Відлуння року ( 01.01 – 25.12)

Напередодні нового 2018-го, схоже, світу загалом ( й Україні зокрема)  вдалося  позбутися низки ілюзій. У тому  числі – однозначно переконатися, що культ сили (попри демагогію про демократичні принцип)  стає визначальним  у боротьбі за геополітичне (політичне) місце під сонцем. До слова, з цього приводу максимально відверто, попередньо обмінявшись телефонними люб’язностями зі своїм другом (ворогом) із Кремля, висловися Дональд Трамп.  Господар Білого дому, представляючи на  68-ми сторінках нову стратегію національної безпеки  своєї країни, зазначив:  «Ми усвідомлюємо, що слабкість – це найнадійніший шлях до конфлікту, а неперевершена сила – це найнадійніший засіб для захисту».

Справді, попри демократичну словесну еквілібристику, долю  світу (принаймні у  згадуваному геополітичному сенсі) визначає  культ сили. Причому нині, коли спрацьовує сповна  китайське прокляття «щоб ви жили в час перемін», відбувається на фоні хаотизації  перехід від однополярного  центру визначення долі  людства   (коли, після розпаду СРСР,  домінували винятково США) до біполярного, коли про свою нездоланну міць заявляє  КНР. Та у цих реалій, скориставшись  ситуацією та реанімуючи старі імперські парадигми,  намагається  (передовсім використовуючи традиційний український фактор) повернути собі місце під сонцем   російська недоімперія. Хай навіть у кінцевому підсумку нема сумніву, що Москва  у перспективі ніде не дінеться від протекторату Пекіна з усіма наслідками.

Тим не менше, нині головний та споконвічний  стратегічний ворог України, який четвертий рік, окупувавши частину  території нашої держави, веде активну фазу війни. Цілком вірогідно, що має рацію аналітик Олег Покальчук, який стверджує,  що наяву не гібридна, а проксі-війна. І  ведеться вона не тільки безпосередньо на фронті.  А полем битви стає  вся Українська держава, з застосування  ворогом кібератак, «воїнів у рясах», ресурсів  інформаційни війни. Ворог послідовно реалізовує стратегію на цілковите знищення України та українства,  аби,  досягши програми-максимуму  «не было, нет  и не будет»,  відтак скористатися захопленою територією як плацдармом для  подальшого «обустройства», а  поневоленими людьми як знаряддям  (у тому числі гарматним м’ясом) для повернення імперії  до кордонів 2014 року.

Чи усвідомлює суть загроз Україна? Так, поза сумнівом, незважаючи на всі «але» у владному середовищі,  платячи життями кращих із кращих синів і дочок української політичної нації. Чи розуміють  наслідки  успішної релізації Кремлем стратегії щодо України західні сусіди, скажімо, поляки, які можуть повернутися  до реалій  у контексті 1795 року (третього розподілу Речі Посполитої)? Відповідь цілком однозначна: ні, ні і ще раз ні. Варшава  майже неприховано  рухається курсом чинної шовіністичної влади ( не такі далекі від істини ті, хто називає згадувану компанію конгломератом  політичних сліпців),  виношує плани розшматування України, «повернення  кресів східних». При цьому тупо забувши, що навіть якщо це реалізується, кремлівські щупальця візьмуть  за горло ту  ж таки Варшаву. На подібно геополітичну сліпоту, на догоду Москві, хворіють і Бухарест та Будапешт. Це яскраво засвідчили події 2017-го, коли Угорщина,  Польща, Румунія спробували як привід для стимулювання українофобії використати фактор нового українського освітнього закону.  Зважаючи на те, що де-факто про існування суверенної  Білорусії після її входження до складу так званої Союзної держави (читай – Росії) говорити не доводиться (особливо після розміщення по звершенні військових навчань «Запад-2017»   наступальних збройних структур РФ),  вороже коло довкола України почало замикатися. Безпосереднього  масштабного наступу можна очікувати  як зі сходу, так і з півдня (анексований Крим – як плацдарм), півночі (Білорусь контрольована РФ). А 2017 рік дав достатньо підстав для того, щоб усвідомити: проти України відкрився, попри відчайдушні миротворчі зусилля вищого керівництва нашої держави та вітчизняного дипломатичного корпусу, і західний фронт.

