… Вадим,ще зовсім хлопчик,із таким модним нині козацьким оселедцем,з веселими іскорками в очах,в яких мудрості — як в обтяженої життєвим досвідом людини,хоча йому лишень двадцять чотири. Сашко,старший за товариша не лише за віком,мовчазний,урівноважений і дуже надійний. Обоє добровольці,у кожного за плечима — свій рік війни. «Гната» (позивний Олександра) дружина витягнула звідти трохи раніше,а «Вадос» прослужив у цілому півтора роки. Пільг ніяких,звичайно,не мають,і статусів теж. І не претендують на них,бо не за земельні ділянки й не за гроші йшли воювати. До якихось молодіжних націоналістичних чи радикальних організацій відношення не мали,хоч воювали у штурмовій роті 5 батальйону ДУК,того «страшного» Правого сектору,яким,як жупелом,російські пропагандисти залякали не лише росіян,а й мешканців українського Донбасу. Слухала розповіді цих хлопців про війну як про рутинну роботу,про те,як у цьому пеклі народжується справжні дружба,кохання,про те,як тяжко хоронити друзів і чому на війні не можна обманути Бога. Вони вже так багато знають про смерть,що кожну миттєвість життя тепер приймають як подарунок. Скільки їх,таких чистих душею,по-дитячому відважних,готових за першим кличем стати на захист своєї родини і Батьківщини,полягло вже на полі нашої битви…
 «Один раз возили на полігон,де я вистрілив три ріжки з автомата і кинув одну гранату»
Олександр Гнатюк і Вадим Плюта живуть сьогодні у Луцьку,хоча ще зовсім недавно не знали нічого ні про це місто,ні про Волинь. Волинянами їх зробила війна. Вона забрала у них бойового товариша,але компенсувала цю втрату іншим: Сашко знайшов у Луцьку дружину. Їх «посватала» відома луцька лікар-волонтер Олена Звєрєва,з якою бійці «Правого сектору» познайомилися,коли приїздили у лютому 2015 на похорон свого друга з Володимира-Волинського,теж бійця «Правого сектору» Дмитра Колесникова. Товариш Олександра Вадим зустрів своє кохання в своїй першій штурмовій роті,куди Ліза спочатку приїздила як волонтер,а потім залишилася служити. Після повернення у мирне життя вони з молодою дружиною услід за побратимом приїхали до Луцька,щоб почати нове,вже сімейне життя. Той пообіцяв допомогти з роботою та й удвох якось веселіше на чужині. На Київщині,звідки хлопці родом,вони теж дружили,допомагали одне одному. Вадим працював у реабілітаційному центрі для нарко і алкозалежних людей,що діяв на Житомирщині й був організований його батьком,пастором однієї з церков. Сашко часто приїздив туди допомагати товаришеві. А потім почалася війна…
—На Майдані ми з Сашком не були. І на війну не збиралися. Коли дивилися телекартинки зі штурмами в Донецьку,Луганську,впевнені були,що все це дуже швидко нейтралізують,приїдуть спецпідрозділи й все стихне. А коли почалися серйозні бої,коли дізналися про Іловайськ,про котли,в які загнали українську армію терористи та нездале військове керівництво,зрозуміли — це війна,—згадує Вадим. — Треба було йти захищати Батьківщину. Після побаченого й почутого від наших військових іти воювати у складі Збройних сил не було бажання. Потрапити у батальйон «Донбас»,тоді найелітніший серед добробатів,було неможливо. В «Азов» не хотілося,не все подобалося в їхній ідеологічній складовій. Натрапив в Інтернеті,що Правий сектор набирає бійців,вийшов на зв’язок і вже у вересні 2014 року був на полігоні «Десна». Там і познайомився з Дімкою Колесніковим із Володимира-Волинського. Він був справжнім «правосєком»,ультрасом. Вісім тижнів навчання. Зрозуміло було,що на «Десні» ніхто не дасть нам бойову зброю в руках тримати. Було пару автоматів,хтось з комбатів привозив,а в основному були страйкбольні автомати,на них ми вчилися стріляти. Правда,один раз возили на полігон,де я вистрілив три ріжки з автомата і кинув