А його запланована коронація у 1430 р., в разі її реалізації могла суттєво змінити і подальшу історію Східної Європи. Про це, зокрема, і йшлося під час відомого З’їзду європейських монархів в Луцьку у 1429 році.

Він був правителем Великого князівства Литовського в час коли воно було, і не останньою чергою завдяки йому, дійсно Литовсько-Руською державою.  Його правління уособлювало боротьбу за незалежність цієї держави від польських посягань, а місто Луцьк було його улюбленою резиденцією. Власне, він і завершив розпочатий останнім правителем Волинсько-Галицької держави волинським князем Дмитром-Любартом процес розбудови Лучеська Великого як великого і потужного міста, а Луцьк в роки його правління став поліетнічним та поліконфесійним містом. Цей правитель згадується як фундатор найдавнішого із нині існуючих православних храмів Луцька – Свято-Покровської церкви, і він же заснував і місті перший римо-католицький монастир – домініканський. Це був великий князь Литовський Вітовт (р.н 1350, роки правління – 1392-1430).

Вітовт був сином литовського князя Кейстута – одного з синів великого литовського князя Гедиміна (1316 – 1341). Цей князь Кейстут був, таким чином, єдинокровним братом Дмитра-Любарта (матері у них були різні), якому і допомагав у 1350 р. боронити незалежність Волинсько-Галицького князівства від польсько-угорських посягань, а сам був з 1320-х років правителем Берестейської землі, яку йому надав його батько Гедимін. Був він також князем Тракайським, а в  1345-1382 рр. – Жемайтійським. В 1381-1382 Кейстут встиг побувати і великим князем литовським, втім по тому великим князем став його племінник – син великого литовського князя Ольгерда (1345-1377)  Ягайло. Цей Ягайло, з 1377 по 1381 рр. також побував на Литовському великокняжому престолі, а в 1382 році він, підступно вбивши свого дядька Кейстута-батька Вітовта, знову став правителем Великого князівства Литовського. У нашій історії цей Ягайло відіграє доволі значну і доленосну роль, але про це згодом.

Народження Вітовта оповито цікавою легендою, яка увійшла до білорусько-литовських літописів. Зокрема, там розповідається, що одного разу рідний брат і сподвижник останнього великого князя Володимиро-Галицької Русі Дмитра-Любарта Кейстут був князем на Троках (теперішнє місто Тракай у Литві), і таким чином володів північно-західною частиною Литви. “Одного разу, – оповідає літопис, – Кейстут почув, що серед боліт Жемайтії в лісових хащах підвладним йому язичеським племенем править чарівна дівчина на ім’я Бірута. Зустрівшись, Кейстут дуже вподобав її, бо гарна була і розумна і він просив її стати йому жінкою. Однак Бірута відмовила князю, пославшись на те, що пошлюблена з Богом. Тоді Кейстут забрав її насильно і з почестями доставив у столицю.Тут зібрав він братів своїх і справив велике весілля, взявши панну Біруту за жону. Від цього незвичайного шлюбу в молодого подружжя і народився син Вітовт…”.

Кейстут і його брат Ольгерд правили спільно і не боролися за владу у Великому князівстві Литовському. Ольгерд був великим князем і опікувався, зокрема, східними та південними землями князівства та боронив їх кордони, а Кейстут, своєю чергою, вів запеклу боротьбу з поляками, угорцями та лицарями Тевтонського ордену на північному заході.

Перші відомості про Вітовта в історичних джерелах відносяться до кінця 1360-х років. У 1368 і 1372 рр. він брав участь в походах свого дядька Ольгерда на Москву, а в 1374 р. отримав у володіння Гродненське князівство. У 1376 року, вже як князь гродненський, Вітовт брав участь в поході на Польщу. Від 1377 р. робив самостійні походи в землі Тевтонського ордена.

Після смерті Ольгерда в 1377 р. Кейстут визнав його старшого сина від другого шлюбу, Ягайла великим князем литовським і продовжив традиційну для себе війну з хрестоносцями.

Проте, новий великий князь Ягайло побоювався свого впливового дядька, до того ж проти Кейстута його налаштовували мати Уляна Тверська і швагер Войдила.

У лютому 1380 Ягайло без узгодження з Кейстутом уклав п’ятимісячне перемир’я з Лівонським орденом для захисту своїх спадкових земель в Литві, а також Полоцька, тільки що забраного у свого брата і суперника, Андрія.

31 травня 1380 Ягайло і великий магістр Тевтонського ордена Вінріх фон Кніпроде уклали таємний Довидішковський договір, підставивши тим самим під удар хрестоносців землі Кейстута, на які дія договору не поширювалося. Таким чином, тевтонські лицарі вторглися в землі Кейстута і рушили в напрямку Трок. В ході походу німці зруйнували Новий Городок, взявши в полон до 3 тисяч чоловік. Комтур Оструди, Гюнтер Гоенштейн повідомив князя Кейстута про укладення Довидішковського договору, після чого Кейстут вирішив розпочати війну з Ягайлом. В кінці 1381 р. він на чолі війська вирушив до Пруссії, але по дорозі різко повернув на Вільно. Незадоволений рішенням батька Вітовт відбув в Дорогочин і Гродно. Кейстут з легкістю взяв Вільно та полонив самого Ягайла. Крім того, він виявив секретний договір з Орденом, яким зміг довести Вітовту плани Ягайла. Таким чином, ненадовго, Кейстут став великим князем литовським.

Цікаво, що до 1383 р. Вітовт залишався язичником, втім 1383 р. він, перебуваючи у Тевтонському ордені, прийняв хрещення, під іменем Віганд, у Римо-Католицькій Церкві. Щоправда, вже 1384 р. він перейшов до лона Православної Церкви, прийнявши хрещення вже під іменем Олександр.

Згодом Ягайло вмовив Кейстута піти на преговори, втім повівся він підступно – його разом із сином Вітовтом, який приєднався до батька, схопили та ув’язнили у Кревському замку. Там, до слова, Кейстута згодом задушили. Вітовту ж вдалося, перевдягнувшись в одяг служниці своєї дружини, втекти. Він знайшов захист і підтримку ніде інде як у Тевтонському ордені, і разом із цими німецькими лицарями-монахами спустошував державу Ягайла, який, своєю чергою, знову став великим князем литовським. Як вже зазначалося, там він прийняв католицтво, охрестившись під ім’ям Віганд. Своєю чергою, Ягайло почав благати двоюрідного брата припинити разом із хрестоносцями воювати проти батьківщини та повернутися на Литву й зайняти свою отчину, яку Ягайло у нього відібрав. Вітовт, своєю чергою, повернувшись до Великого князівства Литовського 1384 року, прийняв, під іменем Олександр, Православ’я.  Тоді ж йому вдалося повернути собі частину володінь свого батька Кейстута. Та вже незабаром, Ягайло замість Троків (Тракаю) вирішив надати дав йому іншу отчину – Луцьк і то “до волі своєї”, потайки надіючись таким чином руками незручного і впертого Вітовта нейтралізувати спротив іншого покривдженого ним двоюрідного брата  волинского князя Федора Любартовича.

Це повертає нас до стану справ у Волинсько-Галицькому, точніше вже тоді, фактично, Волинському князівстві владу над яким, після смерті великого князя Дмитра-Любарта (1340-1383) приймає його старший син Федір. Але незабаром трапилися події, в ході яких він змушений був дати васальну присягу Ягайлові та згодом втратив своє князівство.

На той час і Польське королівство і Велике князівство Литовське, особливо його північно-західні землі, потерпали від агресії лицарів Тевтонського ордену. Як вихід з цієї ситуації багато хто з польських державців почати вбачати державну  унію з Литвою.  Вони сподівалися при підтримці Литви зупинити експансію німецьких лицарів і відвоювати у них Балтійське Помор’я, а також повернути Галичину, відібрану у Польщі Угорщиною, а також примножити в майбутньому свої володіння шляхом захоплення інших земель України та Білорусі. Великі надії на унію покладала римська курія і вище польське католицьке духовенство. Зокрема, ієрархи Римо-Католицької Церкви прагнули поширити католицтво у Великому князівстві Литовському і цим посилити свій вплив на сході Європи. Отож у 1385 р. у Кревському замку була підписана Кревська унія, згідно умов якої Польське королівство та Велике князівство Литовське поєднувалися, шляхом династичної унії, фактично, в одну державу, а великий литовський князь Ягайло, одружувшись на польській королеві Ядвізі, става і полським королем. Ягайло також зобов’язався прийянти католицьку віру сам та навренути до неї усіх мешканців Литви (принаймні язичників, які ще залишалися у Литві, особливо серед простолюду та навіть знаті литовських етнічних земель). Сам Ягайло, хоча вже був на той час православним, приймає під іменем Владислав католицизм, і на початку 1386 р. стає польським королем та бере шлюб із Ядвігою. Відтоді і до своєї смерті у 1434 р. він виступає на історичній сцені як польський король Владислав ІІ Ягайло (Ягелло), започаткувавши польську королівську династію Ягеллонів.

