Привітний та відвертий. Полюбляє чай із медом та щиро розповідає про свій бізнес та родину. На початку розмови попереджає, що намагатиметься розмовляти українською. Про труднощі та досягнення у роботі, реальні заробітки українських громадян, міграційну політику країн, страшні сни поляків щодо ринку праці в Німеччині, – про це та багато іншого ми розмовляли із українцем, який пройшов шлях від інженера-суднобудівника – до керівника однієї з кращих компаній з працевлаштування у Польщі Gremi Personal Євгеном Кириченком.

Ви створили компанію Gremi Personal у 2008. Розкажіть нашим читачам, з чого все починалося.

Все почалось ще 15 років тому, коли я поїхав з міста Херсон до Німеччини навчатися на інженера-суднобудівника. Після закінчення навчання – поїхав на практику в Гданськ (Польща), де разом із батьком відкрив компанію, яка займалася суднобудівництвом. Там ми почали будувати секції та блоки суден, кораблів. Почали потроху розвиватися. Я був інженером. Ми брали працівників з Херсону та з Миколаєва, привозили до Гданська і опановували працю. На той момент моя проблема полягала в тому, що я поєднував дві сфери: продукційну та сферу роботи по персоналу. По-перше, було дуже тяжко, по-друге – відчував, що технічна сфера мені не подобається. З людьми мені завжди подобалось працювати. І у 2013 році вирішив, що закриваю компанію суднобудування і буду займатися тільки працевлаштуванням. Хоч за майже п’ять років ми вже мали маленький суднобудівний завод. На той час у нас працювало 70-80 людей, ми мали своє обладнання, своїх бригадирів. Та за один місяць все анулював. Це був такий крок в нікуди, але я завжди довіряв своїй інтуїції. І коли я прийняв рішення – мені вже стало легше.

Виходячи з Ваших спостережень, як змінився ринок праці у Польщі з моменту заснування компанії?

Ринок праці за останні роки настільки динамічно змінювався, що, наприклад, 5-10 років тому люди їхали на збір полуниці, 3-5 років назад – на більш технічні спеціальності, а останні 2-3 роки – українців можна зустріти по всіх ланках робіт в Польщі, як топменеджери, директори, так і не звичайних роботах.

Наша компанія працює за системою аутстафінгу. Свого роду, це лізинг робочої сили. Тобто ми знаходимо людей, допомагаємо оформити всі документи, знаходимо для них житло, яке, до речі, надаємо безкоштовно, зустрічаємо працівників та безпосередньо супроводжуємо їх на підприємство, де вони будуть працювати. Вони відпрацьовують місяць, підприємство платить нам, а ми – працівникам. Таким чином ми забираємо у підприємства головний біль з пошуком та формальностями, пов’язаними з людьми та з обслуговуванням.

Можливо, незручне питання, але чи не вигідніше заробітчанину шукати роботу прямо, а не через аутстафінгову фірму?

І так, і ні. Є невеличкі фірми, які беруть напряму працівників, але середні зарплати однакові, бо велике підприємство не може платити більше. Вони платять не працівникам більше, а лише нам за нашу роботу. А маленькі фірми на цьому економлять, але самі роблять роботу із забезпечення своїх працівників послугами. В Польщі, Німеччині дуже поширене явище, коли фірми беруть працівників із посередницьких, аутстафінгових компаній.

На яку заробітну плату їдуть наші співвітчизники?

Ми працюємо тільки із робочими спеціальностями і людьми без кваліфікації, то ставки починаються із тринадцяти злотих нетто на руки, де ми платимо податки за житло. Наприклад, зварювальники у Гданську заробляють навіть до 35 злотих на годину. Але це вже найвищий рівень працівників.

Зараз відчувається нестача робочих спеціальностей за фахом – будівники, столяри, швеї. За останні десять років змінювалась трохи політика в Польщі і держава зінвестувала багато грошей в університети, а так звані професійно-технічні училища скоротили у фінансуванні. Така ж ситуація і в Україні. Останні 10-20 років непопулярно бути столярем чи зварювальником. В Україні, в Польщі і в Німеччині є велика нестача фахівців робочих спеціальностей.

