Декан, яка пригощає чаєм і смаколиками та не відпускає після інтерв’ю без подарунка. Відверта і водночас небагатослівна, самокритична й допитлива. 

Про сучасне і не тільки студентство, труднощі на новій посаді, перейменування Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, – це та багато іншого із жінкою, у якої на рішення щодо майбутнього керівництва над великою сім’єю факультету філології та журналістики була одна ніч. Яка вона, Лілія Богданівна Лавринович, – у нашому інтерв’ю.

Ліліє Богданівно, розкажіть, будь ласка, нашим читачам, чи був тернистим шлях до деканства?

Складно сказати, чи він був тернистим. Звичайний шлях. Моя трудова діяльність розпочалася давненько, ще у минулому столітті. Одразу після школи мені не вдалося вступити на навчання до нашого університету, тож я, як і прийнято, пішла працювати– у дитячий заклад № 9 міста Луцька. Офіційно моя посада називалася «помічник вихователя», але більш звично ця професія називається «няня». Рік працювала і паралельно готувалася до вступу в університет, куди наступного року успішно вступила. Після закінчення вишу вісім років працювала вчителем української мови та літератури у Луцькій загальноосвітній школі № 17. У цей час вступила до заочної аспірантури, яку успішно закінчила, здобула науковий ступінь кандидата філологічних наук – і це дало можливість шукати роботу у вищій школі, бо таки бачила своє майбутнє в роботі не зі школярами, а зі студентами. Кілька років я працювала в Луцькому інституті розвитку людини Університету «Україна» на  кафедрі документознавства та інформаційної діяльності. Там читала курси і філологічні, і пов’язані з інформаційною діяльністю, наприклад, «Основи журналістики. Журналістські жанри», «Інформаційно-аналітична діяльність» та інші. Це був дуже цікавий досвід, бо доводилося багато вчитися, перш ніж іти до студентської аудиторії.

То Ви трохи у цій сфері були самоучкою?

Можна і так сказати. Навчальний план спеціальності передбачав саме ці дисципліни, а в Луцьку в той час було не густо викладачів, які взялися би читати такі предмети. Спеціальності «Журналістика» у Волинському національному університеті тоді ще не було. Тож взялася за нове, тим більше що статус кандидата філологічних наук (а журналісти в той час теж отримували науковий ступінь саме за цим фахом) цілком це дозволяв. Взялася за те, з чого часто починають студенти-журналісти – із добре відомих підручників І. Михайлина та В. Здоровеги. Далі – вже не навчальна, а наукова, фахова література зі спеціальності, здобування практичних журналістських навичок…

А загалом я переконана, що тільки той викладач, який постійно займається самоосвітою, який відкритий до нового, який здатен та готовий приймати виклики – і професійні, і особисті – має право йти в аудиторію до молодих людей. Тому бути самоучкою не соромно. Не працювати над собою щодня, бути нецікавим для студента – от у цій площині бачу більше проблем. Та й усі ми живемо в час, який вимагає від нас вчитися все життя і мати сміливість застосовувати набуті знання на практиці. Часто нагадую студентам, що професійного успіху досягає наполегливий, а не дипломований. І немає значення, про яку професійну сферу йдеться.

Отож, у 2008 році я стала викладачем кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури тоді ще Волинського національного університету. На цій кафедрі до грудня минулого року я й працювала на посаді доцента. Паралельно виконувала обов’язки заступника декана з наукової роботи та куратора наукового товариства аспірантів та студентів факультету. Донедавна мій звичний світ, в якому я себе дуже затишно почувала і почуваю, – світ зарубіжної літератури: від В. Шекспіра, М. Сервантеса, Дж. Мільтона, Й. Ґете і до сучасних авторів – Дж. М. Кутзее, К. Ішіґуро, О. Памука чи О. Токарчук. Дуже тішуся курсом «Сучасний літературний процес», що дає можливість разом із магістрантами, які навчаються на українській філології, читати найновішу зарубіжну літературу, обговорювати її, відчувати процес її народження майже онлайн. А оце щойно прийшла з лекції для україністів четвертого курсу «Поетика фантастичного у світовій літературі ХХ століття». Це теж розкішна дисципліна…

