…Той вересень називали золотим. Його іменем називали вулиці, колгоспи, бригади. Про нього співали пісні, писали вірші, знімали фільми. Крім одного: про той вересень ніколи не говорили правду. І не називали речі своїми іменами. Тому покоління українців (і не одне) виросло на цій напівправді. Тільки скупі спогади очевидців відкривали нам реальну картину «визвольного походу» Радянського Союзу на західноукраїнські землі. Хоча ще й до сьогодні між українцями немає одностайного ставлення до цієї події. Як сприймати день 17 вересня 1939 — визволенням чи окупацією?

Німецька свастика і червона зірка — на вулицях окупованого Бреста

Якщо не вникати в юридичні тонкощі міжнародного права, то ніби визволення. Якщо поважати закони світового правопорядку, то це звичайнісінька анексія. На кшталт тієї, що сталася в 2014 році з Кримом, де російський президент Володимир Путін вчинив, як у 1939 році зробив радянський диктатор Йосип Сталін.

Рівно 78 років тому,17 вересня, Червона Армія перейшла кордон Польщі, яка вже знемагала під ударами нацистської Німеччини і за 12 днів зайняла Західну Україну та Західну Білорусь. Фактично СРСР вступив у Другу Світову війну на боці Гітлера, поділивши з ним Польщу, яка відновила свою незалежність лише у 1918 році після 123 років бездержавності. Гітлер розраховував на підтримку Сталіна з перших днів початку війни проти Польщі. Однак хитрий грузин думав ще до 17 вересня і вагався.

Треба було обставити цю справу так, щоб і з Німеччиною горщики не побити, скріплені 23 серпня 1939 пактом Молотова-Рібентопа, і в очах Європи та США виглядати пристойно. І йому це вдалося. У ноті радянського уряду, врученій 17 вересня 1939 року польському послу в Москві, все виглядало бездоганно: “радянський уряд не може байдуже ставитись до того, щоб єдинокровні українці й білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишились беззахисними”. Про нас з вами турбувався Йосип Вісаріонович, перш за все, виявляється. Як турбувався про безпеку своїх «соотечественников» Владімір Путін, коли після Революції Гідності в Україні послав своїх військових «визволяти» їх від «бандеровцев» у Криму й на Донбасі. Здібний учень вусатого диктатора навіть видумувати нічого нового не став, а повторив усе один до одного, як Сталін зробив із Польщею, встромивши їй ніж у спину в найважчу хвилину. Це так по-російськи, вдарити підло, коли противник майже переможений, але не тобою. Хтось зробив чорну роботу, а орел- стерв’ятник —тут як тут, він відчуває, що буде чим поживитися. У цьому — вся суть Росії. Може тому у неї така любов до цього птаха?

Слово, дане Росією,не вартує того паперу, на якому воно написане. Про це добре знають у світі. У ситуації з Польщею СРСР порушив усі підписані з нею договори, зокрема, «ризький» мирний договір від 18 березня 1921 р, польсько-радянський Пакт про ненапад від 25 липня 1932 р., і навіть договір про відмову від війни як знаряддя національної політики (пакт Бріана-Келлога). «Честь маю» — так віталися офіцери російської армії ще царської закалки. Може воно тоді чогось і вартувало. Слово офіцера Червоної Армії не вартує нічого. Коли польський гарнізон, який обороняв Львів до 22 вересня 1939 року, погодився на капітуляцію, червоні командири пообіцяли їм свободу і життя. Натомість всі були арештовані й відправлені у табори смертників.

Мимоволі напрошуються паралелі із сучасними реаліями: не нагадує ситуацію під Іловайськом? Росіяни у серпні 2014, хоч «ихтамнету», теж обіцяли зелений коридор для виходу оточеним українським підрозділам, а натомість розстріляли колони відступаючих упритул з усіх видів зброї. І на параді у Бресті 22 вересня 1939 їх теж не було. Були, цього, дякувати, вже не заперечують. Але російські історики й досі кричать, що це був не парад, а просто проходження військ. Та хіба від цього суть події змінюється? Якби не називали, якби не викручувалися, але факт неспростовний: червоні командири віддавали честь німецьким колонам, які
проїжджали вулицями Бреста. І командир 29 танкової бригади Семен Крівошєїн стояв пліч-о- пліч з німецьким генералом Гейнцом Гудеріаном.

22 вересня 1939. Брест. Німецькі і радянські генерали — ще союзники.

Згідно секретного німецько-радянського протоколу Брест ставав радянською територією, тому німецькі частини, що вже увійшли до міста, мали його залишити. На честь цієї події і був проведений парад чи проходження військ — це вже не суттєво. Важливе інше: нацизм і комунізм були союзниками на початку другої світової. І тільки через два роки вони стануть ворогами. Це їхні ігрища та інтриги привели світ до найстрашнішої із воєн. Та про це не розказують росіянам 9 травня російські пропагандисти. І про 17 вересня
мовчать. Набагато простіше кричати: «Деды воювали» чи «Спасибо деду за Победу», ніж визнати свої історичні помилки. Це тільки «хохлам» можна безкінечно тикати про їхніх «немецко-буржуазних националистов», а про росіян —«низзя».

