіччі.   Як справедливо констатувала у «Шляху Перемоги» Марія  Базелюк, «Мелетієві Семенюку судилася  висока місія: все життя бути оборонцем нації, гарантом її незламності й  незнищенності». А відтак уточнила, що він був лицарем честі, Українцем із великої літери.

Віктор Вербич