«Народ не може сам себе зрадити. Зрадити можуть окремі особи,але не народ»
 
—Володимире Петровичу,які події 1991 року врізалися Вам у пам`ять найбільше?
 
—Серпень 91-го. Я— заступник головного інженера Луцького автомобільного заводу. Ми їдемо у відрядження у Запоріжжя,де зупиняємося в готелі. Ввечері мені потрібно переставити машину,я виходжу,сідаю в автомобіль,вмикаю радіо і… З автомобіля вже практично не виходив: У Москві путч,ГКЧП. Тоді ж не було інформації,як тепер у соціальних мережах. Цілу ніч ми то сиділи в машині,то бігали хлопці нагору,щоб там якусь ще радіохвилю упіймати,послухати. Напевне всі переживали тоді цей мандраж,коли не розумієш,що відбувається. Тільки тоді,коли було офіційно проголошено,що Україна помахала рукою СРСР,він пройшов. Ситуація була насправді дуже небезпечною. Бо на території України було повно ядерної зброї,військ,і тут такі події,коли генерали КДБ на боці путчистів. Та й Запоріжжя — це не Західна Україна. Ми десь підсвідомо відчували,думали й готувалися до розлучення з СРСР,а для запоріжців це було справжнім шоком.
 
—У кожного з нас був момент,коли вперше в душі розгорнувся жовто-синій стяг. З Вами це коли сталося?
 
—Напевне тоді,коли приймав військову присягу на вірність Україні й перший штамп у військовому квиткові. Відбувалося це не так,як в часи студентства,коли зібрали всіх в аудиторії,один чоловік вийшов,зачитав присягу,а ми всі тільки порозписувалися. А це нас,офіцерів запасу,кожного викликали,приїхав військовий комісар і то був справді хвилюючий момент. Потім події покотилися одна за одною і стало остаточно зрозумілим,що шляху назад не буде,що ми стали на свій незалежний шлях.
 
—Як хтось влучно зауважив,якби у Бога була книга рекордів Гіннеса,то Україна потрапила б до неї як нація,яка найдовше йде до своєї незалежності. І знову ми маємо історичний шанс вирватися з-під геополітичного впливу і залежності Росії,змінити свій курс на інші цивілізаційні цінності,але платимо за це дорогою ціною — кров’ю наших воїнів-захисників,стражданнями мирних українців. Скільки ще нам треба шансів,аби вийти на цей шлях остаточно й безповоротно?
 
—Я висловлю свою точку зору не стільки як голова ОДА,а як людина,громадянин. Цей шанс у нас був і не раз,але завжди була і зрада. Зраджували свої,починаючи від князів. А приїжджали чужі й сідали на київський престол. Українців,які піднімали повстання,згадайте Гонту,Залізняка,теж зраджували. Гетьмани. Українська народна республіка — знов зрада. Якщо говорити про останні двадцять п’ять років,що відбулися,то ми етап зради перейшли,я вважаю,у 2014 році. Тому що зрозуміли,що Україну зрадили всі: президент,міністри,керівники оборони,СБУ,які мали доступ до всіх державних таємниць. Вони зраджували постійно,готуючи Україні роль сателіта Росії. Та ніхто з них не міг подумати,що народ не поведеться на цю зраду. І відчуття небезпеки в котрий раз підняло наших людей. Дуже хочеться вірити,що Україна вже ніколи не повернеться до часів,коли знов приїде якийсь добрий князь і всі питання за нас вирішить. Може нас будуть сварити,казатимуть,що ми щось правильно чи неправильно робимо. Може будуть навіть якісь провокації. Але народ не може сам себе зрадити. Зрадити можуть окремі особи,але не народ. Я не вірю,що стільки жертв принесено даремно.
 
—Тобто Ви вважаєте,що етап зради в українській історії назавжди залишився у минулому?
 
