Так, мова про нього, нашого земляка, Юхима Ярощука з с. Сереховичі, якому доля викарбувала всього 49 літ. З них шістнадцять – беззмінно головою виконкому Волинської обласної ради, депутатом Верховної Ради УРСР чотирьох скликань. Так, він був у вищому ешелоні тодішньої влади, членом партії, ідеологію якої ми засудили. Тож писати нині про таких людей – справа досить невдячна, якщо не більше. Однак коштовна річ, якою у людини є її честь, розум, і в бруді є такою.

Отже, не писати про те, що заслуговує уваги, негативно впливає на формування суспільно-історичної пам’яті, є зневагою історії, дійових осіб, які її творили. Замовчати – значить приректи на повільне забуття, навіть, бо невблаганний час через роки, десятиліття навічно сховає її у своїх неосяжних глибинах. Скільки там, на цьому цвинтарі пам’яті поховано імен, націй, про які ми нічого не знаємо, не збагнути. Це нас, кожне живе покоління стосуються мудрі слова святителя Димитрия Ростовського, сказані ним у «Житії Нестора, літописця руського»: «…кожна річ, коли писанням утверджена не буде, прийде в забуття та невідання».

Справді, у деякі деталі історії вдаються далеко не всі. Легше ганити або хвалити огулом. Тож коли я взявся збирати матеріали про свого земляка для майбутньої книжки, клопотатись про встановлення на будинку, де він жив, гарильєфу і меморіальної дошки, один мені добрий знайомий, щирий патріот скрутно похилив головою:

─Хочеш партократа вшанувати? Тебе ж не зрозуміють: патріот, національний вихваляє комуняку…

Наша коротка, але гаряча дискусія закінчилась нічим – кожен лишився при своїй думці. Так, я гостро критикую червоний диктаторський режим, який приніс людству і Україні стільки горя. Однак, я не схильний, аби усіх людей, які носили партійні чи комсомольські квитки, а деякі й на відповідальних посадах перебували, малювати лише чорним. Рафінована національна чи інтернаціональна ідеологія веде до непередбачуваних наслідків, що ми бачили на прикладі гітлерівської Німеччини і СРСР, а нині в Росії, де зародився червоний фашизм. І це не справа оббілити той злочинний режим під час запізнілої декомунізації. Членами партії чи комсомолу ставали не лише з ідейних міркувань. То був і метод самореалізації своїх інтелектуальних, творчих можливостей. Звичайно, стали і з кар’єристських міркувань. Варто врахувати те, що люди були в майже абсолютній інформаційній ізоляції. А потужна, досконала ідеологічна і радикальна машина вміло формувала їхній світогляд ще з дитсадка, школи.

Та навіть вона не змогла знищити їх ментальність, прагнення до волі, створення своєї незалежної держави, національної хати. Попри щільний ідеологічний, силовий фільтр до народних  мас доходила правда про страшні репресії, голодомори, про мужність борців за волю України. То ж закономірно, що критична маса невдоволення людей вилилась у події 1990-1991 років. Союз, насильно стягнений тоталітарним обручем. Виникли нові держави, що були підпільними. «Непорушна єдність партії і народу» беззвучно линула, мов мильна бульбашка: жодних мітингів, страйків за реанімацію «єдіного і могущєго». Лише ортодоксальна верхівка ЦК КПРС; КДБ – озброєного загону партії у серпні 1991 року.

Серед могильщиків СРСР на Україні було й немало членів партії комсомолу. Згадаймо Я. Лук’яненка,                   В. Чорновола, О.Довженка, П. Григоренка, О. Гончара. Зрештою, політичну переорієнтацію головного русилича УРСР, потім першого президента незалежної України Л. Кравчука. А хто стояв біля витоків «Руху», який зробив вирішальний злам у свідомості людей, що привело до проголошення держави, забезпечив переваги при  голосуванні за Акт незалежності України? А скільки прекрасних письменників, навіть носили партійні квитки? Досить згадати О. Гончара,  Д. Павличка, І. Драча, Ю. Мушкетика, В. Сюсюру, П. Тичину,     Ю. Загребельного… Можна було б усім таким патріотам бути таким як  В. Стус, В. Симоненко та відвертими і незламними, вояки УПА. Репресивна машина нищила та безжалісно, надійно ізолювала. Досить згадати трагедію «розстріляного відродження». Без масової підтримки суспільства в такій тоталітарній державі неможливо її зламати. Це показав час. А люди, в яких не згасла любов до України, були закладені справжні людські, моральні, духовні цінності навіть у тих комуністичних рамках намагались пом’якшити прес бездушного тоталітаризму. Але не все в сценарії так просто, хоча це не обілює абсолютно у своїй основі партію «імперії зла». Але серед людей  з партійними квитками я знав і немало чесних, порядних, до яких без застережень відношу Юхима Ярощука. Безперечно, знав серед них і користолюбців, підлабузників, ортодоксів.

Моя оцінка земляка ґрунтується не лише на особистій переконливості, прижиттєвих свідченнях-спогадах тих, хто працював з ним, знав його, а й величезному, нині архівному масиві документів, які довелось перегортати. А це папери за шістнадцять років. Якби тоді існувала книга рекордів тривалості перебування на такій посаді, Юхим Арсентійович зайняв би в Україні вищу сходинку: так довго ніхто в УРСР на ній не перебував.

З цього фактажу випливає логічний висновок: це був керівник дуже близький до тилу європейського, з виразними рисами вродженої української інтелігентності, освіченості, такту. Разом з тим він був вимогливим. Як свідчать ті, з ким він працював, його доручень не можна було не виконати. І зовсім не з боязні за суворе покарання, рознос, а від відчуття внутрішньої душевної відповідальності перед керівником, який ніколи не вивищував себе перед простими людьми.

