Відлуння тижня (18.06 – 25.06)

На фоні 77-річчя німецько-радянської війни (яку почасти досі, всупереч найпереконливішим фактам,  називають Великою Вітчизняною), складової частини Другої світової, волиняни вшановували і невинних бранців тюрем (зокрема луцької), розстріляних та замордованих 22 – 23червня 1941-го радянськими карателями перед своєю втечею. Ця історія  мала б нагадати  нашим сучасникам,  що ніякий окупант ніколи не буде проукраїнським.  А водночас про те, що народ, який  не хоче утримувати та  підтримувати свою армію, приречений годувати чужу з усіма  трагічними наслідками. Історія мала б волати  до  свідомості та совісті різношерстої української політичної еліти, нагадуючи, що може чекати у випадку втрати державності.

Тож підтримка  Верховною  Радою  у другому читанні президентського законопроекту №8068 «Про національну безпеку України» (за відповідне рішення  минулого тижня проголосували 248 народних депутатів)  засвідчила адекватність владної  вітчизняної верхівки на фоні нинішніх та прийдешніх викликів. За словами Голови  парламенту Андрія Парубія, цей закон важливий для боротьби з російською агресією, реформи сектору безпеки, а також є суттєвим кроком на шляху України до НАТО.

Тим паче, що РФ не тільки активізувала  бойові дії на Донбасі та передислокувала до кордонів України наступальні сили. Вона налаштувала значну частину населення ОРДЛО  на  українофобське сприймання нашої держави та необхідність війни за «визволення». Саме тому, за інформацією   спікера Міноборони Олександра Мотузяника, «22 червня, у великих містах тимчасово окупованих територій» відбулися  масові  антиукраїнські мітинги  за участю місцевого населення і військовослужбовців російських окупаційних військ.

Минулого тижня 6-годинні  перемовини делегації УПЦ МП (хоч у її складі був керуючий справами митрополит Антоній, але очолював «десант»  чи не найголовніший українофоб митрополит, екс-нардеп Агафангел) зі Вселенським Патріархом мали б переконати навіть найневиліковніших  політичних сліпців: «русский мир» перейшов до тактики «решительного боя» у своїй споконвічній війні проти України. Цю українофобську рать доставив до Константинополя московський  «смотрящий», олігарх,  а нині український нардеп  Вадим Новінський. Правда, судячи,  як попрощалася, прости, Господи, «делегація»,  словесних та матеріальних аргументів ненависникам  автокефалії виявилося  поки що недостатньо. Тим не менше, московське воїнство в рясах ще  явно не використало своїх можливостей для перетворення українських реалій у запрограмоване кремлівськими зверхниками пекло.

І, нарешті, минулий тиждень нагадав про вірогідність найзгубнішого протистояння на фоні виборчої кампанії.  Коли  руйнівний принцип «війна всіх проти всіх»  знову може відкинути Україну далеко назад. Тим паче, ситуація може драматизуватися і, як попереджає у «Заваленому горизонті» Соня Кошкіна, набрати формату катастрофи. Зрештою, перегорнімо сторінки аналітичних текстів, які віддзеркалюють сьогодення та окреслюють обриси прийдешнього.

«Правити своєю країною 30 років без перерви»

Інтелектуал, політолог  і журналіст Дмитро Крапивенко у статті «Гра на чужому полі», яку опублікував «Український тиждень», наголошує, що «попереду тривала електоральна дистанція: між президентськими й парламентськими виборами дуже малий проміжок часу, тож треба і яйця по кошиках порозкладати, і пошукати союзників, і встигнути пересваритися з ними». На його думку, політикум намагається переманити на свою сторону «понад 30% невизначених, які бозна за кого врешті-решт голосуватимуть». Аналітик резюмує:  «Тож робляться спроби грати на чужому полі. Наразі виходить доволі кумедно. Юлія Тимошенко, яка досі будувала свій політичний імідж на критиці «тарифного геноциду та зубожіння населення», спробувала себе в новому амплуа… Амбітний «новий курс» – спроба зіграти роль лідера-інтелектуала, що переймається не так пенсіями та субсидіями, як четвертою промисловою революцією й тотальною модернізацією країни».

