Сьогодні, 14 жовтня, українці відзначають День захисника України. Ми складаємо шану та віддаємо данину пам’яті всім, хто боровся і бореться нині за державний суверенітет України.

Руслан Вікторович Уніфонтович кадровий військовий, майор, ветеран ЗСУ, учасник антитерористичної операції, як ніхто знає якою ціною здобувається мир.

– З чого все почалося?

– У березні 2014 року в. о. Президента України, голова Верховної ради підписав закон «Про часткову мобілізацію». 2 березня я приїхав до Ківерцівського районного військового комісаріату, за фахом як кадровий військовий, надав посвідчення капітана запасу і зголосився до продовження військової служби в ЗСУ. В понеділок, 3-го березня, у військовому комісаріаті нас зібрали і повідомили, що ми призвані по мобілізації. Офіційно перший призов рахується з 18 березня 2014р.  З цього моменту я приступив до виконання службових обов’язків саме на посаді заступника військового комісара Ківерцівського райвійськкомату з мобілізаційної роботи.

– Коли розпочалася ваша служба на Сході?

– В процесі проходження служби в військкоматі я написав три рапорти. Третій – був почутий. На День Незалежності України, 24 серпня 2014 року, до мене зателефонували з Західного оперативного командування та повідомили, що є посада в 24-й окремій механізованій бригаді м. Яворів. І вже 26 серпня, я був відряджений до даної бригади. 1 вересня ми в складі БТР (бойова тактична група) вилетіли зі Скнілова в м. Чугуїв. На борту було 280 чоловік. Після  тижня підготовки ми ввійшли у зону бойових дій.

– Що підштовхнуло до рішення розпочати службу?

Це мій військовий обов’язок. Дуже багато людей ми призвали першої, другої хвилі мобілізації. На той час це рішення було закономірне. Я сам військовий, закінчив військове училище. Нас навчали готувати підрозділи, які мають певні знання та вміння реагувати в тих чи інших випадках, тому я вирішив, що я маючи досвід, стану в нагоді хлопцям без досвіду в зоні бойових дій.

– Скільки часу ви перебували в зоні АТО? Де саме?

– На Сході я перебував з вересня по грудень 2014 року. Наш батальйон відповідав за Луганський напрямок, від Станиці Луганської до Новоайдарська, впродовж річки Сіверський Донець.

– Які були відчуття, під час першого бою? Як це – побачити ситуацію з середини? 

– Психологічно було не тяжко, ми були підготовлені до цього. Стан бійців був нормальний, з ними після цього можна було працювати.

– Ви були командиром батальйону. Чи важко було «керувати»? Потрібно було хлопців налаштовувати на бій? Чи вони були завжди готові?

– За той тиждень підготовки на Чугуєвському полігоні всім процесом тренувань займався особисто я. Ми готувалися. Я солдат підводив під ті ситуації, які могли б статися в процесі бойових зіткнень, чи в процесі розвідки, тому що підрозділ специфічний. Я був командиром розвідувального взводу. Ми проводили свої рейди в тилу противника. В розвідку виходило завжди дві групи, в кожній по 8 чоловік. Завжди віталося те, що кожна група приходила у повному складі і повністю жива.  Бойові зіткнення були лише в момент крайньої небезпеки. Тоді, коли була загроза життю і здоров’ю когось з членів групи та не уникнути застосування зброї.

– Чи рахували ви скільки боїв пройшло?

– У нас було в порядку біля 28 бойових виходів. Я входив постійно до складу груп. Після кожного бою, групи в повному складі повертались живими. Для мене це було найважливіше.

– Чи оснащували Вас усією необхідною амуніцією?

– На той момент проблем з оснащенням, як таких – не було. Ми комплетувалися в Чугуєві. Застосовувались бронежилети, каски, інше військове спорядження. 24 бригада мала їх в достатній кількості… Штатною зброєю ми були забезпечені. Вся зброя, яка додається до даного підрозділу, тобто розвідувального взводу, у нас була почищена, «прострелена» та готова до бойового застосування.

Дещо проблемно було з радіостанціями. Але харківські та київські волонтери допомогли. Коли нам потрібні були буржуйки для обігріву, нам допомогли з буржуйками.

Через деякий час, нам привезли форму Варан. Вона через свій«окрас» допомагала нам в осінній період залишатися не поміченими ворогом. Такої форми в багатьох не було, це новітній зразок. Вона виправдала себе на всі 100%. І я дякую тим волонтерам, які привезли цю форму та за те, що мій батальйон цією формою був оснащений.

– Розкажіть якусь історію з АТО, що найбільше закарбувалася в пам’яті?

– Історій було дуже багато. Але історію лишимо для істориків. Це, що було там, там  і залишиться. Дуже важко повертатись до спогадів. Для мене найважливіша історія –  це те, що після виходу з зони бойових дій, я сказав хлопцям велике дякую, що всі сто відсотково повернулися на мирну землю.

Фото зроблене перед боєм
Підрозділ 24 ОМБР, 1 БТГр розвідувальний взвод– Що мотивувало там Вас воювати?

– Ну по-перше я давав присягу українському народу «Захищати територіальну цілісність України». Це було заради миру, заради добробуту людей, які живуть на мирних територіях. Війна не так далеко, всього за 1500 тисяч кілометрів від нас. Війна продовжується, і, на жаль, ніяк не може закінчитись. Хоча, на мою думку, вона могла б закінчитись ще у 2014 році. Але це мої роздуми….

– Як поставились рідні до вашого вибору? Не було такого, що намагалися відмовити?

– Дружини офіцерів поважають рішення чоловіків. Вони підтримували і підтримують нас в цьому та є надійним тилом.

– Моя мама, Надія Михайлівна, до останнього думала, що я на полігоні в Яворові навчаю хлопців та відправляю в АТО. Я не хотів, щоб вона хвилювалася.

– Якби у Вас була б можливість повернути час назад, чи  Ви відмовилися йти на службу, чи все зробили вірно?

– Це був обдуманий крок. Навіть якщо мені довелося б ще раз пройти той самий шлях – це було б без вагань.

– Після демобілізації, як швидко «прийшли до тями». 

– Після повернення, я готувався на другий виїзд в АТО. В січні прийшов на роботу в Ківерцівський військовий комісаріат.  В обласному військкоматі. пройшовши атестацію, мені запропонували посаду Ківерцівського районного військового комісара. Оскільки я готувався на другий виїзд в зону бойових дій, в складі того ж самого підрозділу, був відповідний наказ обласного комісара = прийняти мене на посаду районного комісара. Відрядження відмінили. 25 січня 2015 року я був призначений на посаду військового комісара. У 2017 році, в зв’язку з погіршенням стану здоров’я, я звільнитися з даної посади, з лав ЗСУсил та вийшов на пенсію. Через два місяці після важкої операції, я почув про відбірковий турнір «Ігр Нескорених». Через півроку реабілітації, госпіталів, призначення групи інвалідності та її підтвердження, я почав тренування в спортзалі. Мої заняття проходили під керівництвом двох тренерів. Ілля Касьянов – тренер загально-фізичної підготовки та Шевченко Тарас Юхимович – тренер з виду спорту «веслування на тренажерах». І вже в червні, став учасником  Всеукраїнських змагань з Invictus Game («Ігри нескорених»)  та в результаті і  бронзовим призером.

Найкращий тренер Ілля Касьянов

На жаль, в збірну  України я не попав, але це мене не зупинило. Я продовжив тренування. Додатково добавив ще й біг… Почав з 5-ти кілометрів, тепер 10 км. 7 жовтня 2019  року в Києві проходив 10 – ти кілометровий марафон, в  якому я покращив свій власний минулорічний результат.

Забіг ветеранів АТО на Чемпіонаті України з легкої атлетики 2018

– Чи спілкуєтесь зі побратимами зараз?

– Так, звичайно. Ми підтримуємо один одного, телефонуємо, приїжджаємо в гості. Соціальні мережі теж відіграють велику роль в спілкуванні. Мої побратими живуть у різних містах. Коли є змога, ми зустрічаємось у Львові, у Києві, навіть, на полігоні в Яворові. Ми бачимось на різних змаганнях. У нас є Волинська збірна ветеранів АТО з міні – футболу. І команда вже другий рік поспіль  виграє кубок ветеранів АТО.

– Ставши районним комісаром Ківерцівського районного військового комісаріату, які завдання виконували?

– В мене було дуже багато завдань. Мобілізація вже закінчилась, але були призовна компанія на контрактну службу та на строкову службу до ЗСУ. Коли я прийняв посаду комісара, район у нас був «важкий». Важкий в плані того, щодо складності призовної кампанії, коли в тебе в районі біля 15 осіб, які загинули в АТО. Офіцерський склад військового комісаріату не був у повній комплектації. Працівники постійно відряджалися у зону бойових дій.

– Ви учасник і бронзовий призер Всеукраїнських змагань “Ігри нескорених”, а, наразі, брали участь в 10 – ти кілометровому марафоні в Києві, заняття спортом – допомагають реабілітації, тримати себе завжди у формі?

– Це дуже хороша реабілітація. За рахунок спорту, змагань, спілкування з побратимами. Це все витягує з тієї прірви, де б ти міг закритись у собі. Спортзал допомагає навіть психологічно. Там ти залишаєш усі негативні свої емоції за рахунок навантажень. Ти розвиваєшся, борешся з собою та своїм стресом. Посттравматичний синдром, без виключення, як діагноз, ставлять усім учасникам бойових дій. Стрес починається з  моменту призову.

Я вважаю, що заняття спортом могло б допомогти більшості хлопцям досягти високих результатів. Адже більшість з них після повернення з зони бойових дій закрилися в собі і борються зі стресом вживаючи алкоголь, чи будь яким іншим не зрозумілим мені методом.

Десятка ветеранів, забіг на 10км Wizz Air marathon, результат 55.44 сек.

– Чи підтримуєте ви схему вирішення конфлікту на Донбасі, так звану «Формулу Штайнмаєра», про яку заявив президент Зеленський? Якщо ні, то що б порадили?

Я не знаю, що вам сказати… Війна на Донбасі могла б вже давно закінчитись.

Через війну ми втрачаємо хороших хлопців, які могли б навчати молоде покоління військової справи.

А всі, хто хотіли і мали виїхати, за кордон– виїхали….

– Яким ви бачите вирішення конфлікту на Донбасі?

Я думаю потрібно вийти на наші кордони, які зараз на контрольованій нами території, та почати будівництво величезної стіни. Там на Донбасі не має нічого. Все розбите, закинуте… Не працюючі шахти, з яких мало б проводитись викачування води, зрозуміло ніхто нічого не робить. Це на мою думку бомба повільної дії, яка в майбутньої призведе до екологічної катастрофи.

– Що б ви побажали з нагоди Дня захисника України своїм побратимам та громаді Волині?

З 2017 року я завжди всім бажаю мирного неба над головою і своєї землі під ногами. Добра, миру, здоров’я, злагоди та всього найкращого. Хлопцям не втрачати надії в себе та досягати цілей.

Марія Тетюрко

Кубок Нескорених з міні футболу 2019

Забіг імені Ігоря Броневицького на 14км «Герої не вмирають»