Вдаюся до таких деталей не для того,щоб показати,який працьовитий наш губернатор,хоча дуже не люблю цього слова. Немає у нас губерній,то звідки взятися губернаторам? Але прижилося воно чомусь в нашому лексиконі й паразитує собі на шпальтах і в ефірах. Наша розмова з Володимиром Петровичем відбувалася за тиждень до ще однієї річниці української незалежності,тому торкалися питань не лише робочо-буденних,над якими доводиться йому працювати щодня як керівникові виконавчої влади області. Що відчуває він,коли дивиться в очі дітей загиблих на східному фронті українських воїнів,чому не треба боятися говорити людям правду,як у цю непросту для нашої держави годину здолати зневіру,що все більше починає огортати нас,і чому неможливе повернення до минулого — про це і не тільки розмірковували під час відвертої бесіди з головою ОДА і просто людиною Володимиром ГУНЧИКОМ.

«Людям потрібно говорити правду,якою б болючою вона не була»

— Володимире Петровичу,у відпустці вже були?

— Трохи був.

— Кудись їздили,чи на Волині відпочивали?

—На кілька днів у Київ. До дітей. У мене внучка народилася.

—То ви вже дідусь! Вітаю.

—Ще не дідусь,а лише чоловік бабусі. Так кажуть про чоловіків,які діждалися першого онука чи онучку.

—Дарма,будете й дідом. Це не так страшно,як здається. Якщо без жартів,з яким настроєм зустрічаєте 24 річницю незалежності України?

— Дуже насторожено. Бо це ще й річниця Іловайської трагедії.. Дуже хвилююся,щоб Путін знову не вдався до якихось необдуманих кроків. Зрозуміло,що зараз вже не та ситуація,ніж рік тому,що ми готуємося. Але не треба забувати,що нам протистоїть одна з найсильніших армій у світі і вона може зробити,що хоче. У тих хлопців на чолі Росії ще старі кадебівські замашки. Вони дуже люблять приурочувати свої дії до якихось пам’ятних дат і подій. Тому дуже тривожно на серці,бо провокації посилюються. Це з одного боку. З іншого — все одно треба жити надією,потрібно жити вірою у краще. Звичайно,націлюю всіх своїх рідних і близьких,і колег по роботі,що війна війною,але маємо думати про майбутнє. Не можна сьогодні,опустивши голову,тільки жаліти й співчувати,тільки плакати. Україна може бути сильною,коли буде сильним її народ. Зціпивши зуби,треба займати активну позицію і в економіці,і в соціальній сфері,тобто думати про перспективу. Як своєї родини,так і країни. Не бачиш перспективи — не бачиш майбутнього.

— Напевне у житті кожного українця є момент,коли він відчув,як у його душі розгортається синьо-жовний стяг. Тобто,коли ти відчуваєш свою приналежність до української нації,і гордість,що ти українець. Хоча багато хто навіть за двадцять чотири роки нашої незалежності ще не пережив цей момент. Комусь потрібно було втратити цей прапор,щоб відчути,що за ним строїть. Коли у Вашій душі розгорнувся наш стяг пам’ятаєте?

—Тоді,коли його вперше вносили до Верховної Ради. До цього перша поява прапора десь на флагштоці чи на вежі,коли робилося це напівофіційно,це асоціювалося з минулим,в якому синьо-жовтий стяг був під забороною. А вже усвідомлення його як національного символу відбулося саме тоді,коли депутати,в їх числі і волинські,вносили величезний прапор України до залу Верховної Ради. Якщо говорити про сьогодення,то найбільшу вагу та значимість нашого прапора відчуваєш,коли бачиш його на бруствері окопів на Сході. Для цього треба мати велику силу волі. Військові,як правило,маскують свої позиції. А це бачимо,як за півкілометра,за 300 — 400 метрів від ворожих позицій,на твоїй українській стороні розвивається синьо-жовтий прапор. І він ніби сигнал для ворога: «Ми тут,і ти для нас нічого не значиш». До використання державного прапора теж треба підходити виважено. Ні в якому разі не можна створювати прецеденти,коли ми своїми діями і вчинками применшуємо його значимість. Я з великою повагою ставлюся до моментів,коли спортсмени,стоячи на п’єдесталі,накидають його собі на плечі,або дітки обгортають себе ним. Але,коли бачу,як наш прапор використовується на комерційних виробах,тобто там,де він не має бути. Це нагадує про те,що маємо ще багато працювати й думати,щоб не перетворювати державний символ у щось буденне. Це дуже важливо. Так,як сьогодні,для прикладу,військову форму перетворили у щось буденне. Мені це дуже не подобається. Люди,які одягають військову форму з шевронами і не були на фронті,знецінюють її. Чи міг колись козак дозволити собі одягнути козацькі строї,чи вибрити оселедець,якщо він не був козаком? Громада цього не приймала. Якщо ти козак —сідай на коня і захищай батьківщину. Не можна було саджати картоплю в полі із шаблею на боку. Форма — це гордість,атрибут поваги,а сьогодні це нівелюють.

