Єгор Стружкін констатує,що «стрімка анексія Криму і насильство проти українських військових на півострові неминуче змушують засумніватися у ефективності управління «цивільної влади». Біль,розгубленість і приниження – приблизно такими словами можна описати психологічний стан мільйонів українців,які в прямому ефірі спостерігали за урочистостями в Москві з нагоди «возз’єднання» Криму з Росією. І що набагато гірше,за моментальною хвилею насильства щодо українських військових,які залишаються на півострові. Власне,відчуття гіркого безсилля переслідувало Україну три останні тижні,змінивши короткочасну ейфорію через падіння режиму Януковича і траур за героям Небесної сотні».

На його думку,«трагізм ситуації в тому,що загроза самому існуванню української держави з втратою Криму нікуди не зникла. Ба більше,найближчим часом українцям доведеться навчитися жити із синдромом гарнізону обложеної фортеці і постійним відчуттям зовнішньої загрози: ситуація у південно-східних регіонах країни залишається важко прогнозованою».

Експерт попереджає,що претензії до вітчизняних політиків звучатимуть усе наполегливіше,а в практично безнадійній ситуації надії пов’язуватимуться з військовими. Загалом,вважає він,«усе це разом створює цілком підготовлений грунт для можливості… військового перевороту».

Відтак Стружкін робить екскурс в історію військових переворотів. «Відомі випадки,коли саме прихід військових до влади забезпечував країні модернізаційний прорив,– нагадує він. – Хрестоматійні приклади: діяльність Мустафи Кемаля Ататюрка в Туреччині або період військового управління в Південній Кореї. Обидва ці приклади показові для України ще й тим,що й Туреччина Ататюрка,і Південна Корея пройшли якраз через випробування поразками і втратою частини території країни».

Правда,експерт радить не забувати,що «прихід військових до влади завжди супроводжується згортанням демократичних свобод громадян та етатизмом у всіх сферах суспільного життя. І рано чи пізно мілітаристи з двигунів прогресу стають його гальмом (їх відсторонення від влади відбулося і в Туреччині,і в Південній Кореї,і на жаль,не було безболісним)». У той же час,він висловлює версію,що «можливо,Україні частково в нагоді стане досвід Ізраїлю (ось уже яка країна навчилася жити як осаджена фортеця),де ЦАХАЛ настільки міцно інкорпорована в державу і суспільство,що часом буває важко провести розмежування між «цивільною» і військовою сторонами життя».