При цьому Владислав ІІ Ягайло взяв на себе низку зобов’язань, суть яких зводилася до підпорякування земель Литви та Русі польській державі. Заручниками цих унійних зобов’язань Ягайла і стали литовські та литовсько-руські князі, надаючи один за одним йому, як вже польському королю, свої присяжні васальні грамоти. Таким чином, суверенні литовсько-руські князі ставали васалами польського короля. Одним із них і був волинський князь Федір Любартович. При чому, що цікаво, сам Владислав ІІ Ягайло називав його не інакше як “найдорожчим і найулюбленішим братом”.  Сам же Федір аж до 1393 р. намагався не присягати польській короні, склавши на початку 1386 р. лише присягу вірності, прихильності і помочі особисто самому Ягайлові. Однак востаннє цей проект присяжної грамоти був відкинутий польською королівською канцелярією, а самого волинського князя таки змусили підписати польський проект присяги короні. І на той час син великого Любарта був поставлений у такі умови, що був вимушений це зробити.

У травні 1386 р. Ягайло, грунтуючись на присязі вірності, доручає луцькому князю здійснити тривалу поїздку до Литви. Сам же він на початку листопада цього ж року прибуває до Луцька  і вилучає з під влади Федора його найвизначнішого васала Федора Даниловича Острозького і зобов’язує останнього до служби собі так само як той служив свого часу Любартові та його сину Федору. Іншою грамотою той же король Владислав ІІ Ягайло дає князю Отрозькому у володіння місто Луцьк, позбавивши, таким чином, Федора Любартовича батьківського спадку і титулу луцького князя. Вже у 1393 р. коли Федір таки визнав себе остаточно васалом Ягайла, йому було надано у володіння далеке Сіверське князівство. Володіння батька, частково, вже престарілий Федір отримав назад за рік до смерті 1431 р. коли в ході Луцької війни 1431-1432 рр. польський король Владислав ІІ Ягайло, відторгнув у литовсько-руського князя Свидригайла Ольгердовича Володимир-Волинський, повернувши місто та навколишні землі “улюбленому брату”, який на той час дійсно був прихильником і союзником Ягайла.

А що ж до Вітовта, то як раз йому у другій половині 80-х років XIV століття Ягайло і вирішив надати у володіння Луцький наділ. Так, вперше, у 1387 р. литовський князь Вітовт зі своїм двором, сім’єю, васальними князями та боярами осів у волинському столичному місті Лучеську, наданому йому Ягайлом. Тут, у Любартовому замку й оновленому замковому кафедральному соборі він, з благословення митрополита Київського і всієї Русі Кипріана, урочисто заручив свою дочку Софію за великого князя Василія Дмитровича московського, сина переможця татар на Куликовому полі Дмитрія Донського. До слова, з 1386 р. і до смерті Вітовт, зберігши православне “хрещене” ім’я Олександр, був знову римо-католиком.

Однак, надаючи у володіння Вітовту Луцьк, король Ягайло дещо прорахувався. Справа у тім, що Вітовт, влаштувавши дипломатичні заручини своєї дочки Софії із московським княжичем і належно оцінивши воєнно-стргатегічні можливості волинської столиці, почав вимагати у Ягайла офіційного надання у володіння Луцька “навічно”, а також повернення, врешті, батьківських Троків на Литві. Але Владислав ІІ Ягайло відмовився це зробити, мало того – до самої своєї ж колишьої столиці Вільно відправив якогось “лядського (тобто польського) пана” в якості намісника. Врешті, терпець у Вітовта урвався, і він залишає Луцьк та сам вирушає до Вільно. Не змігши здобути собі литовський великокняжий престол, хай і в унійному союзі з Польщею, Вітовт знову подається до Тевтонського ордену, і разом із німецькими лицарями чинить нові напади на Литву. До слова, титулував себе Вітовт у цю пору саме луцьким князем, при чому цей титул стояв у нього на першому місці.  В цей же час до Марієнбургу (Мальборку) – столиці Тевтонського ордену прибули і посли від великого московського князя Василія, щоби забрати до Москви наречену князя – дочку Вітовта Софію.