Тим часом Росія всередині України, розхитуючи ситуацію,  успішно реалізовує де-факто терористичну війну, знищуючи тих, хто є знаковими постатями та найпослідовніше протистоїть  імперському «русскому миру».  У цьому трагічному переліку – вбивства полковника контррозвідки СБУ Олександра Хараберюша (на його рахунку – близько 80 затримань російських агентів і терористів), керівника спецназу Головного управління розвідки Міністерства оборони Максима Шаповала, лікаря та бойового офіцера  Аміни Окуєвої…  Зрештою, як наголошував секретар  РНБО Олександр  Турчинов, ворог «намагається дестабілізувати ситуацію всередині України. І однією з найбрудніших форм дестабілізації є терор, який вони розв’язали, намагаючись знищити наших героїв і захисників України». При цьому діє показово, безкарно і стосовно самих росіян, які сподівалися знайти прихисток   в Україні (пригадаймо, зокрема,  вбивство  в центрі Києва, біля готелю «Прем’єр Палац»  екс-депутата Держдуми  РФ Дениса Вороненкова), відволікаючи після цього увагу рейковою інформацією.

У контексті дестабілізації ситуації всередині України  під завісу 2017-го спрацювало, як не прикро,  протистояння між НАБУ та ГПУ (з відповідним болісним реагуванням  на адресу чинної  української  влади з боку Заходу),  «розбірки» у парламенті, показові шоу з затриманням осіб, звинувачених у корупції, а потім – «плюючи в очі суспільству»  – ще показовіші їхні звільнення з судових зал… По-особливому резонансною виявилася так звана «епопея Саакашвілі», де правом на фатальні помилки скористалися всі сторони цього конфлікту. Загалом, грудус політичної напруги в 2017-му зростав. А все активніша де-факто присутність у ролі «решалы» Віктора Медведчука нагадувала, що Москва тримає (намагається тримати) руку на пульсі внутріукраїнського політичного життя.

І все-таки, поза сумнівом, позитивів у році, що минає, було для України значно  більше, ніж негативів. У цьому контексті –  безвіз з країнами ЄС та асоційоване членство в Євросоюзі, продовження санкцій проти РФ з боку США та ЄС, ухвала Україною закону про те, що вступ до НАТО – головна зовнішньополітична мета… І, звичайно ж, у значній мірі, – рішення Стокгольмського арбітражного суду щодо  Газпрому та Нафтогазу, політична ухвала США та Канади щодо надання  (продажу) Україні летальної зброї, рішення про замороження станом на лютий 2018-го  рахунків представників російського владного режиму, бізнесу, який заробляє на війні проти України.

Як наголосив  у «Слові до Українського народу нагоди 80-річчя від дня народження В’ячеслава Чорновола» Президент Петро Порошенко, «усвідомлюючи, яку ціну українці сплатили за можливість скинути тоталітарне ярмо і вільно жити у своїй суверенній країні, маємо бути єдині як у протистоянні зовнішнім загрозам, так і у справі розбудови власної європейської держави».  Він також нагадав, що нині залишається надзвичайно актуальним заклик  світлої пам’яті В’ячеслава Максимовича:  «Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши».

Загалом же, мусимо  констатувати, від 2017 наша держава отримує у спадок більше викликів, аніж здобутків. На цьому акцентують увагу й аналітики.

 «Проксі-війна»

Чим термін «гібридна війна» небезпечний для України? Яким терміном його слід замінити? Яка мета російських інформаційних атак проти України? З цього приводу розмірковує соціальний психолог, колишній лучанин Олег  Покальчук на сайті видання «Лівий берег».  На переконання аналітика,  насправді  проти України ведеться не так звана «гібридна»,  а «звичайна  різновекторна  війна». Однак,  підкреслює Покальчук,  «називати війну «гібридною» людям подобається з трьох причин: 1. Коли війну називають «гібридною», то натякають, що це — не повноцінне вторгнення Росії, а отже, багатьом відповідальним людям так легше виправдати свою бездіяльність. 2. Щойно перетнувши український кордон, російські війська знімають шеврони та інші розпізнавальні знаки. Захід користується цим, вдаючи, що сумнівається, а відтак, його реакція є вмотивовано менш рішучою. 3. Це живить «теорії змови» щодо можливих союзників Путіна».