— Ще за рік чи два до подій на Майдані відомий волинський політолог,з яким розмовляла на тему української державності,сказав,що в Україні немає пасіонаріїв. Тобто людей,здатних до самопожертви. І взагалі ми нація не пасіонарна. Тому ми ще довго не матимемо справжньої держави. Але на Майдані,а тепер на Сході,бачимо приклади великої самопожертви з боку українців…

— Цей чоловік погано знає історію. Українці завжди були здатні на самопожертву. Це історично доведено. Ми змушені були бути такими,бо завжди були буфером між кочівниками й осідлою Європою. Ми воювали,але завжди на своїй землі,захищаючи її,захищаючи свої родини. Але ніколи не були агресивними. Українець готовий до самопожертви й ми жертвували і за поляків,і за росіян. Тому я не згоден із висновком того політолога. Бачите,яка самопожертва нині на Сході,яке величезне бажання відстояти свою землю! Якщо на якомусь етапі були розмови типу: «Навіщо нам той Донбас?»,то запитайте зараз у хлопців на передовій… Скажуть: «Ні сантиметра рідної землі. Ми нікому нічого не збираємося віддавати й дарувати». Це вияв самопожертви? Безперечно. Щодо Майдану,то я десятки разів передивлявся кадри,коли ці хлопці у мотоциклетних касках і з деревяними щитами,у цих лижних атрибутах,як я кажу,під обстрілами,під кулями не ховаються,а продовжують бігти,витягувати поранених. У них не спрацьовував навіть інстинкт самозбереження. Нам треба буде ще вивчати цей феномен українського Майдану. Чимало моментів нині намагаються замовчувати. Але люди вже хочуть мати реальну оцінку подій,які відбувалися і відбуваються. Вони не хочуть,щоб їм убивали в голову те,що хтось хоче. Люди хочуть правди. І ми не повинні її боятися.

— Сьогодні є дуже великий попит на правду. Але у верхах цього чомусь не розуміють…

— Якщо ми говоритимемо правду,то у нас буде гарантія успіху. Як казала моя бабуся,обманути можна лише один раз. Після цього люди перестають будь-кому вірити.

—А ще народ хоче мати чіткі орієнтири руху й мету,не ефемерну,а цілком реальну. Японці як нація піднялися після поразки у війні,бо мали чітку ціль і працювали на неї всією нацією . Яка мета у нас? Європа? Коли ми там буде і чи будемо взагалі?

— Я обома руками за Європу. І хочу,щоб мої діти жили в Європі. Але у тому значення,що Європа — це верховенство закону. Крапка. Чим сильна Європа? Поїдь у Люблінське воєводство і накопай там землі,як у нас у Ратнівському районі,а ще піди й розкажи,що ти – самооборона Польщі. Верховенство закону — дуже важливий фактор. Ти розумієш,що є межа,яку не маєш права переступати. Українці — розумна трудолюбива нація. І нам треба навести порядок не сильною рукою,а щоб ми самі прагнули верховенства права. Хоча ми через все це вже проходили. Мені бабця розповідала,що у Камінь-Каширську,де я народився,за Польщі було лише два поліцаї — начальник і один поліцейський. На 10 тисяч населення. Поліцай брав палицю та йшов вулицею,проводячи нею по штахетнику. Де палиця звучала не в унісон,бо була виламана штахетина,він ударяв три рази і йшов далі. Поки вертався назад,господар мав уже прибити відірвану штахетину. А коли не прибив,то ця палиця ходила по його спині. І ніяких питань не було. На Поліссі ніколи не зачиняли хату на замок. Палицею чи віником підпирали двері,і не було ніяких крадіжок.