одну гранату. Зате фізична підготовка — жерсть. Бігали по 7,по 15 кілометрів з рюкзаками,бронежилетами,це дуже важко. Багато хто відсіявся,не витримував таких навантажень. Спочатку нас було 24 чоловіки,а до фронту доїхало тільки п’ятеро. Та коли потрапили у Піски,муштра,яка була в учебці,дуже згодилося. Взагалі,на мою думку,мотивовані люди можуть значно більше зробити,ніж військові,яких призвали ледь не силоміць. Добровольці усвідомлюють,чому і за що вони ідуть воювати. І це дуже відчувається. У листопаді разом з Дімкою потрапили спочатку в резервну роту,а днів через десять ішов набір в першу штурмову роту 5 батальйону ДУК,там не вистачало людей. Відбір був суворий,особливо по віку — від 21 до 34 років. Нас вишикували,оголосили,що треба 5 чоловік. Ми вийшли з другом «Правим»,себто з Дімою,і ще кількома хлопцями. Командир питає у Дмитра: «Скільки років?» А йому 19. Не хотіли спочатку брати,але більше ніхто не захотів іти,хоч вишикувалося чоловік з тридцять. Бо вже знали,що їдемо на Піски,а там гаряче. «Правий» вмовив начальника штабу,казав,що батьки все знають,що все буде добре. І його взяли. Ми поїхали в Піски.

—Це правда,що добровольці воювали у Пісках і в аеропорту тим,що здобудуть у бою?
— Міністерство оборони не дало нам жодного автомата. Спочатку була двоствольна нарізна зброя,у когось були автомати мисливські,а вони автоматично не стріляють,тільки одиночними. Потім додалася трофейна зброя,що у «сєпарів» забирали,деяку доводилося просто прикупляти. Піски розділені надвоє річкою і вся ліва сторона від дамби — то були наші позиції. Спочатку там стояли армійці з танчиками,потім нам її віддали. Наших хлопців вивели з самого аеропорту всередині листопада,це була остання ротація «Правого сектору». Армійці там вже добре закріпилися,не було сенсу тримати добровольців. Частину наших підрозділів закріпили в обороні Пісок,ще частину перекинули у Водяне. Армійці допомагали нам СКС з боєкомплектом,добре допомагали. Перша наша позиція — триповерхівка,називалася «дом да Вінчі»,командира взводу позивний. До аеропорту — не більше двох кілометрів. Друг «Правий» навчився дуже добре стріляти з ПТУРа (протитанкові керовані ракети). Із корегувальником своїм,Філософом,теж дуже гарний хлопець був,ледь не спалили БМП сєпарську на пожежній смузі аеропорту. Не вистачило з-пів метра і це при тому,що він її не бачив!

 Країна залита кров’ю своїх синів,повинно було б щось мінятися,але…
Перша ротація «Вадоса» у Пісках тривала 73 дні. У лютому він отримав відпустку на 8 днів,а коли повернувся 21 лютого,то свого друга «Правого» не застав: Діму перевели на іншу позицію. А через день його не стало…
—Ми зустрілися з ним випадково 22 лютого. Я біг на іншу позицію і бачу — «Правий» іде. Поговорили. Кажу,страшно щось іти,бо б’є САУшка й 180-ка міномет. Та все одно піду,кажу,я ж безсмертний. А він сміється : «Ну,будеш на небі,скажеш,чи є Бог». І раптом обстріл такий жорсткий почався,у нас є «300». І тут прибігає хлопчина з позиції «Пушка»,весь білий,руки трусяться,сказати нічого не може. Дали цигарку йому,почав розказувати. Каже,снаряд попав туди,де хлопці ховалися. Одному ноги перебило,а з «Правим» ніби все добре. Трохи обстріл вщух і ми побігли туди,щоб поранених витягти,бо медики не поїдуть в червону зону,поки обстріл не закінчиться. Прибігаємо,знайшли пораненого,повантажили в машину. Проходимо далі — хтось камінням засипаний. Розгрібаємо,а це «Правий»… Він загинув відразу. Снаряд пробив три стіни і колону здорову й залетів у приміщення. Діму ударною хвилею вдарило об стіну,він загинув від внутрішніх розривів. Ми ще вивезли його своєю машиною в Первомайськ… А наступного дня приїхав Сашко,друг «Гнат». Ми його провели в роту без «учебки» і без підготовки.