—Вважаю,що так. Зараз є момент небезпеки зовнішньої,але то зовсім інше. Це вже агресія. І вона не схожа на ту агресію,що була з боку німецьких нацистів,коли вони у 1941 році прийшли з війною на нашу землю. Коли ти маєш недоброго сусіда,то готуєшся до можливих неприємностей. Паркан будуєш,щоб менше бачити й не спілкуватися,ще щось. А коли ти спілкуєшся з сусідом ніби нормально,а відвертаєшся убік і він тебе б’є по голові — то зовсім інше. Сьогодні небезпека набагато більша,ніж колись. Змішана кров,змішані народи,6 мільйонів українців в Росії. Напевне у свідомості не всіх цих людей відклалося,що Росія — це ворог. Я не кажу російський народ,тому що шість мільйонів українців не можуть бути нашими ворогами. Як і багато простих росіян теж,які не мають доступу до тих багатств,якими так хизується російська влада. Мені шкода і тих російських матерів,які отримують такий самий вантаж «200»,як і наші,а більшість взагалі нічого не отримує. Десь в крематорії спалили її сина,дали інформацію,що пропав безвісти. А мати вона скрізь мати,яка їй різниця,де вона втратила свою дитину.
 
«Не треба боятися казати людям правду,що буде тяжко»
 
—Окрім зовнішньої загрози не меншим викликом для України є загрози внутрішні. Як оцінюєте їх рівень?
 
—Внутрішня загроза паритетна зовнішній. Так,корупція — велике зло. З іншого боку,бездіяльність плюс популізм — ще більше зло. Бо корупція — це конкретні факти,які можна виявити,довести й когось покарати. А коли кажуть: «Ми весь світ»…Не менш небезпечна і наша боязнь реформ. Топчемося на місці і боїмося рухатися. Часто спілкуюся зі своїми підлеглими й кажу їм: «Немає постанови Кабміну — давайте приймати рішення самі тут. Давайте я буду підписувати розпорядження,я не боюся,давайте виносити на сесію,будемо писати свій регуляторний акт,але тільки не в розріз закону. Балансувати на самому лезі ножа,але не порушувати закон. Бо коли починаєш порушувати закон,всі дивляться й показують пальцем: «Він може,а я чому не можу?».
 
—Британський журналіст Тім Джуда,вивчаючи два роки ситуацію в Україні,прийшов до висновку: головна війна сьогодні точиться не на Донбасі,а в Києві. І вона йде між реформаторами і псевдореформаторами. Він навів приклад Молдови,де за кілька років проєвропейські політики при владі вкрали стільки грошей,що тепер Путіну там нічого й робити не треба. Вони за нього зробили всю брудну роботу. Народ втратив довіру до реформ…
 
—Напевне він має рацію. Мені набагато легше на цю тему говорити й дискутувати,тому що коли свого часу мені було поставлено завдання побудувати два заводи — їх побудували і вони працюють,люди мають робочі місця,зарплату,а бюджет поповнюється податками. Сьогодні я,як голова адміністрації,можливо дещо жорстко критикую якісь пропозиції,наприклад,по малочисельних школах,тому що розумію: якщо я не буду проявляти ініціативу і не рухатиму — все так і залишиться. На кожному етапі потрібно радитися з людьми,але всі вони дивляться на лідера й чекають від нього кроків. Тому важливо і не побігти занадто швидко,але й не стояти на місці. Бо рух — це життя. Коли стоїш — всі мовчать. Як тільки починаєш йти — починають кричати,що не так ідеш,не так ступаєш,не так руками махаєш. Ця критика приймається. Але ти рухаєшся! Зупинився — і знов ніхто тебе не помічає. Якщо порівнювати Україну з автомобілем,то це нове авто,яке зійшло з конвеєра,яке ще не пройшло обкатування,а всі хочуть,щоб воно стартонуло з максимальною швидкістю і вижати з нього хочуть усе. А через кілометр заклинить і автомобіль не зможе їхати. Для того,щоб ці кроки робити,треба знати можливості. Треба знати можливості країни,можливості регіону. Коли я прийшов два роки тому в обласну адміністрацію,казали: «Володимире Петровичу,як ми наповнимо бюджет?». Давайте подивимося,де брати гроші. 249 мільйонів підняли тільки із землі. Тобто люди користувалися землею,ніхто ні за що не платив,ніяких договорів. А ці 249 мільйонів не в обласний бюджет пішли,а в сільські та селищні ради. Два роки тому ми сказали: «Давайте подивимося,що у нас в лісі робиться з грибами і ягодами». І знову підняли 6 мільйонів,а цього року — вже 10. Ніби невелика цифра,але там 200 мільйонів,там 6,там 10 — набирається потроху сума. Два роки тому всі зведені бюджети області становили 531 мільйон гривень,сьогодні — майже 1,7 мільярди. Ми змусили всіх крутитися й питання поставили так: якщо хочеш,щоб тобі допомагали,допомагай разом з нами. В адміністрації тобі ніхто нічого в руки не покладе. Я критикував деякі наші районні адміністрації і ради за те,що вони не хочуть брати участь у співфінансуванні будівництва та ремонту доріг. Всі кричать про дороги. Добре: ми даємо 90 відсотків,а ви 10. Знаєте,я два роки намагаюся довести в Мінінфраструктури та Укравтодорі,що нам треба створити дорожній фонд. І ось в минулому році мене таки почули. Вони тільки планують,а у нас він уже два роки працює. Тільки ми не можемо зробити це де-юре,бо треба,щоб держава прийняла відповідний закон. А фактично у нас немає жодної дороги,яку ремонтуємо без співфінансування. Багато таких є моментів,коли розумієш,що потрібно взяти відповідальність на себе. На 450 мільйонів гривень було в області незавершеного будівництва,коли я прийшов в ОДА. Уже 150 мільйонів мінус,залишилося 300. А це дитячі садочки,школи,які запрацювали. Якщо дасть Бог все буде добре,за два роки ми справимося з усіма довгобудами. Це будуть реальні об’єкти соціальної сфери,що діятимуть. Як,до прикладу,41 дитсадок у Луцьку чи в Ківерцях,а яку школу збудували у селі Житнівка Камінь–Каширського району! У наступному році плануємо відкрити в області 4 нових школи. Не треба боятися казати людям правду,що буде тяжко,що не зробиться це за півроку,але треба робити разом,підтягувати,а деколи й заставляти. Тому коли говорити про незалежність,то я поставив би це слово сьогодні в один ряд із ініціативою та відповідальністю. Можливо це й спонукає певною мірою молодих людей вірити політикам.
 
«Краще,коли робляться помилки,їх можна виправляти. Гірше,коли нічого не робиться»
 
—Чи задовольняє Вас хід адміністративної реформи в області?
 
