«Найбільша моя помилка за 5 років – це Тимошенко»,– сказав Ющенко 16 лютого 2010 року на підсумковій прес-конференції на посту глави держави,яка відбулася після другого туру президентських виборів,де перемогу здобув Віктор Янукович.
А ось у лідерки «Батьківщини» з цього приводу зовсім інша думка. «Ющенко після обрання на пост Президента був усиновлений олігархією і перетворився на Кучму-2»,– сказала Юлія Тимошенко в інтерв’ю журналу «Кореспондент»,яке вийшло друком 10 грудня 2010 року.
Вже сьогодні,після тотального пограбування України Януковичем і його «Сім’єю»,після Революції гідності,анексії Росією Криму і в час,коли не припиняється російська агресія на Сході України,можемо констатувати: саме Ющенко,засліплений ненавистю до політика-конкурента Юлії Тимошенко,зробив усе для того,щоб став можливим прихід до влади кліки Януковича.
«Месія»
Коли народ,якого намагалися жорстоко обдурити у 2004-му,піднявся на Помаранчеву революцію,Ющенко повірив у свою богообраність. Він вважав,що вже заплатив за свої вчорашні оборудки у владі отруєнням,тож тепер є безгрішним і має право вказувати українцям,як треба жити.
У січні 2002-го,коли Віктора Ющенка вже змістили з посади прем’єр-міністра і той сформував опозиційний виборчий блок «Наша Україна»,народний депутат України Олександр Свирида,обраний до Верховної Ради у 1998 році у Луцькому мажоритарному окрузі №22,на той час член фракції партії Пінчука-Тігіпка «Трудова Україна»,один за одним шле Ющенкові листи,в яких пише приблизно таке: «Ви довели свою здатність бути лідером української нації…». Закінчувалися дифірамби екс-прем’єрові запевненням у готовності працювати в його команді й проханням… не виставляти проти нього (Свириди) в Луцьку на виборах до Ради 2002 року кандидата від «Нашої України». А в приватних розмовах Олександр Миколайович порівнював Ющенка з Хрущовим,який нібито зрозумів,що в совєтському суспільстві (яким,по суті,залишалася Україна в 2002-му) єдиний спосіб змінити систему – вибратися на саму її верхівку,а тоді вже будувати справедливе суспільство. Хоча насправді,як показав досвід Микити Хрущова,коли ти вже нагорі,виникає дуже велика спокуса,пройшовши шлях обману,зрад і політичних репресій,нічого не змінювати,ба більше,після певної «відлиги» знову «позакручувати гайки».
На той час Свирида був членом бюджетного комітету парламенту і в новій Верховній Раді уже приміряв для себе крісло голови цього комітету. До того завдяки зв’язкам своєї дружини з комсомольсько-партійним активом області Олександр Миколайович встиг у 25-річному віці очолити регіональне відділення Фонду державного майна України у Волинській області,скористатися нерозбірливістю пересічних волинян у питаннях приватизації,прихопити собі Торчинський завод продтоварів,який перетворив у ВАТ «Волиньхолдинг» і «розкрутив» торгівельну марку «Торчин-продукт». Під покровительством керівництва області він і став у 1998 році народним депутатом,причому з мінімальною кількістю набраних у Луцьку голосів (16078,або 15,51%). Злі язики стверджують,що його тоді «пустили» в парламент лише задля того,щоб не дати пройти комуністові Станіславу Пхиденку,який все ж став нардепом,але за списком КПУ.
У 2002-му Ющенко не піддався на вмовляння Свириди (а,можливо,цього не дало зробити йому оточення),і той,незважаючи на адмінресурс і неймовірні фінансові витрати на кампанію,з тріском програв вибори на рік молодшому керівнику виборчого штабу «Нашої України» на Волині,члену симпатичної партії Віктора Пинзеника «Реформи і порядок» Володимиру Бондарю (55459 голосів у Бондаря проти 11337 голосів у Свириди).
У 2002-му Ющенко все ще сподівався на порядність Кучми,адже раніше,перебуваючи на посаді прем’єра,підтримав того,підписавши 13 лютого 2001 року (разом з Президентом Леонідом Кучмою і головою Верховної Ради Іваном Плющем) звернення до українського народу з приводу руху «Україна без Кучми!»,в якому,зокрема,стверджувалося,що «перед нами – український різновид націонал-соціалізму» (читай – фашизму),казав про свої стосунки з Президентом,як про стосунки «сина з батьком».