—А ще відмовляли мене: «Не приїжджай сюди,не треба,— посміхається Олександр,згадуючи ті лютневі дні 2015. — Вдома нікому не казав,куди їду. Мамка щось запідозрила,але сказав,що їду в «учебку»,тільки повчуся і назад вернуся. Все рівно не хотіла відпускати та трохи заспокоїлася. Вона працювала на залізниці в Києві. І побачила,як я сідав на електричку швидкісну до Красноармійська. І все зрозуміла. Дзвонила Вадиму,вичитувала,що він мене потягнув на війну. Підняла нашу місцеву Самооборону на ноги,що я поїхав на війну без учебки,що так не можна.
— Багато всього доводилося читати про донецький аеропорт,цей український Сталінград. І часто звучала думка,чи варто було стільки молодої української крові проливати за нього? Багато хто не може пробачити командуванню,що не почало вчасно виводити наших кіборгів,які захищали фактично руїни і під ними були поховані. Ви що думаєте з цього приводу?
—З самого початку аеропорт не мав ніякого стратегічного значення. Це був символ нашої боротьби і не більше,— каже Вадим.
—А стратегічна висота? — заперечує йому Олександр.—Гаубиця як лупила звідти.
— Та яка висота,Сашко? Будь-яка шахта вище стоїть,ніж аеропорт. Злітна смуга? Теж не мала значення. Ви уявляєте,як можна садити літаки під градом куль і мін? Там же все прострілювалося. Якби наші оборонні споруди стояли за аеропортом — одна справа,а то ж бої йшли в самому аеропорту. Старий термінал наші залишилися,туди зайшли терористи. Хлопці наші перейшли в новий,а там ці ходи,лази,дуже важко було оборонятися. Ми сєпарські хвилі скривали своїми сканерами,то по прослушках тільки ми нарахували три батареї російських самохідних артустановок (САУ),які росіяни задіяли для артобстрілів. Ти ж чуєш,як коректується вогонь,що робиться все дуже грамотно,сєпарам таке під силу.
— Ніяк не було зрозуміло,коли українські військові мусили проїжджати в аеропорт через сєпарський блок-пост. Їх там обшуковували,змушували залишати зброю,казали,чого їдете на нашу землю. Дивна якась війна: пропустіть нас,ми проїдемо і повоюємо з вами трохи?
