Сьогодні, під час російсько-української війни, зацікавленість історією як ніколи актуальна. Головна біда в тому, що повністю цю історію України (яку за версією Винниченка, неможливо читати без брому) мало хто знає.

Днями ми мали можливість поспілкуватися з письменником, журналістом, видавцем, громадським діячем, членом Національної спілки письменників України, лауреатом Літературної премії імені Василя Стуса та Літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського, директором видавництва «Терен» Андрієм Криштальським, який завітав до редакції інтернет-видання «Волинська правда».

Тож, про історію України і Волині зокрема, про волинських героїв, які нічим не гірші від придуманих голівудських, про журналістику під час занепаду СССР і на зорі України, самвидав, літературу та багато іншого читайте в інтерв’ю.

“Тема УПА сидить в мені дуже глибоко”

– Багато українців і волинян знають Андрія Криштальського передусім як письменника. У Ваших творах прослідковується упівська тематика. Чим зумовлена така тяга до цієї теми?

Я цікавлюся тієї тематикою синхронно з тим, як я почав писати. Справа в тому, що коли вперше почали говорити про УПА на Волині, то набагато раніше почали говорити про УПА в нашій сім`ї. Мій батько Андрій був репресований за участь в ОУН, дядько Петро був членом служби безпеки ОУН, якого в бою убили німці, інші батькові брати теж постраждали від режиму. Словом, в сім`ї про це говорили, переживали. Єдиним, хто про УПА нічого не знав до 88-го року, був я. Навіть моєму старшому брату вже довіряли ці сімейні таємниці і він дещо знав, а я – нічого. Просто батьки боялися, щоб часом не проговорився про це де-небудь на людях.

На початку 90-х роках я вже пописував вірші. А тема національно-визвольної боротьби була тоді гострою, тривали такі дивовижні дискусії в нашому суспільстві! Наприклад, як називати один одного: товаришем, чи паном? Люди від того слова «пан» сахалися, як від чуми, а від слова «УПА» взагалі а них терпнули руки й ноги, бо думали: а раптом КГБ ще повернеться?! Це 88-89 рік, і навіть 90-й. Потім люди вже почати трішки набиратися сміливості й говорити про наших повстанців.

Був ще один привід, чому я зайнявся цією тематикою. Мабуть, волиняни добре пам’ятають Мелетія Семенюка, керівника Братства вояків ОУН-УПА. Він був двічі засуджений. З точки зору тоталітарних радянських правоохоронних органів Семенюк був людиною з «темним минулим». Насправді це людина, яка один раз відсиділа за участь в УПА, а потім її просто прагнули ув’язнити ще й ще, аби вона вже не вийшла з концлагеря. Але, на щастя, розвалився Совєтський Союз і Мелетій Семенюк написав розвідку «Боротьба УПА проти німецько-фашистських загарбників». Це була не стаття, а справжній вибух бомби. От коли він цю статтю почав поширювати, публікувати, спочатку в самвидаві, а потім і деякі газети її надрукували, то люди були шоковані: як, чоловік таке написав і його ще не арештували?

Але справа в тому, що в цій статті було чимало недоліків. По-перше, Мелетій Семенюк грішив тим, що любив перебільшувати факти. Він стверджував, що, наприклад, під час нападу сотні УПА на Горохів повстанці захопили стільки-то автомобілів, возів з провіантом, велосипедів… Мій батько сміявся і казав: «Андрію, в Горохові просто не було стільки велосипедів. У нас велосипеди мали поодинокі багаті євреї, поляки. А якщо хтось із українських хлопців мав якогось там благенького ровера, то він вже був на сьомому небі від щастя. Як могли захопити багато роверів, якщо й гітлерівці їх стільки не мали?» Мене зачепило і я кажу до батька: «А ти можеш розказати, як це було?» І він почав розказувати.