Така ж і назва…

Так. Зазвичай класична філологічна освіта передбачає вивчення таки надміру «високочолих» творів та їх авторів (і справді, як уявити літературний процес ХХ століття без, приміром,Джойса, Пруста чи Сартра). Але ж існують цілі світи наукової фантастики та фентезі, які часто опиняються поза увагою філологів. Дж. Р. Р. Толкін, Ф. Дік, С. Кінг та багато-багато інших – чому цих авторів так люблять читати? Яка роль у цьому фантастичного компонента? Чим відрізняється природа фантастичного, скажімо, у «Хроніках Нарнії» К. Льюїса, у «Солярисі» С. Лема та у «магічному реалізмі» «Ста років самотності» Ґ. Ґарсія Маркеса… Це насправді дуже цікаво. Сподіваюся, не тільки мені, а й студентам.

І от у грудні минулого року великою несподіванкою стала для мене пропозиція обійняти посаду декана факультету. Часу на роздуми в мене майже не було, рішення довелося приймати практично одразу. Юрій Васильович Громик, мій попередник, навів низку вагомих аргументів на користь моєї кандидатури, після яких важко було сказати «ні».

Не шкодуєте про своє «так» Юрію Васильовичу?

Та по-різному буває… (усміхається) Але таки ні, не шкодую. Абсолютно нетиповий для мене,новий досвід, та надзвичайно цікавий.Так, щоразу доводиться долати опір – внутрішній (бо треба звикати до надзвичайно напруженого ритму життя в деканаті ФФ та Ж після відносно спокійного викладацького) і зовнішній (робота на керівній посаді без цього неможлива). Звичайно, є острах, тривога: чи вдасться? Але дуже люблю слова М. Павича, за яким завжди треба «йти в напрямку, в якому росте твій страх».

З якими труднощами стикаєтесь на посаді очільниці факультету?

У процесі роботи доводиться постійно вчитися – виконувати поточну адміністративну роботу, приймати зважені й відповідальні рішення, здобувати навички кризового менеджера (бо в епоху швидких змін всі менеджери – кризові) та психолога. Зрозуміло, що маю й викладацьке навантаження, тобто маю встигати готуватися до лекцій та практичних занять. А роботи додалося надзвичайно багато. Тож поки вчуся правильно розподіляти час, аби все встигати. Звичайно, є суто професійні виклики, зокрема – пов’язані з реформою вищої освіти. Скажімо, почали діяти нові правила акредитації освітніх програм, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти, і ці правила диктують цілу низку нових вимог до ЗВО та, зокрема, до професорсько-викладацького складу, який забезпечує організацію навчального процесу. І таких великих і малих проблем щодня чимало…

«Опозиції» немає від викладачів?

Направду, не можу сказати, бо не відчуваю її. Треба бути свідомим, що будь-який колектив – це не завжди і не тільки однодумці, а й, насамперед, люди з різним життєвим досвідом, з різним способом мислення, відтак з різним баченням одних і тих самих робочих ситуацій. Завдання керівника – об’єднувати ці різні точки зору заради спільної, командної роботи, заради результату. А конструктивні поради і критика завжди працюють на поліпшення цього результату. Тому добре, коли вони є. Але, власне, я наразі призначена на посаду декана факультету до обрання за конкурсом. Коли буде оголошено конкурс, цілком можливо, що почуємо про інших претендентів на цю посаду.

Не відчуваєте явної конкуренції?

Я про це не думаю. Просто роблю роботу, яку маю робити…

Похизуйтесь трішки своїми здобутками на посаді декана. Є вже такі?

Лише два місяці… Рано ще говорити про здобутки. Щоб досягти чогось вагомого, потрібен час. Якісь маленькі, дрібні перемоги напевне є, як мені бачиться, але вони не варті того, щоб їх зараз озвучувати.

Тобто «війну» Ви ще не перемогли, поки тільки малі бої?

Війну себе з собою – так (усміхається). Я досягла тих прекрасних віку і стану, коли приходить розуміння, що та найважливіша людина, з якою я повинна порозумітися і бути в гармонії, – це я сама. Така гармонія – це і запорука перемоги в зовнішніх битвах, великих та малих, і водночас той стан, який допомагає вибудовувати правильні, продуктивні стосунки з іншими, зокрема й у професійній сфері.