—Найбільше непокоїть пасивність багатьох сільських голів,особливо тих,які сидять у своїх кріслах третій чи четвертий термін. Вони настільки бояться змін і що їх більше не оберуть,що готові до останнього сидіти у своїй сільраді,аби їх тільки не чіпали. З іншого боку турбує і зайва енергія окремих керівників громад,які хочуть зробити все і відразу,збудувати за короткий термін все,що захочеться. Вони ще не розуміють всієї відповідальності повноти влади,що є закони,відповідні нормативні акти,які не можна переступати. Бо якщо завтра приїде інспекція з перевіркою,не скажеш,що ти все робив задля громади,порушуючи при цьому закон. У цьому теж є небезпека,бо це призводить до анархії та безвідповідальності. Між цими крайностями є середина золота,що їх врівноважує. І це саме ті,на кого треба орієнтуватися,підтримувати,давати можливість себе зреалізувати. І тоді пасивні підтягнуться,і надто активні зменшать свій запал. Прикладів можна навести безліч. Щодо об’єднання громад,вважаю,не треба нікого ні до чого силувати. Всі пройдуть той шлях,який мають пройти. Ми бачили,як укрупнялисягміни в Польщі. Процес передачі повноважень і реформ тривав там двадцять років. Тому не треба нікого гонити,а треба вчити,показувати кращі приклади. Навіть якщо вони сьогодні об’єдналися,а завтра роз’єднаються,нічого страшного в тому немає. Мене більше турбує застій. Якщо вже прийняли рішення — то треба рухатися. І звичайно відповідальність. Сільські голови мають усвідомити,що тобі дають,але ти маєш відповідати перед громадою і ти маєш взяти відповідальність на себе за ті рішення,що прийматиме виконком чи сільська або селищна рада. І вже ні на кого не скинеш вину,ні на районну раду,ні на обласну. Тепер трохи по-іншому на ці речі навіть районні депутати дивляться. Якщо у тебе є гроші,ти ними розпоряджаєшся,а не районна рада. Ти і відповідай. Все-таки краще,коли робляться помилки,їх можна виправляти. Гірше,коли нічого не робиться.
 
—Експерти нарікають,що процес реальної децентралізації не підкріплений необхідними законами,фінансами і повноваженнями. Ви розділяєте цю думку?
 
—Підкріплений. І що дуже важливо,ці закони постійно оновлюються й змінюються. Можливо я теж хотів би,щоб все відбувалося швидше. З іншого боку,це дуже глибока реформа,одна з головних реформ в Україні,бо від процесу державотворення,а маленька сільрада теж процес державотворення,залежить державотворення у всій країні. У нас нема можливості скопіювати у когось чиюсь модель. Взяти,скопіювати і покласти готовий варіант. Немає такого. У поляків була своя ситуація,в інших європейських країн своя. А у нас ще й війна. Частину України забрали,загарбали,відчужили і 70 відсотків держави працює сьогодні на оборону. Мені теж хотілося б взяти чийсь досвід і не думати. Не виходить. Дуже багато доводиться робити змін,доповнень до тієї ситуації,яку вимагає життя. Є помилки,є хибні кроки. Але не помиляється той,хто нічого не робить.
 
—Днями прем’єр-міністр Володимир Гройсман,розповідаючи про успіхи децентралізації,похвалив Ковель,де перевиконано бюджет на 17,6 мільйонів. Отож маємо чим і похвалитися?
 
—Дуже добре,що прозвучала Волинь,і Ковель зокрема. Волинь на другому місці в Україні за наповненням бюджету — 147 відсотків. І отой 1млрд 700 млн зведених бюджетів області замість 500 мільйонів,що були — це результат тієї важкої роботи,яка проводилася ці два роки. Звичайно,певною мірою щось можна пояснити змінами в законодавстві,але разом з тим той же Микола Романюк,Олег Кіндер,Віктор Сапожніков,Петро Саганюк прекрасно розуміють,що це гроші їхніх громад і вже ніхто не впливає на ці гроші,крім виконавчого комітету чи сесії міськради. Десь відчуваю,що між громадами є навіть певне змагання: як ти спрацював,яке у тебе перевиконання,які залишки по бюджету. Я тільки підтримую це,часом навіть слабшого підтримую більше,ніж сильнішого. Підхвалюю,даю позитив,щоб була впевненість. В цілому сподіваюся,до кінця року бюджет становитиме понад 2 мільярди. Для того є всі підстави. Окрім того маємо інші позитивні показники. Два роки Волинь дає понад 1 мільйон тон зернових ,маємо 4 чи 5 місце в Україні за темпами будівництва. Вперше за багато-багато років наш експорт переважає імпорт. Це все не заслуги голови ОДА чи чиновників вищого рівня. Це щоденна клопітка спільна праця ,коли один чіпляється за одного,тягнеться і чогось досягає. Моє завдання — бути ініціатором,підкидати нові ідеї і бачити,де вони мають більші можливості для реалізації. Бо я в силу своєї посади,а не тому,що розумніший за когось,маю більше інформації і доступу до неї,і можливості бачити маю більші. Тому я повинен спонукати інших рухатися в тих напрямках,де є більші можливості. Завдання голови облдержадміністрації — об’єднувати довкола ідеї людей,щоб вона перестала бути тільки на папері,а в реальному житті.
 