— І не матюкалися наші люди,поки совєти не принесли нам й цю «культуру»…

— Так що давайте вертатися до своїх джерел,дивитися,як жили наші пращури. Ми – нація,яка має коріння. Ми не кочівники,які залишали по собі випалену,знищену землю. Якщо у тебе немає огорожі довкола хати,або кладовище в селі не огороджено,значить ти такий хазяїн. Нам треба мати своє внутрішнє «я»,свою гордість. Якщо говоримо про наше входження в Європу,то маємо сказати: «Носа не задирайте,бо ви без нас ніщо». І вони мають це чітко розуміти. Дехто каже,що маємо зробити Європу в Україні. Так,звичайно. Але ми маємо жити з Європою одним духом,одними помислами. І там мають розуміти,що Україна — найпотужніша в Європі аграрна держава,ресурс якої геть не використаний. Особливо сьогодні,коли кожен десятий мешканець Землі голодує.

«Коли є грантові проекти,де зарплата по тисячі доларів — охочих хоч відбавляй»

—Зараз починаємо спостерігати,як ті,хто керував країною всі ці роки і хто привів її до такого стану,почали виходити на люди,світитися на телеекранах. Невже можна чекати повернення колишніх?

—Ні,цього ніколи не станеться. Суспільство вже не те. Воно не дозволить такого зробити. Проблема наша в тому,що настільки швидко стався злам,що суспільство не було готове,аби замінити цих людей. І сьогодні кадрова проблема — одна з величезних проблем в Україні. У нас дуже багато людей,які виходять на площу,сповідуючи демократичні цінності й наміри. Але вони мають розуміти,що декларація — це одне,але потрібно приходити,брати на себе відповідальність і робити. У нас сьогодні в облдержадміністрації є ціла низка вакансій. Ніхто з тих,хто ходить і критикує голову ОДА,не прийшов і не сказав: «Давайте я попрацюю вашим радником два-три місяці на громадських засадах». Приходь,призначу тебе радником,дам напрямок роботи. Попрацюй місяць-два,покажи,що можеш. Немає таких. Немає! А коли є грантові проекти,де зарплата по тисячі доларів — охочих хоч відбавляй. Тому є проблема кадрів і самої системи підготовки кадрів. Історія навряд чи вже повернеться назад. Тому що дуже великою ціною це було здобуто. Але як буде далі,хто візьме на себе відповідальність — залежатиме тільки від нас самих. Ніхто нічого нам на блюдці з блакитним обідком не принесе. Сьогодні у мене була тривала розмова з представниками Маневицького району з приводу долі підприємства «Волиньторф». Я відстоюю і буду відстоювати,що це підприємство має бути у комунальній власності. Якби по цьому підприємству була відповідна приватизаційна програма,якою передбачалися певні інвестиційні вливання з дотриманням його профілю,то,може,по-іншому на це дивилися. А коли підприємство завтра буде виставлене на торги,бо держава каже,що хоче позбавлятися тих активів,якими вона не повинна керувати,де гарантія,що воно не буде закрито або не покотиться у чиюсь кишеню? У нинішній ситуацією з енергетичними ресурсами ліс,вугілля і торф — це те,що ми можемо використати і громада в першу чергу має бути зацікавлена управляти такими об’єктами. Є межа відповідальності і розуміння того,що весь світ пройшов цю стадію,коли левова частка рішень приймається громадами.

— Маневиччани бояться,що вони втратять це бюджетоутворююче підприємство взагалі. Їхні аргументи: перед тим,як передати його у комунальну власність,треба виставити на торги. І його купить хтось за копійки. А лише коли ніхто не купить,тоді вже можна віддати громаді.