Розповідали й інші свідки та учасники УПА. То ж я зайнявся цією проблематикою ще починаючи з 90-го року і закінчив працювати над нею (а, може, ще й не закінчив до сих пір) десь в 2014 році. Тобто, це добрий шматок життя. Я буквально «нарив» соті фактів із книг та архівів, назбирав інформації по людях, об`їздив район. Словом, ця тема в мені сидить дуже глибоко.

– Звідки Ви берете «сировину», для своїх творів?  

Такою «сировиною» для мого першого успішного роману «Чорноморець, матінко» послужило краєзнавче дослідження «ОУН і УПА на Горохівщині». Там є все, що я зібрав у архівах і з розповідей очевидців, а це для письменника дуже важливо. Тобто, такої «сировини» в мене ще залишилося на багато романів. Але я не прихильник писати на одну й ту саму тему ціле життя.

“В історії Волині є герої, як Джеймс Бонд і Рембо – тільки не «кіношні», не видумані, а справжні”

– Наскільки герої Ваших романів реальні і наскільки «списані» з конкретних людей? 

Герой книги «Чорноморець, матінко» – реальний. Це сотник УПА Олекса Мельник зі села Княже (тепер Сокальського району). Перший варіант книги називався «Чорноморець матінко», але цей роман віднедавна має продовження під назвою «Заступниця» – то вже історія про те, як рятували з Польщі ікону Холмської Богоматері, що нині знаходиться в музеї Волинської ікони. Чимало інших персонажів там теж реальні. Я написав «Чорноморець матінко» тому, що в яке б село не приїжджав, де б я не зустрічався з тими старими бабусями й дідусями, очевидці мені казали:

– А ви про Чорноморця чули?

– Та чув.

– О, ви ще не все чули!

І починали розказувати якісь дивовижні речі, як про Кармелюка чи про Довбуша, наших невловимих народних месників. Мені так і не вдалося нічого довідатися про подальшу долю Чорноморця. Виявляється, про всіх наших сотників, які воювали на Горохівщині, все відомо, а про Чорноморця – лише чутки. І я подумав собі: а чого б не написати книжку, щоб вона була для молоді. Дивиться ж молодь так звані фільми-бойовики – про Джеймса Бонда, за участю Арнольда Шварцнегера та інших. Думаю собі: а що ж то, в Україні не було нормальних хлопців, гідних для пера письменника чи кіносценариста? Я не кажу, що в моєму романі мав бути супергерой. Ні, це людина, яка перемагала і яку не спіймали. Загалом же прагнув написати таку книжку, щоб після неї не хотілося плакати.

Але хочу наголосити, що в історії України, в історії Волині є герої, як Джеймс Бонд і Рембо – тільки не «кіношні», не видумані, а справжні. І нинішня війна з Росією це доводить.

А от у наступному романі «Десятина» (потім перевиданому в Харкові під назвою «Десять гріхів») є реальною зав`язка, а персонажі вже видумані. Йдеться про розстріли гітлерівцями євреїв. Дуже часто переслідувані іудеї просили українців порятувати їхніх дітей, а іноді – цінності, золото. У мене – історія про таке єврейське золото і страшний шлейф, який потягло воно в долях героїв роману. Це детектив про людей, яких назвати героями неможливо.

В щойно написаному романі «Неситий» реальними є історичні події, пов’язані з козацьким полковником Іваном Богуном. А решта – мій вимисел, бо давня історія раптом постукала в двері нинішніх звичайних героїв з життя – хтось із них на «шабашці» гне спину, хтось працює на олігарха, є бандюги, поліцейські, селяни. Є навіть французи. Тобто, типажі – різні. Але в романі все складається так, ніби моторошне минуле вже роззявило пащу й збирається пожерти їх усіх разом, не перебираючи. Хоча я взагалі прихильник писати про реальні речі.

 – А є у Вашому «арсеналі» ще цікаві історії, що вас вразили і які ви не описали у творах?