Отже, моє земляцтво в цій оцінці не причина. Вона у визнанні його авторитету, пошани серед волинян, який навіть майже через піввіку живе у пам’яті людей, які навіть не знали його особисто, бо значно молодші. Як би то не було, але серед численної когорти керівників області післявоєнного часу за цим критерієм рівнозначної фігури не було. Читач може вірити мені чи ні, однак за всі довгі роки, прожиті на рідній Волині, я не зустрічав людини, яка б мала протилежну думку. Це знайшло підтвердження і при підготовці до друку моєї книжки про цю неординарну особистість: людини, керівника, державного діяча.

Обласна рада в ті часи була таким собі робочим конем, який тягнув нелегкий віз проблем, бо ж головним господарем була КПРС – «Розум, честь і совість епохи». Зрозуміло, як високий номенклатурний чиновник, друга фігура в області, він змушений був виконувати директивні вказівки «керівної і спрямовуючої сили суспільства». Однак в ролі голови він все таки мав значний вплив на життя регіону. І підходив до вирішення його проблем з позицій розумного, дбайливого господаря, мудрого керівника, людини, якій дорога волинська земля. Багато з тих, хто тоді з ним працював, практично здійснював його розпорядження, дивуються як він, педагог за фахом, глибоко вникав у проблеми області, вмів швидко приймати грамотне рішення, розібратись у ділових якостях кадрів, які цінував і турбувався за них.

Стиль його роботи, спілкування з людьми, як високо номенклатурного чиновника, різко контрастував із стилем переважної більшості тодішніх керівників – зверхнім, командним, часто з маточною приправою «для зв’язки слів», ствердженням своєї правоти, грюканням кулаком об стіл. Він органічно не сприймає його, то ж серед партійно-радянської господарської номенклатури виглядав такою собі «білою вороною». Можна стверджувати, що він ще тоді стояв на верхніх щаблях сходинки до європейського типу керівника. За своє недовге життя він переріс свою епоху.

Дитячі та юнацькі роки, які були нелегкими для майбутнього голови облвиконкому , теж не могли не вплинути на його характер, свідомість, стиль спілкування з людьми. З малих літ він ріс сиротою, певний час ним опікувався настоятель місцевої церкви св.Параскови отець Миколай , мудра, освічена людина, патріот України, хрестив кілька поколінь сереховичан, в тому числі і автора цього матеріалу. Священик організував збір жителів для оплати навчання здібного молодого хлопчину. Юхим Арсентійович при житті, будучи в ранзі голови, дуже цінував дорогий для нього документ – список земляків, які тоді зробили благодійні внески для його навчання. Церква в селі була українською автокефальною. На великі релігійні свята, як пригадував син о.Миколая Олексій, у роки німецької окупації у храмі стояли вояки УПА без зброї. Юхим Арсентійович пам’ятав добре і післявоєнний час. Подбав, аби над священиком не вчинили розправи всесильне КДБ, бо ж «пахло» Сибіром. Та й у пік атеїстичної боротьби комуністичної влади він займав досить збалансовану позицію, що визнає і колишній начальник відділу у справах релігій Г.Я. Гулько, колишні працівники облвиконкому.

«… Я, Ярощук Юхим Арсентійович, народився 10 жовтня 1922 року в с. Сереховичі, в сім’ї селянина-бідняка. З 11 років ріс без батьків. Мати померла у 1932 році, батько у 1933 році… Після їхньої смерті я, брат і сестра перейшли жити до тітки, яка займалась сільським господарством… Сім класів закінчив у селі. При матеріальній допомозі селян у 1938 році поступив до Луцької гімназії. Але у зв’язку з важким матеріальним становищем змушений був покинути навчання і повернутися в село…»

Це рядки з власноруч написаної автобіографії, що зберігається у Центральному державному архіві громадських організацій у Києві. Отже, назад, у рідне село. Гарне, старовинне, оточене зеленими гаями, лугами, болотами. Посеред його, мав коштовний діамант – озеро Серех, що виблискує на сонці повільними водяними брижами.  Сюди від траси Ковель-Ратне, на двадцятому кілометрі від Ковеля відгалужується путівець, якого називали «Широка дорога». Суперечлива на нинішній вимір назва, бо ширина її – розминутися трьом возам. Багатьох сереховичан, в тому числі й автора цих рядків, вивела у широкий світ ця дорога, нині заросла молодим лісом, травою. Нею тоді додому з сумним настроєм і сімнадцятирічний юнак. Та путівець благословляв у життя наполегливих, розумних. Так і вийшло.

Його знань цілком вистачило, аби екстерном здати екзамени про десятирічну освіту. У 1940 році він поступає на заочне відділення Рівненського педагогічного інституту, йому надають роботу за майбутньою спеціальністю. Він – учитель української мови в школі рідного села, далі – у селі Волошки Ковельського району. Призваний у армію 28 червня 1941 року, у липні прийняв військову присягу, і опиняється на ст. Безенчук Куйбишевської області, де дислокувався 757 окремий будівельний батальйон, на посаді заступника політрука. Там перебував до квітня 1942 року. Чому не потрапив у діючу армію, на фронт? Підозрювати його в намаганні бути в тилу безглуздо. Основну причину він пояснив у автобіографії: вихідцям із Західної України не довіряли, вбачаючи в них потенційних зрадників чи дезертирів. Після двомісячного навчання у полковій школі 366 запасного стрілецького полку ст.Алкіно Башкирської АРСР його раптом звільняють з армії і він стає військовим керівником у СШ №2 м. Ішимбай. Сам Ю. Ярощук про це пише: «У червні 1942 року згідно з наказом МО СРСР демобілізований як уродженець Західної України. Після цього –  на педагогічній роботі в Башкирській АРСР».