Ягайло, стривожений тим, що його суперник заручився підтримкою Тевтонського ордену і Московського князівсвта, 1392 р. знову просить “милого брата” повернутися до Литви і погоджується надати йому в управління литовсько-руські землі. З цього часу і почалося утвердження Вітовта як великого литовського князя, в ході якого він проявив себе як прагматичний політик і талановитий полководець, який перебрав на себе усю повноту влади у Великому князівстві Литовському, і таким чином відновив його незалежність від Польського королівства.

Ще будучи удільним луцьким князем, Вітовт полюбив місто над Стиром, і ставши великим литовьським князем, зробив Луцьк – місто  своєї “улюбленої садиби” другою після Вільно столицею Великого князівства Литовського.

В роки правління Вітовта Луцьк дійсно став “Лучеськом Великим”, оскільки князь усіляко його розбудовував та сприяв його розвитку.  Так, Вітовт остаточно довів до кінця розбудову Луцького замку, який і став його улюбленою резиденцією. За доби Вітовта Луцьк став поліетнічним та поліконфесійним містом, адже саме відтоді в місті оселяються вірмени, німці, караїми і татари. Про цей факт свідчать, зокрема, назви луцьких вуличок – Караїмська, Татарська, Вірменська. До слова, вулиці із аналогічними назвами існують і в столиці Литви місті Вільнюсі, яке ( в наших історичних джерелах називається “Вільно”) як раз і було столицею Великого князівства Литовського.

Цікаво, що датований 1637 роком акт Луцького гродського суду містить запис де фундатором Свято-Покровської церкви – найдревнішого з нині існуючих православних храмів Луцька названий «світлої пам’яті король Вітовт». Посилаючись на цей запис, окремі дослідники вважають, що саме Вітовтом і була збудована ця святиня, хоча археологічні дослідження свідчать, що Свято-Покровська церква була збудована (на разі від цього першого храму зберігася фундамент, на якому стоїть храм, що існує нині) у ХІІІ ст. Але правитель Литовсько-Руської держави великий князь Вітовт міг бути «фундатором» і у сенсі жертводавця, або того, хто долучився до відбудови чи капітальної перебудови церкви.

І достеменно відомо, що у 1393 р. “з Божої ласки князь литовський і спадкоємець троцький і луцький” Вітовт наділяє ним же збудований католицький храм на честь Успення Божої Матері, що належав ордену домініканів, селом Новостав та прилеглим ставком і млином. Власне, саме Вітовтом і був заснований  та збудований на узбережжі Стиру перший римо-католицький монастир у Луцьку – домініканський, будівля якого, щоправда вже від ХVII ст., існує і дотепер в Старому Луцьку. Нині  це – приміщення Волинської духовної семінарії УПЦ.

Щодо розбудови міста Луцька загалом, то саме від часів Вітовта Луцьк розбудовується поза межами природного острова в руслі річки Стир (основа міста) у велике, як для того часу, звісно, місто, а назва Лучеськ Великий остаточно закріплюється за столицею Волині і південною столицею Литовсько-Руської держави.

Можна побачити, що князь Вітовт, майже в однаковій мірі, підтримував  як Православну, так і Римо-Католицьку Церкви, фундуючи храми і монастирі та обдаровуючи їх землями і коштами. Разом із тим, не слід забувати, що сам він за віросповіданням був римо-католиком, що не могло не вплинути на його “конфесійну” політику. Так, в 1420-х роках великий князь фундує побудову костелу Святої Трійці в Окольному замку Луцька, і в 1427 р. переносить сюди з Володимира католицьку єпископську кафедру. Так, саме з часів Вітовта Луцьк і став центром  дієцезії РКЦ на Волині.

Варто зауважити, що сам будучи добрим католиком, і надаючи перевагу Римо-Католицькій Церкві перед Церквою Православною, Вітовт поважав духовну свободу.  Тому і не вводив він католицизму поміж православними, як того домагалися поляки. Розумний і виважений, і разом із тим самостійний і неподатливий, Вітовт не надавав суттєвої переваги в державі ревнителям якоїсь однієї церкви. Тим більше, що поселення у містах Литви, першою чергою Вільні та Луцьку, представників таких націонельностей як вірмени, караїми, євреї і навіть татари, які несли військову службу, несло за собою і заснування цими громадами своїх храмів і святинь. Отож, Вітовт був доволі віротерпимим монархом.