Часто українці розповідають, що нашим співвітчизникам платять менше за ту ж саму роботу, що і полякам. Чому це відбувається?    

Я погоджуюсь з тим, що про це говорять заробітчани. Але це відбувається наступним чином. Працює робітник з Польщі, робить ту ж саму працю і отримує на три злотих більше. Тоді український працівник говорить, що полякам платять більше. Окей. Вкладай сюди і шукай собі своє житло. Та різниця – то просто витрати на житло. За останні півтора року в Польщі значно зросли ціни на житло.

Які гарантії надаєте заробітчанам, яких працевлаштовуєте?

Ключова особливість нашої компанії та моя особиста – ми завжди виконуємо наші обов’язки перед людьми. Ми працюємо вже понад 10 років і польські підприємства, які з нами не розрахувалися, винні нам 2,5 мільйона злотих боргу. Але у нас немає жодного працівника, якому ми не виплатили заробітну плату. За нашим внутрішнім регламентом, ми спочатку виплачуємо гроші нашим заробітчанам, потім ідуть працівники нашої компанії, тоді податки, керівники та топ-менеджери.

Чи багато українців відкривають власний бізнес у Польщі? Можливо, саме Ваша компанія сприяє цьому?

Ні. Таким ми не займаємось. Наша компанія допомагає лише на перших кроках в Польщі – знайти житло, навчити мови. Люди, які хочуть чогось добитися, можуть приїхати до нас, попрацювати три місяці, відкласти збереження та починати власний бізнес.

Польща дуже відкрита для українців для старту власного бізнесу та для людей, які хочуть переїжджати та жити там. Труднощів ніяких нема. Не можу сказати, як це відбувається в Україні з власного досвіду, але те, що я чув від своїх друзів бізнесменів, які відкривали малий та середній бізнес, то перше питання: «Як мені звалити з моїм бізнесом до Польщі?!». Якщо в Україні нічого не зміниться, то тут скоро залишаться тільки політики та пенсіонери.

Ви в одному з матеріалів заявили, що Україна не вміє користуватися квотами. Обґрунтуйте та порівняйте з міграційною політикою Польщі.

Польща – це країна, яку потрібно зробити лакмусовим папірцем для України. Ця країна завжди підтримувала малий та середній бізнес, а у нас цього взагалі нема. Як в нас часто говорять бізнесмени: «Не треба нам допомагати. Не заважайте». А польський уряд завжди займався міграційною політикою наперед.

Німеччина нещодавно заявила про відкриття ринку праці. Експерти вважають, що українські заробітчани емігрують туди. Чи погоджуєтесь Ви і чи плануєте працевлаштовувати українців у інших країнах закордоння?

1 березня в Німеччині вступає в дію закон, який скасовує пріоритет німецьких громадян та громадян ЄС перед іншими. Тобто всі рівні. Громадянин України зможе отримати робочу візу, якщо у нього буде два документи: перший – контракт з компанією, куди він їде і друге – підтверджений диплом через німецькі установи уряду. А у нас в Німеччині є відкрита компанія. Як тільки стануть відомі нюанси – ми активно починаємо працювати вже і у цій країні.

Польща у гарячці чекає на відкриття ринку Німеччини, адже лише за приблизними підрахунками, до 500 тисяч українців-фахівців, які живуть в Польщі, виїдуть в Німеччину. Через це ми півтора місяця тому найняли соціологічну компанію, яка опитала у нас в компанії більше 1200 людей і ми вже отримали шокуючи цифру, скільки людей планують повернутися назад до України. Це 25%. Більше, ніж 50% готові залишитись працювати в Польщі.

Окрім Німеччини, плануєте ще у якихось країнах відкривати власні аутстафінгові компанії?