«З Леонідом Даниловичем мені доводиться працювати з 1993 року,коли я йшов на голову центробанку,а Леонід Данилович був прем`єр-міністром,– розповідав він у ток-шоу на телеканалі «СТБ» у квітні 2001 року. – Бувають болючі речі,дуже болючі,іноді незрозумілі,але я свідок десятків випадків,коли проходить день-два,і ситуація прояснюється. Я не вважаю,що у нас форма конфлікту – прихована і НЕприхована. Те,що покладено на плечі Президента України,важко оцінити. Я думаю,що на нього сильно впливає вантаж того,що відбувається в суспільстві і в оточенні. Я переконаний,що в українських політичних координатах загалом важливо зберігати цей альянс. Для мене принципово важливо,що я поруч із Президентом України незалежно від того,чиє там прізвище стоїть.
Хоч ці дві заяви й не врятували Ющенка від звільнення з поста прем’єра,але Кучма зумів переконати Ющенка,що його відставка – не ініціатива Президента,навіть приїхав увечері 29 травня 2001 року,коли парламент ухвалив резолюцію про недовіру Кабінету Міністрів,до того додому і весь вечір грав на гітарі.
А тут одразу після парламентських виборів у березні 2002 року другий номер списку блоку «Наша Україна»,лідер профспілок Олександр Стоян стає першим зрадником. За ним – інші. У той час,коли Ющенко,отримавши зі своїм блоком найбільшу кількість депутатів,вирішив узяти паузу й на місяць поїхав у Європу,новий голова Адміністрації Президента Віктор Медведчук почав діяти.
Опозиційні до Кучми політики за підсумками виборів тоді здобули більшість у парламенті. «Наша Україна»,блок Юлії Тимошенко,Соціалістична і Комуністична партії разом мали 221 депутатське місце. Достатньо було залучити в свої лави 5 із 80 незалежних (серед них було чимало противників режиму Кучми) і сформувати парламентську більшість. Але Віктор Андрійович на це не пішов. Він вважав,що не може діяти спільно з комуністами (проте вже через два роки,у жовтні 2004-го,він,щоб стати Президентом,погоджувався на співпрацю з КПУ і в прямому ефірі на телебаченні заявляв: «Я би дуже хотів,щоб у моєму уряді був комуніст»). І поплатився.
Медведчук цілеспрямовано зосередився на двох завданнях. Першим було переконати бізнесменів у парламенті стати на бік режиму. Оскільки більшість з них були мультимільйонерами,то підкупити їх було нелегко,тож режим заходився їх залякувати. Більшість великих бізнесменів з опозиції було піддано податковим перевіркам,арештові вищого керівництва їхніх компаній за нібито вчинені економічні злочини,тоді як самих депутатів не чіпали,поважаючи їхню недоторканність. Один за одним вони здавалися.
Другим завданням Медведчука було приборкати й так уже доволі слухняні ЗМІ. Більшість із них належала провідним олігархам,а сам Медведчук контролював три провідні телевізійні канали,котрі під його керівництвом опускалися до статусу бульварних медіа. Те ж саме стосувалося майже усіх щоденних газет. Непокірні ж незалежні газети час від часу піддавали судовому переслідуванню за нібито поширення наклепів,накладанню драконівських штрафів,сплата яких ставила їх на межі банкрутства. Головним же знаряддям репресій була Державна податкова адміністрація,що упродовж 2002 року перевірила не менш ніж 260 ЗМІ,підсипаючи солі на й так роз’ятрені рани звинуваченнями у слабкій податковій дисципліні та несвідомості. Новим винаходом Медведчука стали «темники»: роз’яснення журналістам,як потрібно висвітлювати ту чи іншу тему,так,як це вигідно правлячому режиму.
Аж до отруєння діоксином 2004 року Ющенко не йшов у відкриту конфронтацію з політичним режимом Кучми,марно сподіваючись стати спадкоємцем Леоніда Даниловича. А коли побачив,скільки людей вийшло на Майдан,підтримуючи його,повірив у власну харизму. Хоча насправді,як тоді казала більшість: «Ми стоїмо на Майдані не за Ющенка,ми стоїмо за себе». Помаранчеву революцію тоді ще називали повстанням мільйонерів проти мільярдерів – дрібні й середні підприємці задихалися від податкових репресій,не могли розвивати свій бізнес у неконкурентних умовах,коли олігархи отримували від держави всілякі преференції,дотації,звільнення від сплати ПДВ,замовлення на свої товари,роботи й послуги за завищеними цінами.
Як розповів один із найближчих соратників Ющенка у 2004 році,екс-віце-прем’єр у першому помаранчевому уряді,а після звільнення Олександра Зінченка – голова Секретаріату Президента Олег Рибачук,Віктор Андрійович дуже часто любив повторювати: «Я кожному дав по буханці хліба».