Невідомо з яких мотивів, але з вересня 1944 року його знов призвали в армію, він стає полком взводу 28-го стрілецького полку, потім на цій же посаді – у військово-піхотному училищі. У фондах ВКМ є документ, що свідчить про перебування Ю. Ярощука на посаді директора СШ №1 м. Ішимбай. Звідси він, згідно з розпорядженням Народного Комісаріату освіти (м.Київ), відкликається на постійну педагогічну роботу. «У звільнені від німецьких окупантів району УРСР»: йому «необхідно з’явитись в розпорядження Волинського облвно» 5 липня 1944 року.

Цікаво, що цьому документу передує інший. Це витяг з наказу №86 Ішимбайського міськвно: у зв’язку з викликом на роботу в розпорядження Харківського обкому комсомолу в м. Куп’янськ військовий керівник СШ№2 Юхим Ярощук звільняється від роботи. Чому це розпорядження не реалізувалось – залишається загадкою. Вочевидь, Юхим Арсентійович з свого боку здійснив якісь кроки, аби відтермінувати поїздку в незнайомий йому край, аргументуючи комусь, що невдовзі буде звільнена і рідна Волинь, яку він знає, то чи його знання і бажання прислужаться краще і ефективніше. Так і сталось.

В Ковелі він до грудня 1946року – на посаді директора СШ№3. Вочевидь, рік перебування керівником педагогічного колективу був успішним і його призначають завідуючим райвно. А через 11 місяців він уже слухач дворічної школи у Львові. Час був складний, була гостра потреба на кваліфіковані кадри, які добре себе зарекомендували на попередній практичній роботі. Як видно з автобіографії, Юхим Ярощук, перебуваючи у цьому великому історичному місті, даремне часу не гаяв. Він одночасно вступив на заочний відділ педагогічного інституту, який закінчив за прискореною програмою. Спеціальність – викладач історії.

Далі в його долі стелився шлях до вищих посад. Зазвичай більш солідній посаді обов’язково передувало перебування на якійсь партійній посаді, перескочити цей поріг було неможливо.

Всього місяць випускник пропрацював головою Заболоттівської райради, і вже у вересні 1949 року Юхима Ярощука обирають другим секретарем Рожищенського райкому партії. Рішення про це прописане тодішнім секретарем ЦК КПУ М. С. Хрущовим. На цій посаді він пробув девʼять місяців . Далі – обласне  управління освіти, завідуючий. На той час він був і депутатом обласної ради. В автобіографії, заповненій 8 лютого 1954 року Ю. Ярощук вперше торкається особистого життя: одружився у 1947 році, дружина – Ніна – теж педагог, викладач української мови та літератури. «Мій брат 1924 р.н. був забраний на каторгу в Німеччину, пропав безвісти, сестра вийшла заміж і проживає в Луцьку».

Призначення на відповідальну посаду в галузі освіти області молодий керівник сприйняв з притаманною йому відповідальністю і весь поринув у проблеми. Треба було займатись будівництвом, ремонтом шкіл, підготовкою педагогічних, наукових кадрів, розвитком вищої освіти, масово готувати фахових робітників для сільського господарства, промисловості, будівництва. До цього додавалась ліквідація неписемності в селах: польська влада, не кажучи про німецьку, не дбала за це. Як би то не було, але тодішня влада, яка прийшла їм на зміну, приділяла увагу цим проблемам, за короткий час ентузіазм, досвід, наполегливість,  бажання нашого земляка дали позитивні результати.

4 січня 1954 року обком рекомендує і просить ЦК КПУ затвердити Юхима Ярощука заступником голови облвиконкому. 15 квітня 1954 року сесія обласної ради обирає нового заступника. «Обкатка»  на новій посаді була недовгою. Перший секретар облкому І. С. Грушецький звертається з листом до ЦК КПУ і ЦК КПРС з проханням затвердити Ярощука Ю. А. головою облвиконкому, схваливши рішення сесії обласної ради від 5 січня 1956 року. Таким був механізм призначення нових керівників. Партія, а не депутати, є розпорядниками їхньої думки і волі, хоч ви і рахуєтесь обранцями народу. Цей «секрет Поліпшення» пильно заперечували, бо на цих манерах гриф «Цілком таємно». Через три роки Ю. А. Ярощука обирають депутатом Верховної Ради УРСР від Маневицького виборчого округу №41.

Привертає увагу факт стрімкого посадового росту цієї особистості, довгорічного перебування ( поспіль 16 років – до самої смерті) на високому посту, другої людини в обласній ієрархії, депутата чотирьох скликань. Адже це був не партійний діяч, який палко і повсякчас запевняв у вірності «керувань і спрямовувань», вимагав і закликав до цього підлеглих і «трудящі маси». За час його роботи в області змінилось три перші секретарі облком, від яких певною мірою залежало хто буде в області другою фігурою. Хоча , як на нинішні мірки, такою посадовою драбиною наш земляк підіймався довго

У наш час з нижніх щаблів одразу перескакують на вищі, аби мав зверху свою волохату чи  родинну руку чи кілька млинів «зелених», солідні рахунки в банках, основою яких є нечесний капітал. Нічого цього у Юхима Ярощука не було. У нього було інше багатство, не матеріальне. Услід за тими, з ким він працював, вирішував справи, скажу безпомильно: на роботі його тримав талант організатора, аналітика, знання волинських проблем, у якому поєдналися якості справжнього керівника і людини. Він був із тої рідкісної гілки високих чиновників, які на владних посадах не розгубили, не втратили моральних якостей простолюдини.

