Доктор філологічних наук,професор Володимир Панченко підкреслює: «Поезія Ліни Костенко здатна «прищеплювати» дух свободи. Вона нагадує про СПРАВЖНЄ і ВІЧНЕ в цьому нашому дивному житті – про совість,милосердя,любов… Про вічний поєдинок добра і зла… Про потребу вибудовувати себе – щодня,щороку,все життя. Якщо,звісно,ти хочеш бути Особистістю і не хочеш,за Шевченком,«гнилою колодою по світу валятись»…Присутність Ліни Костенко серед нас,сущих серед тривог,що стають незмірними,відчуваєш постійно — і тоді,коли вона говорить,і тоді,коли мовчить. Вона – Особистість. Може,саме тому навіть її мовчання буває красномовнішим за слова».

А кінокритик і коносценарист Сергій Тримбач,зазначивши,що «останні місяці й дні живемо,наче на краю прірви. А нині ще й відчай з’являється… Не Путін лякає,з ним усе зрозуміло,а наші тутешні вурдалаки,які «во врем’я люте» ділять портфелі й «обустроюють» точки біля грошових потоків. І це ж ми знаємо тільки дещицю з того,що відбувається»,зізнається: «Два поети рятують мою душу — Тарас Шевченко й Ліна Костенко!» На його переконання,«поезія Ліни Костенко робить те,що й мусить робити мистецтво: очищає і просвітлює душу. Посеред цього мороку,посеред вонючих політичних баталій і геополітичних інтриг поет кількома словами обеззброює мене і повертає віру в те,що світ і людина прекрасні».

«ВП» публікує кілька поезій Ліни Костенко. Ці вірші по-особливому акутальні зараз,коли знову вирішується доля України і привид тотальної поразки набирає конкретних обрисів.
* * *
Прости мені,мій змучений
народе,
що я мовчу. Дозволь мені
мовчать.
Бо ж сієш-сієш,а воно не сходе.
І тільки змії кубляться
й сичать.
Всі проти всіх,усі ні з ким
не згодні.
Злість рухає людьми. Але у бік
безодні.
* * *
Доборолися! Добалакались!
Досварилися,аж гримить!
Україно,чи ти була колись
незалежною хоч на мить —
від кайданів,що волю
сковують,
від копит,що у душу б’ють,
від чужих,що тебе
скуповують,
і своїх,що тебе продають?!

Популяція! Нація! Маси!
І сьогодні,і вчора,й колись
українського пекла гримаси
упеклися мені. Упеклись!
Весь цей розбрат,і рейвах,
і ремство,
і віки безголів’я вдогонь,—
хай він спалить усе це
нікчемство
українського пекла вогонь!
* * *
Подаруй мені,доле,у вікнах
березу.
Хай спочине душа в оберегах
беріз.
Я прийшла у цей світ,щоб
пройти обережно,
не завдавши нікому ні смутку,
ні сліз.

А натомість я мушу. Усе щось
я мушу.
Бог посіяв мене у жорстокі
ґрунти.
Тут не можна пройти,
не поранивши душу.
Тут свобода не сходить,тут
сходять хрести.
* * *
Хто я?
Стеблинка гравітаційного
поля.
Клаптик інших галактик
залетів у мою свідомість.
Вогник земного дому
прихистив мою космічну
бездомність.
* * *
Проґавили,прогледіли,
і хочеться на Марс.
Це сталася трагедія,
а ви зіграли фарс.

Отримали Україну без бою
і здають без бою.
А,втім,чого ж без бою?
Б’ються поміж собою.

Дивлюся ввечері і вранці,
милуюсь депутатським
ґроном.
Яка гармонія і танці,
і єдність змій з Лаокооном!