Мені запам’яталася розповідь про випадок, що трапився в одному із сіл Горохівського району, здається, в Довгові. Енкаведисти оточили один із будинків, бо знали, що там є криївка. Кричать: «Бандьори, здавайтесь, бо закидаємо гранатами!». Виходить господар, щоб розібратися, що сталося. Йому говорять: «Кажи, хай вилазять із криївки!». Чоловік пішов у хату, вертається з пістолетом – ба-бах, і розстрілює командира енкаведистів. Зрозуміло ж, і сам гине. Та за той час, поки совєти добиралися до криївки, хлопці спалили документи і все на собі порізали, – і одяг, і ремені та чоботи, аби ворогам навіть це не дісталося. А тоді крикнули: «Слава Україні!» і самі підірвалися гранатами, щоб не здаватися в полон.

І таких історій я наслухався дуже багато.

Людська гідність – стоїть вище за гроші

 – У Вашому доробку є оповідання «Друже мій кате» про знаного на Волині художника Олександра Валенту. Що підштовхнуло Вас до написання цього твору? 

Там я дещо комічно описую наш «бомонд». Олександра Валенту я знав мало, але знайомий із друзями, які нарозказували про нього багато цікавих історій – зокрема, як цей бідовий, але талановитий художник ставився до продажу своїх картин. Уявіть собі, до вас приходить якийсь магнат, який має купу «бабла» і вважає, що ви – ніхто. Судячи з розповідей, таких Валента не сприймав.

В цьому оповіданні Валента – як прототип. З нього я «змалював» свого героя. Там якраз сюжет може трохи видуманий: приходить, мовляв, до нього поляк, який вважає, що він пуп землі, а художник – бомж, і в нього можна видурити картини за безцінь. А потім приходить друг. Приходить, щоб убити. Я був на суді вбивці Олександра Валенти, робив звідти репортаж для газети. Може, убивця й не був другом художника. А може й був. Просто Валента любив людей, довіряв їм.

Нещодавно я перечитував історію про Берестецьку битву. Коли ті 300 козаків-смертників охороняли переправу перед польським військом, щоб інші змогли перейти болото, і коли Потоцький, вражений героїзмом, сказав: «Ми вам даруємо життя», то наші воїни демонстративно повитрясали гроші зі своїх гаманців у багнюку.

Розумієте – людська гідність! Ось про що я хотів розповісти в цьому оповіданні.

“Народний рух дав нам незалежну Україну”

 – Ваша родина стояла біля витоків Народного руху на Горохівщині. Якими були особливості творення Руху?

Мій батько був однокласником Євгена Сверстюка, відомого письменника, філософа, літературознавця, і це його зв`язувало з Києвом. Приходив до нас і Мелетій Семенюк, який мав контакти з багатьма політв`язнями, які стали «ядром» руху. Так у нас з’явився самвидав, рідкісні на той час українські книги, антисовєтські листівки.

Коли це все починалося, то в Горохові часто воно починалося в нашій хаті. Моя мама страшенно нервувала. Не можу сказати, що вона боялася, але нервувала, що батько і ми так ризикуємо. Я б не сказав, що в Горохові тільки ми одні починали Рух, бо були й хлопці, які теж боролися проти режиму. Це Володимир Костюк, Микола Остапчук, Омелян Цюпак, Ярослав Дмуховський та багато інших. Але потім всі згуртувалися і з цього починався Рух. Це була група людей, які не мали великих матеріальних статків, але разом з тим ці люди прагнули незалежності України. Були в Горохові й ті, котрі мали такі ж переконання, але вони не хотіли втручатися, бо ніхто не знав, чим це все закінчиться.

 – А як реагували на це органи?

Підігрівали атмосферу: дзвонили додому, погрожували матері. Тільки-но підемо на мітинг, а до неї телефонують, або хтось дихає в трубку, розраховуючи, що таким чином нажене страху. Кожному з нас намагалися створити неприємності на роботі.

Чомусь пригадалося, як під час студентських протестів у Києві якийсь міліціонер ганявся за мною в парку біля Верховної Ради з гумовим кийком у руці. Дивлюся – біда, буде зараз бити, думаю: «Треба втікати» (сміється – прим. авт.). А от братові під час приїзду в столицю України російського патріарха Алєксія дісталося гірше… Ми троє практично жодного великого мітингу в Києві не пропустили. Батько вже на двох останніх Майданах не був, але раніше на всіх акціях по всій Україні ми скрізь були разом.

