«Помаранчевий»  губернатор Волині, народний депутат України 4-го скликання Володимир Бондар і тепер має вагу на політичних терезах області. Нині він – голова фракції БПП «Солідарність» у Волинській облраді. До того ж, у 2016 році Володимир Налькович став заступником голови Державного агентства лісових ресурсів. Тож про його подальші плани, мерські амбіції, думки з приводу нинішньої влади Луцька, лісової галузі Волині та того, навіщо Ігорю Гузю «вкидання» в маси інформації про відставку голови Волинської ОДА Володимира Гунчика – в інтерв’ю «Волинській правді».

– Володимире Нальковичу, у своїй діяльності Ви вже направду пройшли через управлінські терни різних рівнів. З огляду на здобутий досвід, як оцінюєте ситуацію, яка нині відбувається в країні?

– Так само, як і кожен з нас, я є громадянином цієї держави. І мені щиро хочеться, щоб вона розвивалася, щоб був відчутний рух вперед і в економіці, і в соціальній сфері, і щоб політика правильно обслуговувала державні позиції. Але розумію, що у воюючій державі в один день все вирішити не можливо. Найбільша проблема – пострадянська ментальність, яка досі відображена у всьому: у виборі того чи іншого вектору розвитку держави, у нашій реакції на виклики, у тому числі і політичні. Як на мене, то в окремих випадках суспільство  дуже інертне. А це призводить до того,  що розвиток країни відбувається стрибками, через революцію. Ми не навчилися налагоджувати діалог. У нас якщо політичний опонент, то обов’язково ворог. Хоча так не має бути у державі, бо маємо достатньо ворогів і всередині. Натомість політичні опоненти повинні шукати компроміси, а не заходити за червону лінію. На жаль, наш політикум дуже агресивно налаштований. І це не приносить жодного позитиву. Ми не маємо достатнього рівня правової і політичної культури. Це відображено у тому, що політичні структури, які приходять до влади, не є ідеологічними. Це або одноденні проекти, або персональні. Якщо ми говоримо про якісь далекосяжні речі, то вони, безперечно, мали б базуватися на ідеології, на напрямках, на дорожній карті розвитку суспільства.

Не можемо, звісно, й «плакатися», що все погано. Бо поступ є. Але і зупинятися не варто. Бо не можна сказати, що досягли належного рівня життя. Але не можна і не помічати успіхів у суспільному та загальнодержавному розвитку, у проведенні реформ, як би це сьогодні не набило оскому на суспільстві. Тим не менше, реформи відбуваються.

І найголовніше – в країні триває війна. І мова не тільки про відкриту війну з Росією. Держава у війні з навколишнім світом. Росія – найбільш гострий виклик, але далеко не єдиний. Україна роз’єднана, різна політично, а головне – як оголений нерв, тому їй дуже складно ці виклики здолати. Тому я – за розумний, сильний суспільний діалог, за пошук компромісів, політичну відповідальність тих, хто бере на себе місію розвитку держави. Але однозначно – за зменшення політичного накалу.

– У середині січня Верховна Рада офіційно визнала Росію агресором. Зокрема, парламент ухвалив законопроект, який журналісти та політики скорочено називають «про деокупацію Донбасу». Яке Ваше ставлення до цього закону? І чому не всі нардепи від Волині проголосували за?

– Мені складно говорити про когось, про чиюсь мотивацію. Суспільство не таке, яким ми його бачимо звідси, з Луцька. Україна насправді досить строката держава. Як я вже казав, розвиток відбувається стрибками. Але і суспільні настрої не є однозначними, навіть якщо мова про ставлення до Росії. Є дуже багато людей, які не сприймають війну з Росією як війну, а цю країну як агресора, які досі живуть радянськими штампами. І я кажу не лише про старше покоління, а й про молодих людей. Тому і закони такі, бо їх приймають ті, хто цими людьми делегований у парламент.