Насправді ж,як зазначив ще один колишній соратник Ющенка,польовий командир помаранчевого Майдану Микола Томенко,Ющенко не виправдав сподівань «маленьких українців»,про яких так часто любив говорити. «Ми всі причетні до міфології Ющенка. Ми вважали,що для нас це інструмент для звільнення України від кучмівського режиму,де Янукович позиціонувався як спадкоємець Кучми»,– заявив Томенко в ефірі «5 каналу». Він зазначив,що кучмівський режим означав несвободу слова,приниження гідності людини,проросійський вектор і тотальна залежність від Росії,фантастична корупція. Змінити систему мала людина з ліберальним європейським духом. Та в Ющенка була тільки проукраїнська риторика,здебільшого культурологічна.
Він,за словами того ж таки Рибачука,був продуктом системи минулого. Наприклад,Ющенко вважав природним,що службові машини повинні возити його сім’ю: «положено». З цієї ж причини після складання повноважень Президента він декілька років жив у державній резиденції. «Він – така суміш (совецького і західного),гібрид»,– стверджує Рибачук.
А згадаймо хоча б скандал із його сином Андрієм,тоді 19-річним парубком,який розгорівся через мажорне життя сина Президента. Замість того,щоб приструнити своє чадо,Віктор Андрійович на прес-конференції повідав,що він сказав Андрієві з цього приводу: «Сину,я тобі можу тільки однією порадою душу зм’якшити – учись себе захищати! Учись себе захищати! Рахунок? Підніми з ресторану рахунок. Скільки вас сиділо чоловік,що ви їли,що ви пили? Перед мордою того журналіста постав той рахунок,а потім піди в суд! І учись себе захищати!».
І тільки після того,як ця ситуація набула розголосу і 650 журналістів України підписалися під листом до Ющенка з вимогою попросити вибачення в автора скандальних публікацій,журналіста «Української правди» Сергія Лещенка (нині – народний депутат України від Блоку Петра Порошенка,належить до групи «єврооптимістів»),Віктор Андрійович зателефонував кореспондентові,запропонував «подати руку один одному і перегорнути сторінку конфлікту». Він додав,що наслідки публікацій можуть бути використані для дестабілізації ситуації в країні. Лещенко пропозицію помиритися прийняв,проте зазначив,що його розслідування не були замовними і ніким не оплачувалися.
Одним із гасел президентської кампанії Віктора Ющенка 2004-го було: «Закон один для всіх!». На жаль,і після закінчення терміну його повноважень,і до сьогодні цей вислів залишається тільки красивим слоганом,зовсім не наповненим реальним змістом. І коли брали суддю-«колядника» Ігоря Зварича,він дивувався,бо не міг збагнути,за що. А коли народний депутат,«бютівець»,голова підкомітету Верховної Ради у справах боротьби з організованою злочинністю Віктор Лозінський 16 червня 2010 року застрелив на привласнених ним мисливських угіддях селянина,який «посмів» ходити по них,його колеги-однопартійці Андрій Кожем’якін та Володимир Пилипенко запропонували нагородити вбивцю ще й медаллю – начебто за знешкодженого браконьєра.
Тоді на захист Лозінського висловились віце-прем`єр-міністр України Олександр Турчинов та міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко. 20 квітня 2012 року його все ж засудили до 15 років тюрми,через рік Апеляційний суд міста Києва пом’якшив вирок до 14 років. А вже 25 березня 2013 року,в період майже повного безвладдя,Вищий спеціальний суд України взагалі зняв з нього обвинувачення у вбивстві (стаття 115),замінивши його статтею про хуліганство (частина 1 статті 296),і призначив менший термін позбавлення волі – 10 років.
11 червня 2014 року Лозінського,який відсидів за вбивство трохи більше трьох років (!),звільнили «за станом здоров`я». І тільки після протестів громадськості й резонансу у ЗМІ його 23 червня 2014 року рішенням суду повернули до Бориспільскої виправної колонії.
Більшою насмішкою,ніж заклик звертатися до суду,для простих людей з часів Ющенка годі знайти. Ще за Кучми суди здебільшого боялися виносити неправочинні рішення,судді вболівали за честь свого мундира. Проте вже за Ющенка почалася така юридична вакханалія,що не має нічого спільного з правосуддям. Дійшло навіть до винесення різними судами рішень,які суперечать одне одному. Спочатку судді догоджали тільки тим,хто більше дасть,а вже за правління Януковича – спочатку тим,хто при владі (виконавчій,звісно),а вже потім – тим,хто більше дасть.
А Віктор Андрійович,який уявив себе апостолом,все повторював і повторював: «Я кожному дав по буханці хліба».
«Багаті поділяться з бідними»
У 2004-му ми й справді у це повірили. Адже Ющенко,ще перебуваючи на посаді прем’єр-міністра,за декілька місяців повністю ліквідував заборгованість із пенсій і зарплат бюджетників. Зробив він це,передусім змусивши підприємства відмовитись від бартеру і перейти на грошову форму оплати. Його віце-прем’єр Юлія Тимошенко зробила «зачистку» у газовій сфері і нафтовій сфері,усунула від рентозбирання олігархів Ігоря Бакая та Олександра Волкова,і щойно підібралася до вугільної галузі,як була знята з посади і заарештована.