—І яку ідею хочеться зреалізувати найближчим часом?
 
—Я ношу за спиною такий маленький рюкзачок,в якому є одна позитивна річ — хочу,щоб на Волині був сміттєпереробний завод.
 
—З цією думкою носилися чи не всі ваші попередники,але…
 
—Так,але я вже бачу сьогодні реальні проекти,бачу,як вони працюють і все більше й більше знаходжу прихильників цієї ідеї. І вже є конкретні пропозиції. Впевнений,що ми її цілком можемо реалізувати й звільнити Волинь від сміття,отримати ще й потужну генерацію у виді енергоносіїв.
 
—То ви маєте шанс назавжди увійти в історію Волині!
 
—Не хотілося б входити в історію,хочеться,щоб Бог подарував ще так років із сорок життя. Трохи перескочу на іншу тему,але можу похвалитися,що нарешті вимальовується непогана команда людей,які з півслова починають тебе розуміти і підтримувати. І що мене ще радує — немає ніяких політичних амбіцій. Це люди з різних політичних сил,громадських організацій,але коли ми спілкуємося — про політику не говоримо.
 
— Ми пам’ятаємо певні тертя,які були у вас з деякими активістами і громадськими організаціями,коли очолили область два роки тому. Це вже в минулому?
 
—Це був такий період емоційний,коли громадськість хотіла все вирішувати,але ні за що відповідати. Ці спроби були мені зразу ж продемонстровані. Але я по життю такий: чим більше мене нагинають,тим більше я розпрямляюся. У нас зараз нема ніякого конфлікту з громадськими організаціями. Дуже багато вплинула на ці процеси війна. Люди реально бачили,що ми допомагаємо не на словах. І витягували полонених,і повертали тербатальйон,коли він був під загрозою потрапити в небезпеку,і дуже багато робили,коли верталася 51 бригада,а нині 14. Коли зустрічаєшся з батьками,дружинами загиблих,вже немає такого відчуття,що ти чужий. Як було спочатку у ставленні до представника влади. Згадую першу мою зустріч у будинку «Просвіти»,де було 500 чоловік і я один. Тяжко таке витримати було. А зараз є розуміння того,що ніхто не застрахований від таких втрат,що є багато готових завтра стати так само на захист Батьківщини.
 
—Один з потужних наших резервів — малий і середній бізнес. Волинь у силу свого прикордонного розташування має для цього можливості,бо сьогодні багато волинян працюють закордоном і зароблені гроші повертаються у регіон. Чи спостерігається поступ у розвитку малого підприємництва в області?
 