Якщо ж порівняти динаміку з початку цього процесу і до сьогодні, то можна сказати, що Україна таки робить кроки вперед. Визнання Росії агресором – це теж крок. Ми не можемо задовольнятися прийнятими кроками у цьому контексті, але те, що я вважаю, що Україна рухається у правильному напрямку.

До речі, у Росії з приводу цього закону було засідання на найвищому рівні. Сьогодні ми звідти чуємо вже, що це суперечить Мінському процесу. Він, до слова, теж доволі не простий.  Ми повинні розуміти: Україна одна і їй складно на світовій арені впроваджувати свою позицію. І компроміси тут мусять бути, їх не уникнути. Тому й закони компромісні і десь, можливо, не такі радикальні, як комусь хотілося б.

– Не так давно, до слова, читала статистичні дані про те, що приблизно 30% українців і нині мають проросійські настрої…

– Ну от, власне. І на це треба зважати. Це не можна ігнорувати. Бо це громадяни нашої держави, які є виборцями, які через обраних ними нардепів створюють законодавство.

– Політична арена Волині – досі актуальне для Вас «поле бою», хоч і маєте тепер «столичну посаду». Ви – депутат обласної ради і представляєте одну з її найбільших фракцій – пропрезидентську політичну силу. Нині Волинь – єдина з областей, що досі не має прийнятого бюджету на 2018-ий. Наступну спробу прийняти бюджет обранці громади зроблять лише у лютому. Чому так сталося, на Вашу думку?

– Як на мене, цього разу у бюджетному процесі – низька якість підготовки документів. Це велика проблема обласної ради, і її треба вирішувати. Адже коли непідготовлені документи виносять на засідання бюджетної комісії, потім – у сесійну залу, то ми починаємо сперечатися не про окремі статті, а про принципи розподілу бюджету. Сподіваюся, що це найближчим часом вирішиться. Щодо самого факту, то  законодавство створене таким чином, що неприйняття бюджету до початку року кардинальним чином не відобразиться на діяльності області і бюджетної сфери зокрема. Люди отримуватимуть зарплату за принципом 1/12 від надходжень минулого року. Так, не запрацюють програми, але вони, як правило, з початку року усе одно не працюють. Найбільша проблема не втому, що бюджет не прийняли до початку року, його так чи інакше приймуть. Найбільша проблема – те, що ми втратили професійний підхід до прийняття бюджету. І саме це треба виносити на обговорення.

Як і в суспільстві, так і в обласній раді ми повинні знаходити консенсус. Я завжди буду говорити, в обласній раді мусить бути пошук компромісу. Це не має бути просто сила більшості і «шапкозакидання», як це буває: мовляв, ми зібрали більшість і будемо робити, що нам завгодно. Це не правильно. Бо частина депутатів і в більшості, і в меншості має серйозний потенціал, та досвід. Це по-перше. По-друге, вони представляють виборців. Їх делегували люди, щоб і їхній голос був почутий. Тому у будь-якій конфігурації, якщо більшість політично грамотна, то вона завжди візьме раціональне зерно із того, що пропонує меншість, і вмонтує у своє рішення. У нас дуже багато питань в обласній раді проходять якщо не консенсусом, то, принаймні, більшою частиною голосів. Це говорить про те, що компроміс присутній. Є питання, у яких більшість має іншу думку, і це правильно. Але вважаю, що у питаннях бюджету повинен бути живий серйозний, системний діалог між усіма депутатами, виконавчою гілкою влади. І саме позиція останньої тут має бути ключовою. Безперечно, депутатський корпус не може допускати «перекосів» у цій ситуації, але ключову скрипку повинна відігравати саме виконавча гілка.

У контексті реформи місцевого самоврядування думаю, що ми прийдемо до того, що рада матиме свій виконавчий орган, і це зменшить систему протистояння. Тобто рада братиме на себе відповідальність і через свій виконавчий орган впроваджуватиме свою позицію. Але поки цього немає, таку функцію виконує обласна державна адміністрація. І діалог між радою і адміністрацією повинен бути тісний.

