«В нас є колосальний рідний дух в народній культурі. Народна культура – то є коріння,то є основа,без якої не може нічого толкового бути»
Каже Василь Парахін,людина,якого земляки вважають диваком на Горохівщині. А він і не пручається – нехай,лиш би не заважали. Хіба ж може людина цуратися свого,природнього,того що найбільше ії притаманне? Може,якщо їй байдуже до витоків душі краю,в якому народилася і живе,якщо споконвічне втратило сенс,видихалося. Легко залишити з людини лише її подобу,вичистити усе,начинити чим завгодно,втратити те,живе,з чим вона народилася. І оце болить,болить і не дає спокою Василю Парахіну,корінному волинянину,який шукав себе у світах,а знайшов тут,біля батьківської хати. Знайшов себе у відродженні народної культури. Через малюнок,ковку,скульптуру,будування.
«Я працюю уже 40 або навіть і більше літ по відродженню. Я працював в центрі України,в міністерстві. Я їздив у відрядження,дуже часто просив начальство. І в цехах із дядьками і тітками сидів і старався оці місцеві коріння найти і їх до того прив’язати,щоб їх там випускати. Чимало є і написано,бо так потім я працював і в лісовому господарстві більше 10 років і в художньому фонді купу літ,і де фото. І це мені вдалося при незначному коефіцієнті корисної дії,тому що то була радянська влада. Справді,в наш народ Бог всадив колосальну мистецьку потенцію…».
Комусь було вигідно ту потенцію душити. Василь журиться,що зараз більше займаються розвитком свого розуму,а не душі. У гонитві за науками чомусь забувають про найголовніше,бо ж воно,мовляв,не годує. Через те і губиться десь поміж чужинським,насадженим,фальшивим своє,справжнє.
«То все,каюк,або підробка під українське. Але стали підробляти під Приймаченко. Стилізацію роблять,а то все є фальш. А фальш в мистецтві – смерть. Волинь – припогранична область. Слідкували за нею через церкву,через попів. І вона була… порядком затиснута,вона… в ній не розвинулося те,що на Галичині».

Мабуть,для того він і народився,талановитий мудрий чоловік із таким неукраїнським прізвищем Василь Парахін,щоб корінець народної душі,що заховався десь глибоко-глибоко,не зник. Щоб жила жива лінія,початок усього красивого,потягу до краси.
«Є ті речі,що їх неможливо знищити – той же розпис. Робили на п’єцах,малювали півників,всяку всячину… і на тій же вишивці. Є елементи,які видно,який був розпис».
Для того й існує його школа народного мистецтва,де навчаються звичайні сільські діти. Уже більше ніж 20 років поповнюється колекція дитячих робіт,що у ній – щире вираження почуттів. Ці малюнки,здебільшого,пишуться на звичайному картоні,за допомогою найзвичайнісіньких фарб – гуаші,акварелі.
«Але село – воно завжди було виразником самого природнього,самого що не є нефальшивого. Тільки завжди на село дивилися – яйця,масло,хрін. А все решта – його душа,все те важливе,те саме,що в квітці є нектар,а в селі є оця мистецьке,важливе,воно природнє. Якщо людина живе в світі і вона… в кінці в неї стається душа,виходить,і зараз підтверджується багатьма речам,то кінцевий продукт,який виходить – якість душі. Для нормального розвитку душі треба,щоб душа приймала позитивну красу,не негативну. Бо негативну – то буде травму мати . І повинна віддавати».
Усе,чого навчився і що пізнав,Василь Парахін намагається передати дітям. Спішить віддавати надбане,сіяти в дитячих душах те,чого вони не отримають ніде інде.
«Якщо іти від душі,то можна прийти до якоїсь істини. А якщо ми будемо йти хтозна від чого,від сучасних хтось щось сказав,ті зробили те-то,а ті – ще щось там видали. То вийде нічого. А хаос – то страшна річ. Якщо світ буде заражений хаосом,це – брехнею,гріхом. Хаос – то гріх. Казав Господь при дереві лежить сокира. Якщо дерево не родить – його зрубають. Людина повинна знати,що все,що Богом створене,то з ним треба рахуватися,і що вона має дуже нікчемний розум. Тому я й працюю з дітками,тому що я бачу,що в тому є смисл».
Найбільше Василь Парахін переживає за те,щоб його справа відродження мистецтва не затихла. Діти-гуртківці виростають,шукають такі шляхи у житті,які б приносили користь,на їхню думку,виправдовують сподівання своїх батьків. А народне малярство квітне поки що у роботах маленьких гуртківців з сіл Журавники та Стоянів. Одне покоління змінюється іншим.
«Люди якісь…. Оглохли,не чують….оглохли,не чують,вони не думають,що справа вся не в кориті. І від народження,якщо ми будемо говорити про те лице України,думати,яке воно буде в перспективі,то треба цим займатись..».
А між тим,у кожній людині дрімає творець.
«Людина світ сприймає чим? 90 відсотків зором,слухом,навіть нюхом,смаком. Їй це дано природньо Богом… і треба щоб воно не діставало збоку якісь негативні від природи імпульси,дії на себе. Всередині ,я собі так представляю,є багато бруньок,як на дереві. Є бруньки білі,хороші,позитивні,а є негативні. Якщо не будуть рости позитивні,то виростуть негативні».
Майстер народного мистецтва,заслужений працівник культури України Василь Парахін впевнено іде тією простою живою лінією,що собі окреслив. Тихенько робить свою справу і уголос розповідає про неї,коли хто цікавиться. Виставка в «Арт-галереї» центрального універмагу Луцька,зорганізована Фондом Ігоря Палиці «Тільки разом» – це ще одна спроба,це – слово. Та не звичайне слово,а шлях до найголовнішого,до простого і живого ,з якого усе розпочинається. Слово про лінію. Лінію народної душі.
«Так ідем же до доброго. Перше комусь треба починати. Я не хочу так сказати,що я щось так особливо,але я це так вистраждав,то всьо. І щось в мене появилося. Я не хочу сказати,що я все пізнав,я лиш хочу взнати . Знак питання поставити. Перед ним,перед вами,перед другими,що люди мають знати,що є ще душа,а не тіло».
Джерело: Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом».