Клубна прес-служба знайомить вболівальників із новачком «Волині»…

– Міха,після твого дебюту словенський футбольний портал «Nogomania» написав великий матеріал,у якому колеги дуже дивувалися з того,що ти виринув у вищому футбольному дивізіоні великої футбольної країни,а не в себе вдома. У тебе на батьківщині справді вважають,що проґавили Міху Горопевшека?

– Багато вболівальників здивувалися,бо я справді ніколи не грав у найвищій словенській лізі. Взагалі,наш футбол так побудовано,що Словенія намагається вирощувати гравців за кордон,словенські клуби небагаті,я також завжди думав зіграти за кордоном,коли буде така можливість. Рік тому мій тренер знайшов можливість,аби я переїхав до Польщі,а цього літа я переїхав до України.

– У твоєму рідному місті Цельє є дві команди – «Сампіон» та «Цельє». Хто популярніший і сильніший?

– Звичайно,«Цельє» сильніше і ходить на нього більше. Вони грають у першому дивізоні,а мій рідний «Сампіон» – у другій лізі був,коли я грав,а нині опустився у третій,роблячи акцент на виховання молодих гравців. Але матчі між «Цельє» і «Сампіоном» – це справжні дербі. Такі товариські поєдинки збирають найбільшу публіку в місті.

– Багато публіки в Словенії – це скільки?

– У Цельє – це 5-7 тисяч глядачів.

– Словенію можна назвати футбольною країною?

– Скоріше так,ніж ні,хоча конкуренція з боку зимових видів спорту присутня. Я бачу,що влітку найпопулярніший футбол,а зимою всі переключаються на лижі,біатлон,гірські лижі і хокей. Хоча з огляду на демократичність футболу,те,що ним дешевше займатися,то більше уваги в Словенії саме цьому виду спорту.

– Ти завжди хотів бути футболістом?

– А як же,з 6 років займаюся. І батьки мене у цьому підтримують завжди. Ми живемо у Вранско,це за 20 кілометрів від Цельє. Я їздив туди тренуватися і приєднався до «Сампіона» у юному віці. До речі,починав із нападника. У дебютному матчі моя команда виграла 4:0 і я забив усі чотири голи. Але згодом тренери зважили на мій зріст і перевели в центр захисту.

– На сайті твого першого клубу я бачив твій лист до вихованців дитячої школи «Сампіона»…

– О,так,це я написав його. Мені зателефонував мій тренер і попросив звернутися до дітей,які вчаться грати у футбол в «Сампіоні». Розумієте,для Цельє і «Сампіона» мої виступи в найкращій футбольній лізі України – це великий успіх. В листі я звернувся до юних гравців,аби вони тренувалися і не втрачали віри в себе,бо в них відкриті горизонти для майбутніх успіхів.

– Як ти опинився у «Легіоновії»?

– Це команда із містечка поблизу Варшави. Зателефонували моєму менеджеру із такою пропозицією і ми погодилися,адже футбол в Польщі більш силовий,я вважав,що хоч це клуб із другої ліги,але може стати хорошим майданчиком для старту в більш сильніших клубах. До того ж там грав ще один словенець,Деян Крляновіч. Він знав польську мову і допомагав адаптуватися. Рік у Польщі мені дуже допоміг,бо тут фізично агресивний футбол,атлетичніший. А вдома,у Словенії,він суто технічний. В «Легіоновії» я зіграв тільки першу частину сезону,бо далі отримав складну травму руки і лікувався. Весною почав активно тренуватися,аби пропонувати свої послуги іншим клубам.

– Щасливий,що опинився в Україні?

– Спочатку мій агент сказав готуватися до того,що через 2 тижні доведеться поїхати до України. А потім зателефонував і сказав: «Завтра треба бути на місці». Пройшов із командою збори у Туреччині,підписав контракт. Тепер бачу наскільки рівень футболу тут вищий,ніж будь-де я раніше грав. Дуже сильна ліга,висока динамічність матчів. У Словенії так грає хіба тільки «Марібор» – агресивно та атлетично.

– Вже дізнався,що кілька років тому українська ліга була ще сильнішою?

– Так,знаю про те,що багато сильних гравців поїхало звідси через війну і все,що з нею пов’язано. Взагалі,у Словенії дуже багато про війну в Україні пишуть. Щоправда,раніше,коли тільки почалося все,то згадок в ЗМІ було більше. Пишуть різне,бо думки в людей поділилися. Якщо запитаєте у людини з Балкан про війну,то вона скаже,що це найжахливіша річ,яка може трапитися.

– Ти тепер будеш вчити ще одну мову?

– В школі нас дуже добре озброїли англійською,тому крім рідної словенської ще знаю хорватську і сербську,розумію польську і починаю знатися на українській.

– Чому у «Волині» обрав саме такий ігровий номер – 24?

– Я завжди грав з №4 на спині,а у «Волині» він вже був зайнятий,тому я придумав собі 24 – стільки мені років. Наступного року попрошу №25 (посміхається). Хоча насправді я цим не заморочуюся.

– Вже був час познайомитися із Луцьком?

– Не надто близько,але щодня щось відкриваю для себе. Допомагають у цьому й інші іноземці,які грають у Луцьку. Мені ваше місто до вподоби,бо нагадує рідні краї – все компактно,поруч,немає метушні великих мегаполісів. У вересні,коли ми гратимемо проти «Динамо»,у мене гостюватиме моя родина,пообіцяв всім,що покажу ваш знаменитий замок.

– Кого чекаєш у гості?

– Маму,тата і старшого брата. Він,до слова,колись дуже добре грав у баскетбол,був навіть у юнацьких збірних Словенії,але обрав навчання,а не спорт. Дуже чекаю приїзду батька,адже він фанатично любить футбол і дуже сприяв моїй кар’єрі.