– Завжди з приводу бюджету багато суперечок. Але під час бюджетних комісій та і сесії  відчуття, що його «смикають». Чи це нормальний підхід? Які пріоритети бачите у розподілі обласної скарбниці?

– Вже тривалий час я – член бюджетної комісії обласної ради і маю, вважаю, багатий досвід депутатства різних рівнів. З досвіду можу сказати, що бюджетний процес завжди складний. Це процес в умовах обмеженого ресурсу, коли є дуже багато питань, які необхідно закрити. Тут єдиного підходу бути не може. Безперечно, є глибокі стратегічні питання, їх треба вирішувати у першу чергу. Є і питання політичного характеру, бо люди, які мають більше відношення до прийняття бюджету, свої політичні питання, своїх округів намагаються вирішити у першу чергу. Але щодо процедури підготовки бюджету… Бюджетна «кухня» така, що основне має «варитися» на етапі підготовки. Всі нюанси мають бути відшліфовані саме на етапі підготовки. У сесійній залі бюджет має бути готовий і мусить відповідати основним баченням різних сил. У нас, на жаль, так не відбувається. І тому ми бачимо серйозні війни і на бюджетній комісії, і у сесійній залі. Це прикро.

– Маємо, на жаль, прикру ситуацію у деяких комунальних установах, зокрема – медакладах, через недостатнє фінансування. На Вашу думку, чи має бути якийсь сталий відсоток з обласної скарбниці на фінансування комунальних установ?

– Так. Я прихильник того, що рада будь-якого рівня не менше половини свого бюджету повинна витрачати на свою комунальну власність. Бо ми, для прикладу, в обласній раді вирішуємо багато питань певних територій. Так, це добре для депутатів певних округів, які змогли проштовхнути ту чи ту проблему. Але кожна територія формує свій бюджет, отримує відповідні субвенції, дотації. За рахунок цього вона може свої проблеми вирішувати. Можливо, не повною мірою. Тут – проблема планування бюджету у самих територіях, наскільки ефективно вони витрачають свої гроші. У багатьох випадках ми бачимо, що є щодо цього питання. За обласну комунальну власність, крім нас, депутатів обласної ради, ніхто не подумає. Ми за неї відповідальні. Якщо ці об’єкти знаходяться у критичному стані, то інших джерел фінансування, ніж з обласного бюджету, ми не знайдемо. У першу чергу маємо відповідати за об’єкти своєї комунальної власності.

Є тут і інше питання – впорядкування мережі комунальних закладів. В області – величезна їх кількість. Я не знаю призначення багатьох, не знаю, для чого вони функціонують, наскільки ефективно. Можливо, тепер у багатьох з них немає потреби узагалі, хоча вона була тоді, коли їх створювали.

– Колись Володимира Бондаря називали ньюзмейкером щодо інформації про відставку тогочасної голови обласної ради Валентина Вітра. Тепер часто таким ньюзмейкером є Ігор Гузь щодо нібито відставки голови ОДА Володимира Гунчика. Як думаєте, чому так відбувається? Для чого це  Гузю?

Будь-яка заява будь-якого політика має певний вплив з точки зору «розкрутки», донесення своєї позиції тощо. Думаю, таким чином Гузь намагається себе позиціонувати щодо ставлення до Володимира Гунчика. Це йому вигідно, він є людиною із серйозним політичним минулим, тобто з досвідом, і серйозним політичним майбутнім. Тому він, як політик, веде себе у цій ситуації так, як вважає за необхідне з токи зору реалізації своїх політичних амбіції.