—В аеропорт можна було їхати іншою дорогою,але ніхто не хотів,бо вона була небезпечна. Можна було через зльотку їхати,через Піски,там не було їхнього блок-поста. Спочатку за аеропортом,Пісками і Жаб’ячим стояли псковські десантники,попресували ми їх добряче. Потім їх змінили чеченці й тільки чути було: «Алах акбар!» Бум! Загальновійськова хвиля була аналогова,а вона читається,сканується і прослуховується. Там теж один виходив в ефір: «Чего пришел на наша земля?» Яка твоя земля,дурню? Ти що тут робиш? «Я защищаю русский мир. У січні росіяни сконцентрували вогонь по аеропорту,тоді і Піски розбомбили геть. Ми нараховували тільки по своїй позиції до 1000 снарядів у день. Це не рахуючи «Градів»,які били разів сорок. В аеропорту вночі все світилося від розривів. У Донецьку світилося від залпів,а там від розривів. Глушили,глушили,потім ще «зльотку» підірвали. І аеропорт не витримав,склався. Сталося це 12 січня,а в новинах сказали,що 19. Ще робилися спроби його відбити. Ми ходили на Жаб’яче,шістнадцять чоловік,щоб відволікти трохи артилерію на себе,від аеропорта відтягнути. Дійшли нормально,завдання виконали без втрат. П’ятнадцятого січня армійці штурмували знову,хотіли взяти у клешні ворога: з боку Путиливського мосту і з боку Спартака. А наші хлопці разом з 93 бригадою заходили через селище Веселе. Спроба була невдалою,тоді взяли в полон комбата 93 бригади,може пам’ятаєте,міст підірвали й півроти поклали людей. Дуже багато було поранених. Вночі розвідка їх вивела. А ми з аеропорта приймали ще хлопців. Сєпари теж не дурні,грамотно спланували операцію. Йти на сам аеропорт з нашого боку — це 500 метрів бігти по бетонній смузі. На такі втрати ніхто не піде,там би поклали не одну роту. Ще 14 січня приїжджали до нас армійці,планували йти через «зльотку». Наш комбат сказав: «Я без танків своїх людей не відправлю. Якщо піде броня,а хлопці за бронею — тоді так».
За танками ще можна було б прорватися. Але не ризикнули,бо танки зразу попалили б.
— У нас з танками проблема…
— І не тільки з танками. З грамотними кадрами теж. Не вистачає професійних командирів з бойовим досвідом і саме там,у штабах,у Міністерстві оборони. Дуже хороші комбати є,які вже відвоювали й мають реальний бойовий досвід у цій війні. Але вони далі залишаються комбатами. Чому не завести у Генштаб таких командирів?Але ні,генералами стають ті,хто більше заплатить. У нас в країні нічого не змінилося ні з часів Майдану,ні з часів війни. Країна залита кров’ю своїх синів,повинно було б щось мінятися,але…
 «Вони всіх обшукують. Із волонтерів збирають данину за те,що проїжджають в зону АТО»
 — І скільки ще крові треба пролити,щоб щось змінилося?
— Чесно? Я вже втратив надію. Ця війна затягнулася і в ній зацікавлені цілі клани як наші,так і Путіна. То страшні речі. Я розумію,що ми їм вовіки цього не пробачимо. Але є вища сила,і кожному доведеться відповідати. Образливо,що кращі люди помирають за ідею,за країну,в якій би всім було добре жити. Люди тут сидять на «гражданці» і кричать: «От повернуться атошники і наведуть порядок!» Коли ж атошники починають наводити порядок,що наші люди роблять? Здіймають ґвалт: «Господи. Це ж людей вбивають!» А як ви собі уявляєте людину,яка пройшла війну,як вона має наводити порядок? Стояти з транспарантами на площі? Вона вже відстояла своє на Майдані,коли по ній стріляли. Ви хочете,щоб атошник прийшов з війни ангелом,щоб підійшов до злодія –чиновника і пожурив його: «Чиновнику,не кради. Це негарно»? А чиновник у відповідь: «Більше не буду». Не будеш,тому що не дозволимо. Вони вже тут всі заїлися,закралися,зажерлися. Керують же ті,хто був при владі у 80 — 90 роках,нічого не змінилося.
— Та є ніби трохи нових. Стільки комбатів сидить у Верховній Раді…
—Я вам скажу так: нормальні комбати у Верховну Раду не лізуть. Давайте подивимося,що таке система? Це вигрібна яма. Посадіть у вигрібну яму 40 хороших,гарних людей у чистому вбранні. І вони всі вилізуть звідти брудними. Питання до самої системи. Її треба змінювати. У нас є купа молодих,потенційних людей,які готові й можуть змінювати країну,але їм ніхто не дасть нічого зробити. Бо країною править мафія: енергетична,металургійна і т. д. Наша система страшна. На війні набагато простіше. Там знаєш,що той,хто з твого боку — друг,а хто стріляє в тебе — твій ворог.