Станом на початок ХV ст., резиденцією митрополитів Київських вже майже століття була Москва, отож Вітовт намагався мати окремого митрополита для литовсько-руських земель. Отож в 1414 р. на церковному соборі у Новогрудку 8 західно-руських єпископів обрали Київським митрополитом відомого церковного діяча Григорія Цамвлака, родом болгарина,  на що неохоче і на дуже короткий час змушений був погодитися і Константинопільський патріарх. Так, фактично, була вперше по перенесенні Київської митрополичої кафедри на Північ, хоча і ненадовго, відновлена, власне, давня Київська Митрополія, окрема від вже “де факто” Московської. Цікаво, що у 1417 р. цей Київський митрополит Григорій Цамвлак (1414-1419) взяв участь, за дорученням Вітовта, у Констанцькому соборі Римо-Католицької Церкви (1414-1418), який поклав край майже півстолітньому “Великому розколу” в Римській Церкві, і  на якому, як відомо був засуджений чеський церковний діяч і реформатор Ян Гус. Щоправда, митрополит прибув на собор, як ієрарх Константинопіслької Церкви, разом із візантійськими послами, хоча і вирушив туди за дорученням князя Вітовта. Там, зокрема, він рішуче відмовився визнавати папське верховенство, заявивши що прибув на собор виключно з волі свого князя Вітовта.  На разі нема підтверджень того, що сам Вітовт був прихильником унії з Римом, ймовірно, що він мав намір розпочати переговори на цю тему, чому і відрядив до Констанци митрополита Григорія. Житіє ж самого митрополита, який канонізований Православною Церквою як святитель Григорій, митрополит Київський, оповідає доволі цікау історію з цього приводу. Так, якось владика запитав князя: “Чому ти у ляшському законі перебуваєш, а не грецькому?”. На що князь відповів: “Якщо хочеш бачити не мене одного, але й усіх моїх людей землі Польської в законі грецькому, йди до Риму і вступи у спір із папою та його мудрецями. Якщо переможеш їх – ми усі перейдемо до грецького закону і звичаю, якщо ж вони тебе, то й усі люди землі моєї перейдуть до латинського”. Можливо це – легенда, а можливо, що зблизившись із руським митрополитом, Вітовт, як і у випадку із польськими римо-католицькими ієрархами, які спонукали його сприяти поширенню та навіть насадженню католицизму,  просто уникнув непростої для нього “віросповідної” теми.

В 1419 р., під тиском Константинополя, Григорій Цамвлак був змушений покинути митрополичу кафедру і виїхати до Молдови, де і помер. Совєю чергою,  митрополіт Фотій, що резидував у Москві, знову  обійняв усю Київську Митрополію.

Варто зауважити, що в роки правління Вітовта, а саме з  1398 р. Литовська держава і стала називатися Великим князівством Литовським, Руським та Жемайтійським.

Вітовт розпочав свою зовнішню політику із тривалої боротьби з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор’я. Однак поразка литовсько-руських військ у битві на річці Ворсклі 1399 р. від переважаючих сил золотоординських ханів перекреслила мрії Вітовта про об’єднання в межах литовської держави всієї Русі-України. Після цієї поразки зупинилось становлення самостійної Литовсько-Руської держави, й Вітовт вимушений був йти на зближення з Польщею. У 1401 він уклав з королем Владиславом ІІ Ягайлом Віленсько-Радомську унію, якою офіційно визнавався як «великий князь всіх земель литовських”.

Як союзник Ягайла він також долучився і до “Великої війни” проти Тевтонського ордену 1409-1411 рр.,  і на чолі литовсько-руських загонів взяв участь у відомій битві під Грюнвальдом 15 липня 1410 року, у якій тевтонські лицарі зазнали поразки від польських та литовсько-руських військ.

Згодом союз і Польщею був підтверджений і Городельською унією в 1413 р.

Втім, найбільшою і найзнаковішою подією часів правління великого князя Вітовта був З’їзд європейських монархів, який відбувся у Луцька на початку 1429 року.

Головною причиною цієї, ініційованої імператором Священної Римської імперії Сигизмундом І Люксембургом, надзвичайної події було, першою чергою, намагання володарів Східної та Центральної Європи протистояти завоюванням  турок-османів, які вже встигли перенести столицю Оттоманської Порти до Європи – у місто Адріанополь (тур. Едірне) на Балканах, звідки прямо погрожували Константинополю і тим теренам, які залишилися на той час від  Візантійьскої імперії, а також завоювали Болгарію і Сербію. За часів правління султана Мурада ІІ (1421-1451) Османська імперія переживала внутрішнє об’єднання і зміцнення. Відносини турок з імператором Візантії Іоанном VIII Палеологом (1425-1448) складалися досить мирно, проте уся Європа була стривожена турецькою облогою Константинополя в 1422 р. та переможними для турків-османів обставинами турецько-венеціанської війни (1423-1430). Отож, загрозу відчували усі.

Але буле й інша причина, яка пояснювалася особистою зацікавленістю Сигизмунда…наданням Вітовту королівської корони, а отже – постанням абсолютно незалежного від Польщі Литовсько-Руського королівства.

Передісторія цієї зацікавленості така. Після смерті у 1419 р. чеського короля Вацлава IV, гусити підняли повстання проти претендента на трон – угорського короля того самого Сигізмунда I Люксембурга, й запропонували чеську корону польському королю Владиславу II Ягайлу. А коли той відмовився, то — великому князю литовському Вітовту. Той погодився, але заявив чехам, що сам виїхати не може.

14 липня 1420 р. Ян Жижка розгромив війська Сигізмунда під Прагою (битва біля Віткової гори). 1421 року чеський сейм оголосив Сигізмунда таким, що втратив чеський престол.

У 1422 р. Вітовт послав до Чехії 5-тисячне військо, й призначив королівським намісником у Богемії Сигізмунда Корибутовича.

Під натиском гуситської армії та литовських підрозділів, якими керував королівський намісник Богемії Сигізмунд Корибутович, війська Сигізмунда I відступили до Угорщини. 16 травня 1422 р. Корибутович увійшов до Праги, де був проголошений правителем Чехії.

Тим часом, Папа Римський Мартин V почав тиснути на Вітовта й Ягайла, щоб Сигізмунд Корибутович покинув Чехію. 24 грудня 1423 р., відповідно до угоди Ягайла з імператором Сигізмундом I, Корибутович зі своєю армією залишив Прагу.

1424 року чеські посли звернулись до Сигізмунда Корибутовича, щоб він прийняв пропозицію зайняти чеський трон. 29 червня 1424 р. Корибутович, на чолі з 1 500 загону, знову вступив до Праги. Там він був проголошений королем, але коронований не був.

16 червня 1426 року армія під проводом Корибутовича перемогла імператорські війська Сигізмунда I у битві біля Усті-над-Лабем.

Після цього почались переговори між Сигізмундом, Ягайлом та Корибутовичем. Невдоволені самим фактом переговорів загони радикальних таборитів підняли повстання, чим звели навівець усю справу перемовин, і в 1434 р. Сигізмунд таки став врешті королем Чехії.

Але, разом із тим Сигізмунд І побачив, що Вітовт є амбітним правителем. Отож, маючи бажання отримати Чехію, Сигизмунд вирішив “перевести стрілки” задовільнивши литовські амбіції іншим чином – сприяти постанню Литовського королівства, ослабивши тим водночас Польське королівство.

Сигізмунду також потрібно було якось вирішувати проблеми, що склалися на Балканах, частквоо через князівства Волохію і Трансильванію, а почасти і через угорсько-сербське пограниччя. Крім угорців (сам Сигізмунд був тоді, першою чергою, королем Угорщини) та турків інтерес до цих земель мали і поляки. Ще в 1387 р. васалом Польщі стало князівство Молдавія, яка до того часу перебувала під протекторатом Угорщини. В разі подальшої османської загрози господар Молдавії зобов’язувся допомагати саме Сигізмунду. Отож, на з’їзді в Луцьку планувалося розв’язатиі цей “волоський вузол”.

Ймовірно, в полі уваги мало бути під час з’їзду і церковне питання – можливе поєданння Римо-Католицької та Східної Православної Церков.

Отож, коли імператор Сигізмунд запропонував скликати у Луцьку дипломатичний з’їзд, багато володарів Європи погодилися. У 1428 р. було вирішено провести З’їзд європейських монархів в Луцьку на свято Богоявлення 1429 р.

В призначений час великий князь литовський Вітовт разом із русько-литовськими боярами і панами чекав високих гостей з усієї Центрально-Східної Європи. Для їх розміщення були приготовлені будинки і двори не лише в Луцькому замку й острівній частині Луцька, але і на Заглушецькому передмісті та заміських садибах в прилуцьких селах Гнідава, Красне, Омеляник, Забороль та Жидичин. В місцях розташування гостей накривалися багаті столи. Також по лісах Волині, Білорусі і Литви провадилися масштабні полювання. Отож призначеного часу сотні бочок вина і  пива, стада лосів, зубрів і диких кабанів, а також тисячі домашніх волів, яловиць та баранів чекали своєї черги, щоби у вигляді шматків духм’яної печені потрапити на стіл для частування високих гостей.

Першим до Луцька прибув польський король  Владислав ІІ Ягайло з жінкою Софією та двома малолітніми синами. Один із них, трирічний Казимір, стане з часом великим князем литовським і польським королем. До чисельної свити польського короля також належали князі мазовецькі, лігніцькі, брест-куявські і поморські, сенатори, католицькі ієрархи, зокрема Краківський архієпископ Збігнев Олєсніцький.

Місцеву знать, яка разом зі своїм князем Вітовтом зустрічала гостей представляли руські і литовські князівські роди Гольшанських, Острозьких, Чарторийських, Сангушків, Чорторийських, Друцьких, Курцевичів і Четвертинських та відомий боярський рід Кирдеїв.

Від великого магістра Тевтонського ордену Пауля фон Русдорфа прибув командор Балгі. Магістр Іфляндського ордену Зігфрід Ландорф фон Спанхейм зі своїми лицарями-меченосцями і великим почтом прибув особисто.

Від папи Римського Мартина V прибув легат Андрій Домініканин. Візантійський імператор Іоанн VIII Палеолог також прислав до Луцька своїх делегатів.  Для вирішення проблем своєї країни прибув  датський король Ерік VII, з тією  ж метою прибув і син молдавського воєводи Олександра Доброго.

Від сусіднього Московського князівства прибув 14-річний великий князь московський Василій ІІ Васильович – онук Вітовта від його дочки Софії. Зважаючи на молоді літа, цього володаря супроводжував і митрополит Київський Фотій (осередок якого був у Москві). З Московії прибули також й інші князі, зокрема, великий князь тверський Борис та васал Вітовта рязанський князь Іван Федорович.

До Луцька також прибули й татарські хани Перекопської, Донської та Волзької орд, які були або союзниками Вітовта, або розраховували на його допомогу.

Врешті, у 20-х числах січня 1429 р. до Луцька прибув й імператор Священної Римської імперії та угорський король Сигізмунд І Люксембург разом із своєю дружиною Барбарою та чисельним почтом. Зустрічали високого гостя Вітовт із Ягайлом, луцькі православний, католицький і вірменський єпископи з духовенством, іудейськи равини та, загалом, луцьке поспільство.

В часі проведення з’їзду відбувалися, зокрема, і розкішні королівські трапези. Літописи оповідають, як щодня на бенкетах споживалося до 700 бочок меду, вина, мальвазії та інших напоїв, 700 волів, 1400 баранів, сотні лосів, диких кабанів та іншої дичини.

Звісно, головною метою зустрічі були не бенкети, а дипломатичні перемовини стосовно східноєвропейських справ.

Першим питанням було т.з “волоське”, тобто стосувалося воно румуно-молдавських територій. Сигізмунд пропонував поділити цей край на польську та угорську сфери впливу, зокрема вказуючи і на невиконання князівством Молдовою умов щодо боротьби із турками.

Сигізмунд також запропонував утворити широку антитурецьку коаліцію, запросивши до участі у ній Польське королівство та Велике князівство Литовське. На що польська сторона відповіла, що в них на разі зберігаються мирні стосунки із турками, але коли інші християнські держави утворять таку коаліцію, то вони її теж підтримають.

Однією з пропозицій на з’їзді була і спроба унії Римо-Католицької та Православної Церков, але духовенство не відгукнулося на ці ініціативи і вважало за потрібне утриматися від дискусій на цю тему.

Жвавіше обговорювалися економічні питання – торгівля, податки, сутички Даінї з містами німецького Ганзейського союзу, та судноплавство на Балтійському морі.

Врешті, учасники обговорення наблизилися до головного питання – надання господареві З’їзду європейських монархів великому литовському князю Вітовту королівського титулу. Цей факт означав би перетворення Великого князівства Литовського, читай – Литовсько-Руської держави на королівство. Але не допустити цього з боку королівства Польського було питанням “життя та смерті”. Відразу ж проти такого плину подій виступили члени оточення короля Владислава ІІ Ягайла – архєіпископ Збігнев Олєсніцький та воєвода Ян Тарновський. Вони пояснювали Сигізмунду, що коронація є неможливою з огляду на усталені взаємини між Литвою і Польщею. Так, зважившись на королівський титул, Вітовт, мовляв, знехтує унійними зобов’язаннями, а русько-литовські землі були б втрачені назавжди для польської корони. Врешті, на знак незгоди польський король разом зі своєю свитою достроково залишив з’їзд.