У квітні 2005 року Ринат Ахметов сидів у Москві,куди ще раніше перебрався Ігор Бакай,і думав,що йому робити далі. Якщо в Бакая всі статки були здобуті на торгівлі газом і виведені в сусідню державу,то в Ахметова в Україні залишалися приватизовані заводи,фабрики,вугільні шахти.
Та вже за півроку,у жовтні 2005-го,Ринат Леонідович у компанії з іншими олігархами України впевнено засідав за «круглим столом» із Віктором Андрійовичем. І всупереч очікуванням суспільства,на цій зустрічі зовсім не порушували теми добровільної доплати за приватизовані за безцінь заводи,як це вже зробив у Грузії зі своїми олігархами Саакашвілі. Все закінчилося просторікуванням Ющенка про необхідність інвестувати у виробництво,платити податки,не займатися корупцією.
Як уже писала «Волинська правда»,під час Великої депресії у США президент Франклін Рузвельт зібрав найбільших бізнесменів і сказав: «У вас є казкове багатство,а люди живуть у злиднях. Ви маєте все,та люди вас зневажають. Я пропоную вам отримати повагу в суспільства. Для цього встановлюємо єдині правила гри,яких потрібно чітко дотримуватись. І якщо нам все вдасться,ніхто більше вас не запитуватиме,де ви взяли перший мільйон».
16 червня 1933 року Конгрес ухвалив закон про відновлення національної промисловості,який скасовував принцип «вільної конкуренції» і запроваджував принципи «чесної конкуренції». Асоціація підприємців,які погодилися на новий курс президента,розділила всю промисловість на 17 груп,кожна з яких повинна була виробити свій кодекс,що вміщував обсяги виробництва,рівень зарплати,тривалість робочого тижня,ринок збуту,єдину політику цін.
Підприємства,які працювали відповідно до цих умов,навіть мали власні позначки,якими маркувалася їхня продукція. Американці традиційно купували товари з цими позначками,бойкотуючи ті товари,що їх не мали. По-друге,закон регламентував умови праці,вперше вводив мінімальну погодинну оплату в розмірі 25 центів,нормований робочий тиждень,а також дозволяв об’єднуватися у профспілки та підписувати колективний договір. Великим промисловцям про робітників Рузвельт сказав: «Якщо ви не готові забезпечити їхні інтереси сьогодні,завтра вони вас просто знищать».
Американці говорили,що Франклін Рузвельт зробив для своєї країни більше,ніж міг би зробити Ісус Христос. Їхній президент,який був прикутий до інвалідного візка,казав,що це благо,оскільки дозволяє йому повністю присвячувати свій час роботі та своїй країні.
Наш Президент у 2005 році лікувався від отруєння діоксином. Та навряд чи ця обставина змусила його забути про необхідність закрити офшори і зробити жорсткішим антимонопольне законодавство (а левова частка бізнесу Ахметова – природні монополії). Зійшлися тільки на тому (і відбувалося це не за цим «круглим столом»,а під час інших закритих переговорів),що треба реприватизувати «Криворіжсталь»,повернувши Ахметову і Пінчуку (вони на пару викупили цей гігант металургії щойно у 2004 році,перед президентськими виборами) заплачені державі кошти. В обмін бізнесмени пообіцяли підтримувати фінансово Ющенкову благодійність. Мусив же «месія» десь брати «по буханці хліба кожному». Віктор Андрійович,який доклався до того,щоб економіка України вперше з часів незалежності,пішла на підйом,тепер вирішив спочивати на лаврах.
«Не можна,умовно кажучи,говорити про чесну країну,а в Секретаріаті Президента приймати чемодани з грішми,– розповідав у вже згаданому ефірі «5 каналу» Микола Томенко. – Якби люди знали,що через кілька місяців у Секретаріат Президента Ющенка олігархи,які фінансували Кучму і Януковича,будуть приносити гроші,щоб їх не зачіпали,то,звичайно,він би не став Президентом».
А колишній заступник міністра внутрішніх справ Геннадій Москаль в інтерв’ю журналу «Профіль» у червні 2011 року згадував: «У 2005-му із Секретаріату Президента надійшла конкретна команда: особливу увагу треба звернути на Рината Ахметова – мовляв,це «головний мафіозі»,«бандит». Але в донецьких співробітників нічого конкретного ні на нього,ні на нинішніх депутатів із його оточення (VІ скликання – ре.) – Кия,Черткова,Заца – не було. Ми почали шукати самостійно».