Так, ми створили організацію і навіть скинули комуністичну владу в районі. Можна сказати – зробили маленький Майдан ще в 1991 році. Але виникло питання, а кого поставити до влади? От і вийшов «пшик», бо підготовлених людей-патріотів не було, зате були висуванці, які швидко забули про свій патріотизм. Це стало приводом для людських нарікань, багато хто питав: «Ну і що дав нам ваш Рух?»

Це зараз ми розуміємо, що Народний рух дав нам незалежну Україну. А тоді було важко відповідати на подібні запитання.

 – Хто з лідерів Народного руху Вам найбільше імпонував?

Однозначно В’ячеслав Чорновіл. Нещодавно помер Іван Драч. Треба віддати належне, бо ж він був першим головою Руху, але це все було зумовлене багатьма чинниками. Тоді була обережна політика тих, хто створював Рух. Призначити Чорновола, який був непримиренним ворогом режиму, означало відразу все спалити, знищити, викликати лють, а Драч – поет, ніби особа більш нейтральна. Така, я думаю, була логіка його обрання.

З лідерів Руху мені імпонував Чорновіл, а з моральних авторитетів – Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Мирослав Маринович, Любомир Гузар, Мирослав Попович. Також артисти Ніна Матвієнко та Святослав Вакарчук, історик Володимир В’ятрович, із середовища письменників – Ліна Костенко, Оксана Забужко, Мирослав Дочинець – то люди з великої літери, на яких тримається наш духовний світ. Але це моє суб`єктивне враження. Я захоплююся всіма людьми з середовища антисовєтського опору, бо це люди, які пройшли через жорна.

“Наше суспільство нагадує таку малу дитину, а це тому, що ми не мали держави”

 – В одному з інтерв`ю Ви говорили, що далеким передвісником Майдану в 2004 році був Народний рух. Очевидно, що й ідеї революції Гідності теж збігаються з ідеями Руху. Як зараз Ви можете оцінити результати таких жертовних народних поривів?

Як еволюцію від романтизму до народного гніву. Справа в тому, що перший Майдан сприймався як романтична революція. Я себе в цьому вирі пригадую, оці всі пожертви, ця вся благодійність, якось воно все відбувалося, як великий фестиваль, хоча їхали ми туди з думками про гумові кийки і постріли. А потім – як у нас в Горохові – політичне мародерство, купа пристосуванців, які видко забули про свій патріотизм. Важко без смутку згадувати Віктора Ющенка, оточеного павуками. І запитання з народної гущі: «А що нам дав ваш Майдан?».

Я вважаю, що наше суспільство – як новонароджена дитина. Спочатку вона вчиться ходити, потім отримує свою першу ґулю на лобі, потім – перше слово, перше погане слово… Її стримують, виховують, пояснюють… От наше суспільство нагадує таку малу дитину, а це тому, що ми не мали держави. Із проголошенням України українці ніби заново народилися: робимо дитячі помилки, робимо їх масово, незважаючи на те, що світ вже це все прожив і пережив.

От ми дожили до 2004 року і зраділи від тієї першої перемоги, як дитина радіє першому успіху. А згодом настали гірке розчарування і біль. Революція Гідності – це вже по-серйозному. Ми нарешті вийшли з дитячого періоду, люди почали розуміти що й до чого. Я не був на Майдані під час кривавих подій, був тільки спочатку, і то було зумовлено багатьма причинами. Ми з братом жили у Євгена Сверстюка, спали в його квартирі покотом. Він нас годував, напував чаєм… Але сам уже був тяжко хворий і ми бачили, що пан Євген не може бути на Майдані, хоча хотів і навіть вийшов одного разу…

Революція Гідності відкрила багато чого нам самим. Ми побачили таке, чого раніше не хотіли бачити – вогонь, кров і війну. Побачили врешті, на що ми здатні.