— А хто таке сказав? Для чого нам торги? Нам треба постанова Кабміну про те,що міністерство не заперечує про передачу цього підприємства у комунальну власність. Після цього потрібно прийняти зміни до закону,щоб вивести це підприємство зі списку стратегічно важливих і прийняти рішення в законі про передачу. Нам залізничну лікарню в Ковелі передали,бо на неї не було обмежень. А тут є обмеження,тому треба внести зміни у відповідний закон і все. Ми говорили дві години й вони пішли ніби переконані. Але якщо кожне питання приймати такими зусиллями…Є ще є інші проблеми в голови ОДА. Це ще раз говорить про те,що громада не готова усвідомити,наскільки ми багаті. Те,що можна залишати в комунальній власності й використовувати як потужний ресурс,треба залишати.

— Ще одна резонансна тема — волинський ліс. Наводити порядок у волинських лісах бралася кожна нова влада. Проголошувалися гарні гасла,грозилися закривати підпільні пилорами. Але згодом все спускалося на гальмах,і ліс як різали нещадно,так і ріжуть,пилорами незаконні як працювали,так і працюють…

— Ви у моїх виступах ніде не чули,щоб я казав про це. Це не компетенція обласної держадміністрації. Є відповідне управління лісового і мисливського господарства. Сьогодні є величезна структура,яка має чималі кошти й має такий же персонал,і я маю втручатися у справи державних підприємств? Це не позиція,це швидше адмінресурс. Якщо їм допомога потрібна — це одне. Є ще сільські й селищні голови. Вони знають,хто возить ліс,скільки і звідки. Якщо мені хтось скаже,що сільський голова цього не знає,чи дільничний міліціонер,а тим більше лісничий — я не повірю. Я вважаю,що на цьому етапі ці підпільні пилорами — це не просто пилорами,а організована злочинна група,яка проводить незаконну вирубку лісу без оплати,з великими втратами для місцевої громади у перш чергу. Тут чисто адміністративними методами порядку не наведеш. Зацікавлена у цьому має бути насамперед громада. Коли сільський голова прийде до хазяїна і скаже: «Петре,у тебе три дні не виключається пилорама. Де ти взяв ліс?»,тоді можна чекати змін. А чого голова буде таке говорити? Він або в долі,або йому байдуже. Ми знову вертаємося до системи,в якій живе наше ближнє зарубіжжя,де є верховенство закону. Ти не заїдеш у польський ліс і не зріжеш сосну. Бо доведеться заплатити стільки,що за рік не заробиш. А у нас порізали ліс і за це — адмінштраф 1070 гривень. Ну й що? У нас можна сьогодні спокійно накопати піску,не сплачуючи нічого. Можна заїхати в ліс і граблями вичистити в ньому все,як у себе на подвірї. На сесії обласної ради ми прийняли регуляторний акт,яким передбачено запитати у лісника: як ти впливаєш на ці процеси? У тебе є всі повноваження і обов’язки. Виконуй їх. Думаю,ми близько знаходимося до цієї межі,коли верховенство закону почне діяти. Вважав,що ми від поляків відстаємо на років двадцять. Тепер кажу,що на років десять. Цей процес маємо максимально пришвидшити. Україна розвивається набагато інтенсивніше,ніж наші партнери,бо ми маємо базу звідки черпати. Бачимо приклади і нам не потрібно вигадувати свій велосипед. Треба брати й наздоганяти європейські країни. Одна з небезпек того,що входження в ЄС затримується,тому що європейці бачать,що ми не хочемо це використати. Воно вже готове,беріть,а ми все ще щось придумуємо. Знову ж вертаюся назад — повинні бути правила гри,база,система відносин і відповідальності. Обласним держадміністраціям залишилося жити вже зовсім небагато. Президент прийняв рішення,про яке давно вже говорилося. Не може бути в області три-чотири гілки влади,які дублюють одна одну. Повинно бути представництво закону — це префекти і той,хто приймає рішенні і його виконує. І не треба боятися ліквідації адміністрації. Для мене це дуже дивно,коли я бачу,як депутати обласної ради,прийнявши рішення,не думають над тим,як вони будуть його виконувати і чи хтось у них запитає про це взагалі. Прийняли на сесії — і скинули на адміністрацію. Не так має бути. Прийняли — забезпечте його виконання. Коли будуть створені виконкоми,тоді не буде на кого перевести стрілки. І чим скоріше цей процес буде — тим краще. Тоді почнеться наступний етап— відповідальність середньої ланки на районному рівні. Зараз ми відчуваємо розрив між цими гілками влади. Сьогодні можна приїхати в село чи селище й запитати у голови,чому не виконуються показники по мобілізації. І голова може відповісти мені,голові ОДА: «Ви мені не начальник». І я не маю права видати розпорядження,щоб якимось чином вплинути на нього. А коли голова облдержадміністрації й напише щось про притягнення його до відповідальності,йде антинастрій. Тому нам украй потрібна чітка вертикаль управління.