Однак в результаті багатьох перевірок,за словами Москаля,проти Ахметова не було знайдено нічого. «У відповідь почув,що ми не вміємо працювати,і копати треба глибше. Он,що люди говорять,в Інтернеті скільки статей. Ми зібрали все,що було в Інтернеті – жовте,чорне,суперчорне. Почали перевіряти заново,звертали увагу на кожну дрібницю»,– розповів екс-заступник керівника МВС.
За його словами,тоді слідство вийшло на групу Немсадзе. «Але упіймання таких бандитів,як Немсадзе або Міша Косий,не радувало тодішній Секретаріат Президента. Їх цікавили тільки певні прізвища»,– зазначив Москаль.
Він розповів,що причиною обшуку в офісі однієї з фірм Ахметова,коли опергрупа приїхала на БТРі,була інформація про те,що «нібито Немсадзе ховається в Ахметова». За словами Москаля,Ахметов тоді не дозволив оглянути приміщення,оскільки боявся,що йому підкинуть наркотики,зброю чи вибухівку. Але нічого тоді не знайшли,а сам Ринат Ахметов виїхав із Донецька.
«Тоді я не міг зрозуміти,навіщо це робиться. Чому на нас такий тиск»,– зазначив Москаль. Але йому натякнули,«навіщо був цей наїзд». «Катерині (дружині Ющенка – ред.) потрібен спонсор на будівництво «дитячої лікарні майбутнього»,кошти якої потім розтринькали. Потрібні гроші Віталіні,в її фонди. Хто ж буде спонсорувати?»,– розповів Москаль.
Перед Новим 2016 роком журналісти «Української правди» побували на будівництві «дитячої лікарні майбутнього». Їхній репортаж справляє моторошне враження. Там,де вже кілька років мали лікувати важкохворих дітей,наразі лише бетонний фундамент,який пустив тріщини та поріс мохом. А із зібраних,зокрема,під час благодійних акцій,147 мільйонів гривень залишилося 55 тисяч.
При Президентові Ющенку не тільки не вдалося подолати корупцію – вона розрослася до небачених масштабів. Ставки «відкатів» за повернення ПДВ для «своїх» бізнесменів,за перемоги в тендерах під час проведення державних закупівель зросли удвічі,як і хабарі за призначення на «хлібні посади». На це було своє пояснення – великі суми платили «за ризик» попастися. Хоча «свої»,як правило,виходили сухими з води.
Волинські реалії
За схожим сценарієм діяли з підприємцями керівники в регіонах. Вони теж вважали,що настраждалися,перебуваючи в опозиції,і тепер мають право на маленькі людські слабкості. Поділили бізнесменів на своїх і чужих,своїм створювали повне сприяння,а чужих обклали даниною. Хто не хотів платити – до того приходили «гості» з податкової та інших контролюючих служб.
У 2005-му одночасно із формуванням нового уряду помаранчева коаліція вирішила призначити керівників у регіони. Газета «Віче»,гадаючи,хто ж посяде губернаторське крісло,тоді зверталася за коментарями до всіх народних депутатів від Волині. І дуже дивною була відповідь Катерини Ващук,яку вже давно асоціювали із режимом Кучми і довірені люди якої працювали на Волині на перемогу Януковича. На запитання,кого вона бачить на посаді голови Волинської облдержадміністрації,Катерина Тимофіївна,зазначила,що це має бути аграрій,міцний господарник. «Пошуком такої людини наразі займаємось»,– сказала вона насамкінець.
«Невже Катерина і далі залишиться на коні?» – дивувалися волиняни. Як показали подальші події,нічому було дивуватись. Катерина Ващук,яка в 1998 році очолила Аграрну партію,яку попередньо створювали для підтримки Павла Лазаренка,на початку 2005-го віддала керівництво в ній голові Верховної Ради Володимиру Литвину,який перейменував її на Народну партію. Аж до виборів 2006 року фракцію народної партії в парламенті очолював олігарх із Волині Ігор Єремеєв,який єдиний виграв вибори у нашому краї не від «Нашої України». Допомогло йому в цьому застосування вперше в Україні такої виборчої технології,як «відкріпні талони». Працівники з підприємств групи компаній «Континіум» навіть з інших областей брали у себе на дільниці відкріпні талони і централізовано у виділених автобусах їхали голосувати за Єремеєва у Маневицький виборчий округ №23.
Технологію збирання відкріпних талонів на Заході України у безхатьків,міліціонерів,лісників,пожежників та інших асоціальних елементів у 2004-му успішно застосував штаб кандидата в Президенти Януковича. Тільки їхати й голосувати з талонами на Схід не було необхідності – за тих,хто позбувся права голосу на Заході,активно вкидали бюлетені на Сході,де спостерігачів від Ющенка приковували на час виборів до радіаторів централізованого опалення,виганяли з дільниць або просто нещадно били.