Поступово почали роз’їзджатися й інші делегати. Останнім на початку лютого залишив Лучеськ Великий імператор Сигізмунд І Люксембург.

Втім, питання коронації Вітовта залишалося на часі. Восени 1429 р. до великого литовського князя прибули польські посли, які намагалися запропонувати йому…вже польську корону за умови не коронування його литовсько-руською короною. Просто у Польському королівстві розуміли, що в разі утворення Литовсько-Руського королівства і загрози для самої Польщі з боку Тевтонського ордену, Угорщини і Священної Римської імперії (землі Німеччини і Чехії), їм довелося б самим  віддати польську корону литовському князю. Розумів це і Сигизмунд І.

Але поляки теж не гаяли часу. На початку 1430 р. король Владислав ІІ Ягайло затвердив привілей, згідно якого по смерті Вітовта усі землі Литви і Русі мали б відійти до Польщі. Отож, часу було обмаль і церемонію коронації Вітовта було вирішено провести на свято Успіння Пресвятої Богородиці 15 серпня 1430 р.  В канцелярії Сигізмунда І був, відповідно, підготовлений і коронаційний акт. Згідно нього, Велике князівство Литовське проголошувалося королівством на вічні часи. Йшлося і про те, що Литво-Русь має стати “щитом Християнства” на пограниччі Східної Європи і турецько-татарського осередку мусульманського Сходу.

На церемонію своєї коронації Вітовт запросив чимало знатних гостей, серед яких були північноруські князі – московський, тверський, одоєвський, магістри Тевтонського та Інфляндського орденів, татарські хани та інші вельможі.

Із інформацією про саме коронування та його умови імператор Сигізмунд послав до Литви двох юристів. Перехопивши їх на своїй території, поляки заволоділи цінними листами. Загалом, збройні загони на усій території Польщі робили все, щоби будь-які німецько-угорські посли  не дісталися до Литви. Коронацію, таким чином, було перенесено на інше богородичне свято- Різдво Богородиці 8 вересня.

Сам імператор Сигізмунд не поїхав до столиці Великого князівства Литовського Вільно, а направив туди із коронами для князя Вітовта та його жінки Юліанії уповноважених послів. Проте, польські пани не пропустили послів, і таким чином, коронація не відбулася.  Мало того, захопивши послів, поляки відібрали у них призначену для Вітовта корону, розрубали її навпіл, а Краківський архієпископ Збігнев Олєсніцький, торжествуючи, прикріпив обидві половини розрубаної корони до своєї митри.

Так і не коронований 80-річний володар могутньої держави – Великого князівства Литовського Вітовт, визначний політик і талановитий полководець, помер у своїх рідних Троках 27 жовтня 1430 р.

Аналізуючи підсумки правління Вітовта та його наслідків для Русі-України, варто зауважити, що все ж він був, першою чергою, литвином і литовським князем, ще й римо-католиком за віросповіданням. Він остаточно ліквідував удільний устрій Русі, об’єднав її з Литвою, підкоривши удільних князів своїй великокняжій владі. В ході цього процесу Великим князівством Литовським був поглинений  ще під кінець XIV ст. останній осередок ще могутньої на початку цього століття Волинсько-Галицької держави – Волинське князівсвто зі столицею в Луцьку.

Разом із тим, важливим підсумком правління великого князя Втовта для Луцька і Волині стало і утвердження їх як міста-столиці і столичної землі південної Русі – України. А, відстоюючи незалежність Великого князівства Литовського від Польського королівства, Вітовт не міг не спиратися на литовсько-руських православних князів і бояр, а відтак – і відповідної частини своєї держави, яка чисельно і територіально переважала литовсько-католицьку її частину. В роки його правління Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське було дійсно Литовсько-Руською державою.

А той факт, що південною, і при тому улюбленою, резиденцією князя, а відтак і південною столицею Великого князівства  Литовського був Лучеськ Великий, робить великого князя Вітовта одним із видатних волинян, які зробили особливо значний внесок в історію, розвиток і культуру нашого краю.