— Під час проведення останньої шостої хвилі мобілізації західноукраїнські області прозвучали як найменш активні. І наша Волинь теж. Це закономірне явище?

—Саме за рахунок наших областей було витримано найтяжчі випробування першого року війни. І хто б мені що не говорив,ми маємо взяти загальну статистику по областях України й порівняти. Я не маю права коментувати рішення Міністерства оборони чи Генштабу,але хочу сказати,що у нас в області є ще сільськогосподарські проблеми,питання,пов’язані з прикордонним розвитком,маємо проблеми й на кордоні. Те,що ми на 60 відсотків виконали мобілізаційні плани шостої хвилі мобілізації,вважаю не таким і поганим показником для області. Тому що більше 10 тисяч наших вояків зараз захищають країну.

«Якщо ми надіємося,що побудуємо й відремонтуємо наші дороги за бюджетні кошти — то утопія»

— Повернімося до мирних проблем. В області є чимало незавершених соціальних об’єктів. Яка перспектива їхньої добудови? Чи треба змиритися з тим,що сучасна школа в кожному селі — це справді велика розкіш?

— Почнемо з того,що в області на – 450 мільйонів незавершених об’єктів. Свого часу починали будувати,не думаючи,як і коли все це закінчимо й на скільки воно потрібне. Красномовним прикладом цього є іваничівська лікарня. Ступінь використання її становить 30 відсотків. Будували там пам’ятник архітектури,а в якому стані наш онкодиспансер,інфекційна лікарня? Днями був в одному з сіл Локачинського району,де мала бути величезна дільнична лікарня. Вона вже 20 років будується. Питається: для чого було її починати для такого села як Затурці,де проживає 2 тисячі мешканців? Коли я почав знайомитися з цими об’єктами,то прийшов до висновку,що ми дуже багата держава. Тепер маємо визначитися й дати собі відповідь: що будемо робити з цими об’єктами? Є три варіанти: добудувати,перепрофілювати або продати у тому вигляді,як є. Ми маємо величезні ресурси,які можемо закопати,законсервувати і тривалий час не використовувати. Наприклад той же Камінь-Каширський район,де є кілька таких недобудов. У Житнівці закінчується будівництво школи на 160 місць. В Оленіному,яке за сім кілометрів від Житнівки,діти навчаються у пристосованих приміщеннях і там теж почали закладати фундамент нової школи. Я вважаю,що в Житнівці може навчатися не 160 учнів,а 360. Якщо тут навчатися,а не відпочивати як на базі відпочинку. І коли мені говорять,що в цій школі не може навчатися більше дітей,бо є нормативи,я у відповідь питаю: а хто ці нормативи придумав? Це лише один із прикладів. Ще одна проблема,про яку теж маємо говорити. Ми можемо побудувати садочки,школи,але як туди доїхати? Центральні структури влади знову залишили проблему доріг органам місцевого самоврядування. Завдяки перевиконанню місцевого бюджету ми вже 30 мільйонів взяли на ремонт і відновлення доріг. Але польський досвід показує,що це до добра не приводить. Потрібно робити капітальний ремонт доріг,як робили це поляки,німці. Поки що всі основні магістралі в перспективі ідуть в обхід Волині. Автобан зі Львова до Києва не йде через нашу область. Не завершено інфраструктуру дороги Київ-Ковель – військова дорога,яку ніби зробили до Євро-2012,але там немає ніяких інфраструктурних об’єктів. Лише кілька заправок,навіть зупинитися немає де. Цією дорогою ніхто не хоче їхати,а траса Київ-Чоп залишається перевантаженою. Наступного року нам,напевне,доведеться половину коштів з фонду регіонального розвитку спрямувати на ремонт доріг. Ми ще не готові до залучення серйозних інвестицій у цю галузь. Бо вся європейська спільнота будувала дороги за рахунок коштів світових фундацій: банків,фондів,спонсорів. Якщо ми надіємося,що побудуємо й відремонтує наші дороги за бюджетні кошти — то утопія. Треба не боятися говорити про концесію. Лукашенко давно це зробив і ні в кого не питався. Прекрасна дорога Брест -Мінськ є платною,і за рахунок цього він привів її у порядок.

