Це було 15 вересня 1992 року. На 52 році через важку недугу обірвалося життя Степана Кривенького, самодіяльного композитора, автора пісні-гімну «Волинь моя». Аби земляки могли попрощатися з музикантом, який прославив Волинь на весь світ, домовину з його тілом помістили в Горохівському районному будинку культури. Співачка хору, якому акомпонував Степан Кривенький, Віра Сачук, повертаючись із Будинку культури додому, з сумом констатувала: «Прикро, що прийшло так мало людей. Ми ще не збагнули, яку Людину втратили!»

Це вже потім (у 2007-му) йому посмертно присвоять звання «Почесний громадянин Волині», його іменем назвуть одну з вулиць Луцька (у 2013 році), а одна з обласних мистецьких премій (кращим вокально-хоровим колективам) у назві матиме «…імені Степана Кривенького».

Гонорар з Канади віддав на благодійність

Пісню «Волинь моя» я, уродженець Прикарпаття, вперше почув у 1998 році у Львові в студентському гуртожитку. Її під час однієї з вечірок затягнули студенти факультуту журналістики Львівського університету імені Івана Франка, які приїхали на навчання з Волині. Думав, вона народна: настільки мелодійна й душевна. Та вже за рік, приїхавши на роботу до Горохова, зміг особисто познайомитися з її автором.

Степан Федорович Кривенький на той час вже отримав почесне звання «Заслужений працівник культури України», керував не тільки народним аматорським хором «Хлібодар» Будинку культури села Вільхівка, але й допомагав співом, диригуванням, акомпонуванням багатьом народним аматорським фольклорним колективам Горохівського районного будинку культури, створив чоловічий квартет у складі відомого художника-іконописця Олександра Корецького, Миколи Лукашевича, Ярослава Ємчика і самого Степана Кривенького.

Він з дитинства погано бачив, та мав ідеальний слух. Не тільки віртуозно володів баяном, але й за короткий час навчився грати на фортепіано, цимбалах, сопілці, бандурі, саксофоні, гітарі, скрипці, трубі. Завжди допомагав колегам, коли потрібно було готувати звітний концерт, у розпалі жнив їздив з агітбригадами на поля. І писав пісні. Слова й музику. Нібито нескладні, але водночас красиві мелодії, які легко підхоплювали самодіяльні виконавці. Помиляється той, хто вважає, що в його творчому доробку лише «Волинь моя». Він створив близько 60 пісень, які щедро дарував багатьом фольклорним колективам, тож сьогодні не всіх їх можна віднайти. А ось «Волинь моя», «Ясени» і «Вишиванка» відомі ще з 80-х років минулого століття у далекій Канаді, де навіть вийшла платівка з ними.

Як згадувала донька композитора, журналістка Леся Влашинець, із цим пов’язана ціла історія. Наприкінці 1980-х її мама, Марія Климівна, почула, що з Канади «чоловікові йде великий гонорар» за виконання серед діаспори його пісень. Вже після смерті Степана Кривенького один із водіїв колишніх парткерівників розповів, що 5 тисяч доларів від канадської студії звукозапису надійшли до Львова. Для громадянина СРСР ця сума була захмарною. З розповіді того ж водія, всю дорогу з Горохова до Львова чиновники розказували, що, взявши ці гроші, можна потрапити до списку ворогів народу.

Кривенький не те що злякався. Простий від природи, байдужий до розкоші, він, не вчитуючись, підписав папери, що відмовляється від гонорару на користь якогось дитячого будинку. «Підписав і полегшено зітхнув, ніби позбувся чогось такого, що робить людину залежною. Зі Львова привіз платівку із записом пісні «Волинь моя», що прийшла разом із гонораром. Дружині пояснив: отримав її як дарунок листом, історію з доларами назвав чиєюсь безглуздою вигадкою», – переказала цю історію Леся Влашинець.

«А тоненька нитка, як барвінок, в’ється…»

Одного разу під час тематичного заходу в Горохівській центральній бібліотеці я почув пісню, де є такі слова: «А тоненька нитка,/Як барвінок в’ється./А синенька квітка/Милому сміється». Потім вони разом з мелодією надовго засіли в моїй пам’яті, звучали, як гімн коханню і українським народним традиціям. Пісня «Вишиванка», зауважте, написана задовго до незалежності України. Вона – про наше сокровенне, вишивану сорочку, яку до того вже оспівали у своїх віршах Андрій Малишко і Дмитро Павличко. Кривенькому вдалося зробити це не гірше. Вчитайтеся лише у слова:

Як вечірні зорі

Падали над нами,

Вишивала мила

Двома кольорами. 

А тоненька нитка,

Як барвінок, в’ється.

А синенька квітка

Милому сміється. 

Вишивала щастя,

Вишивала долю,

Бо дівоче серце,

Друже мій, з тобою.

А тоненька нитка,

Як барвінок, в’ється.

А синенька квітка

Милому сміється. 

Цю сорочку білу,

Вишиту душею,

Пронеси, коханий,

Гідно над землею.

А тоненька нитка,

Як барвінок, в’ється.

А синенька квітка

Милому сміється. 

Цікаво інше: слова цієї пісні надруковано на сайті «Українські народні пісні» в інтернеті. Її тут названо народною. Це і сумно, і приємно водночас. Сумно, що не всі знають про її автора. А приємно, бо не кожен професійний поет чи композитор може похвалитися, що створив пісні, які стали народними. А в Кривенького така пісня не одна! Бо він – сам із народу, тонко відчував мелодику українських народних пісень, переспівав і заграв їх тисячі. От і створив свої, неповторні.

На музику верхи

Степан Федорович Кривенький народився 6 квітня 1941 року в селі Вільхівка Горохівського району в сім’ї хліборобів. Пісні маленький Степанко міг слухати годинами. Завжди просив маму щось наспівати. Безм ежно радів, коли батько привіз із фронту трофейну гармошку.

Підмітивши у хлопцеві потяг до пісні, коли Степанко пішов у третій клас, батьки віддали його в Горохівську дитячу музичну школу на клас баяну. За п’ять років навчання він не пропустив жодного заняття. Хоча дорога була неблизькою. Іноді не йшов автобус. Степан тоді їздив на уроки верхи на коні.

Після закінчення Луцького культосвітнього училища Кривенький із 1958 до 1992 року працював художнім керівником Будинку культури. У 1961 році створив хоровий колектив із «Хлібодар», що об’єднав різних за віком і професіями людей. У цьому йому допоміг голова місцевого колгоспу Володимир Жигун, який теж любив пісню. Він і сам співав у хорі, виділяв «Хлібодару» кошти на костюми, транспорт на поїздки з концертами по району, виступи на обласній сцені. Тож керівнику хору не доводилося перейматися організаційними клопотами. Він повністю віддавався творчості: розучував нові мелодії, підтягував рівень самодіяльних співаків, почав писати власні твори: про весну, жито, дівочі мрії. І так всі звикли до Кривенького, що аматорам «Хлібодара» вистачало півпогляду або ледь помітного руху плечем, усмішки, щоб зрозуміти, чого хоче від них керівник. У 1974 році «Хлібодар» отримав почесне звання «народний самодіяльний», яке ніколи більше не втрачав. Його він завдяки нинішньому керівникові Володимирові Онищуку носить і дотепер (сьогоднішня назва – «народний аматорський колектив»).

Незвичні гастролі

Кривенький міг жити і працювати навіть в Одесі. За спогадами Лесі Влашинець, його зір, підірваний ще з чотирирічного віку, погіршувався з року в рік. У дитинстві лікувався в обласній і столичній клініках. Пізніше виникла необхідність проходити постійні обстеження в одеському інституті Філатова. Там зробили дві складні операції, які дали можливість хоч погано, та все ж бачити. Реабілітацію після них проходив у санаторії «Родина» на узбережжі Чорного моря.

«Чергова поїздка на південь у вересні 1989 року, здавалося б, нічим не відрізнялася від попередніх. Та коли через 24 дні батько не приїхав додому, сім’я захвилювалася, – розповіла Леся Влашинець. – Почекавши ще два дні, мама надіслала телетайпом запит в одеську міліцію. Відповідь прийшла незрозуміла: «Степан Фёдорович уехал на гастроли». Коли ж повернувся додому, то розповів, що в санаторії створив хор із відпочивальників. У ньому чотириголоссям заспівало понад 40 чоловіків і жінок. Навчив їх своїх пісень та творів інших українських авторів. Новим колективом зацікавилися Одеська філармонія і мережа закладів відпочинку. Хор запрошували з концертами у різні санаторії. Слава про нього розлетілася по всьому узбережжю. Тоді й почалися ці гастролі».