—Звичайно,що поступ є. Левова частина тих людей,які повертаються з-за кордону,організовують свій бізнес. Я дуже позитивно ставлюся до того,коли наші люди працюють за кордоном. Дуже негативно ставлюся до того,коли люди ніде не працюють,або ходять і чистять смітники чи ввечері чистять чужі квартири. Хоча розумію,що для нашої економіки то не зовсім позитивний момент,тому що робоча сила,в деяких випадках кваліфікована робоча сила,виїжджає за кордон. Але з точки зору наповнення бюджетів,домашніх першою чергою,то це відбувається за рахунок коштів остарбайтерів. З іншого боку ці люди геть по-іншому дивляться на світ,поживши там,приїжджають додому і починають щось змінювати. Навіть умови свого проживання,щось розбудовують,перебудовують. Не потрібно драматизувати це питання. Пам’ятаєте,як поляки колись їздили до нас і поверталися додому з нашими холодильниками і телевізорами? Ми сміялися,а вони робили свою справу. Не треба сьогодні сміятися з українців,які працюють у Польщі чи Норвегії,чи ще десь. Головне,щоб ці люди поверталися додому. Щоб верталися з позитивом і бажанням щось змінювати в своїй країні.Сам змінився — змінюй Україну. Велику надію маємо на студентство,яке навчається за кордоном і спілкується там зі своїми ровесниками. Це майбутнє України,це ті люди,які вже вдихнули цей вітер свободи,про яку ми тільки говоримо. Про об’єднану Європу вони не в книгах читають,вони там живуть і вже адаптовані в те суспільство. А малий бізнес прив’язаний до фінансів ,умов і вміння. Люди,повернувшись з-за кордону,фінанси мають,і вміють. А влада повинна створити їм лише умови. Це головне наше завдання — не заважати,допомагати,підтримувати. Тоді бізнес буде розвиватися. Отой урожай зернових,який маємо в області,він не складається лише з урожаю,вирощеного на землях великих земельних латифундистів. Там величезна частка і малого бізнесу. Якщо подивитися на овочі й фрукти,то більшість з них вирощені на присадибних ділянках,у фермерських господарствах і т. п. І на ринку у нас все є.
 
«Тим хлопцям,які там,на фронті,набагато важче. І коли опускаються руки,згадайте про них»
 
—Після кожної української революції народ наш переживав період великого розчарування. Ось і тепер: економічна криза,маленькі зарплати,смішні пенсії,на які не можна вижити. А ще й війна. Звідки черпати віру і надію?
 
—Найбільше розчарування для мене— це песимізм українців і їхнє «ми не віримо»,«так не буде». Я не розумію,чому так багато людей повторюють ці речі. Люди самі творять свою долю. А коли ти сховався і з-за плоту кричиш,що у нас все погано,що у нас нічого не вийде ,і навіть не здаєшся,не піднімаєш руки,а просто заховався і скиглиш — для мене це незрозуміло. Якщо пішла перша хвиля,за нею має бути і друга. У нас була перша революційна хвиля і попереду були молоді люди,які пожертвували собою. Громада має підтримати цю першу хвилю,за нею має бути друга,третя і четверта. Тоді будемо розуміти,що зупинити її важко,неможливо. А поки що є в нас,українців оце «де два українці,там три гетьмани»,«нічого у нас не вийде». І цей песимізм дуже шкодить.
 
—А може він вже у генах наших? Українцям весь час намагалися втовкти в голову,що ми приречені на невдачу,що не гідні мати своєї держави,що ми маленькі «хахли»…
 
—Може ви маєте рацію,але людина має властивість змінюватися,оновлюватися. І якщо старше покоління сьогодні песимістичне,то більш активним має бути молоде покоління. Цей песимізм,на жаль передається і молодим. Тому треба боротися,доводити,переконувати. Не вважаю,що я такий зовсім молодий,але повірте,мені теж нелегко. І теж можна було десь відсидітися певний період часу. Але люди,які з тобою працюють поруч,вони,як і я,у постійній напрузі. Як тільки починаєш зменшувати оберти,все починає зупинятися. Тому кажу — вище голову,треба вірити! Треба боротися,триматися,бо тим хлопцям,які там,на фронті,набагато важче. І коли опускаються руки,згадайте про них. Вони день і ніч стоять. І не можуть дозволити сказати: «Ай,не буду я стояти біля Донецького аеропорту. Піду біля Харкова постою,відпочину». Вони служать. Ми,оцінюючи свої вчинки,маємо дивитися на них,людей,які обрали такий нелегкий шлях і долю. Так,можливо це пафосно звучить,однак. Дуже радує,що хвиля патріотизму сьогодні настільки висока. Коли ти кажеш,що це почесно Батьківщині служити,то це повинні відчувати й ті,хто тут,у мирному житті служить. Кожен на своєму місці. І не повинно бути лінощів,тим паче песимізму. Я вірю в те,що ця синусоїда зневіри маленька і що назад вона ніколи не повернеться. Дуже багато залежить від того,наскільки ми можемо цю віру і впевненість передавати.
 