 – Ви тісно спілкувалися з Євгеном Сверстюком, а чи спілкувалися Ви з іншим славетним земляком, уродженцем Холонева Валентином Морозом?

Ми з ним знайомі, але дуже мало. Насамперед це зумовлено тим, що жив він далеко звідси. Кілька разів довелося поговорити. Я навіть дискутував зі Сверстюком про Мороза. Ми ж усі земляки, як же не поговорити про пана Валентина?

Євген Сверстюк його критикував, але як живу людину. А як автора творів дуже хвалив. Зокрема, Євген Олександрович схвально висловлювався про «Репортаж із заповідника імені Берії», «Серед снігів», «Мойсей і Датан», інші твори Мороза. А про особисту долю земляка за кордоном він або мовчав, або іронічно висловлювався (сміється, – прим. авт.). Сверстюк також підбадьорював дружину Мороза Раїсу видати спогади. Дуже цікаві, до речі.

Я чув, що Валентин Мороз мав багато неприємностей, коли приїхав до рідного села. Розповідали, що коли він з’явився до родичів, ті накрили стіл, почали згадувати, скільки років його не бачили. І ось дають гостеві чарку в руку, і коли він тільки хоче проказати тост – відкриваються двері й заходить така собі товаришка з КГБ. Кажуть, вона нібито навіть не дала йому ту чарку випити… Просто забрала в авто і, мабуть, відвезла за межі області. Так, до речі, з різними людьми в Горохові було не раз. Але пан Валентин – особа легендарна. Може, й ця історія належить до легенд…

Якою була журналістика під час занепаду Союзу

 – Ви свого часу редагували газету «Вітер надії». Як Вам це вдавалося, її ж друкували підпільно?

В 1989 році до нас почали потрапляти київські самвидавні газети, наприклад «Голос відродження». Можна сказати, її я собі взяв за взірець. Потім у Луцьку з`явилася «Вільна думка» (тільки не плутайте з газетою Миколи Панасюка, то різні речі). Тоді я подумав, що не завадило б і в Горохові зробити щось подібне. Ми вияснили, що треба їхати в Литву, де підпільно друкували ці газети. Спочатку мене всі критикували за назву, поки не приїхав у гості Євген Сверстюк і сказав: «Яка гарна назва». Тоді критикувати перестали (сміється – прим. авт.)

Газета була дуже самодіяльна, але проривна. В нас її просто вихоплювали з рук. Тисячу примірників за тиждень розбирали з великим ентузіазмом. А коштувала вона в разів у п’ять дорожче, аніж «районна».

КГБісти може й знали, що ми їздили в Литву, але не чіпали. Хапали тільки тих, хто газети перевозив у літаках, а ми возили поїздами у валізах, торбах…

З Мар`янівки їздив потяг до Ленінграда через Вільнюс. Ми так у загальному вагоні, де на кожному сидінні по троє людей, і їхали. В Литві зустрічалися з людиною і віддавали зразок. Гранки – це великий аркуш ватману, на якому наклеєні роздруковані статті. Батько малював рамки, заголовки, карикатури. Це все ми акуратно клеїли й везли до Вільнюса. Невідомий чоловік брав їх, безслідно зникав, а наступного дня приносив нам друковані примірники.

 – Згодом, після «Вітру надії», Ви працювали в «Народній трибуні». Ці часи теж були нелегкими, бо хоча все й відбувалося на світанку України, але все ж імперія ще існувала. Як Вам працювалося?

Мені добре працювалося. Покійний редактор газети Іван Корсак давав велику свободу. Він казав: «Ти свої матеріали можеш писати коли хочеш і де хочеш, тільки аби вони були цікавими». І він давав можливість писати про що душа бажає, тобто цензури з його боку не було.

То була якась така хуліганська журналістика. Ми викривали хабарників, злодюг, голів колгоспів, які обкрадали господарства. Писали, не перебираючи слів. Якби зараз таке опублікував, уже б із судів не вилазив і нажив би сотні тисяч штрафів.