У цьому контексті, підкреслює він, «Спроба, треба визнати, не надто вдала. Технократична риторика не така звична для Юлії Тимошенко, як соціально-популістична, тож кандидатка в президенти припустилася кількох помітних помилок: назвала 3d-принтери it-принтерами, систему «Лінукс» «Ліноксом» і закликала долати корупцію блокчейнами й штучним інтелектом. На сталий тимошенківський електорат такий спіч, можливо, і справить враження «розумна, аж страшно», а от для середнього класу, різних там гіків і хіпстерів, це лише привід пореготати в соцмережах».

На думку експерта,  «обов’язковим атрибутом, сучасного українського політика є шанування сінгапурського лідера Лі Куан Ю. Він став чимось на кшталт Лєніна за радянських часів: жоден виступ державного діяча не обходився без цитування «вождя». Те саме тепер відбувається й із батьком «сінгапурського економічного дива», який виростив із відсталої постколоніальної аграрної країни «азійського тигра». Словами Лі Куан Ю Петро Порошенко повчає підлеглих. Орієнтиром свого «нового курсу» Тимо­шенко називає Сінгапур». Також, констатує  Крапивенко, широко цитують  сінгапурського лідера Анатолій Гриценко, Андрій Білецький… На його думку, «канонізація» сінгапурського прем’єра, що відбувається, має два очевидних пояснення: по-перше, є історія успіху, по-друге, це історія «сильної руки», запит на яку об’єктивно існує в українському суспільстві. Третє пояснення читаємо між рядків: кожен український політик хотів би, як Лі Куан Ю, правити своєю країною 30 років без перерви. Заради цього вони ладні увірувати в будь-який культ». Водночас, нагадує він, «намагаються розширити своє електоральне поле й учорашні регіонали», які тимчасово не акцентують увагу на інтеграцію з Росією.

Зважаючи на тенденції, підкреслює політолог, «команда Порошенка не ризикує повторювати свої помилки. Тут чітко засвоїли урок, що грати на чужому полі собі дорожче. Загравати з мовним питанням, підкуповувати проросійський електорат немає сенсу, бо це обернеться втратами серед своїх традиційних виборців. На Банковій наразі працюють за старими сценаріями партії влади: поїздки регіонами, вихваляння досягненнями з білбордів, підвищення пенсій, новий закон про соцзахист військовослужбовців, законопроект, що має легалізувати «євробляхи». Для зовнішніх партнерів теж є «цукерка» – Антикорупційний суд».

Загалом же, на думку Крапивенка, «якби можна було, як у спорті, вести рахунок між основними політичними гравцями, то нинішній стан охарактеризували б як «нічию». Ніхто не хоче ловити ґав і поступатися противникам у темпах агітації, однак нинішні спроби зворушити «невизначений» електорат великого успіху не забезпечили. А це дає простір як для нових гравців, так і для вдосконалення сил і засобів тим, хто вже викупив місця на біл-бордах».

«Чинник, що нас об’єднує, – це розчарування у владі»

Які домінуючі настрої об’єднують зараз наше суспільство та українську політичну націю? З цього приводу розмірковує  соціолог і політолог Ірина Бекешкіна, яка репрезентує Фонд  «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва.  Витяги з її публікацій оприлюднює   «Українська правда». Передовсім, нагадує Ірина Бекешкіна, що «свого часу я дуже любила використовувати у презентаціях щодо зовнішньополітичних орієнтацій українців таку картинку: українець висить над прірвою і тримається, однією рукою за європейський берег, іншою рукою – за російського орла. Зараз він ще там, у прірві, але обома руками тримається за європейський берег, і вибратися з прірви він може лише туди».

Вона констатує, що  «після трагічних подій – анексії Росією Криму та збройної російської агресії східний вектор зовнішньополітичних орієнтацій різко впав, хоча далеко не всі з тих, хто раніше підтримував орієнтацію на союз з Росією, стали прихильниками євроінтеграції. У більшості вони зараз перейшли в категорію або «важко сказати», або «нікуди нам не треба приєднуватися».

Роздумуючи про сучасну ситуацію, Бекешкіна підкреслює: «Зараз ще один чинник, що нас об’єднує,- це розчарування у владі… А зараз по недовірі до органів влади, я б сказала, ми б’ємо сумний рекорд за всі роки існування незалежної України». За її даними, «Верховна Рада  – взагалі поза конкуренцією, що стосується рівня недовіри. І це дуже сумно, тому що Верховну Раду ми обираємо, і Верховна Рада є основним законодавчим органом в Україні. Цікаво, коли ми питали після виборів, як ви вважаєте, чи правильний вибір ви зробили, відповідають,  «так»; а чи довіряєте ви Верховній Раді –  «ні». Одразу після виборів. Отака цікава ситуація».

Бекешкіна висловилася і про  «нові обличчя» в політиці. «Після Революції Гідності істотно зросла потреба у появі нових політичних лідерів. Якщо в опитуванні 2013 року так вважали 47%, то зараз після революції вже стабільно понад 60%. Потрібні в усіх регіонах. Потрібні і старому, і малому – не залежить від віку», – наголошує вона. Тим не менше, за версією пані Ірини, «нових лідерів майже не бачать. Лише 25% відповіли, що бачать таких нових політичних лідерів».

«Помилятися ми вже не маємо права»

Перший всенародно обраний Президент України Леонід Кравчук переконаний, що нинішня «війна дала українцям можливість оцінити Росію як агресора. Це факт. Тому всі зусилля, які проводяться сьогодні і по енергетичній системі, і по політичній, соціальній, культурній – вони спрямовані на те, щоб від Росії поступово відокремлюватися» (див. «УП»). Водночас він критично ставиться до тих, хто говорить, що початок «справжньої  незалежності» датується  не 1991,  а 2014 роком. «І що справжня незалежність – це обов’язково анексія Криму і війна? Коли це кажуть на високих щаблях, вони ображають те покоління, яке було зі мною, хто цю незалежність виборов. Просто елементарно ображають. То був складний час».

Кравчук зазначає: « Коли ви бачите, що я критикую Порошенка, то не кажу, що він поганий президент. Я кажу, що в нього є кроки, які, з моєї точки зору, не дають Україні бути кращою, ніж вона є». А відтак, нагадавши про високий рейтинг Тимошенко, наголошує: «Але що буде через рік, мені сказати важко».

Роздумуючи про майбутні президентські вибори, перший всенародно обраний Глава Української держави висловлює побажання, «щоб люди зрозуміли просту річ: можливо, це буде час останніх президентських виборів, де ми можемо щось змінити. То буде час великих надій. Він може стати і часом великих втрат. Помилятися ми вже не маємо права. Якщо ми знову підемо по гречці продаватися, по карбованцях, по гривнях, може бути така ситуація, що наступний президент не потрібен буде».  Принагідно пояснює: «Просто не буде ким керувати. Уже зараз, ви вдумайтеся, біля 9 мільйонів українців виїхали за кордон… Вчені кажуть, що в нас не більше 35 мільйонів людей сьогодні в Україні. Коли я працював у партійних органах у 80-х, нас було 52 мільйони». А наостанок Леонід Кравчук прокоментував свій крилатий вислів. Роздумуючи про ситуацію в Україні, він зазначив, звертаючись до владців:  «Маємо те, що маємо. А можемо мати ще гірше, якщо не будемо слухати свій народ».

«Все станеться моментально»

Чим ситуація 2018 року принципово відрізняється від 2014-го і що буде з кремлівським режимом, якщо під час чемпіонату світу з футболу Путін зважиться на масштабну атаку проти України або країн Європи. З цього приводу розмірковує російський фінансист і блогер Слава Рабинович. Про це йдеться в його публікації на сайті видання  «Апостроф». Зокрема  Рабинович вважає, що  «2018 рік – це абсолютно не 2014-й. У 2014 році Путін на тлі сочинської Олімпіади зробив те, що він зробив, але він зовсім не розумів наслідків у повному обсязі. Ці наслідки розуміли я і ще, може, якась кількість тисяч людей в Росії, але не більше». А відтак продовжує: «Минуло чотири роки, і тепер він не тільки розуміє наслідки, але й знаходиться в зовсім іншому світі в порівнянні з тим, що було в січні 2014 року, перед Олімпіадою: це санкційний режим, статус країни-вигнанця, збитий «Боїнг», звинувачення в міжнародному тероризмі та військових злочинах».