Бійся кацапів, які несуть «волю» на дулах танків…

Повертаючись до дня 17 вересня, ось як описував його у своїх спогадах простий волинський селянин Борис Матвіюк, доля якого є типовою і показовою: «Якось увечері слухаємо радіо з Варшави, і раптом чути українську мову. Говорять, що завтра Червона Армія буде в Ковелі поїти коні. Українці всі були дуже раді. Сімнадцятого вересня зранку готуються в селі молоді і старші колонами іти в Старі Кошари зустрічати Червону Армію. Молодь вся в найкращій одежі, з червоними стрічками на грудях, на велосипедах вирушила в Кошари. Коли прийшли, то ще кілька годин чекали, поки побачили на трасі танки і машини, на яких їхало багато солдат. Їх зустрічали з хлібом і сіллю, овочами, а більшість з квітами. Дивно було те, що вони шукали бідняків, а їх зустрічали все пани та пани ( мається на увазі те, що добре вбрані і з подарунками. Почалася нова політика. Я дав солдатам десять центнерів вівса і пять центнерів конюшини. За це мені дали польські злоти, за які не міг нічого купити…Уповноважений з району сміявся з мене, коли я йому розказав, що рік
тому купив землю. Він дивувався, для чого я її купляв? Краще б купив гармошку.Але я йому відповів: «Добре діло і гармошка. Тільки якби ми всі покупляли гармошки, то хто б тоді танцював? А так прийшла Червона Армія і я дав їй вівса і конюшини».

За таку щедрість нова радянська влада працьовитому селянинові, який ще в 1939 здав до новоствореного колгоспу всі свої машини, реманент, воза і двоє коней, відплатить сповна: у 1947 році на родину Матвіюка накладуть податок —40 центнерів зерна і 40 тисяч карбованців. «Їду в райвиконком до голови. Приходжу до нього, питаю: «Що це за податки такі, що їх за десять років не виплатити?» Відповідає, що то податі кулацькі. Я того слова не знав, що то за кулак. А він мені каже, що ми є ворогами народу. Ой,Боже, як же так? Я і моя сім’я нічого поганого не зробили. Я його прошу допомогти , а він каже, що це місценва влада такі податки наклала і що захоче, те і зробить».

Уникнути жорен репересивної машини цій родині, як і тисячам інших, не вдалося. Матвіюки разом з малими дітьми спокутували свою «провину» перед радянською владою аж в Іркутській області. Ешелони товарняків, забитих «визволеними» українцями-західняками, мчали і мчали до Сибіру, де їх руками, як і руками «визволених» радянською владою латишів, литовців, естонців, валився ліс, добувалося золото, будувалися «стройки века». Тільки за перший рік свого існування на теренах Західної України радянською
владою з листопада 1939 р. по листопад 1940 р. насильно виселено з цих земель 312 800 сімей або 1 173 170 чоловік». А це 10% населення. А з 1944 по 1952 р. різних репресій зазнали до 500 тисяч осіб, в тому числі арештовано понад 134 тисяч, вбито більше 153 тис., вислано назавжди з УРСР понад 203
тисячі . Такою була ціна «любові» старшого брата, який приніс «визволення» і «волю» українцям на дулах танків.

І все ж попри неодназначне ставлення до 17 вересня як такого, неспростовним залишається інший факт: воз’єднання Західної і Східної України, про яке стільки мріяв наш народ, відбулося саме в 1939. Хай у складі СРСР, хай під примусом і завдяки відповідним політичним обставинам, хай ціну за це ми заплатили дуже
високу, але Україна де-юре засвітилася на карті світу, ставши у 1945 році однією із засновниць і повноправним членом ООН. Звичайно, був Акт Злуки 22січня 1919 р, але він не привів українців до здобуття реальної державності.

Ми шануємо цей день як свято нашої соборності. В історії, звичайно, немає умовного часу і слова «якби». Але хто зна, чи відбулася б українська незалежність у 1991, якби Україна не існувала, хай і формально, у складі
СРСР?

І Польща, і Україна, і народи колишніх прибалтійських радянських республік вже сьогодні знову опинилися перед лицем загрози зі Сходу. Тільки сусіди наші тепер не самі, вони під парасолькою ЄС і НАТО. А українці вкотре сам на сам із російським ведмедем.

«Президент Володимир Путін, який лише один раз був присутній на заходах з нагоди роковин (1 вересня, початок Другої світової війни) поблизу Гданська – 1 вересня 2009 року – жодним словом не згадав про радянську агресію 1939 року. Поки німці беззаперечно визнають свою провину, росіяни просто ігнорують її. Надто великою, певно, є їхня гордість для того, аби визнавати власні історичні помилки. Замалим є інтерес до малого — з перспективи Москви — сусіда. Надто поширилася манія імперської величі» — писало одне із польських видань про уроки 1939, з яких сучасна Європа ще й досі не зробила висновків, — Чемберлен та інші країни вірили в те, що можна домовитися з бандитом і тепер Європа вірить, що
можна домовитися з бандитом». Тоді Гітлер домовлявся зі Сталіном про долю Польщі без участі поляків. Тепер Європа разом із Путіним вирішує долю України…

Ніна РОМАНЮК