Розповідаючи про них вдома, Кривенький не сказав, що в Одесі йому і дружині пропонували постійну високооплачувану роботу, а доньку із Львівського університету імені Івана Франка, в якому саме навчалася, готові були перевести в Одеський державний університет. Сім’ї обіцяли квартиру. «Про все це ми дізналися пізніше із двох листів, в яких було прохання дати згоду на пропозиції, – згадує Леся Влашинець. – Мама намагалася вмовити залишити наше скромне помешкання, в якому не було ні опалення, ні води, ні каналізації, але тато відповів: «Я не зможу жити без «Хлібодара».

За два роки незалежності України він написав пісні: «Молюсь до тебе, краю мій», «А солов’ї співають про Вкраїну», «Чого ти хочеш, Україно?». Актуальні й нині, вони й досі звучать на концертах «Хлібодара».

За життя Степан Федорович не дуже турбувався, аби зібрати докупи весь свій творчий доробок. На жаль, майже не збереглося рукописів – усі вони розпорошені в репертуарах численних творчих колективів. По крупинках їх збирали, записуючи з виступів аматорів, друзі й послідовники Степана Кривенького – Петро Старушик, Микола Остапчук, Микола Гриб. Завдяки їхнім старанням у 1999 році вийшла у світ збірка пісень «Волинь моя», упорядкована дружиною композитора Марією Климівною і надрукована видавництвом «Надстир’я». Сьогодні вона – справжній раритет для аматорів сцени.

«Волинь моя» – це завжди перемога

У 1977 році Степан Кривенький створив найвідомішу свою пісню – «Волинь моя». Донька композитора Леся Влашинець згадує, що вперше її вони виконали вдома. Батько грав на баяні, Леся – на скрипці, мама підспівувала. Донька композитора стверджує: «Сьогодні «Волинь моя» звучить такою, як народилася. Хтось пробував підправити слова, обласні музикознавці казали, що пісня надто схожа на вальс. Але на будь-які зміни в тексті і нотах тато відповідав категоричною відмовою, хоч, як правило, завжди прислухався до зауважень».

Того ж року пісню записали у Волинській студії звукозапису у виконанні «Хлібодару» із солісткою Людмилою Хом’як (у заміжжі Ващук) і акомпанементом Степана Кривенького. Цікаво, що «Волинь моя» не одразу стала візитівкою області. Велика заслуга в її поширенні заслуженого журналіста України Святослава Пирожка. Він сам родом із Горохівського району, тож коли у 1983 році очолив Волинський державний комітет із телебачення і радіомовлення (згодом – Волинська обласна держтелерадіо компанія), запропонував колегам зробити мелодію приспіву позивними Волинського радіо. Так з його легкої руки пісня здобула ще ширшу популярність.

Тепер вона впізнавана не лише на Волині. «Волинь моя» часто звучить на концертах, інших масових заходах, у полі, на вечорницях, на весіллях, в Україні і за кордоном. А ще… на футболі.

У 1989 році, коли луцька «Волинь» виборола перше місце в українській зоні другої ліги Чемпіонату СРСР, фактично ставши чемпіоном України, пісню «Волинь моя» почали «крутити» з динаміків перед кожним з домашніх матчів. Ця традиція існує й донині. Тож «Волинь моя» фактично стала неофіційним гімном футбольного клубу «Волинь». І після кожної перемоги улюбленої команди вболівальники на радощах затягують:

Поліський краю дорогий,
Мені ти був колискою.
Озер блакить і синь лісів
Для мене став ти піснею.

Волинь моя,
Краса моя,
Земля моя сонячна.

Шумлять, колишуться хліба,
Як хвиля в морі грається.
Моя заквітчана земля
До сонця усміхається.

Волинь моя,
Краса моя,
Земля моя сонячна.

Де ще знайти таку красу,
Мов в казці намальовану,
Як нерозплетену косу,
До серця причаровану.

Волинь моя,
Краса моя,
Земля моя сонячна.

Святослав ЛЕСЮК