За його припущенням, «будь-яка ескалація війни Путіна проти України насправді закінчиться прискоренням падіння режиму, і мені здається, що він це розуміє. У випадку введення умовних російських танків в умовний «Будапешт»  проти путінського режиму будуть застосовані найжорсткіші санкції, із масовим включенням фізичних осіб, перерахованих в доповіді Конгресу США, в списки персональних санкцій і масовим включенням російської фінансової, банківської системи в режим санкцій. Швидше за все, за такого сценарію буде оголошено часткове торговельне ембарго на експорт російських енергоносіїв. Загалом, це все призведе до моментального колапсу як економіки, так і, швидше за все, режиму. Путін це знає». Відповідно, підкреслює Слава Рабинович, не варто ставити знак рівності між цими двома ситуаціями. Хоча наостанок нагадує, що «звичайно, ми не можемо з усією впевненістю оцінювати ступінь адекватності Путіна».

«Путін у сценарії Трампа»

Російський журналіст, військовий експерт Олександр Гольц у виданні «Новое время» зазначає, що про зустріч із Трампом  «Путін мріяв останні півтора року». А відтак нагадує: «Російські коментатори щосили натякають, що зустріч Путіна і Трампа приречена стати тріумфом Кремля, який стоїчно витримав тиск «ворожих сил». Дійсно, присутність Трампа в Білому домі істотно полегшила міжнародне становище Росії. Ще недавно Путін з його уявленнями про світову політику як про нескінченну гру з нульовим результатом здавався шалено застарілим, що застряг в XIX столітті. Але на його щастя президентом найвпливовішої країни світу стала людина, котра дотримується подібних поглядів».  У цьому контексті – і наполягання Трампа на  необхідності повернення Росії у «велику сімку»,  і начебто  його заяви для західних лідерів, що Крим належить Росії на законних підставах.

Здавалося б, резюмує Гольц, наявна перемога путінської стратегії. «Починаючи з взяття Криму в 2014 році, зовнішньополітична стратегія Росії надзвичайно проста: ми змусимо вас спілкуватися з нами, весь час створюючи нові проблеми і загрози». Зважаючи на реалії, припускає він «Цілком ймовірно, що і Путіну, слідом за Кім Чен Ином, вдасться надути Трампа, який вже точно мало що розуміє в стратегічних озброєннях і військовому балансі». Однак, переконаний Гольц, «навіть ймовірний тактичний виграш не може приховати нової стратегічної реальності. Нове вбрання приміряли не тільки США. Росія остаточно утвердилася в ролі головного ізгоя планети, держави, від якої можна чекати тільки поганого. Саме лідером такої держави приречений бути Путін у сценарії Трампа».

 «Про що говорили Путін та Порошенко?»

На це запитання у виданні «Новое время» в однойменній публікації відповідає  Володимир Фесенко, політолог, директор Центру політичних досліджень «Пента».  На  його думку,  «зараз ці прямі телефонні переговори свідчать про певне вікно можливостей. Якщо спочатку Путін відмовлявся від обговорення теми звільнення наших людей, що знаходяться в російському ув’язненні, то, гадаю, зараз ситуація змінилася – інакше повторного дзвінка просто не відбулося б». А відтак уточнює: «Ми можемо лише здогадуватися, чи за першої телефонної розмови домовлялись про щось подібне, та чи виконали сторони будь-які інші домовленості. Звісно, формально, можна говорити про виконання однієї домовленості. Я маю на увазі одночасні візити і спільну роботу двох омбудсменів: українського та російського. Отже, формально, домовленість є, але синхронного відвідування так і не відбулося. На превеликий жаль, переговори з Путіним не гарантують результату. Проте, і розмов з ним не уникнути відвідати Сєнцова, Сущенко та інших. Тобто, змістовного просування – немає».

Тому, припускає політолог, можливо, «якраз у зв’язку з цим Порошенко і телефонував Путіну – щоб на вищому рівні з’ясувати: хто заважає».  Він пояснює, що «синхронні відвідування – такий собі традиційний захід довіри: щоб інша сторона не уникнула виконання обіцяного. Тобто, Москалькова відвідує Вишинського, а одночасно Денисова – Сєнцова. І так далі. Чому цього не відбулося – не зрозуміло… Також розмова могла стосуватися умов та формату можливого обміну». При цьому Фесенко нагадує, «за досвідом минулих обмінів, звільнити ув’язнених в одному випадку допомогли західні посередники, в іншому, коли звільняли керівників кримськотатарського Меджлісу, допомагала Туреччина». За його версією,  «також розмова стосувалася питання Мінських домовленостей та Донбасу: обстріли та порушення угоди про припинення вогню – велика проблема».

Тим не менше, нема підстав сподіватися на конкретний  оптимістичний результат  телефонних перемовин. «В обох сторін – дуже різні позиції. Багато образ, претензій, особливо в України – до Росії. І остання, в свою чергу, іноді поводиться зверхньо та не лише непоступливо, а й агресивно», – підкреслює Фесенко.

«Є духовною основою держави»

Цьогоріч 28 липня  наша країна відзначатиме 1030-ліття  хрещення рівноапостольним київським князем Володимиром Руси-України.  Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет знову висловився щодо вірогідності отримання  Православною  Церквою в нашій державі Томосу від Вселенського Патріарха. Про це інформує  газета «Голос України». Він переконаний, що «без Української Церкви не може бути української державності. Тому що церква є духовною основою держави».

Роздумуючи про 1030-ліття  хрещення Руси-України, Патріарх Філарет нагадує: «Коли Русь  приймала християнство, то Московії як такої ще не було. А була Русь, і були окремі народи -меря, весь, чудь, мордва й інші, які Русь просвіщала. Навіть Новгород і той не був Руссю. У літописі сказано, що єпископ із Новгорода поїхав у Русь, до Києва. Якщо він у Русь поїхав із Новгорода, значить, Новгород Руссю не був. А тим паче Руссю не була Москва, тому що її як поселення ще не було. У 1997 році Москва святкувала своє 850-ліття, а Київ у 1982-му святкував своє 1500-ліття. У 1948 році відзначалося 500-ліття автокефалії Російської церкви, а не тисячоліття. Вони тоді самі визнали, що їх до Києва не було. Москва до хрещення Русі не має жодного стосунку. Вона є наслідком просвітницької діяльності Русі. Русь просвітила мокшан, ерзю і тому подібне, а не вони нас».

Патріарх Філарет наголошує, що збереження нинішнього статусу УПЦ МП важливе для Москви не у зв’язку з фінансовими складовими, а тому, що вона  пропагує «русский мир». А відтак пояснює, що «нині за допомогою Російської церкви точиться боротьба за створення нової Російської імперії. А те, що ця церква допомагає реанімувати імперію, всім добре відомо. За її сприяння в «русский мир» потрапила навіть Молдова. Імперськими ідеями хворіє не тільки Російська держава, а й церква».

Він висловив сподівання на те, що «Українська Церква отримає Томос. Вірогідність цього – 99 відсотків. Велику роль тут відіграє Президент Петро Порошенко, він зумів переконати Вселенського Патріарха у необхідності такого рішення. Для надання Томосу необхідне рішення Синоду. Засідання Синоду призначено на першу половину липня у Стамбулі, у Константинопольській церкві». За його словами, отримання Томосу буде означати об’єднання Українська Церкви Київського Патріархату і УАПЦ,  а «Московському Патріархату доведеться вирішувати, приєднуватися до канонічної, визнаної Вселенським Патріархатом й іншими церквами Української Церкви, чи ні. Ми передбачаємо, що не всі парафії, священики та єпископи приєднаються до Помісної церкви. Робити це їх примушувати ніхто не стане. Однак ті, хто не приєднається, не матимуть права називатися Українською Православною Церквою, а будуть лише митрополією чи екзархатом Російської Православної церкви в Україні. Якщо вони хочуть молитися з Московським Патріархатом, хай моляться. Але якщо вестимуть антиукраїнську діяльність – зазнають покарання. Держава, якщо вона держава, має карати зло, інакше спокою не буде». Водночас Патріарх припускає вірогідність того, що Томосу не буде. Це означатиме, що Московська церква є реально найвпливовішою у православ’ї». Хоча він  особисто впевнений, що «шантаж Москви не вплине на рішення Вселенського Патріарха і Томос буде».