Ви цьогоріч вже встигли спільно із Юрієм Васильовичем випустити перших ластівок факультету – магістрів.  Що Ви відчували?

Магістрів ми ж випускаємо кожного року… Правда, тепер я це робила у статусі декана. Серед них практично всі ті, з ким я працювала як викладач. Це дуже щемко завжди, коли відпускаєш у доросле життя тих, кого встиг полюбити, з ким склалися дуже теплі стосунки. Тому завжди маю суперечливі відчуття – і радість, і тривогу. Радість – через те, що ці колись зовсім юні першокурсники виросли, що вони вже не такі, якими були кілька років тому, великі сподівання – що омріяний диплом стане хорошим стартом у професійному житті. Але й сум від прощання.І тривога: чи щасливо складеться доля кожного, чи зможуть вони зреалізувати сподіване?..

Чим відрізняється студент нинішній і той, який вчився разом із Вами?

Дуже відрізняється. Ми були більше заглиблені в книжки, безконечно сиділи в бібліотеках, писали конспекти і жили дещо сповільнено-закритим життям. То був ще безінтернетний, повільний час…

Сучасні студенти більше відкриті для різних можливостей. Вони мобільні, розкуті, більш впевнені в собі, ніж ми, їхні попередники з 1990-х років. У них є більше відчуття внутрішньої свободи, якого, на жаль, нам, колишнім студентам, в основній масі не вистачало. Я закінчувала університет, коли Україна тільки-тільки стала незалежною, тож комплекси та стереотипи радянської доби, попри те, що ми вже жили в незалежній Україні, великою мірою тяжіли над нами.

Відкритість переважної більшості сучасної студентської молоді до різних можливостей, її бажання до самореалізації благополучно суміщається з різними пропозиціями– конкурсами, грантами, іншими проєктами, які максимально повно дозволяють реалізувати їхній творчий потенціал. Усім-усім наполегливо раджу: не бійтеся, виходьте із зони комфорту, пізнавайте світ, використовуйте свій час правильно, бо він швидкоплинний. Усе у вашому житті залежить від вас самих, будьте відповідальні за своє майбутнє. От такий здоровий індивідуалізм – дуже гарна риса, притаманна загалом значно більшій частині сучасних студентів, ніж за часів мого навчання.

Чим унікальні студенти факультету філології і журналістики?

Вони унікальні, бо вони – наші.Так, ми часто говоримо, що наші студенти – найкращі. Це не просте мовне кліше. Не раз ловлю себе на тому, що величезна частина моїх тривог чи, навпаки, радісних думок – саме про них, причому ці тривоги чи радісні думки ніби й не про студентів, а про дуже близьких людей. Тому – так: для мене і, переконана, для моїх колег наші студенти – унікальні: і ті, які зараз навчаються у стінах ФФтаЖ, і ті, які вже завершили навчання.Це вони (тепер уже колишні студенти) створили творчий простір факультету – своєрідну візитівку нашого корпусу та й цілого університету, це вони – добре відомі в Україні культурні менеджери та організатори міжнародних фестивалів, це вони – успішні письменники, журналісти, видавці, вчителі, перекладачі… Яскраві, незабутні…

А загалом помітна суттєва різниця між студентами різних спеціальностей. Бо ж у нас є і журналісти, і полоністи, і україністи… Очевидно, спрацьовують особисті риси характеру та вподобання тих, хто обирає той чи інший фах.

А є ж ще й такі, які переходять з однієї спеціальності на іншу…

Звичайно. І це теж особлива категорія. А ще є такі неординарні, хто одночасно здобуває фах і журналіста, і філолога. А загалом, за враженнями, журналісти – надзвичайно яскраві та непосидючі. Їх здалеку видно. Вони переважно – екстраверти, які вміють і люблять себе демонструвати. Що, без сумніву, дає їм певні переваги. Філологи загалом спокійніші. Але десь і глибші, здатні бачити більш тонкі підтексти…

Як ставитеся до повернення Східноєвропейському національному університету імені Лесі Українки старої назви?

Однозначно позитивно. Я пам’ятаю своє обурення і нерозуміння, коли відбулося перейменування на Східноєвропейський національний університет. Це перейменування мені видалося тоді позбавленим будь-якої логіки. Але справа була зроблена. Тож зараз ініціативу повернути колишню назву університету сприймаю з радістю.

«Бігаєте» за порадами до Юрія Васильовича?

Постійно (сміється). Богу дякувати, в цьому сенсі мені дуже пощастило: скільки б не зверталася до нього, завжди можу розраховувати на поради, допомогу і навіть психологічну підтримку. І це при тому, що Юрій Васильович зараз не менше, ніж я, завантажений роботою, яка нова для нього. Я дуже йому за це вдячна.

Відчуваєте труднощі через Вашого попередника, якого, направду, обожнювали і студенти, і викладачі?

Насправді це один із найбільших викликів – стати наступницею такого декана. Здається, дотягтися до цієї висоти нереально. І планка очікувань дуже висока… Заспокоюю себе тим, я на посаді декана – це не тільки мій вибір, але і вибір мого попередника. А порівнювати нас усе рівно будуть, бо це в людській природі.

Яким бачите факультет у майбутньому?

Успішним! Багатолюдним! Простором, де потужні академічні традиції органічно поєднуються з атмосферою творчого неспокою та духу свободи. Насправді дуже хочу зберегти і примножити ті традиції, які були започатковані попереднім деканом. А найважливіше – щоб це був простір, де кожен (і студент, і викладач) міг максимально реалізувати весь свій творчий потенціал. Звичайно, є конкретні плани (чи мрії?), якими ще наразі не готова ділитися… Хай визріють…

Як декан філологічного факультету, як ставитеся до новацій в українському правописі?

Я не лінгвіст, тож мені складно фахово говорити про ці новації з точки зору їх вмотивованості. Але просто як філолог  стверджую: є серед них ті, які просто ідеально «лягли» на моє чуття мови. Йдеться, зокрема, про іменники жіночого роду третьої відміни, які в родовому відмінку мають закінчення -и: любови, радости. Натомість трішки складніше звикнути до початкової літери и- у словах («икання») чи до йотування («проєкт»). Але в принципі нічого страшного в цих новаціях не бачу. Усе розвивається, світ не стоїть на місці. Аби тільки це робилося мудро і з урахуванням специфіки української мови.

Ви нещодавно почали випускати екосумки з власним логотипом. Чия була ідея і чи плануєте ще якісь речі?

Ідею замовити екоторбинки з логотипом факультету запропонувала моя заступниця з інноваційно-промоційної роботи Ірина Петрівна Левчук, і я цю ідею радо підхопила. На екоторбинках, крім логотипу нашого факультету, – гасло «Дбаймо про майбутнє». Тут очевидною є гра смислів: з одного боку, йдеться про необхідність дбати про природу, оскільки екоторбинки, а з іншого –про своє професійне майбутнє. Далі плануємо випустити екоторбинки в інших кольорах.

Вступна кампанія в університеті вже стартувала. Незабаром будемо проводити на факультеті дні відкритих дверей (принагідно запрошую потенційних абітурієнтів 29 березня та 10 травня завітати на факультет філології та журналістики!). Звичайно, є хвилювання, бо розумію міру відповідальності, яка лежить на деканові. Бачила неодноразово, працюючи в приймальній комісії, як пан Громик «боровся» за кожного абітурієнта. Це дуже велика і складна робота.

Щодо «боротьби», то як колишня студентка, цілком погоджуюсь. Досі пам’ятаю, як перший раз прийшла у стіни факультету і нашу розмову з улюбленим ексдеканом.

І наостанок трішки особисте. Про що Ви мрієте?

Є мрії про факультет, про університет. Звичайно, є й особисті. Але, вибачте, не буду їх озвучувати.Я свідома того, якою є вага слова. Краще хай енергія думки піде в дію… А про реалізоване колись неодмінно поговоримо…

Як то кажуть: «Щастя любить тишу». Дякую за відвертості.

Розмовляла Олеся Нижник

Фото Злати Максимук