Аналітик наголошує: «Проксі-війна – найточніший термін для відображення неспокійних реалій російсько-українських відносин. Проксі-війна – це коли одна або обидві сторони конфлікту представляють інтереси потужніших гравців і можуть отримувати від них підтримку. Російські проксі-війська у Східній Україні використовуються росіянами як ключова рушійна сила для досягнення мети, у супроводі політичних, інформаційних та кібероперацій».  Відтак він звертає увагу на  те, що «поточні російські інформаційні операції направлені на поступову зміну кодів поведінки людини». Загалом, на думку Покальчука,  «з військової точки зору, Путін продовжує атакувати весь світ по всіх напрямках. Тож, з моральної точки зору, він – вкрай небезпечний маніяк».

«Українці отримають   ще один болючий  удар»

Вихід Росії зі Спільного центру координації та контролю (СЦКК)  визначив нову відправну точку в розвитку ситуації на лінії зіткнення. На цьому наголошує у виданні «Тиждень» аналітик Роман Малко.  Він переконаний, що на Донбасі знову святкове загострення. На думку Романа Малка, «У Путіна свої розрахунки. Він прагне перебрати ­ініціативу й поставити противника в незручне становище. Непевність — найкращий союзник. І за цією логікою давно час діяти. Ситуація на Донбасі зайшла в глухий кут». Нагадуючи, що в РФ навесні мають відбутися вибори президента, він пояснює: «Тож для внутрішньоросійського споживання потрібна картинка, що Путін, мовляв, знову всіх переграв».

Малко припускає,  що, очевидно, «дестабілізація ситуації на фронті накладеться на безлад, що розгортається в Україні, зокрема в столиці».  Він також вкотре підкреслює,  що  Кремль останніми своїми діями  на Донбасі банально переводить  стрілки. При цьому «логіка» вкрай цинічна:  «Ми, мовляв, зробили все, що могли, а тепер розбирайтеся самі. Хочете миротворців за своїм сценарієм? Спробуйте домовитися з тими, з ким воюєте. Хочете обміну полоненими? Будь ласка, самі. Хочете ставати в позу й ухвалювати закони про реінтеграцію Донбасу на свій розсуд, визнаючи РФ агресором? Отримайте святкову бійню і нові гроби. Чистої води шантаж, але високого рівня». При цьому аналітик  зазначає,  що можливі наслідки такого демаршу безліч разів прораховані, сумніватися не варто. «Це як мінімум потягне за собою неконтрольований хаос на зразок обстрілу Новолуганського, але по всій лілії фронту, – підкреслює він. – Хоча до широкомасштабного наступу навряд чи дійде, бо українська армія спокійно надає по зубах охочим просунутися вперед терористам-романтикам».

За таких тенденцій, переконаний  Малко,  «на черзі ще одна криза в перемовинах у Мінську. І, що найгірше, під загрозою таке очікуване звільнення заручників. Для Кремля його служиві – мотлох, яким спокійно можна пожертвувати, а українці отримають ще один болючий удар».  Однак у всьому цьому є  й позитивні моменти, вважає він. «Українській владі, яка загралася в кімнатних стратегів і, забувши про війну, розважається полюванням на карлсонів, таки доведеться змобілізуватися. Відкладений під сукно, як непотріб, закон щодо Донбасу раптом знову став актуальним, – пояснює Малко. – А союзники й партнери, отримавши під ялинку черговий сюрприз від кремлівського карлика, можливо, нарешті відважаться дати українським воякам зброю. Та й, будьмо відвертими, мінський формат і справді давно себе віджив і потребує заміни. Ніхто не наважувався забити в його труну цвях, але тепер, очевидно, доведеться. Принаймні наступний хід за вічно стурбованим світовим співтовариством, і баритися з ним, мабуть, не варто».

«…не змінила критичної тональності щодо України»

Громадський діяч, політик, юрист Степан Гавриш на своєму персональному сайті розмірковує з приводу наслідків  візиту президента Польщі до України. За його спостереженням,  «виступи двох лідерів (під час брифінгу, який транслювали вітчизиняні телеканали,  В.В.)  були абсолютно протилежними і мали дуже мало місць дотику. Президент Дуда виступав як лідер міцної національної держави, яка домінує саме на відновленні своєї історичної пам’яті із стриманим песимізмом. Президент Порошенко виступав від свого імені, як самодостатній політичний актор». При цьому «польський президент не зробив навіть натяку на поновлення функції Польщі як адвоката України в умовах затяжної гібридної війни з Росією та економічної стагнації в Україні…Більше того, на патетичну заяву українського Глави держави про стратегічне партнерство з Польщею і його розширення, польський президент відповів готовністю лише до «співпраці» між країнами». Нагадуючи, що  «Президент Порошенко використав непогану домашню заготовку для перевірки високого гостя на предмет готовності забути бодай би на деякий час про минувшину, несподівано знайшовши об’єднуючу для двох народів постать Йозефа Пілсудського, який знищив ЗУНР, домовлявся з Леніним і порожню домовину якого оплакував сам Фюрер».

На цьому фоні, нагадує  Гавриш, «польська преса не змінила критичної тональності щодо України, а польський МЗС відмовився спростувати заяву свого високопосадовця щодо неважливості України для існування Польщі і навіть щось схоже на шантаж про відмову і підтримку України, якщо вона буде продовжувати славити колишніх учасників визвольних змагань, та перейти якимось чином на сторону Москви».

«Україна боролася самотужки»

У Львові  відбувся  15-й безпековий форум. З цього приводу, завдяки  zaxid.net, вдалося дізнатися про  найцікавіші, на нашу думку, фраґменти дискусії.

Майкл Карпентер, генеральний директор Центру дипломатії та міжнародної співпраці Байдена, переконаний: «Одна з помилок, котрих ми припустилися, формуючи структуру переговорів, – це те, що дозволили Росії використовувати своїх маріонеток. Ми дозволили Росії створити структуру, котра породила такий документ, як Мінськ-2 в лютому 2015 року, котрий фактично стверджує, що в Україні – громадянська війна, а Росія – це сторона, що допомагає українському урядові у вирішенні цього конфлікту. Це дозволяє Росії уникати відповідальності за свої дії на Донбасі».

Роздумуючи про сьогодення, професор УКУ Ярослав Грицак зазначає: «Історія повторюється, зло історії повертається. Ми знову опинились у небезпечній зоні».  На його  переконання, «Українська революція 1917 зазнала невдачі. Щодо цього історики дійшли певного консенсусу – це трапилося не через те, що Україна була слабкою… Загальний консенсус полягає у тому, що Україна програла революцію через брак політичної уваги, через брак геополітичної підтримки. Україна боролося самотужки,  і всім навколо було байдуже. Це може послужити хорошим уроком».  Професор підкреслює: «Багато істориків сходять на висновку, що основний урок XX століття – не можна залишати нещасливі нації і держави. Бо це закінчується погано».

Віктор Рудь, голова комітету закордонних справ Американсько-української асоціації адвокатів, переконаний, що нинішні реалії – «це виклик, із яким доводиться стикатися в процесі історії цивілізації: варвари біля брами. Варварам не треба знати багато деталей про римську цивілізацію. Їм досить знати одну річ: римська цивілізація насправді не розуміє базових неандертальських звичаїв варварів. Я переведу тему на санкції. Чи санкції працюють? Ні! Коли ми дивилися на те, що робить Путін, він знав заздалегідь, що його дії спричинять той рівень занепокоєння на Заході, якого не було раніше. Путіна це не турбувало. І він далі робив те, що мав намір робити. Тому що Путін живе в реальному світі, а ми – ні.  Якби ми підняли санкції до того високого рівня, який я вважаю потрібним, то це стало би вже питанням болю: кого більше поранить – нас чи Путіна?» Він констатує: «Я не вірю, що санкції спрацюють. Сила спрацює! Сила, в цьому випадку, – це оборонне озброєння для України.  Мені здається, ми навіть не почали усвідомлювати направду загрозливу природу речей, яку маємо. Щоразу, коли західна цивілізація поставала перед смертельною загрозою у минулому столітті, ми неправильно зчитували ситуацію, ми пробуджувалися в найостаннішу хвилину. Так було завжди: Перша світова війна, Друга світова війна, Холодна війна, Корейська війна».

«У центрі нової генерації війни»

Адмірал Ігор Кабаненко зазначає у виданні «День», що   сто років тому «ігнорування самодержавною владою життєво значущих потреб власного населення та її жорстка боротьба з опозицією дали поштовх циклу трагічних подій, що принесли величезні страждання народам, країнам, континентам та світу в цілому». На жаль, на його думку, «наш турбулентний час надмірно зав’язаний на політику і політиків. Ця проблема має коріння в наявній політичній системі та є наслідком відсутності доцільних трансформацій сформованої владної культури. Політична корисливість, закритість і корупція, захмарний популізм, особисті амбіції і пристрасті, неприйнятність критики, навіть конструктивної домінують у владній культурі й формують поле соціального невдоволення владою».

Водночас, підкреслює адмірал,  «в умовах відсутності легітимного поля щодо демократичного контролю влади з боку суспільства та величезної владної відстані, існує значний ризик спрямування соціального невдоволення населення на руйнівні дії, дестабілізацію соціально-політичної ситуації та хаос. Знаходження України в центрі нової генерації війни лише підсилює цю небезпеку. Ми бачимо, що спираючись на протестні настрої населення та спрямовуючи їх, на арену політичної боротьби виходять різні політичні діячі».

Роздумуючи про національну еліту, він зазначає: «Щоб стати лідером нації,  потрібні не лише загальнолідерські якості, переконання і патріотизм, необхідні також глибокі професійні знання, політичний досвід і, найбільш важливо, державна мудрість. Державна мудрість за будь-яких умов не дає переступити емоційно-радикальні червоні лінії, за якими –  суспільний хаос і національні втрати. Мудрі керівники вчаться на уроках історії та не бояться визнавати власних помилок, цінують професійний колективний розум і розуміють власну відповідальність за прийняття рішень, бачать причини і наслідки, а не лише ціль і засоби її досягнення». Відтак він висловлює віру, що «в багатостраждальній Україні з’являються національні лідери, які розуміють комплексність сучасних викликів і загроз нашій державності, саме тому віддають перевагу легітимним підходам, тобто, спроможні не порушуючи законів спрямовувати протестні зусилля людей на підвищення суб’єктності народу, як конституційно визнаного носія влади, скорочення владної відстані та прозорості дій влади…  Одне з ключових питань полягає в тому, чи зможе в цей непростий час державотворча прагматика взяти гору над зростаючим популізмом та радикалізмом, чи вдасться легітимно та еволюційно розв’язати дилему України між існуючою організацією влади та доцільною її трансформацією заради цілісності держави і її кращого майбутнього? Це питання до національної еліти і громадянського суспільства в цілому».

«…грають із вогнем»

Україна і Польща граються з вогнем. Так в однойменній публікації на сайті «НВ» стверджує  Стівен Бланк, старший науковий співробітник Atlantic Council. Він нагадує, що «Польща і Україна є буферними державами з точки зору європейської безпеки. І той факт, що обидві країни демонструють відмову від проведення демократичних реформ, небезпечний. Польський уряд, схоже, хоче повернутися до моделі міжвоєнного періоду, коли країна ігнорувала інтереси меншості і в результаті, втративши друзів і союзників, зіткнулася з кризою. Нинішня влада так і не винесла уроків з тієї ситуації».  Відтак експерт  констатує:  «Через 75 років після закінчення війни Польща вирішила зажадати у Німеччині відшкодувати збиток за злочини нацистів під час Голокосту. І оскільки влада у Варшаві зараз заохочує ксенофобію, а проурядові демонстранти виходять на вулиці з явно антисемітськими та антимусульманськими гаслами, то навряд чи ці вимоги висловлені від імені мільйонів поляків. За часів Голокосту були вбиті євреї. Польща ж, судячи з усього, демонструє бажання завдати удару по Німеччині».

Аналітик  попереджає, що «Київ і Варшава грають із вогнем. Влада німецького канцлера Ангели Меркель зараз дещо ослаблена, але будь така можливість, соціал-демократична партія Німеччини була б готова укласти угоду з Росією. Особливо, якщо Польща продовжить ображати Німеччину при кожному зручному випадку. І ця угода стала б катастрофою для Польщі (втім, як і для України), особливо в таких питаннях, як будівництво «Північного потоку» або економічна безпека».  Що стосується України,  констатує Бланк, то  «подальше затягування реформ може стати приводом для Трампа виступити проти передачі зброї Києву і відмовитися допомагати Україні. Адже найпотужнішою зброєю РФ проти України є корупція серед українських еліт». Він припускає, що за певних  умов   «Росія легко підірве ситуацію в Україні зсередини».