«Йдеться і про війну…»

За припущенням політтехнолога Олександра Кочеткова у виданні «Політека»,  кремлівський  «недоімператор» підштовхує до «перетворення Донбасу на українську Чечню. Відмінною рисою якої стане те, що вона отримає «особливий статус», її необхідно буде засипати грошима, але у своїх політичних рішеннях ця «чечня» стане орієнтуватися на Москву, а не на Київ».  Водночас аналітик висловлює занепокоєння внутріукраїнською політичною ситуацією. А відтак уточнює: «Йдеться і про війну Президента Порошенка з Кабінетом міністрів на чолі з його ж ставлеником Володимиром Гройсманом». Аналітик аргументує, що «По-перше, прем’єра давно і вже остаточно хилило до «Народного фронту». А «Нарфронт» в особі Арсена Авакова дозволяє собі… висувати якісь ініціативи щодо мирного врегулювання на Донбасі, тобто в міжнародній сфері». По-друге, підкреслює він, «є контакти між «Нарфронтом» і «нічним жахом Порошенка» – Юлією Тимошенко, причому їй пропонується ексклюзивна послуга – силове забезпечення в сходженні на президентську посаду після обрання».

Кочетков також зазначає, начебто, «по-третє, у владі почали ділити контрабанду. Не ту, яку нелегально протягують у схованках всякі дрібні зловмисники через кордон. А «контрабанду в законі», на якій наживаються ті, хто контролює митницю. А вона, як справедливо стверджував Міхеїл Саакашвілі, ще з часів Арсенія Яценюка під Кабміном: ліс, нафтопродукти, бурштин, цигарки та інше в обсягах, що обчислюються мільярдами доларів». У цьому контексті, припускає він, «Прем’єр згадав ринкову молодість, став на диби і в свій тіньовий город нікого пускати не збирається. Відповідно, терміново розгорнуто урядову програму «протидії» контрабанді, які насправді має на меті відбити «наїзд» із боку Президента».

Аналітик і політтехнолог висловлює занепокоєння тим, що «гостро конфліктують частини одного державного організму». А відтак Олександр Кочетков зазначає, що слід «припинити, нарешті, ідіотський дуалізм виконавчої влади, який вбиває керованість».

Виклики для України помножуються на енну кількість разів  у зв’язку з активною фазою війни, яку п’ятий рік веде проти  нашої держави, українського народу, української політичної нації  РФ. Чи варто Президенту Петрові Порошенку, як рекомендує  «хитрий лис» Леонід Кравчук, ініціювати прямі переговори  з чинним господарем Кремля та улюбленцем росіян?  Так чи інакше, на які б кроки не зважився  Київ, він не може забувати:  Москва практично ніколи не дотримується взятих  на себе зобов’язань. Це по-перше.   А по-друге, оскільки зараз у Путіна рейтинг всеросійської  любові опустився до рівня, що був  перед  війною проти України, то «цар» може повторити кривавий прийом навернення  «соотечественников к любви».

Чи здатні стати стримуючим фактором телефонні перемовини між Петром Порошенком і Володимиром Путіним, що відбулися минулого тижня?  Відповідь загалом зрозуміла і визначається лаконічним «ні». Тим паче, що під час діалогу йшлося  суто про перспективу звільнення  українських заручників, яких утримують у російських в’язницях і на окупованих нею українських територіях.

Та й Москва після завершення чемпіонату світу з футболу  може розвинути набутий досвід  на фоні сочинської олімпіади. Як нагадав Секретар РНБО України Олександр Турчинов  під час зустрічі з міністром  закордонних справ Литовської Республіки Лінасом Лінкявічусом, зараз «на українсько-російському кордоні зафіксовано надмірну концентрацію російської армії». Чи задіє цю «армаду» найближчим часом Путін для «обустройства Украины», оскільки в червні знову наголосив, що українського народу як такого нема,  відомо хіба йому. Той факт, що, за версією аналітика Андерса Аслунда, щороку РФ витрачає 45 мільярдів доларів на війну в Україні, навряд чи стане стримуючим фактором.  У цьому контексті, звернімо увагу, прозвучало й майже не завуальоване попередження Олександра Лукашенка для  білорусів: «Ми на фронті. Не витримаємо ці роки, провалимося – значить треба буде або до складу якоїсь держави йти, або об нас просто будуть витирати ноги. А, не дай Бог, розв’яжуть ще війну, як в Україні».