В народі добре відомий еталон визначення людських якостей керівника: дай людині владу чи гроші і незабаром побачиш чого вона варта. Щодо статків, то Юхим Арсентійович їх не нажив, бо не вони були його метою, але владу таки мав, вона при бажанні могла збагатити його. Не хотів, бо цінностями вважав інше. То ж авторитет серед народу, який мав цей керівник, вимушено підтримувала і партія, якій потрібен був такий своєрідний амортизатор у стосунках між нею і народом: «народ і партія – єдіни». Тим більше, це було особливо потрібно у нелегкий післявоєнний час в історії Волині і України. А Юхим Арсентійович сповна впрягся у віз, що був геть завантажений проблемами майже цілком сільськогосподарської області. У них можна було потонути. Однак, як керівник, він не  напався вирішувати одразу все, а дотримувався певної системи, де критерієм була важливість і першочерговість. Не брався зопалу виконувати вказівки зверху без обговорення з спеціалістами, знавцями, практиками. Разом з тим не боявся взяти на себе відповідальність за ту чи іншу позицію, хоч іноді й оберталось неприємністю від партійного органу.

Не завжди, як розповідали очевидці і документи, його добросовісна робота, власна ініціатива і рішучість взяти на себе відповідальність поверталась вдячністю. Про це свідчить оцінка його роботи  І. С. Грушецьким, догана бюро облкому від 29.04.1959 року, рішення Секретаріату ЦК КПУ про незадовільну організацію виконання настанов партії та уряду про економію державних ресурсів зерна. Бо голова облвиконкому піклувався, аби держава не вимела хлібні засіки Волині. На жаль, при вивченні матеріалів про діяльність і життя Юхима Арсентійовича мені не вдалося знайти документальних доказів, аби ствердити чи спростувати думки багатьох волинян про причетність нашого земляка до порятунку о. Світязь від АЕС. Слухи не народжуються на голому місці.

Так це була виснажлива робота при такому ставленні до своїх обовʼязків, тож не треба думати, що життя посадовця такого високого рангу складалось напрочуд з рожевих фарб. Зрозуміло, ми не можемо знати всі ті перипетії, які були у його особистому житті і службовій діяльності. Зрештою, в першу чергу він людина, якій притаманні тривоги і болі буденного життя. Він дуже рано втратив кохану дружину, яка залишила йому на руках двоє синів. А при частих і тривалих відпустках від дому це, безперечно, не веде до доброго. До того ж специфіка посадовця такого рангу, вирішення маси питань, стосунки між верхами Києва та Москви, облком і його очільниками вимагали високої нервової напруги, дипломатичних зусиль. Та й стосунки між першими особами і головою облвиконкому, хоч зовні і не видавались конфліктними, вони не були безхмарними. І. С. Грушецький, Ф. І. Калита, С. Я. Заіченко, з якими працював Юхим Ярощук були різні за характерами, стилем роботи, кваліфікацією. Але ж вони – перші і це переважало. Цікаво, що навіть деякі партійні керівники з районів перш, аніж потрапити перед «ясні очі» першої особи щодо якоїсь господарської проблеми, потихеньку радились з головою облвиконкому.

Зрозуміло, такі «відвідини» ставали відомими всьому сущому керівному органу, то ж «зрадників» виховували. Це чи інше стало причиною того, що облком розпорядився зробити в одному приміщенні (нині це СНУ імені Лесі Українки) окремі влади: для працівників облкому і працівників облвиконкому. Його секретарка Яна пригадувала як він обурено вигукнув у приймальні: «Не я буду, якщо не роз’єднаюся з тим облкомом!». Не встиг.

12 квітня 1972 року, не доживши свого 50-ліття всього півроку, відійшов у вічність син волинської землі, який для її розвитку не шкодував ні сил, ні здоровʼя. Лише після його смерті стало відомо яку силу волі мала ця людина. Рятуючись від страшної хвороби, він переніс безліч нелегких операцій, але, ставши на ноги, не подавав виду. Навіть не всі працівники апарату знали про його стан, аж до останнього року життя. Десь за півроку до трагічного дня він прилетів у рідне село нібито на зустріч із земляками, де завжди приймали його з теплотою, хоча лікарі заборонили користуватись на далекі відстані автотранспортом. Говорив із земляками як завжди про село, його проблеми – рівно, без ніяких натяків на здоров’я. тому земляки, природно, не знали, що «кукурудзник», який зробив круг над селом був прощальним.

Добре пам’ятаю ті вселюдні похорони, яких не знав Луцьк. Це була долина шани і поваги «народному голові», як називали Юхима Ярощука. Певне, ті казенні слова, які звучали біля труни від офіційних осіб, висловлювали їхнє бачення постаті Юхима Арсентійовича. Справжню оцінку дав час. Люди, з якими я зустрічався, готуючи матеріал до книги, як і документи, розповіли багато цікавого, що й використано автором. Наведу лиш деякі фрагменти з їхніх розповідей, інтерв’ю. Посади вказані, які вони займали на той час. На жаль, багато вже втрачено, бо вони вже теж відійшли в засвіти.

Микола Бездушний – голова обласної планової комісії, заступник голови облвиконкому:

‒ Час був нелегкий, проблем – море.  Зароджувався промисловий потенціал сільськогосподарської області. А це просити, кошти, база, кадри. Роль голови важила багато, бо облвиконком був привидним механізмом змін. Згадаю лише дещо побіжно. Щодо Луцька – то це затвердження нового генерального плану розвитку Луцька, де передбачено промислові і житлові мікрорайони із закладами щодо 240-тисячного міста, забудова, благоустрій центральної площі перед облкомом, парк культури і відпочинку, добудова педінституту, приміщення УМВС, відкриття майбутнього ЛНТІ, розбудова автозаводу і перші «Волинянки», початок будівництва електрозалізничного вокзалу, готелю «Україна», лікарні на 400 місць, дитячі спортшколи, стадіони, 4 залізобетонних мостів через Стир, початки газифікації, велика програма житлового будівництва, програми розвитку кожного району, зокрема значне місце приділялось розвитку вугільної галузі, розбудови Нововолинська. Голова облвиконкому був напряму причетний і до тих об’єктів, які за погодженими з ним проектами реалізувались в останні роки життя або після його смерті. Це широкоформатний кінотеатр «Промінь»; 1-ша тролейбусна лінія, КПЗ, СТО, ДПЗ-28, облмуздрамтеатр, санаторій «Лісова пісня» тощо. Реалізувалась велика програма будівництва на селі.

Це нелегко діставалось. Адже була сувора централізація і в плануванні. Без згоди Москви чи Києва якісь корективи вносити заборонялось абсолютно. Та хіба зверху все передбачиш? Це дуже зв’язувало руки. Щось змінити брались лише сміливі люди. Серед таких був і Юхим Арсентійович. До речі, знаєте, що таке Держплан СРСР? Величезна машина – лише комуністів 6 тисяч. 15 заступників у голови… У важливих питаннях голова шукав найменші можливості, аби реалізувати програму. От, наприклад, Держплан передбачив газифікацію Луцька. Та М. Хрущов викреслив фінансування – треба були кошти для освоєння цілини. Що тут зміниш?  З ініціативи голови у складі делегації поїхав і я. Але до Держплану стукати даремне. «Знайшли» ми дорогу до голови «Газрому» Кортунова. У нього прийомна – 40 метрів квадратних. Потрапили на прийом. Коли дізнався, що ми з Волині, радо прийняв. «Я ж Ковель їхній звільняв!». Зробили за його розпорядженням зміни в кошторисі на прокладання магістральних газопроводів і незабаром Луцьк отримав газ. Але перший голубий вогник на Волині загорівся у невеличкому поселенні для газовиків, що в Ратнівському районі. Так само неочікувано, в кабінеті тодішнього голови РМ УСРС В. Щербицького, куди мене взяв голова вирішилось питання відбудови Кортеліс. При виборі будівельного майданчика для важливих об’єктів голова обов’язково приймав участь. «Сідай, – каже, – поїдемо вибирати місце для санаторію. Треба, щоб наші хлібороби мали де відпочивати». Так і народилась «Лісова пісня».

Знаєте, я ніколи нікому не співав дифірамбів, пережив багатьох голів облвиконкому. Але за діловими, людськими якостями рівних йому не було. Не бачу і серед теперішніх. За його інтелігентністю крилась велика сила волі. Вже будучи важкохворим , 1 1972 році ще прийшов на моє 40-річчя. Друзів мав небагато, умів їх вибирати.

Станіслав Яблончук – завідуючий відділом облвиконкому:

‒ За три роки, які працював з ним, не чув грубого чи лайливого слова, хоч гостре слово цінував. Керівник командує чи керує. Він керував. Першого боялись, його поважали. Крику не було, але була дисципліна, пунктуальність. Коли ти логічно обґрунтуєш свою думку, міг змінити свою і сказати: «Хай буде так». Це людина з великої літери.

Михайло Модла – помічник голови облвиконкому:

‒ З ним працював шість років. Контроль за виконанням рішень був добре налагоджений, документи готувались якісно. Користувався повагою і в Києві. На своїх плечах тримав основний тягар проблем.

 Олексій Чап’як – референт облвиконкому:

‒ Мав якусь невловиму харизму. Коли виступав, уважно слухали всі, «розносів» не робив, брав логічністю критики. Миттєво орієнтувався в ситуаціях, «локшини» йому не навішаєш. Дбав за своїх працівників. Так сталось, що мені одночасно надійшла повістка в армію і повідомлення про виділення квартири. Я переживав. Він заспокоїв: «Іди служи, повернешся – отримаєш». Так і вийшло. Дуже любив природу. «Відфутболив» проект будівництва «Азоту». Таке «щастя» одержала Рівненщина.

Михайло Юхта – інспектор облвиконкому:

─ Мав феноменальну пам’ять на факти і документи, зустрічався з молоддю. Світязь залишився перлиною Волині.

Галина Гримишина – юрисконсульт облвиконкому:

‒ Коли у нас була співбесіда – навіть не запитав чи я член партії. Тоді сповідували атеїзм. І в суботу, в переддень Великодня нас вивели на суботник. Але жінки все-таки напекли паски, нафарбували яєць. Сіли перекусити. Зважились, запросили голову. Не відмовився. Знала багато керівників, про яких давно забули. Юхим Арсентійович з тих, кого не забули. Пам’ятаю його похорон: ясний весняний день, море людей, на очах сльози…

Микола Остапець – голова Маневицького райвиконкому:

‒ Мене, чернігівчанина, він міцно «прив’язував» до Волині і я дуже вдячний йому, волинській землі, якій я намагався щиро віддячити своєю працею. Ми були у добрих стосунках, однак це не давало мені якихось преференцій. Я в той час працював другим секретарем Ківерцівського райкому партії. І от мені повідомляють, що перший секретар облкому  Ф. Калита радить мене у Маневицький район. Амбітний, гоноровитий був керівник, перечити йому не осміювався ніхто. Пирожко, секретар облвиконкому каже: «Йди, бо з партії виключать». Та я собі подумав: як без мене вирішувати мою долю? Та й район занедбаний. І тут запросив мене Юхим Арсентійович. Спочатку розмова не про те. А потім питає: «Ти багато спеціалістів наглядав у села? Вони завжди з бажанням їхали?». «Ні не всі»,- кажу, «то чому ти сам не хочеш їхати?». Це був нокаут, і я поїхав. Маневиччині я віддав свої кращі роки, стала для мене рідною.

Так, Юхим Арсентійович був високономенклатурним чиновником, але з душею щирої людини. Знаю його й інше обличчя. Розмова на природі, в колі 2-3 друзів вірних іноді велась така, що волосся дибки ставало. Говорив про систему, вождів, про першого в області. Зрозуміло з якого боку…

Не любив великих компаній, чарки не цурався, але мав жорстку міру, не курив. Любив бути на природі. Якщо заночували в лісі після полювання, спав на відкритому повітрі. Про його хворобу знало лише невелике коло людей. Навіть після останньої операції продовжував працювати. Прилетів він тоді в Маневичі, надвечір поїхали в ліс. І ось десь опівночі відійшли ми від вогнища. Стишений ліс, залитий місячним сяйвом, хвилі озерні сяйвом виблискують. «Знаєш, Миколо Прокоповичу, – каже сумно, – так не хочеться покидати цей прекрасний світ… Стільки ще планів у мене… А два сини які… Хто їх до пуття доведе?». Розповів, що має 17 тисяч карбованців, три рушниці. І тут я побачив як ця сильна вольова людина заплакала. Я, як міг втішав його: можливо все минеться… Він безнадійно махнув рукою… Любив життя, дуже дбав за Волинь. І ми всі того хочем бачити. А бачимо мискоборство у владі. Та киньте ворогувати, безчесно наживатись, красти». Туди все одно нічого не візьмете. Про Україну, її майбутнє дбайте, це й буде вам найкращий пам’ятник. За багато літ я дещо таки зробив. І люди пам’ятають.

Олександр Стреков – голова Ковельського міськвиконкому:

─ Особисто знав його трохи більше року, але навчився від нього багато. «Будь готовий, – говорив наодинці, – що працювати треба багато, наполегливо і чесно. Але те все добре, що роблять ради, буде зараховано партійним органом. А все, що погано – нам. Вони ні за що не відповідають. Відповідаємо ми». Трудоголік в доброму розумінні. Після одної з нарад, де не могли вирішити всіх питань, оголосив: «У неділю буду на робочому місці. У кого є нагальні питання, можете приїхати». Поїхав. Думав, буду один, а прибуло багато. Стояв поруч з відомими людьми з Києва. Чую їх розмови: «Такої людини ми вже не зустрінемо!».

   Володимир Карпюк – голова колгоспу імені Богдана Хмельницького Ковельського району:

─  Дорога до села у нас була жахлива. Тепер асфальт. Проклали при ньому. Фактично він допоміг нам зберегти церкву, там хотіли зробити зерносклад. У мене про нього лише приємні спогади – як про керівника і людину. Стиль роботи, спілкування разюче відрізнявся від партійних вождиків. Один лише штрих. Наше село в мальовничій місцині, біля Скулина. Попередили – буде перша особа. Зрозуміло, «поляну накрили» ту, що треба. Їдемо лісовою дорогою: Калита, Дудко – перший району,  Качалап – директор лісгоспу і я. ускочило колесо у замасковану баюру, «Волга» буксує. Дороги в лісі відомо які. Калита обертається до Дудка з першого сидіння: «Ти ще довго будеш тримати такого директора як Качалап?». Звісно, це був вирок. Дістались до «поляни». Вождь глянув на розкішний стіл і каже: «Сьогодні будемо пити кефір». Начальство в розпачі: «Федір Іларіонович, пробачте, не передбачили… Зараз привеземо…». «Та що ти там найдеш, я так і знав, що в Ковельському районі навіть кислого молока нема. Поїхали…». Загнув матюка, хряснув дверцятами…

Леонід Дубина – голова Старовижівського райвиконкому:

─ Працювати в його рідному районі було і важче і легше. Легше, бо простіше зв’язатися, важче – бо район постійно був у полі його зору. Любив свій край, батьківщину. При кожній нагоді відвідував своє село. Дорога від траси до Серехович, середня школа – це при його допомозі. Ініціював створення музею села. Пам’ятаю, заїхали у село, потім на цвинтар, де його батьки поховані, поклав квіти. Інший раз їхали з райцентру, а з ним відомі артисти Козак, Факін. «Заїдемо в село, – каже, – там люди чекають». В будинку культури познайомив земляків з гостями, а їм гарний концерт дали. Приїжджали до нас з ним маршали, генерали. В компанії був її душею. Любив жарт, пісню…

Ростислав Стрілка – начальник виробничо-технічного відділу будправління, заслужений будівельник України:

‒ Сорок вісім років віддав будівництву. Спочатку думав, що ваш земляк теж фахівець у цій справі, бо увагу галузі приділяв велику. Адже будівельна база Волині була слабка. Прослідкуйте хоча б хронологічно народження будівельних організацій, управлінь, ПМК і все зрозумієте. Було налагоджено виробництво будматеріалів з сировини, ліквідовано дефіцит цегли, блоків, панелей тощо. Разом з тим було вирішено проблему кваліфікованої робочої сили в будівництві, сільському господарстві, промисловості. В кожному районі стали діяти ПТУ – так звані «малі академії» з власною виробничо-навчальною базою. Створювалась промислова потуга сільськогосподарської області. Вам вдячність за те, що пам’ять такого земляка в Луцьку вшанували. Ця людина варта того.

Олександр Мартиненко – начальник облправління молочної промисловості:

‒ База молочно-переробної промисловості була украй слабкою. Не стану вдаватись в деталі, але з допомогою Юхима Арсентійовича головні проблеми були зняті. Допомогла його рішучість, компетентність.