В обох країнах, підкреслює аналітик, «влада вважає, що здатна зберегти свій статус без особливих зусиль. І тому, мабуть, щоб остаточно наблизити катастрофу, що насувається, Київ і Варшава стали кричати про свою історію і згадали про Волинську різанину в 1943-45 роках. Їх історичні суперечки вигідні лише Москві, оскільки ще більше відштовхують країни одна від одної і від їхніх  друзів на Заході». На його думку, «вже давно минули ті часи, коли можна було проводити ізольовану авторитарну політику. І якщо уряди в Варшаві і Києві не зможуть відмовитися від цього курсу, ймовірно, інші країни відвернуться від них – публічно чи ні. Українським і польським лідерам варто було б задуматися про це напередодні 2018 року».

«Шлях до перемоги  у війні може бути тривалим» 

Україна стала жертвою війни не лише через підступність російського президента Володимира Путіна, а й через безпринципність, багаторічну орієнтацію на Росію правлячого політичного класу. Це констатувала  на «Радіо Свобода» уродженка Луцька письменниця Оксана Забужко.  Вона наголосила: українці битву виграли, але шлях до перемоги у війні може бути тривалим.  Оксана Забужко зазначає: «У цій війні насправді більше поранених мізків, аніж вбитих людей. Давайте поставимо питання в режимі іншої історичної альтернативи. А давайте, якби 25 років оті самі політики не поставили країну на паузу і не чекали, що їм їхні московські куратори скажуть, що «мы возвращаемся, ребята – мы отыгрываем»… Якби вони, закачавши рукави, даруйте, отой самий кордон із Росією будували, то сьогодні там хлопці не мусили б, на тому кордоні, стояти живим м’ясом».

Вона  підкреслює, що насправді  війна «тривала всі ці 20 років. Війна інформаційна, війна катком по мізках, війна з колонізації українського простору інформаційного, культурного, освітнього. Я про це говорила. Принаймні, останніх 15 років нон-стопом. Так що мені самій вже набридло говорити про це. І в цьому сенсі, скажімо, початок гарячої війни мене звільнив від необхідності говорити те все, що я 15 років, як оця сама каркаюча Кассандра на Скайській брамі, кричала». Як нагадує «Радіо Свобода», за це Оксану Забужко «ще й «помаранчевою Кассандрою» називали».

Наша знаменита землячка підкреслює, що «незважаючи на всі західні санкції, не треба применшувати міць агресора. І Путін не збирається відступати. І на цьому тижні вже подія – ось ця його прес-конференція. «Российской армии нет на Донбассе», «единый народ» – всі ці меседжі він невтомно доводить». Роздумуючи з приводу того, хто має шанс на перемогу, вона підкреслює: «Даруйте, битву ми виграли. Ми ще не виграли війну. Але цій війні (на хвилиночку!) – хто рахує 100 років, починаючи від 1920-го, хто рахує 300 років, починаючи від Батурина і від поразки Мазепи. Але за великим рахунком, битву ми виграли, але війну ще ні… Більше того, навіть якщо замість Путіна буде якийсь умовний «новий Горбачов», якого ця «правляча корпорація» виставить, як «куклу», перед очі Заходу – а тепер у нас демократизація, а тепер давайте ми з «человеческим лицом» весь негатив, у тому числі відповідальність за порушення міжнародного права і за анексію Криму, і за війська в Донбасі буде скинуто на Путіна, який… Заміна Путіна на Іванова, Петрова, Сидорова, який оголосить «нову перебудову», може тільки затягнути агонію останньої ресурсної імперії, котра є абсолютно нежиттєздатною».

Забужко переконана, що «наше завдання – робити все, щоб прискорити кінець цієї самої імперії». Водночас, наголошує вона,  трагідрама України полягає в тому, що «має бути відповідальність за оцей самий Будапештський меморандум, країни, котрі вважають себе цими самими «жандармами» і «сторожовими псами» демократії, ті таки США, Британія і Китай. Які підписували, які були співпідписантами Будапештського меморандуму, мали би, даруйте, не прикусити язички, втупити очка долу і щось там жебоніти про те, що «давайте жити дружно», зображати з себе цих самих «котів леопольдів», а мали би відразу рішуче і категорично агресору дати по руках». Тому що, наголошує Забужко, «інакше це відкриті двері для всіх північних корей, для кожного Сомалі і для кожного Зімбабве, показник, що тільки зброєю, що тільки розмахуючи ось цією ядерною битою… Насправді ніякого порядку немає, хто сильний, той має рацію. Ось це заявка Росії 2014 року. Заявка дуже небезпечна. Справді. Це відкриваються двері – привіт, хаос, привіт, вогонь, привіт, пожежа».