На момент парламентських виборів 2002 року Катерина Ващук уже вісім років пробула у парламенті,була свахою голови КПУ Петра Симоненка. Вона легко звела новачка у політиці Ігоря Єремеєва з Володимиром Литвиним. Єремеєву був потрібен політичний дах,а Литвину – гроші. Тож дуже швидко Ігор Миронович став у фракції Литвина домінувати. А позаяк Віктор Ющенко після своєї перемоги на президентських виборах заявляв,що Народна партія Литвина,блок Юлії Тимошенко і «Наша Україна» підуть на чергові вибори до парламенту в 2006 році в єдиному блоці,не дивно,що Катерині Тимофіївні та Ігорю Мироновичу запропонували назвати свою кандидатуру на посаду голови Волинської ОДА. Вони й назвали – аграрія Віталія Зарембу.
Та хтось із оточення Ющенка,який вперше почув таке прізвище,сплутав його із співзвучним – «Загрева». Борис Загрева на той час був народним депутатом,обраним у 2002 році за списком «Нашої України»,куди потрапив за квотою УНП Юрія Костенка. Він уже півдня святкував своє призначення,коли раптом довідався,що у список голів ОДА його внесли помилково. Віктор Андрійович,коли йому доповіли про помилку,вирішив вчинити по-своєму: призначити на відповідальну посаду 37-річного керівника свого виборчого штабу Володимира Бондаря. Із формулюванням: «Він не вміє красти».
Проте Володимир Налькович дуже швидко розчарував волинян. Не минуло й року,як журналісти знайшли в лісі біля села Гаразджа новобудову – фешенебельний котедж,для спорудження якого навіть вирубали значну ділянку багаторічних дерев. Розповідали,що це будується новий голова ОДА. Звідки в нього такі гроші,ніхто не запитував. Крім відкриття заводу «Кромберг і Шуберт»,нічого позитивного з керівництва Бондарем областю й згадати. Зате ніколи не забудеться затіяне ним протистояння у Волинській обласній раді. Аби не допустити до керівництва найвищим представницьким органом краю «бютівця» Анатолія Грицюка,Бондар пішов на угодовство з «регіоналами». Зрештою,як і його шеф у Києві,щоб зупинити Юлію Тимошенко.
На той час в області вже майже все майно великих підприємств було розділене між скоробагатьками. Директори будівельних підприємств Віктор Чорнуха,Леонід Стефанович,Руслан Вайман,Юрій Ольховий стали їхніми власниками. Вирішила зайнятися будівництвом і група компаній «Континіум»,для чого рішенням виконкому міськради отримала чималі шматки землі у Луцьку. Відбулося це за вже напрацьованою схемою із внесенням у число засновників спеціально створених закритих акціонерних товариств дочок мера Луцька Антона Кривицького,через що жодної сплати за землю в бюджет міста не надійшло. Єдине,чим дурив Кривицький членів виконкому,– це те,що «Континіум» як інвестор зобов’язується за свій кошт збудувати в районі «Там-Таму» підземний перехід. Не брався за цю справу й до сьогодні.
Антон Кривицький через велику любов до дочки вирішив приватизувати для неї частину приміщення Луцької музичної школи №1 у центрі міста. Розгорівся великий скандал,який призвів до поразки Антона Федоровича на чергових виборах мера у 2006 році. Новим міським головою лучани обрали представника «об’єднаної помаранчевої команди» Богдана Шибу. Хоча подальші події показали,що і в Луцьку,і в Києві помаранчева команда ой як роз’єднана. Чого не скажеш про «регіоналів».
«Єдиний,непідвладний Кремлю»?
Під таким гаслом (тільки без знаку запитання) Віктор Ющенко йшов на вибори 2010 року,у яких набрав «аж» 5,45 відсотка,пропустивши вперед не тільки Януковича і Тимошенко,але й Тігіпка і Яценюка. Чи справді це так? Чи справді Ющенко непідвладний Росії? Ми пам’ятаємо його рішучі дії у 2008-му для припинення збройної агресії Росії проти Грузії. Ми постійно чуємо його проукраїнську риторику. А про що свідчать його дії на найвищих державних посадах?
У вже згадуваній статті багаторічного совєтського дисидента,журналіста,філософа і письменника,нині покійного вихідця з Волині Євгена Сверстюка «Президенти України» знаходимо згадку про те,що «касетний скандал» проти Леоніда Кучми запустив саме Кремль.
Так,щойно офіційно ставши президентом Росії,Володимир Путін нагадав Кучмі про імперські амбіції Росії. Він зробив усе можливе,щоб від Кучми відвернувся Захід і щоб той шукав порятунку в міцних обіймах північного ведмедя.