Станіслав Рунчев – голова обласної ради союзу спортивних товариств і організацій:

‒ Спорт у діяльності місцевих керівників був чи не найостаннішому місці уваги. З чого почати? Голова запросив мене і фахівців на розмову. Ключ до проблеми він знайшов – кадри. За його пропозицією і практичною допомогою в педінституті відкрили факультет фізвиховання і спорту. Під виглядом реконструкцій була споруджена дитяча спортшкола, стадіон, в колгоспах введені посади спортивних інструкторів, почали організовувати спортивні змагання в селах, районах, області, які збирали багато людей. Молодь долучалась до спорту, а не до чарки. На відміну від Калити, який наперед ставив вимогу якогось наказника, за 15 перших хвилин команда повинна забити два голи. Голова розумів, що спортивні досягнення – не самоціль, розвиток спорту – це тривала і наполеглива робота.

Микола Стадійчук – заступник начальника облправління торгівлі:

‒ Післявоєнні роки – це клубок проблем у торгівлі. Не вистачало багатьох предметів першої необхідності, матеріально-технічна база украй слабка, гостра нестача приміщень, обладнання, кваліфікованих кадрів, низька дисципліна. Не пам’ятаю жодної наради, де б торгівлю розносили в пух і прах. Але велика різниця – критикувати і допомагати. Останнє і робив голова. До речі, до початку робочого дня він відвідував ринок – дзеркало торгівлі. Забаганки його сім’ї? Ні, не було. Це вам не дружина Калити, колишня офіціантка, яка вимагала привозити їй додому зразки дефіцитних товарів.

Іван Сиротюк – начальник Ковельського райсільгосправління:

‒ Їдемо через село Колодяжне: голова, перший міськкому партії, Дудко, я. на вулиці великий гурт селян щось обговорює. Голова пропонує зупинитись. Дудко – ні, мовляв, не охопимо маршрут. Та голова настав і ми пішли, поговорили, дещо вирішили. «Не уникайте зустрічей з людьми, – каже голова, – від них ви почуєте правду життя, а не те, що на нарадах, конференціях…».

Галина Заріна – завідувачка дитсадка в Голобах:

‒ Тіснота в садку, малих укладали спати «валетом». Накінець збудували нове приміщення. Як його обігріти? Грубки – це небезпечно. Потрапила на прийом до голови. Розповіла. «Ентузіазм, – каже, – у вас бачу є. та ним взимку дітей не обігрієш». Щось занотував для себе, і протягом місяця нам доставили котел, труби, радіатори…

Віра Семенюк – архіваріус облвиконкому:

‒ По роботі голова – мій високий начальник, а по родині – свекр. З його старшим сином Сашою ми прожили недовго і розлучились. Але про Юхима Арсентійовича у мене найтепліші спогади. На нашому весіллі він не був – лежав у Києві після операції. Нам передав своє хвилююче батьківське благословіння, яке я зберігаю…

Василь Федчук – старший редактор громадсько-політичного мовлення облрадкомітету:

‒ Всі знають приміщення нинішньої телерадіостудії на Винниченка, 17. Воно з’явилось завдяки Юхиму Арсентійовичу. Приїхав він, було, з Польщі, потім зайшов до нас. Жахнувся від умов роботи. В Польщі він побачив зовсім інше. Сказав готувати документи для будівництва нового приміщення. Та коли вони були готові, він зліг у лікарню. Удвох з тодішнім головою комітету Д. Терещенком ми ризикнули піти до нього. Він ознайомився, підписав. Через два роки після його смерті ми справили новосілля.

Мирослав Стефанишин – диригент 1-го Волинського народного хору, композитор:

‒ Жити і творити за підтримки такої людини було справжнім задоволенням. Я став професором, заслуженим діячем мистецтв, то ж в цьому є частка його турботи. Та й побутові умови допоміг мені вирішити. Він любив Волинь, її талановитих, працьовитих людей, щиро дбав про розвиток мистецтва, освіти, науки, культури. Ця сонячна людина – взірець справжнього, різнопланового державного діяча.

Віктор Лазарук – письменник:

‒ Зустріч неймовірна: я, вчитель із Заболоття – глибокого Полісся, а в Луцьку по суті безхатько, зустрівся з головою облвиконкому. Ну, це після десятирічного ходіння за обіцянками, які дали мені в облкомі партії. Я тоді видав свою першу книжку віршів, став членом СПУ. Треба було створити обласну письменницьку організацію, двоє членів було, треба третього. «Через 10 днів квартира буде», – запевнив тоді секретар облкому О. Швидак. Час іде, а квартири нема. А тут ще і Швидака і Калити «вичистили». Ночував на горищі. Вирішив піти до голови облвиконкому. Не буду переповідати деталей, але невдовзі я з сім’єю святкував новосілля. Ну, мова тут не про особу Лазарука, а ставлення до проблем інтелігенції. Створення обласної організації СПУ багато значило, вона багато й зробила. Голова, як ніхто з високопосадовців, розумів місце і значення інтелігенції в суспільстві і дбав за її творчий розвиток. Після його смерті у ставленні до неї настали сутінки.

Сергій Ярощук – син:

‒ Яким запам’ятався батько? Ну однаковим його характер не був. Але от суворим чи сердитим його не пам’ятаю, а вимогливим – так. Батьки не тримали дітей у розкошах, серед інших ми не вирізнялися у школі. Коли мами не стало, на батьківські збори ходив батько, щоденник систематично перевіряв. Класний керівник міг напряму зателефонувати до нього. Жили батьки дружно. Батько дуже важко сприйняв смерть мами. Це був важкий удар для сім’ї. вона померла в Києві під час операції. Батькові радили притягнути хірурга до відповідальності, але він не захотів. Хай, мовляв, його совість карає. Мамі було 39 років. У 49 відійшов батько. У стільки ж мій старший брат. (А Сергій ледь-ледь переступив цю цифру. Якийсь зловісний фактаж у цифрах 10 і 9. – А. Б.)