«Для  нас це дуже тривожний сигнал»

Росія вчергове намагається підвищити ставки під час переговорів про обмін полоненими, щоб Україна пішла на поступки. На цьому наголошує  Микола Сунгуровський, директор військових програм Центру Разумкова. Про це йдеться на сайті видання «НВ».  Сунгуровський нагадує: «Центр з контролю і координації припинення вогню передбачений Мінськими угодами і працює в Донецькій області з 2014 року. Туди входять представники України, Росії, а також бойовики». Тому, на його думку, «заява російської сторони про відкликання своїх представників – це продовження російської традиції в даному конфлікті, чергова спроба перекласти проблеми з хворої голови на здорову». А водночас –  «для нас це дуже тривожний сигнал. За цим формальним приводом може ховатися намір Кремля підвищити інтенсивність конфлікту на Донбасі. А потім, посилаючись на те, що їхніх представників немає в цій спільній групі, можна спокійно у всьому звинувачувати Україну. Мовляв, їм не дають проконтролювати ситуацію, Київ нібито позбавив їх такої можливості, і тому українські представники тепер у цьому центрі що хочуть, те й роблять. Тому для нас – це поганий сигнал. На мій погляд, подібні заяви є свідченням того, що Росія хотіла б підвищити інтенсивність воєнних дій на Донбасі».

Хоча, пояснює Сунгуровський, «для українських військових подібна поведінка Росії не є ні новиною, ні якимось одкровенням. Генеральний штаб України був обізнаний про такий можливий розвиток подій. Військові завжди готуються до гіршого, і не тільки до таких «подарунків» з Росії. Українські військові були давно готові і до підвищення активності диверсійно-розвідувальних груп противника, і до підвищення активності бойовиків на лінії розмежування». А наостанок, наголошує він, «говорячи про прогноз того, чи відбудеться анонсований обмін полоненими найближчим часом, мені б хотілося сподіватися на краще. Але як воно буде насправді, складно говорити: у росіян стільки тарганів у голові, що за кожним просто не встежиш».

Та, з іншого боку, як уже зазначалося вище, нема  жодного сумніву щодо стратегічної мети Росії. Для  її досягнення РФ  не гребуватиме, у відповідно з напрацьованими традиціями,  жодним методом. У контексті принципу, образно сформованого для осмислення подій  Другої світової: «Ведь нам нужна одна победа… Мы за ценой не постоим».

З цього приводу  крапки над «і» розставив і улюбленець шовіністично зазомбованих росіян. Під час  підсумкової  прес-конференції Володимир  Путін звично не «побачив» існування українців як таких, повторивши  спіч про один народ», звинуватив  у всіх можливих і неможливих гріхах «київську владу», попередив про небезпеку «різанини» на території Донбасу в разі, якщо окуповані Росією райони будуть повернуті під контроль України.

Тим не менше, як  підкреслював Президент  Петро Порошенко, у рік століття Української національної революції  наше суспільство і політикум  у  значній мірі зуміли  усвідомити недопустимість взаємоборювання, оскільки «бездумне політичне протистояння може легко повернути економіку назад, в піке. Політику – занурити в анархію. А країну – зробити здобиччю агресора».