Плануємо відкривати таку ж фірму і в Україні. Але я зроблю це тоді, коли в нас середня заробітна плата буде 700 доларів і коли зміниться закон запрошення іноземних громадян до країни. Бо на сьогодні катастрофічна потреба в будівельниках. Зараз в Києві, Одесі працює багато людей з Киргизстану, Узбекистану – всі вони працюють нелегально. Легально привезти цих людей можна тільки тоді, коли для цього робітника мати на контракті десять мінімальних зарплат. Але з 47 тисяч сьогодні з кожного працівника держава хоче мати податки. А це близько 700 доларів.

Українці їдуть на роботу за кордоном з різних причин. Хтось заробити грошей і повернутися додому, а дехто – залишитись….. Як змінювалась ситуація за останні роки?

3-5 років назад типовий портрет заробітчанина був – чоловік чи жінка 35 плюс, які приїжджали в Польщу, щоб відправити гроші сім’ї, яка живе в Україні. Зараз тенденція – люди переїжджають в Польщу і вікова категорія – від 16 до 60 років. Дуже видно, хто приїхав подивитися Польщу, а хто заробити грошей.

Ви – своєрідний «ворог» українських підприємців. Чого не вистачає українському бізнесу та державі для втримання співвітчизників в Україні?

Хотів би прокоментувати, що я ворог. Я сам колись поїхав з особистих причин в іншу країну. Вважаю, що кожна людина є вільною і всі рамки, кордони – створено політиками. Всі ми вільні. Ми вирішуємо, де хочемо жити і як. Мій бізнес полягає в тому, що я допомагаю цим людям і заробляю на цьому.

А щодо бізнесменів . Якщо ви хочете утримати своїх працівників, – перше: створіть хороші умови, оптимізуйте ваш бізнес, скоротіть персонал, залишивши 70 % кращих, дайте хорошу зарплату. Зараз люди вибирають фірми, а не фірми людей. А друге – малий та середній бізнес потребує допомоги зі сторони держави, або принаймні, аби його не чіпали. Коли я стартував із бізнесом в Польщі, завжди відчував, що польський уряд підтримує і піклується про мій бізнес. Бо коли до мене приходила перевірка, не відчував, що вона прийшла мене приструнити. Вони приходили, перевіряли та давали рекомендації з термінами виконання.  Я не відчував ніякого натиску зі сторони контролюючих органів. Все просто, прозоро та однаково для всіх.

Трішки про особисте. Ви народились в Україні, працюєте в Польщі, а живете в Німеччині. Яку країну вважаєте найріднішою, батьківщиною?

Я потрохи роблюся людиною світу. Коли приїжджаю додому в Херсон до батьків, я відчуваю себе маленькою дитиною. Коли приїжджаю до Львова, у Червонограді живуть батьки дружини, подобається таке європейське місто в Україні. Польща подобається для бізнесу, бо це своєрідне сполучення польського підходу з українським менталітетом. А Німеччина дуже комфортна для життя. Там моя сім’я.

А чи зберігаєте у своїй сім’ї українські традиції?

Раніше ми це все готували. У нас були столи із салатиками, майонезиками. Також ми їздили завжди до Гамбурга до церкви. З часом ми трохи занедбали ці традиції, бо зараз на дитячі канікули ми їдемо сім’єю на відпочинок. Вже чотири роки їздимо до Австрії на лижні катання, а влітку на півтора місяця – в Україну до дідусів та бабусь.

І насамкінець наше традиційне питання. Про що мріє Євген Кириченко?

Зараз розпочнеться філософія.  Колись я мріяв про прості речі. Жити, подорожувати і, як чоловік, мати хороший автомобіль та приватний літак. Зараз мені не потрібні приватні літаки, бо при потреби немає проблем їх замовити, не потрібні золоті унітази. Живу ні в чому собі не відмовляючи, але водночас і скромним життям. Але я досить швидко відчув, що закрив ці потребі і настав момент, коли я запитав: а що далі. І зараз знаходжуся в пошуку самого себе. Я кілька років йшов до того, ким я є. І з кожним роком я роблюсь все щасливішим, але немає меж щастя.

Розмовляла Олеся Нижник

Фото Яни Пасевич