На зростанні імперських апетитів Кремля та вірогідності загострення ситуації в Україні акцентували увагу і  ЗМІ: «Після Сочі була анексія Криму, почалася війна в Україні. А що буде після Кубка світу?» («Газета по-українськи»), «Як збираються повертати Донбас та Крим Порошенко, Тимошенко, Гриценко та інші» («Главком»),  «Клімкін поставив під сумнів  «план де окупації Авакова» («УП»), «Справа Манафорта: Київ опинився між двох вогнів» («ЛБ»), «США можуть кинути Україну: навіщо Трампу знадобилися Кім і Путін» («PolitekA»), «Клімкін про Донбас: Росія прагне легітимізувати свій протекторат» (УНІАН), «Україна б’є на сполох через загострення в Азовському морі. Чому держава не може відповісти на незаконні дії РФ» («НВ»),  «Пропагандистська війна проти отримання Україною Томосу» («ЛБ»), «Рейтинг Путіна впав до рівня, який був до нападу на Україну» (УНІАН), «Світова торгова війна: наслідки для світу та України» («ЄП»), «Нові дані пов’язують проросійський «мирний план» для України з екс-конгресменом та мільярдером українського походження» («Голос Америки»)…

Своєрідним стимулом  до активізації політичних процесів в Україні має  шанс стати те, що, за версією Дмитра Гордона (посилаємося на телеканал «112 Україна»), «28 червня, в День Конституції, Президент України може оголосити про дострокові парламентські вибори. Спочатку – про розпад коаліції. Потім місяць на те, щоб вона зрослася, цього, звичайно, не буде. І на вересень – дострокові парламентські». Утім, є й достатньо аргументованих сумнівів, що буде реалізовуватися цей сценарій.

Та й  геополітичні тенденції можуть кардинально відкоригувати ситуацію не лише в Україні. Адже під приводом проблеми біженців Європа розпочала прискорений рух до краху ЄС. На думку виконувача обов’язків прем’єр-міністра  Італії Маттео Сальвіні (див. «Інтефакс-Україна»),  розбіжності всередині Європейського союзу можуть призвести до розвалу об’єднання ще до кінця 2018-го. Де-факто Cтарий світ починає замикатися в національні (націоналістичні) рамки.  Країни Вишеградської четвірки  (Угорощина, Польща, Словачиина, Чехія), Австрія, Італія – проти прийому втікачів. Натомість  Меркель і Макрон відчайдушно намагаються  виявлятися готовність їх «проковтнути»  і зберегти ЄС.

Але хто створив для Старого Світу  цю проблему? Спочатку (при  підтримці тої ж таки Європи) – США, за допомогою зброї  «встановлюючи демократію»  в Лівії та Іраку і стимулюючи дев’ятий вал утікачів у Європу. Відтак  – РФ, «рятуючи»  сирійського президента Асада. Тож і не варто особливо дивуватися, що лідери цих світових гравців, які не проти позбутися цілісного ЄС як конкурента,  готують «побачення» у Відні. Вірогідно – до натівського саміту (запланований на  11–12 липня уБрюсселі), на який угорці після поступок Києва у мовному питанні  готові допустити нашу країну. Але  чи не  апробують вище названі  двоє, узгоджуючи позиції, для України алгоритм  капітуляцію?

І ще одне «але». Як довго наказано жити НАТО, якщо Генеральний секретар  Альянсу Йенс Столтенберг днями назвав головною  небезпекою для трансатлантичного партнерства  конфлікт між Північною Америкою і Європою та вже публічно б’є на сполох?

Історія  по-своєму  спроможна повторюватися. Не тільки як фарс. «Європа понад сто років поспіль тільки те й робила, що вивчала науки й будувала заводи. Ці спеціалісти точно   знають, скільки грамів пороху потрібно для того,  щоб убити людину. Але чи люди знають, як молитися Богу?» – так написав  сторіччя тому у своєму романі «Деміан» німецько-швейцарський письменник Герман Гессе.  У цьому ж прозовому полотні персонаж Деміан зізнається Сінклеру: «Я відчуваю. Що зіткнення неминучі. Вони почнуться, повір мені, – вони скоро почнуться».  У нашому варіанті, через сто років,  слід  уточнити: вже почалися. Будьмо!

Віктор Вербич