На цьому, аналізуючи реалії,  намагалися сконцентрувати увагу й всі минулорічні  «Відлуння тижня» на сайті нашого видання:  «Доленосний рік  розпочав свій відлік»,  «Світло Вифлеємської зорі та слуги  пітьми на  українському шляху», «Геополітична пастка та найбільша небезпека для України», «Коли на поразку вже немає часу»,  «Оскал  імперіалізму в контексті українського  історичного  фатуму»,  «Авдіївський синдром у cинхроні з варшавським ульматумом: епоха постправди», Мир у вигляді окупації: геополітичне  ігрище і суд історії», Три роки «Небесної Сотні», безперервні «жнива скорботи»  і зоря надії», «Лютневі тези»,  «засланці» та   вступ  до «гарячої» весни»,  «Загроза  некерованості: «третій» фронт», «Гібридизація українських реалій: «ні» війні всіх проти всіх», «Квазіфеодалізація: прискорення  руху  до втрати державності», «Українське роздоріжжя на фоні 60-річчя ЄС і «путінізації» Європи»,  «Луцьк і Волинь – у  «прицілі»,  «Український безвіз, ціна земельного питання, російська війна», «Українська   стіна», «Український феномен»,  «Матеріалізація  західного  фронту:   спроба  «запалювання» кордону»,  «Чергова  дія  української трагідрами»,  «Безперервна війна: українська ціна повернення у Європу»,  «Фатум непрогнозованості», «Момент  істини у контексті трирічного  іспиту»,  «Гаряче політичне літо-2017 стартувало»,  «Під знаком 11 червня»,  «У контексті  єдиного   фронту України, США та ЄС», «Ще один  крок до безповоротної  української ПЕРЕМОГИ»,  «Терористичний «заспів» у контексті сьогодення згідно з українофобською традицією», «Алгоритм реваншу та хаотизації»,  «Синдром «розенбл#тства»  на фоні «еміграції»  народних «слуг»,  «Американо-білорусько-грузинсько-польські іспити України»,  «Гра з вогнем»,  «Тимчасове  серпневе затишшя»,  «Волинь у ролі пробного каменя», «У  фокусі північнокорейської «Сатани»  та перспективи  масштабного російського вторгнення»,  «Постсвяткові  українські  корективи: російським окупантам  «світить» роль миротворців»,  «Метаморфози війни», «Не  варто бити  Україну»,  «У контексті найбільшого удару  від початку війни», «Мінне  поле політичної стихії», «Cтрасбург-2017  і традиція Мюнхена-1938: Європа грає проти України», «На фоні путінізації Європи в Україні легітимізовується ще один фронт», «Не даймо  провокаторам розв’язати громадянську війну»,  «Епідемія українофобії»,  «У лабетах тотальної конфронтації»,  «Удари в спину», «Українська ціна гідності та свободи»,  «У контексті заклику не їсти один одного»,   «Саакашвілеманія»,  «Зачароване коло міжусобиць: незасвоєні уроки історії – могильник майбутнього».

Через кілька днів розпочне відлік 2018-й. Те, що він не буде легшим, ніж попередній, навряд чи піддається сумніву. До того  ж, як попереджає колишній голова Служби зовнішньої розвідки України, генерал армії Микола Маломуж, після Росією своїх  офіцерів зі Спільного центру контролю та координації з питань припинення вогню і стабілізації лінії розмежування сторін (СЦКК), «Україні варто готуватися до загострення ситуації на Донбасі. Ескалація тепер цілком можлива, особливо перед новим роком. При цьому може відбутися навіть розширення зони бойових дій».

Тим часом, український політикум  може дати час співвітчизникам трохи відпочити від нього. Скажімо, доблесні (прости, Господи) слуги народу продовжити пленарні засідання збираються з 16 січня.  Це зумовлене тим, що 21 грудня  нардепи  внесли зміни до календарного плану поточної сесії і скасували роботу в пленарному режимі 22-26 січня 2018 року.  Натомість Спецпредставник держдепартаменту США по Україні Курт Волкер повідомив, що  йому не до відпочинку – планує зустрітися з помічником президента РФ Владиславом Сурковим в січні 2018 року, аби  ще раз спробувати   вивести з Донбасу  російські збройні формування (в ОРДЛО має ввійти миротворчий контингент ООН). Правда, це буде сізіфова праця, адже до березневої президентської виборчої кампанії на такий крок ніколи, під жодними санкціями  не піде  Путін, який сам-один ухвалює рішення в Москві.

Загалом, будьмо чесні,   попереду – нові суворі виклики, іспити, які  зможемо скласти, якщо пам’ятатимемо  про рятівний дороговказ, висловлений у молитовному проханні «Боже, нам єдність подай». Тоді ми приречені на спільний успіх.  Як написав на своїй сторінці у Фейсбук Президент Петро Порошенко, роздумуючи з приводу довгоочікуваного  та принципового  рішення США про надання Україні летальної оборонної зброї,  не маємо сумніватися, що «Україна переможе».  З прийдешнім 2018 роком! Будьмо!

Віктор Вербич