Україна має шанс на утвердження  своєї державності.   У цьому переконаний Сергій Плохій – український історик, професор української історії у Гарвардському університеті, автор понад десяти книжок з історії України. Про це йдеться в публікації на сайті LB.ua. 

На думку  Сергія Плохія, «те, що відбувається сьогодні в результаті війни, – це переформатування української ідеї і державності на зовсім інших засадах. Формально в нас залишається та сама Конституція, але ідентичність людей, їхня свідомість, ставлення до держави, культури, нації міняються. Фактично період з 1991 по 2013 рік– це один блок часу, подій, проблем, а 2014 рік розпочав вже зовсім іншу історію. Але для того, щоб усвідомити, описати, виділити головне в подіях, які ми переживаємо сьогодні, потрібен час».

На думку Плохія, «проект реінтеграції пострадянського простору під проводом Росії сьогодні має серйозні проблеми: до нього не лише не вдалося включити Україну, але її опір впливає також на настрої сусідів, наприклад, Білорусі чи Казахстану. З одного боку, вони перелякані можливістю повторення українського сценарію в себе, з іншого – черпають певний оптимізм у супротиві України. Наш успіх для них означає, що вони можуть домогтися більшої незалежності від Росії в рамках існуючих інтеграційних проектів. Тому фактично війна призвела до зворотнього результату для Кремля».

Він уточнює: «Із національним проектом та сама ситуація. Нині все більше людей в Україні, які, можливо, раніше вважали себе радянськими чи пострадянськими громадянами, або не проводили лінії між українцями та росіянами, починають асоціювати себе саме з Україною. Це те, чого не було до 2013 року. Подібне відбувається і в Росії: негативізм по відношенню до України означає також її відторгнення як частини чужорідного національного тіла. Тому і тут результат абсолютно зворотній».

Аналітик, роздумуючи щодо  так званих ліній  поділу в Україні, резюмує: «Це дуже складний процес. Країна встояла в 2014 році завдяки тому, що змогла мобілізуватися і подолати у власному суспільстві лінгвістичні, культурні і регіональні кордони. Країна вистояла і воює сьогодні через те, що відмовилася поставити, скажімо, мову в основу свого уявлення про те, чим є український патріотизм. Адже російська весна, «руський мір» і т.д. якраз і були спробою Путіна поділити Україну за мовною ознакою».

На думку Плохія, «Україна також відмовилася ділитися за відмінністю ознак історичної пам’яті. Хоч і по-різному, але вся країна сприйняла декомунізацію. Відбулося об’єднання історичного простору у протесті проти комунізму. Тобто багато розламів, які намагалися використати проти нас, хоч нікуди не зникли, але нині не є визначальними. Україна вистояла як багатонаціональна, багатокультурна, багатомовна країна». Правда, у нього є відчуття, що  «російська мова і культура залишатимуться інструментом політики Кремля в майбутньому».

При цьому, підкреслює Плохій, «війна все змінила. Українське суспільство сьогодні інакше, і коли люди називають себе українцями, це не значить, що етнічні росіяни чи болгари зникли, і люди етнічно переорієнтувалися. Але вони переорієнтувалися політично у ставленні до української політичної нації, до держави… Ми живемо в світі, в якому імперії занепадають і зникають. Історія ХХ століття – це історія падіння імперій. Натомість на світ з’являються нові модерні нації, що намагаються переділити цей простір. І Україна також є частиною цього процесу».
На його думку,  «мабуть, наш досвід найближчий до досвіду Італії ХІХ століття, і відому фразу «Ми маємо державу, тепер треба створити націю» (ця фраза належить «батькові» італійської революції Камілло Кавуру, – прим.), можна віднести і до нас».