— З якими економічними показниками зустрічає Волинь річницю незалежності?

— Маємо непогані результати.. Є суттєве перевиконання бюджету. За перші шість місяців року перевиконання – на 203мільйони гривень,ще 50 мільйонів за липень. Тобто є дуже хороші темпи зростання.

— За рахунок чого Волинь має таке суттєве зростання бюджету? Ми наче не потужний індустріальний регіон…

—Три фактори цьому сприяли. Почав би з того,що зробили самі. Ми взяли гроші,які весь час валялися під ногами у прямому й переносному значенні. Це гроші,по яких ми ходили й не звертали на них уваги. Раціональне використання земель. Тисячі,десятки тисяч гектарів землі оброблялися,але не були узаконені,тобто не були юридично належно оформлені. Тільки за перше півріччя цього року це дало 37 мільйонів додаткових надходжень. Але,вважаю,що ще не добрали мільйонів 12. Реально ця сума мала б бути 50 мільйонів. Тому завдання – добрати ці кошти й завершити інвентаризацію усіх земель ще до кінця цього року. Ще один із факторів такого стрімкого наповнення бюджетного — це розуміння місцевими громадами того,що тільки самодостатність громад дозволить нормально жити й розвиватися. Ніхто раніше не міг подумати,що поповнювати місцевий бюджет треба буде самому,а не чекати,поки тобі дадуть гроші. Тепер,коли приїжджаю у будь-який район чи село,сільські чи селищні голови самі починають розмову про бюджет,радяться,як використовувати кошти,цікавляться,які у них будуть перспективи,як проходить і проходитиме податкова реформа.

— Тобто цікавляться тими речами,про які раніше голова у них не боліла…

— А чого вона мала би боліти? Зарплата є,субвенція є,довідку якусь виписав,на десяту годину прийшов на роботу,о дванадцятій пішов — і все. А тепер вони починають ставати господарями,усвідомлюють власні можливості,власні сили й свою значимість для громади. І це дуже радує. І третій фактор: дуже важливо,що держава почала процес децентралізації влади не з адмінреформи,не з адміністративних рішень на кшталт «слушаюсь и повинюсь»,а саме з бюджету. Міські,селищні і сільські голови бачать,що їм віддають фінансовий ресурс. Наше завдання — навчити їх правильно використовувати ці кошти і,звичайно,відповідальності за їхнє використання. Можна мати ресурс,використати його,але при цьому треба ще відчувати за спиною і холодок відповідальності.

—З приводу місцевих виборів. Немає відчуття,що вони не відбудуться? І взагалі який сенс їх проводити без адмінреформи? Чимало експертів вважають,що Україна їх проводить на вимогу Європи,аби легалізувати ДНР і ЛНР…