Щодо самих відставок, то мені здається, що сьогодні – це у будь-якому випадку гадання на кавовій гущі. Чи мають підстави під собою ці чутки, чи ні, я не знаю і ніколи не переймався цим питанням. Думаю, треба намагатися плідно працювати із чинною владою. Чекати, що хтось прийде до влади, манна небесне посиплеться і більшість питань вирішаться, це не правильно. Я і з Ігорем Володимировичем Гузем неодноразово про це говорив. Треба налагоджувати стосунки і шукати компроміси у тому форматі, який є. Якщо це важко зробити з особистісної точки зору, то принаймні політика передбачає компроміс, якщо це стосується інтересів жителів області. І тут треба трохи наступити усім на свої амбіції. Але, як кажуть, кожен сам собі режисер.

– Так наша розмова склалася, що йдемо, так би мовити, від більшого до меншого. Поговорили про загальнонаціональний рівень, обласну площину. Все-таки хочу почути від Вас декілька слів про Луцьк. Найгарячіші політичні баталії Волині останнім часом відбуваються саме тут. В одному з Ваших інтерв’ю декількарічної давнини Ви сказали, що Луцьк більше втратив, ніж набув із Миколою Романюком і що його команда потребує серйозних змін. Зараз біля міського «керма» зовсім інша команда. Що можете сказати у порівнянні?

– На жаль, кожна наступна команда у Луцьку, як на мене, слабша, ніж попередня. Мені довелося працювати в місті і дуже тісно свого часу спілкуватися з Антоном Федоровичем Кривицьким. Ця людина мене дуже багато чому навчила. Якраз днями – річниця його смерті. І я хочу, щоб ми завжди пам’ятали цю непересічну людину, яка зробила для міста колосально багато, виховала не одне покоління керівників і сама була просто закохана в місто. Він зміг підібрати команду, яка, як на мене, управляла містом достатньо професійно. Тоді Луцьк задавав моду, тон у розвиту багатьох західноукраїнських міст. Рівне, Тернопіль, Івано-Франківськ тоді навіть приблизно не відповідали динаміці розвитку нашого міста. Я не один так думаю. Микола Ярославович Романюк був людиною щирої, глибокої душі. Це була дуже добра людина, яка багато хотіла зробити і багато робила для людей, персонально для кожної людини. На жаль, він був керманичем міста у таких умовах, коли змушений був іти на компроміси з депутатською більшістю. У багатьох випадках, як мені здавалося, його команда складалася не з тих людей, з яких він навіть хотів би,  а з тих, хто змушений був працювати у команді, представляючи ті чи інші політичні сили. Мені здається, ці компроміси пішли не на користь команді Миколи Ярославовича. Багато рішень не вдавалося зреалізувати через позицію міської ради, де доводилося вести якусь непотрібну дискусію, яка втягувала, як болото. За часів Антона Федоровича такого не було. Навіть за часів Богдана Шиби такого не було. Рада тоді була якось більше об’єднана навколо міських голів. Вже у Миколи Ярославовича була ця потреба – іти на компроміси, і у кадровому значенні теж. Я не вважаю, що у нього була достатньо сильна  і глибоко професійна команда. Як на мене, динаміка розвитку міста тоді почала сповільнюватися. Я часто проїжджаю через різні західноукраїнські міста і бачу, що тепер вони суттєво попереду у розвитку.

А те, що відбувається сьогодні, мені складно узагалі назвати системною роботою. Місто не має навіть розуміння стратегії свого розвитку. Більше того, навіть не готує таку стратегію. Сьогодні йде боротьба за крісла, а не боротьба ідей, думок у напрямку вирішення стратегічних для міста позицій. Чи буде жити місто в такому форматі? Буде, це живий організм. Будуть люди, які вирішуватимуть певні питання, добре чи погано. Нагальні проблеми вирішать. Але місто не рухається, не розвивається, не продукує руху вперед. А що найстрашніше – влада навіть над цим не працює.

Містом мусить управляти серйозна, системна, креативна, авторитетна людина. У випадку Кривицького, Романюка і Шиби така людина була. Це були люди, яким місто довіряло і яких вважало своїми лідерами. Це має бути серйозний, системний орган міської ради, який чує думку керівника і намагається її виконати.