—І завжди прикриють хлопці. А тут приходиш і не знаєш,кому вірити,кому ні. Там борешся за ідею,а тут кожен собі на умі. Там воюєш за державу,а повертаєшся в мирне життя — і держава воює з тобою,— додає Сашко. — А чому тут не можна об’єднатися? Багатьом добровольцям дали УБД (учасника бойових дій)? Зате коли треба було тримати Піски,Широкіне,хто там першим стояв? Добровольці. Статуси й пільги отримали «мєнти»,які стояли на четвертій лінії на блок-постах,де навіть вибухів не чути,і «шмонали» хлопців,які їхали додому.
— Беркутівський блок-пост за Червоноармійськом. Там на стіні навіть написано було: «Слава «Беркуту!» І що ви хочете? Вони обшукують тебе,як собаки,навіть у труси лізуть. Вони всіх обшукують. Із волонтерів збирають данину за те,що проїжджають в зону АТО. А перед цим блок-постом стоять ВСПшники (військова служба патрулювання). Ці не дають,щоб зброю вивозили,а беркути забирають все,що можна. У кожного свій бізнес. Вони там стоять,але зброї все одно скільки гуляє. То там перестрілка,то вибух,постійно в новинах чути. Знаю,що продавали автомати. Хоча всі країни,які воювали,стикалися з проблемою величезної кількості зброї,яка з війни перекочовувала в мирне життя. Я за те,щоб людина могла офіційно володіти зброєю. Цей процес треба врегулювати законодавчо. Кожен має право захистити свій дім,свою сім’ю. У мого діда,до прикладу,все життя вдома зброя лежить. І що? Вона нікому не заважає.

 «Ніяка підготовка,нічого не врятує тебе від прямого попадання міни»
Передивлялися з хлопцями в телефоні фотографії з війни. Більшість із них — прикольні,веселі,і зброя в їхніх руках видається іграшковою,й обмундирування «а ля америкос» — як у голлівудському бойовику. Тільки війна — реальна,жорстока й безпощадна.
— Що вражає мирну людину,яка потрапляє на війну,найбільше? Звикаєш,напевне,до смертей,як звикають лікарі,бо це «издержки» професії. До чого звикнути не можна? — питаю у них.
На мить замислюються.
— До смертей звикаєш,звичайно. Знаєш,вчора той загинув,і той,ти його знав і бачив,а він загинув. Тяжко,коли гине людина,яка була з тобою поруч. Для мене такою втратою була смерть «Правого»,Дімки Колесникова. Ти звик,що він постійно з тобою,а тут бац — і немає його… У мене такий ступор був. До такого не звикнеш ніколи. Звикаєш до стрільби,до розривів,але ніколи не звикнеш до втрат близьких людей. Цьому,на жаль,не вчили нас на полігоні,коли готували до війни. І це велике не доопрацювання,бо людину мають готувати до всього,що чекає її,що вона втрачатиме друзів. У нас не готують до шоку першого бою,який переживають усі. Пам’ятаю,я тільки приїхав: стріляє довкола все,свистить,а я навіть голову не ховаю. Ніби не війна це,а пригода якась. А коли бачиш вже перші руки відірвані,людей скалічених,поранених виносиш — тоді приходить усвідомлення,що потрапив на війну,що ніяка це не авантюра й не ігри. На війні зовсім по-іншому життя іде. Тут я вранці встав,планую щось,наприклад,з Лізою іти купувати штори. Тобто щось плануєш на день,на годину. Там же живеш тією хвилиною,яка в тебе є. Ти живий і щасливий від того,все класно,і радієш. Бо через дві секунди все може змінитися. Ніякі навички,ніяка підготовка не врятує тебе від того,що прилетить снаряд і влучить у тебе.