Про маму? Вона з Харківщини. Приїхала за направленням. Коли йшла в село, де мала працювати, її зустріли «хлопці з лісу». Про що була мова, вона не розповідала. Але її відпустили. Можливо, тому, що вчителька української мови та літератури. Дома ми мали велику бібліотеку, багато книг було з дорогими підписами авторів. Спілкувались лише українською. Хіба що, коли були гості з Росії. Батько часто одягав вишиванку, їх у нього було 7 чи 8. Ікони? Ні, на видноті не було. Це ж який час! Чи хрещені діти? Наскільки я знаю, що так. От тільки ким і де? Можливо, це був о. Миколай Коровицький, який опікувався батьком в дитинстві. Батько мав велику силу волі. Перенести таку кількість операцій, знаючи про фатальний кінець, і не подавати виду, не впадати в розпач – це нелегко… За місяць до смерті зробив запис, магнітофонний лист. Щиро вам дякую за пошанування його пам’яті. Адже й до того були його ювілеї. Не згадували…

Ну про знання деяких високих імен Історії Волині може свідчити видання ОДА, коли нею керував Герой України А. Француз: «Ю. А. Ярощук народився в 1922 році у с. Сереховичі Старовижівського району в сім’ї колгоспника». Отже, в Сереховичах у тому далекому році, коли Волинь була під Польщею, діяв…колгосп. Та й Старовижівського району тоді не існувало.

Цієї деталі не вистачало в моєму переконанні і після вивчення життя і діяльності мого земляка: це був патріот Волині, України, у собі він тримав глибоко замасковане від всюдисущого партійно-кадевістського ока внутрішнє «Я». Воно мовчало ще й тому, що усвідомлювало: він, волинянин, краще інших знає проблеми Волині, знає шляхи, як вирішити у даній ситуації і ніхто більше нього не буде викладатися в роботі. Якби він був кар’єристом, то, мабуть, погодився б на пропозицію в Раду міністрів УРСР на солідну посаду. Як розумна, аналітична людина, він бачив, що «розум, честь і совість слави» цими якостями не володіє і в силу ідеологічної зацикленості вона не може змінитись. Можна відверто засудити режим, але тоді на його місце прийде справжній диктатор-інтернаціоналіст. Ідея – що плід. Він повинен дозріти, і він бачив, що «плід» помалу дозріває.

У службовій біографії голови є цікавий факт, що стверджує це. У 1959 році бюро облкому оголосило йому догану в стилі «за моє жито – мене й бито». Окрім інших питань, він очікував важливий для Луцька об’єкт – стадіон, який ми маємо. Це була, як кажуть, «всенародна будова», бо участь брали трудові колективи, організації, установи. Голова докладав до цього багато зусиль, часу. І от за три дні до відкриття прибуває комісія облкому партії, яку очолював сил бюро облкому М. Пирожко, і, ніби людина з іншої планети запитує: «Що це ви тут затіяли?» Хоч і сам у складі працівників облкому теж брав участь у роботах.

Причина полягала в тому, що напередодні закінчення робіт вийшла постанова ЦК КПРС, РМ СРСР, ВЦРПС, ЦК комсомолу про заборону будівництва подібних об’єктів ради економії коштів. Винятком міг бути дозвіл РМ СРСР за поданням Держплану СРСР. Звісно, про такий виняток і мови не могло бути. Але ж не кидати напризволяще майже закінчений об’єкт, який обійшовся недорого. Тож попри постанови, керуючись логікою, голова не припиняв робіт і стадіон був готовий до 1 травня.

А ще в малій книзі містяться численні теплі спогади односельчан про свого земляка. Хвилюючою є розповідь Ганни Олександрук, якій у важкий для неї час допоміг утвердитись в житті, побороти важку хворобу. Добрим і щирим спогадом живе і в мені єдина зустріч із Юхимом Арсентійовичем, коли він виправив для нашої молодої сім’ї кричущу несправедливість щодо квартирного питання, коли я працював у Нововолинську.

Спогадом Людмили Корнелюк, племінниці нашого земляка, яка живе у Сереховичах, і закінчу цей матеріал.

‒ То було під час його останніх відвідин села, у нас дома. Сіли ми за стіл, пообідали. А він тоді каже: «Вийдемо, Людо, подивимось як ви живете». Власне, йому хотілось поспілкуватись наодинці. Ми вийшли надвір. Навкруги така гарнота! А він – аж мороз по шкірі пробіг, каже: «Якщо я не доживу, а ти доживеш. Союз розпадеться!». Ще про дещо натякнув з нашого майбутнього. Нікому я не говорила про це, зрозуміло чому. І те сталось, за двадцять років наперед він бачив.

Отаке передбачення, яке багато додає до внутрішнього портрету нашого земляка. У зв’язку з цим, ще при житті його сина Сергія, я задав йому питання: «Де ви бачите батька, якби він прожив ще отих двадцять літ?». Він подумав хвилину і відповів: «Звичайно, серед тих, хто наближав незалежність України. Швидше всього – у Народному Русі».

На Волині є чотири місця, де увіковінчена пам’ять про Ю. А. Ярощука: у Луцьку – вулиця його імені, гарельєф і меморіальна дошка на будинку., де він жив, у рідному селі – школа і вулиця його імені. На жаль, недавно робились вперті справи стерти це ім’я з історії Волині. Цілком алогічні справи. Ментальна хвороба – підкреслити свою меншовартість, ствердити, що Волинь у своїй історії не мала достойної людини-керівника. Та пам’ять людська це спростовує. І це головне.

 

Андрій Бондарчук