Сьогодні у міській раді маємо більшість, складену у той чи інший спосіб, зшиту різними методами. Але хіба ми маємо лідера? Хіба маємо людину, яка може вийти до лучан і сказати: «Я готовий взяти на себе відповідальність за розвиток міста, пропоную стратегію розвитку, маю сили і вміння реалізовувати її». На жаль, такої людини немає. Як немає і серед тих людей, які хоча б теоретично на цю посаду претендують. У місті дуже неприємна і непроста ситуація. Близького виходу з неї я наразі не бачу.

– Тим не менше, місто не може завжди бути без керманича. Тож таки прийде день, коли лучанам доведеться його обрати. Чи є мерські амбіції у Вас?

– Знаєте, був час, коли я думав над цим питанням. Цей час минув. Я вирішую інші питання. Думаю, я не залишуся осторонь обговорення цього процесу і, якщо бачитиму достойну людину, а така мусить з’явитися, то докладу зусиль, щоб і моя цеглина була у перемогу серйозної команди. Бо Луцьк люблю і вважаю його рідним містом. Робитиму багато для того, щоб воно розвивалося.

Буду очікувати, що ми зможемо вибрати доволі молоду, але разом з тим професійну людину, яка зможе зорганізувати команду.

– Ви зауважили, що така людина має з’явитися. Думаєте, лучани хочуть бачити нове обличчя?

– Не все нове краще. Не у всьому новому треба шукати панацею. Я кажу «з’явитися», бо ті, хто нині претендує на ці позиції, дуже яскраво не відповідають цьому рівню. Розумієте, планка, піднята Кривицьким, Романюком, Шибою, наскільки високо піднята щодо них, що вони навіть приблизно не наближаються до рівня цих керівників. Я не буду говорити прізвищ. Можливо, нова людина у тому сенсі, що нині ми ще не побачили її як таку, що може зреалізуватися на цьому поприщі і на цій посаді. Людина повинна бути із господарським досвідом, який дав би змогу грамотно вирішувати проблеми міста.

Насправді, я можу назвати десяток людей, які можуть належним чином виконувати цю роботу. Питання в тому, що, скоріше за все, вони за це не візьмуться. Бо вони – люди вже іншого рівня, це для них, можливо, не найперспективніша позиція. Але такі люди є. Може, нам варто відійти від сприйняття міського голови, яке стереотипно побутує у Луцьку, від того, який ми звикли бачити, який намалювали в своїй уяві. Це може бути інший психотип людини. Це може бути відомий бізнесмен або управлінець якогось рівня, з яким ми поки не пов’язуємо таку діяльність. Головне, щоб не було того, з чим змушений був працювати Микола Ярославович: балансувати на рівні одного голосу у мерії. Тільки завдяки його зусиллям, силі характеру, часто доводилося вирішувати певні питання. Це не є робота, яка дає можливість рухатися. Тому людина мусить прийти з командою, яка б була надійним тилом. Можливо, це надто фантастичний сценарій. Але він реалізовується в інших містах.

– Як все-таки подальші плани у Вас?

– У мене, як в заступника голови Державного  агентства лісових ресурсів, є багато планів, проблем, які треба вирішити. У лісовій галузі, як і загалом в суспільстві, відбуваються реформи. Не завжди ми згідні з представниками різних реформаторських кіл, але в нас є системна дискусія з представниками екологічних структур, які більше на емоційних підходах намагаються вирішити деякі питання. Роботи у галузі чимало і вона мені цікава.

– Володимире Нальковичу, як оцінюєте роботу Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства і, зокрема, його очільника Олександра Кватирка?