На відміну від Кучми,який одразу після обрання Президентом,полетів до Канади,Віктор Ющенко,заступивши на посаду,перший офіційний візит здійснив до Москви. На словах він виступав за рівноправні партнерські і добросусідські відносини з Росією,а на ділі…
Ще під час великої приватизації 2000 року,коли Ющенко був прем’єром,чотири головних НПЗ було продано чотирьом різним російським компаніям (ТНК,«Лукойл»,«Татнєфть» та «Альянс»),нафтохімічний завод – «Лукойлу»,великий глиноземний завод у Миколаєві – «РУСАЛу»,а також ще один алюмінієвий завод – «СУАЛу». Пізніше інші російські компанії розпочали експансію в Україну шляхом придбання приватних компаній. Так,московський оператор мобільного зв’язку МТС придбав ведучого українського оператора UMC,тоді як «Альфа Ґруп» придбала значну частку у його конкуренті – «Київстар». З-поміж великих «російських» інвесторів також були Міхаїл Фрідман та Віктор Вексельберґ – обоє,до речі,родом зі Львівської області.
У 2001 році було продано на відкритих міжнародних торгах шість обленерго. Дві з тих компаній придбала американська AES,тоді як решту чотири було придбано словацькою державною комунальною компанією,котра,як виявилося,діяла як посередник на користь Александра Бабакова,російського бізнесмена,наближеного до Володимира Путіна та бізнес-партнера Суркіса і Медведчука.
На газовому ринку діяв дуже вигідний для України газовий контракт,підписаний Кучмою до 2010 року,який передбачав поставки російського газу (як залік за оплату послуг транзиту) по 50 доларів за тисячу кубометрів (при тому,що в Європі ціни становили 160-170 доларів і постійно зростали). Йшли також поставки і туркменського газу приблизно за такою ж ціною через компанію «Росукренерго» (РУЕ).
Помаранчева влада вирішила поламати обидві схеми,що й було зроблено з катастрофічними наслідками для України. По-перше,Тимошенко хотіла прибрати з ринку РУЕ (злі язики говорили – для того,щоб замінити її «Ітерою»). А по-друге,уряд запропонував Росії розірвати зв`язку транзит газу-поставки газу. Москва на це з радістю погодилася і,скориставшись тим,що Україна не підписала вчасно протокол про постачання газу на 2006 рік,оголосила,що колишній договір денонсовано і потрібно домовлятися про постачання газу за новим. Одночасно не вдалося укласти контракт на поставку газу на 2006 рік з Туркменістаном.
Росія в такій ситуації запропонувала нам купувати газ по 230 доларів. Україна відмовилася,згадавши про колишній договір,але на Росію це вже не подіяло,і з 1 січня 2006 року «Газпром» припинив поставки газу в нашу країну. Після кількох днів переговорів 4 січня був укладений новий контракт. По ньому весь газ нам поставляла Росія через все ту ж компанію «Росукренерго» і за ціною 95 доларів з можливістю перегляду з другого півріччя (і її таки переглянули до 135 доларів).
Протиріччя залишали три додаткові умови. По-перше,РУЕ отримало монополію на продаж усього природного газу до України. Цей непрозорий посередник мав контролювати цю торгівлю та знімати з неї прибутки за рахунок як «Газпрому»,так і української держави,шляхом транзитного ціноутворення на користь небагатьох трейдерів та причетних високопосадовців. По-друге,що було ще гірше,РУЕ разом із «Нафтогазом України» мало сформувати спільне підприємство «Укргаз-Енерго» – для реалізації газу на внутрішньому ринку,перехоплюючи прибуткову частку українського ринку газу в «Нафтогазу України». По-третє,згідно з шістьма додатковими секретними протоколами до укладеної 4 січня угоди,Україна повинна була надавати РУЕ свої газогони та газосховища за безцінь. РУЕ,в засновниках якого опинилися «регіонали» Дмитро Фірташ і Юрій Бойко,заробило на внутрішній торгівлі газом в Україні нечувані статки.
Цей договір викликав справжній політичний скандал. Уряд і особисто Віктора Ющенка звинуватили в укладенні зрадницького договору,в лобіюванні інтересів «Росукренерго» та інших смертних гріхах (причому найбільш люто звинувачував БЮТ – тими ж словами,якими потім Ющенко буде звинувачувати Тимошенко в укладенні зрадницького договору в 2009 році з Путіним). Парламент зібрався на термінове засідання і відправив у відставку уряд Єханурова (правда,з ним нічого не сталося – міністри залишилися працювати в статусі в.о.).