—Навіть тоді,коли бачимо,що влада робить неправильні кроки,коли довкола зрадники,пристосуванці?
 
—Навіть тоді. Влада робить неправильні кроки? Критикуй,поправляй. І приходь у владу,ставай поруч і працюй. Тому що критиканство — це теж не метод. Помилки можуть бути. Головне,щоб не було найбільшої — що нам це не потрібно,що ми до цього не готові,хай прийде хтось і за нас все зробить. Це найбільша помилка. А маленькі тактичні помилки можуть бути. Об’єдналися дві громади,а у них щось не вийшло. І всі руки опустили. Давайте все по-новому починати. Поставили завдання за два роки довгобуд добудувати,але не вийшло за два роки — давайте зробимо за три. У нас що,фінішний ривок якийсь,що маємо добігти тільки так і не інакше? Є відповідний ресурс,можливості,але не опускати руки і не казати,що у нас не виходить. Це дуже важливо.
 
—Ще одна українська біда — відсутність єдності. Наша еліта і сьогодні не показує приклади такої єдності,якої нам завжди так бракувало. Як з цим бути?
 
—Тому що дуже багато людей серед еліти,про яку ви говорите ,ще не українці. По національності може й так,але в душі вони не українці. Хоча,можливо,хочуть бути. Може знаходяться на тому зламі,коли їх треба підтримати,а не просто взяти й відкинути. Бо ви не такою мовою розмовляєте,у вас погляди трохи не ті. Так ми із 45 мільйонів до 15 скотимося. Нація тільки гуртується. Давайте відверто скажемо: нація тільки почали становлюватися. Для нас ці двадцять п’ять років — як сорок років,що Мойсей водив євреїв по пустелі. Ми зробили лише перші двадцять п’ять кроків. Нам ще багато-багато йти. І на цьому шляху є активні й пасивні люди,є ті,хто не вірить. Але критична маса людей то рухається. Україна рухається і ми повинні в душі бути впевнені,що робимо все правильно. І щоб через двадцять п’ять років ми могли сказати: «Бачите,у нас все вийшло».
 
—І залишимо внукам таку Україну,про яку самі мріяли?
 
—Ну ви нас так зразу не списуйте. Я ж казав,що літ сорок-п’ятдесят ще хочеться пожити. Он німці у 67 тільки на пенсію ідуть. Герман Крог (спілка «Мости в Україну» з Німеччини — від авт.) приїжджав нещодавно,йому 92 роки. За допомогу,яку він надає багато років нашій державі,Президент України нагородив його орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Я сказав пану Герману: «На 95 — ще один буде,а на 100 років будемо просити Президента орден першого ступеня». Його це підтримує,він дуже зворушливо до цього ставиться. 92 роки людині,яка пройшла всю війну солдатом Вермахту! Мене дуже вразили його слова: «Я все життя,яке в мене залишилося,буду працювати для України. Бо у свій час я стільки приніс українцям болю».
 
—Приклад гідний слідування. Серед наших громадян теж є багато таких,які принесли українцям багато болю. Але ніхто не хоче покаятися і спокутувати свій гріх…
 
—Так і нам треба подивитися на себе збоку. Якщо вони можуть,люди,які з нами воювали,то чому ми не можемо? Незалежність юридична має поєднуватися із моральною,і головне — це має бути в душі і серці.
 
—Що побажаєте волинянам і українцям у день найбільшого нашого свята?
 
—Впевненості і віри.
 
—Дякуємо. Слава Україні! Героям слава!
 
Розмовляла Ніна РОМАНЮК