– Я звик роботу людини оцінювати за результатами. Знаєте, мені, як волинянину, дуже приємно, що Волинське обласне управління лісового та мисливського  господарства у багатьох питаннях є передовим в Україні. Сьогодні волинські лісівники сформували серйозну професійну, грамотну команду. Начальник – людина молода, але пройшов багато професійних щаблів, був керівником на усіх рівнях – і директором не одного успішного лісгоспу, і заступником начальника управління, і, зрештою, начальником управління. Сьогодні він зміг налагодити роботу так, що у багатьох питаннях у нього можуть повчитися навіть знані, заслужені лісівники України.

У ліс сьогодні ідуть працювати молоді люди, в тому числі і на Волині. І це вселяє надію на майбутнє. Так, є люди з якими доводиться прощатися з не дуже приємних причин, але це нормальний процес. Загалом же волинські лісівники займають достойне місце у лісовій справі України. Але мушу сказати: поки я виконую обов’язки заступника голови Державного  агентства лісових ресурсів, волинським лісівникам доводиться не просто, бо все, як кажуть, на виду, бо зі своїх доводиться питати набагато жорсткіше, ніж інших. Думаю, вони це відчувають. Але навіть при такому підході вони відповідають дуже хорошому рівню. Маємо сильних керівників лісгоспів, маємо потужні підприємства галузі, маємо сильну команду в управлінні.

На жаль, поки побутують і деякі хибні, насторожливі думки щодо роботи лісівників. Але треба, щоб люди розуміли: лісівники не рубають, що завгодно і як завгодно.  В них дуже чітко обмежені правила того, що вони мають рубати. Коли ліс досягає рівня стиглості, виїжджають спеціальні бригади, які визначають, що дерева вже стали стиглими, їх можна зрізати і посадити інші. Бо ж мине часу і вони відімруть природнім шляхом, адже все живе має свій вік. Але поки вони не втратили цінність для держави, їх варто зрубати, а на цьому місці посадити нові дерева, які через 20 років вже будуть лісом.

Маємо й іншу значну проблему – всихання деревостанів,  знищення їх шкідниками. Цьому можна присвятити окрему  розмову і волинські лісівники про це не мовчать. Ще один нюанс у цьому контексті – час тиші. Коли у в сьому світі – санітарні рубки, які не дають заселятися цілим колоніям жуків, то у  нас вони заборонені. Це псевдоекологічні позиції, які не зрозумілі ні здоровому глузду, ні чомусь іншому. Але це в Україні є. Мусимо напрацювати ефективні механізми, інакше продовжуватимемо втрачати українські ліси. І ми над цим працюємо.

– Цьогоріч під кінець року Ви отримали нагороду у конкурсі «Люди року» в номінації «Краянин року». До слова, думки щодо цього конкурсу доволі суперечливі. Що думаєте з приводу цієї нагороди?

– Мені складно говорити, я сам був здивований з цього приводу. Але кожен конкурс – це суб’єктивна думка організаторів. Не знаю, можливо, там і була якась експертна думка,можливо – ні. Але я до цього ставлюся, як до думки конкретної частини людей. В інших може бути інша думка. Конкурси відбуваються, це скоріше шоу. Але мені хочеться вірити, що врахували таки і певну незалежну думку. Проте навіть у такому випадку – це приватна думка кожної людини. Тому я ставлюся до цього просто як до думки, яка має право на існування. Та намагаюся робити свою роботу якісно, реагувати на тих, хто мене критикує, якщо у цій критиці є раціональне зерно.

Дякую за розмову. І наостанок – Ваші побажання читачам «Волинської правди».

Дякую і Вам. Мені приємно, що ЗМІ на Волині розвиваються, а «Волинська правда» – це один з грандів місцевої журналістики. Хотілося б, щоб і надалі у цьому виданні була збережена відданість традиціям, щоб видання було і далі цікавим та читабельним. А читачам – мирного неба, здоров’я, божого благословіння. Давайте не бачити один в одному ворогів! Так нас вчить Біблія, закони моралі і здорового глузду, і так має бути.

Спілкувалася Іванна РУДИШИН