Для промисловості і пересічних українців нова газова реальність обернулася зростанням цін на газ і тарифів на комунальні послуги. За легендою,в 2006 році новий власник «Криворіжсталі» Лакшмі Міттал на якомусь міжнародному конгресі підійшов до Путіна і поскаржився: мовляв,коли я купував «Криворіжсталь»,мені українські влада обіцяла,що у нас газ до 2010 буде по 50 доларів,а тут раптом ціна піднялася. «Всі питання до тих,хто вам це обіцяв»,– відповів Путін і розсміявся…
Тим часом Ющенко зазначав: «Якщо Україна дійсно бажає стати економічно незалежною,то рано чи пізно нам доведеться перейти до ринкових відносин у енергетиці та організувати наше споживання енергії раціонально». «Газпром» схвально поставився до цих заяв,оскільки сам бажав м’якого переходу до європейських цін,котрі були учетверо-уп’ятеро вищими.
«Червона доріжка» для Януковича
Коли після парламентських виборів 2002 року львівська газета «Експрес» малювала різні можливі схеми парламентської коаліції,найбільше обурило читачів припущення,що можуть об’єднатися «Наша Україна» і блок «ЗаЄДу!»,сформований із олігархічних партій,які підтримували Кучму. Більшість на Західній Україні такого не могла собі уявити. А от ліберал Ющенко,навпаки,не міг собі уявити коаліції з комуністами.
Як пізніше напише наближена до Рината Ахметова газета «Сегодня»,ще в 2001 році,під час формування «Нашої України»,були спроби створити альянс між Ющенком і донецьким бізнес-політичним угрупованням на чолі з головою облдержадміністрації Януковичем. Донецькі,як і Ющенко,ворогували із великими столичними групами впливу (особливо СДПУ (о) Медведчука – Суркіса). Це їх зближувало. Проте альянс не відбувся ні до парламентських виборів,ні після.
Та вже у 2006 році,коли Ющенка після виборів до Верховної Ради несподівано (а,зрештою,чому несподівано?) зрадив Мороз,створивши разом з комуністами і «регіоналами» Антикризову коаліцію,Віктор Андрійович мав усі підстави розпустити парламент і призначити нові вибори. Та він цього не зробив. Натомість призначив прем’єр-міністром свого «запеклого друга» Віктора Федоровича.
А починаючи з 2007 року,коли Тимошенко домоглася дострокових парламентських виборів і знову очолила уряд,Ющенко настільки зосередився на боротьбі з нею,що «регіонали» тільки сиділи і чекали,поки трупи їхніх політичних ворогів пропливуть мимо них.
Юлія Володимирівна,однак,мала шанс створити «широку коаліцію» з Януковичем. «Якщо хтось забув,то перед виборами президента 2010-го ці двоє хотіли домовитися,щоб розділити владу. Янукович відмовився від союзу з Тимошенко лише за півроку до виборів»,– розповів журналіст,а нині народний депутат Сергій Лещенко.
«Янукович і Тимошенко узгоджували свій союз на двадцять років уперед. За домовленістю спершу два терміни президентом мав бути він,а потім два терміни – вона. На вибори до парламенту Янукович і Тимошенко йшли б єдиним списком. Всі посади в країні ділилися на дві сили. Причому,як видно з документів,вони торгувалися за кожен портфель. «Глава Національного банку,міністр фінансів,Департамент продовольства,Комітет виконання покарань …». Папери рясніють маркерами,посади міняли одну на іншу»,– каже журналіст.
«Але найбільше мене вразив пункт з проекту,де Янукович і Тимошенко ділили владу в областях. За основу бралося не кількість заводів на території,не доходи бюджету,а населення. А наприкінці писали: під Януковича йде 23 мільйони душ,під Тимошенко – 22 мільйони. Все це виглядає як розподіл кріпаків між «панами». На щастя,ця домовленість провалилася,а то довелося б чекати ще п’ятнадцять років,поки ці двоє досидять у влади домовлені терміни»,– зазначив Лещенко.
Тепер Тимошенко називає це нісенітницею. Проте якщо згадати,як Віктор Ющенко розповідав про те,як він дізнався про можливе створення «ширки» і про те,як відмовляв Януковича від неї,все це схоже на правду. Тим паче,що воно підтверджене записами,які громадські активісти виявили у водоймі Межигір’я після втечі Януковича.
Ющенко казав тоді: «Коли я дізнався про цей проект,я зняв слухавку,набрав Януковича і сказав: «Вікторе Федоровичу,єдина можливість для вас стати Президентом – піти на вибори і в чесній боротьбі виграти їх».
Так воно і сталося. Тільки «червону доріжку» до президентства Януковича,а отже,до смертей на Майдані,війни з Росією,розгортали обидва політики,які ще в липні 2004 року створили коаліцію «Сила народу» і клялися одне одному у вічній дружбі,– Ющенко і Тимошенко.