Тоді ми дуже багато цікавих тем підняли. Один із найбільш пам’ятних матеріалів – про учасника бою під Крутами, жителя села Ватинець. Коли ми приїхали, то в селі на нас дивилися, ніби приїхали провокатори. Але з дідом таки поспілкувалися й після цього на нього нарешті звернули в районі увагу.

“Якщо судити із сьогоднішніх позицій, самвидав – це самодіяльність, але ми пробували робити все, що можливо”

 – Ваше видавництво «Терен» перевидало книгу відомого західного історика Роберта Конквеста «Жнива скорботи. Радянська колективізація і Голодомор» за мотивами цієї книги зняли фільм «Гіркі жнива». Як Ви можете оцінити кінострічку, і що порадите – фільм, чи книжку?

Звісно, книжку. Книжка – страшна. Може я не правий, може не всі сучасні дослідження прочитав, але мені здається, що ніхто поки що не перевершив «Жнива скорботи». Конквест як дослідник дуже ретельний. Виявляється, він використав дуже багато офіційних радянських джерел. А ще – Орловський архів НКВД, який встигли захопити німці.

Перше видання цієї книжки вийшло у видавництві «Либідь», але там видавці «полінувалися» дати повні наукові посилання. А наукова книжка без посилань, це те саме, що переказування байок. Цікаво, що ми «підняли цей моноліт» в Луцьку, де немає настільки розвинутої перекладацької школи. Зробили якісно і книжку сприйняли всі.  Тим більше, що це світовий бестселер.

Відразу нам прийшло замовлення зробити «Великий терор» цього ж автора. Вдвічі, а може й втричі більша за об’ємом книга про сталінські репресії. Теж страшна книжка. Коли ми її готували, одна з працівниць видавництва шукала в інтернеті портрет Єжова, щоб подивитися, який вигляд має серійний убивця. Це мене вразило. А її вразило, що очільник страшного НКВД зовні нічим не нагадував кривавого ката.

Росія досі цієї книги в повному обсязі не видала, і не буде видавати. А ми маємо її українською мовою. Що ж до згаданого фільму, то він мене розчарував. Це так само, як замість кави – ячмінний напиток.

 – Свою кар`єру видавця Ви розпочали ще до появи «Терену», знову із самвидаву. Які видання Вам найбільше запам`яталися?

Були цікаві книжки. Наприклад, ми так видавали Миколи Жулинського, який не погордував видаватися в такому самвидаві. Також запам’яталися книжки Віктора Вербича, Клави Корецької, Йосипа Струцюка й багато інших. Тоді з поліграфією було важко. Ми пробували робити все, що можливо. Часом збирали або складалися по двадцять гривень, щоб видати… Якщо судити із сьогоднішніх позицій – це самодіяльність… Вже потім із дружиною вирішили заснувати видавництво, щоб видавати книжки професійно.

“Письменник має бути лише самим собою”

 – На кого рівняється Криштальський-письменник?

Як письменник рівняюся тільки сам на себе, а як людина, то мені багато хто імпонує. Уже багатьох тут згадував. Вважаю так: письменник має бути лише самим собою, інакше стане епігоном і почне наслідувати чийсь талант. І твори його повинні бути самобутніми.

 – Яких новинок читачам варто очікувати від Вас?

Свіжий пригодницький роман під назвою «Неситий» – драма на історичному тлі, яку саме готую до друку. Мене буквально поглинає історія України, хочу написати публіцистичну книжку. Окрім того, я зараз працюю над щоденниковими записами Євгена Сверстюка. Це мій обов`язок, я мушу це зробити.

 – Які волинські інтернет-видання Ви читаєте?

Читаю деякі із місцевих видань. Зокрема, «Волинську правду». Не скажу, що дивлюся його кожен день, але доволі часто. Тут є цікаві матеріали. Сайт не нагадує ніякий інший, я б сказав, що навіть і в Україні. Це нестандартний новинний сайт, який, втім, пропонує цікаву аналітику. Словом, є що почитати.

Спілкувався Андрій ПЕТРУШКО

ФОТО Андрія МОШКУНА