—А пам’ятаєш,був випадок,ми з тобою по ключі ходили? —згадує Сашко. — Ідемо по вулиці,від лінії фронту десь сто метрів,але йшли за будинками. Туди нічого не мало б прилетіти. Ідемо й раптом куля пролітає між нашими головами. А вони стріляли десь з Донецька чи з під-Донецька,куля пролетіла два кілометри й вже йшла донизу,але відрекошетила й мала ще силу піднятися й пролетіти між нами. Одна мить лише — і все могло змінитися…
—Та багато було такого. Я відв’язував шнур від машини,а Сашко в машині був,— розповідає ще один дивовижний випадок Вадим. —У шести метрах від мене падає ВОГ (осколковий боєприпас для під ствольного гранатомета). Впав,відчуваю залізне щось під рукою,у вухах дзвін,Сашко чую кричить. Оглядає мене,куди поранений,я забираю руку від тіла,а осколок у мене в руках. Він тільки ковзнув по тілу,синяка набив,але не пробив. Ще був випадок,коли теж ВОГ впав буквально за два метри,але впав у рихлу землю і більша частина осколків залишилася в землі. Не раз таке бувало. Як у пісні співається: «В окопах атеистов нет». Так і тут. Все залежить від того,як на тебе подивиться Бог,наскільки ти завинив перед ним. І ніяка підготовка,нічого не врятує тебе від прямого попадання міни. Нічого не зробиш,там від тебе нічого не залежить. Можеш тільки впасти і молитися. Якщо йде стрілковий бій — можеш згадати про навички,яким навчали,щось можеш робити. А коли йде артобстріл чи мінометний — нічого не вдієш. А 90 відсотків цієї війни — це артилерія,і коли летить на тебе 100-кілограмова штука,то вибух такий,що у мій ріст вирва. Як кому пощастить.
—Тут ми плачемося,що важко жити,високі ціни,мала зарплата,посварилися з коханим і т. д. Парадоксальні речі: виходить,на війні можна почуватися щасливішим,ніж у мирному житті?
—Я б не сказав,що це зовсім так,але…Там умієш цінувати кожну хвилину життя,бо воно в тебе ще є. Слава Богу є.
 
«З війни я привіз найцінніший трофей — дружину!»
Наприкінці лютого 2015 року Вадим із Сашком поїхали на Волинь провести в останню дорогу Дмитра Колеснікова. Вони ще не знали,що ця земля їхнього друга стане для них рідною. Командир роти дав автомобіль,дизпаливо і трохи грошей,щоб передати батькам Правого. І саме Вадиму випало найтяжче — сказати їм,що сина вже немає. Він зателефонував,щоб спитати номер картки,на яку можна скинути гроші на похорон,бо думав,що їм вже повідомили страшну новину,а там ще нічого не знали. Командир дав їм дві доби,щоб поїхати на Волинь й повернутися в роту. Хлопці вагалися,їхати чи ні,бо на фронті була велика напруга,людей не вистачало,всі чекали штурму. Але поїхали. 1300 кілометрів з Пісок до Володимира-Волинського і стільки ж назад. Всю Україну проїхали від східних кордонів до західних. Вадим ще встиг заїхати додому й попрати форму,щоб не їхати на похорон друга у брудній. Але вона не встигла висохнути. Виснажені,втомлені,пригнічені втратою друга хлопці стояли на кладовищі,коли до них підійшла волонтерка і лікар-психолог Олена Звєрєва,запитала,чи нічого не треба. А коли обняла їх і відчула,що форма на одному з них напівволога,серце її просто зайшлося.
— Дуже відкрита,сердечна жінка Олена. Таких людей насправді дуже мало. Мені так більше ніхто не допомагав,як вона. У той же вечір нам у Луцьку так завантажили машину,що все не вміщалося,багажник забили,і ззаду все забите було. 50 комплектів нової форми вислали. А потім скільки допомагала,— з вдячністю розповідає Вадим. — Все,що треба нам,присилала,починаючи зі спальників і закінчуючи цигарками. Ми почали підтримувати зв`язок. А коли я сказав,що в мене відкрилася і кровоточить виразка шлунка,якої ніколи не було,а на фронті десь взялася,Олена наказала негайно їхати до Луцька. Мене тільки призначили командиром взводу і тут проблема така. Ще ногу сильно підвернув,нога розпухла як колода. Командир роти дав десять днів відпочинку,щоб поїхав додому на реабілітацію. Я поїхав до Луцька. Олена разом із Іванною,своєю-подругою-лікаркою,взялися мене обстежувати,лікувати. Тоді й прийшла нам з Оленою ідея викликати до Луцька Сашка,щоб познайомити з Іванкою. Вони так характерами схожі. «Гнат» тоді вчився на сапера-підривника,відправили з передової на навчання. На Великдень він приїхав до Луцька. І знайшов тут свою половинку.
— І скажіть,що долі немає! Якби не зустріч із Дімою Колесниковим,ви може ніколи не приїхали б на Волинь і не познайомилися з Оленою. І ваш друг не знайшов би дружину. До речі,ваша дружина теж волонтерством займалася?
— Ліза? Так,вона ще на Майдан возила допомогу. Потім на передову. А потім пішла навчатися на аеророзвідника. Підкопила трохи грошей,купила на них безпілотники і приїхала до нас на фронт. Там ми й познайомилися.
— Кохання на війні: яке воно?
— Знаєте,це тільки у фільмах війна — суцільна стрілянина і смерть. Насправді стрілянина на війні — лише десять її відсотків. Все решта — суцільний побут. Зима,холод,треба думати,як обігріти хату,в якій живеш,як прогодуватися. Потім вже укріпити все це. І цим ти зайнятий цілий день. А зарядити? Думаєте все просто так заряджається? Ну є в тебе вісім ріжків,вистріляв ти їх,і десять хвилин забиваєш,поки хтось інший стріляє. Війна — це рутина,це просто робота. Це як у мирному житті,зранку ти встаєш,чистиш зуби,йдеш на роботу,заробляєш гроші. Тільки тут все це уперемішку із вибухами,стріляниною і смертями. І ще робити все треба удвічі швидше. Дуже гарно описав це Ремарк в одному зі своїх оповідань. А кохання на війні? Кохання є скрізь. Яка різниця війна це чи не війна? Коли зустрічається два серця,що тут зробиш?
— І як ви до Лізи залицялися ?
— Довго я за нею ходив. Напористий був. Намагався якісь подарунки дарувати,щось смачненьке приносив. Намагався бути поруч. Потім,коли повернулися з передової на базу,стали жити разом. А потім вирішили — досить,навоювалися. Я півтора року,вона теж рік. Якби кожен Україні вділив хоча б стільки часу і здоров’я,жити було б набагато краще. Вирішили,що свій внесок ми зробили. Треба до мирного життя звикати. Послухали Сашка — і до Луцька. Він тут допоміг квартиру зняти,з роботою теж. Обживаємося потроху. З війни я привіз найцінніший трофей — дружину!

Наостанок питаю у хлопців—після пережитого на війні,після розчарувань і надій,які не збулися,якби знову довелося брати зброю до рук і йти захищати Україну — пішли б чи може подумали?
— Пішли б,звичайно. Коли кажуть: «От ти там стояв за Порошенка!»,ображаємося дуже. Ми не за Порошенка там стояли. Ми за себе і за Україну стояли,І підемо,якщо знов треба буде,—без пафосу кажуть добровольці ДУКу.
У відповіді їхній не сумнівалася…