— Не відбутися вони можуть лише за однієї умови— якщо загостриться ситуація на Сході. Моє ставлення до виборів — їх не треба боятися. В країні йде перезавантаження влади. Наскільки ми готові до цього перезавантаження — це вже інше питання. Можливо ще недосконала сама система виборів,але якщо нічого не робити — не буде ніяких змін. В політику повинні приходити нові люди,які не повинні боятися приймати рішення. Подивімося на наш парламент. Там є три групи депутатів. Перша група: це ті,хто пишуть закони й ці закони дають результат. Друга група — тому що їх обрали. І є третя група людей,які потрапили в парламент на хвості потяга,який від’їжджав. Це опозиційний блок. Їм потрібно було сховатися за депутатською недоторканістю і ще виражати десь чиїсь інтереси,в тому числі і наших ворогів. І я вам скажу,що нам потрібно буде через деякий час знову проводити вибори до Верховної Ради,і не через п’ять років,а раніше. І тоді ситуація зміниться. Можливо,залишиться дві групи: та,яка працює,і та,яка просто приходить,губи фарбує,дивиться в ай пади,куди поїхати відпочити. І тоді треба буде провести треті вибори,коли прийдуть професіонали,які займатимуться політикою професійно. Як робиться це в усьому світі. І дійсно з’явиться така професія,як парламентар,політик. Але для цього не треба боятися виборів думати,що люди скажуть,що тратимо даремно кошти. Вибои дадуть відповідний результат. Так само і місцеві. Чому вони потрібні? Бо треба змінити систему управління. Якщо ми задекларували зміни до Конституції,дайте людям можливість знизу показати,наскільки вони готові змінюватися. Не треба боятися залишитися без посади голови райдержадміністрації. Руки є,ноги є — роботу знайдеш. Але і в голові ще має щось бути. Можливо ця хвиля винесе таких людей,які займатимуться цим професійно. Поряд з цим відбудуться зміни у виконавчій владі. А в ній потрібні дуже серйозні зміни,бо тут настільки все закостеніло,заскорузло,що змінити її можуть тільки нові люди,здатні приймати рішення. Оцей потяг,який рухається,має весь час іти вперед. Бо якщо він не рухатиметься,заіржавіють механізми,не буде працювати система гальм,машиніст втратить свою кваліфікацію. Так і вибори. Я за те,щоб вибори проводилися навіть для того,щоб розуміти,наскільки ми змінилися від виборів до виборів.

— Багато патріотичних,свідомих людей нині намагаються дистанціюватися від влади,не хочуть іти і в депутати. Щоб не замаратися…

— Ні,вони не хочуть іти тому,що бачать,наскільки слабкою є влада. Дуже багато людей сьогодні знаходиться в позиції очікування. Дуже легко зараз критикувати владу,прикриватися іменем тих,хто загинув за нашу свободу й незалежність,паплюжачи владу. Але дуже важко прийти і взяти на себе відповідальність. Хто заважає прийти працювати? Прийдіть і покажіть,як ви можете працювати.

— Ви критики не боїтеся?

— Зовсім. На критику потрібно реагувати. Якщо людина не реагує на критику,тим більше представник влади,я не знаю,як це назвати. Тоді він нічого не чує. Критика може бути болюча,вона може давати позитивний результат,якщо ти вступаєш у дискусію і маєш можливість довести свою думку. Але є критиканство,є зневага до думки іншого. Є намагання показати навіть свою зверхність. Це вже не критика.

«У них немає ненависті,але,крім смутку,в них є таке німе запитання: «Чому?»

— Як нам подолати зневіру,що закрадається у нас. Особливо на тлі цієї гібридної війни,коли ні війни,ні миру,коли вже всі втомилися від невизначеності?

— Не треба боятися говорити людям правду,якою болючою вона не була б. Потрібно звітуватися перед людьми,розповідати,що ти робиш і для чого. Не треба боятися спілкуватися,треба вміти їх слухати. Найгірше,коли людей обманюють. І люди зневіряються у владі. Тому краще завжди говорити правду,навіть якщо це комусь не подобається.

— Ви багато їздите по області і весь час зустрічаєтеся з сімями загиблих на війні наших волинян. Чи є в душі відчуття внутрішньої провини перед цими людьми?

—Звичайно,що є. Тому що ми влада. Ніякі ордени,медалі,гроші не можуть затамувати біль і скорботу рідних загиблих наших воїнів. Я бачу це в першу чергу в очах дітей,з якими доводиться зустрічатися в цих сім’ях. Вони,ці очі,не злі. У них немає ненависті,але у них,крім смутку,є таке німе запитання: «Чому?» Всі ми під Богом ходимо,і в кожного свій час. Але коли зустрічаєшся з сім’ями загиблих військовослужбовців,завжди відчуваєш провину,що ми не все зробили,не всі можливості використали. Я не є пацифістом. Солдати на кожній війні гинули. Але є смерть,яка наступила в бою,а є безглузда смерть. Так робили радянські полководці,які кидали сотні тисяч солдат,щоб до якоїсь дати завоювати місто. Їх не цікавило,скільки загине цих людей. У нас є певна кількість загиблих у бойових діях на Сході. І половина із загиблих,більша половина,полягли лише у двох операціях— під Іловайськом і Волновахою. Напевне не все було зроблено,щоб уникнути цих трагедій. Бо солдати не загинули у чесному бою,вони загинули під час обстрілу,бо їм не було куди подітися. Найважче,коли приходиш у сімю такого загиблого солдата,який не був снайпером,артилеристом. Він просто виходив з того котла і його просто вбили. Дуже багато питань,на які ми ще не знаємо відповіді і ще не скоро дізнаємося всю правду про цю війну. Уявіть собі,що ще й досі не розсекречені всі архіви про першу світову війну,хоч пройшло вже 100 років! То коли ми дізнаємося правду про Іловайськ? Можна лишень здогадуватися. Ми досі не знаємо долю командира 51 бригади. Його немає серед ідентифікованих загиблих. Є величезні питання відповідальності командирів середньої ланки. Може тому,що всі вони були призвані з запасу й не мали бойового досвіду. І вони просто розгубилися,через це загинули солдати. Але чому ми боїмося говорити в пресі і людям в очі,що значна частина військових гинуть через розхлябаність наших солдатів,через постійну пиятику,порушення військової дисципліни. Чому ми хочемо всіх солдатів зробити героями,коли частина з них загинули не геройською смерті? Є неправда з різних боків. Чому ми не хочемо батькам говорити правду,як загинули їхні діти? Ми не дозріли до того,щоб говорити правду. І в багатьох випадках це призводить до тієї зневіри,яку ми почасти відчуваємо.

— Те,що серед волинян поменшало добровольців,що ми не такі активні під час мобілізації,як були торік,не є свідчення того,що ми стали меншими патріотами…

—Ні в якому разі. Ми просто боїмося говорити,що війна є. І намагаємося знайти такі формулювання,які між небом і землею. Є п’ята колона,і ми боїмося про це сказати. А вона є і в нас,на Західній Україні. Є люди,які готові сьогодні з обіймами зустрічати наших окупантів,які вбивають наших дітей. І хлібом-сіллю будуть зустрічати Путіна. Є ще й інша категорія,яких називають «пофігістами»,яким усе пофіг. Кому війна,а кому маневри. Це наша біда. І вона накладається на всі щаблі. На наші вчинки,на мораль.

— Знаєте,дивовижні речі відбуваються з нами. Хворий на рак всілякими шляхами обманює медкомісію,щоб потрапити на фронт,а здоровий шукає собі хвороби,аби не потрапити під мобілізацію…

—Я теж думав над цим і не знайшов відповіді,чому так. І питав свого брата,який пішов добровольцем служити. Він мені теж не відповів. Я дізнався про те,що він служить,коли уже був в учбовому центрі. Напевне боявся,щоб я не вплинув і не завадив. Він ні з ким не радився. Поставив нас перед фактом. Але бачу по ньому,спілкуючись по телефону,що він не пожалкував. І це дуже важливо. Для нього це теж якесь внутрішнє «я». Він був три місяці на Майдані і я теж нічого не знав.

—Ваш брат вчинив,як вчиняє кожен спражній мужчина в лихі для батьківщини часи. Якби Ваші сини зробили так само,Ви б стали їх зупиняти?

—Я питав у них про це. І вони обоє сказали,що готові. Має просто прийти час. Кожен з нас зараз тихенько сам себе питає: якби ти вчинив,якби… Хоча дуже не хотілося б,щоб цей час настав. Тому у переддень нашого найголовнішого державного свята залишається усім нам побажати найголовнішого — миру на українській землі.

—Вам щиро дякую за розмову.