Чи можна переконати якимись аргументами того,хто в своїх діяннях (попри відволікаючу риторику) сповна користується фактором сили та відчуває свою безкарність? Тим паче,за умов реанімації начебто вже похороненої після Другої світової війни методології розв’язання міждержавних конфліктів. Відповідь,очевидно,цілком зрозуміла. Тож і справедливо Президент Петро Порошенко давав зрозуміти,що не очікував дива від берлінської зустрічі лідерів «нормандського формату» 19 жовтня.
 
І все-таки Україна намагалася сповна скористатися моментом бодай для майбутньої,дуже віддаленої в перспективі,перемоги. Принаймні аби спробувати виграти час до завершення президентської кампанії у США. Як і також усвідомлюючи те,що під час майбутніх переговорів за участю лідерів «нормандської четвірки» навіть промосковський Париж представлятиме,швидше за все,не президент Олланд,а путінський соратник Саркозі. Та й замість далеко не прокиївської Меркель,очевидно,буде чітко промосковський (про«газпромівський») канцлер.
 
Ситуативно,попри бравування (на зустрічі в Берліні поряд із Путіним дарував цинічні посмішки начебто нев’їзний до ЄC Сурков-Дудаєв) кремлівського зверхника,це «побачення» вкрай необхідне й для нього. Адже,хай і поки що санкції Заходу щодо РФ не відмінені,але тенденції відомі. Та й,бачачи,як жителі Донецька не стільки сумували з приводу вбивства (можливо,організованого самою Москвою) «Мотороли»,скільки показово демонстрували вірність імперському курсу РФ,путінці могли тільки повтішатися. До того ж,коли Захід остаточно «вламає» Україну,аби своїм коштом провести вибори в Донбасі за російським сценарієм,можна не сумніватися,як це відобразиться на внутріукраїнських процесах. Тоді не так і важко буде Путіну переформатувати свою війну проти нашої держави у громадянську війну в Україні.
 
Чи стала успіхом України ухвалена «дорожня карта»? На думку вітчизняного політика Анатолія Гриценка («УП»),в Берліні «поговорили. Домовилися – говорити і домовлятися далі… Кожен з чотирьох коментує зустріч по-своєму,наголос робить на тому,що хочуть чути у власній аудиторії. Ті самі мантри про особливий статус,швидкі вибори,поліцейську місію,нові пункти розведення військ… Склав коментарі чотирьох докупи – жодного змістовного узгодженого рішення немає. Може,то й добре. Принаймні Україну не загнали в кут остаточно».
 
Тож з усвідомленням неминучості суворих викликів упродовж найближчого часу спробуймо перегорнути кілька сторінок тижня,що вже став надбанням історії.
 
«Мінські домовленості поступово вичерпують себе»
 
Як зазначає Руслан Сольвар («Лівий берег»),«смерть «Мотороли» є закономірною в контексті як нещодавнього замаху на лідера так званої ЛНР Ігоря Плотницького,так і ліквідації цілої низки бойовиків,таких як Олександр Бєднов,Олексій Мозговий та Павло Дрьомов. Якщо вище зазначені вбивства здебільшого кваліфікуються як результат внутрішніх суперечностей між терористами,то підрив Павлова скоріше виглядає справою кремлівських спецслужб».
 
Відтак він наголошує,що «на відміну від того ж таки Бєднова,«Моторола» відкрито не долучався до політичних питань так званої ДНР,а виконував суто військову та символічну функцію у квазіреспубліці. Тому навряд чи його вбивство варто розглядати як результат певних внутрішніх суперечностей. Більш імовірною є версія стосовно причетності до вибуху російських спецслужб. Кремль поступово прибирає непотрібних та небезпечних для нього людей. Можливо,варто говорити про те,що одіозний Павлов та його терористичний батальйон «Спарта» перестали вписуватися в майбутні плани Москви щодо окупованої території Донбасу».
 
При цьому Сольвар також рекомендує враховувати те,що «вбивство «Мотороли» однозначно використовуватиметься як засіб дискредитації України,яка начебто намагається зірвати нещодавні домовленості в Мінську стосовно розведення сил на деяких ділянках фронту. Як відомо,їх виконання одразу ж постало під питання внаслідок певної активізації сил бойовиків. Відповідно,для Москви вбивство Павлова є не лише ліквідацією непотрібної персони,а й своєрідним відкладанням мирного процесу,оскільки для сепаратистів загибель одного з польових командирів є непоганим аргументом на користь продовження військових дій». За його версією,«загалом смерть Арсена Павлова відображає наявність певних планів у Росії щодо перегляду чинного стану справ на Донбасі. Це може стосуватися як переходу до стратегії реального політичного врегулювання,так і подальшого ведення бойових дій,але вже без одіозних та часто непідконтрольних польових командирів. Але в будь-якому разі мова йде про те,що Мінські домовленості поступово вичерпують себе,тому Україні варто бути готовою до можливої зміни формату мирного врегулювання».
 
«Україна неминуче опиниться між молотом і ковадлом»
 
Денис Попович нагадує (див. «Апостроф»),що військові доктрини США та Росії передбачають нанесення превентивного ракетного удару по противнику в разі ядерної війни. На його думку,«намагаючись домогтися від Сполучених Штатів скасування санкцій,накладених за вторгнення в Україну,Росія вдалася до ядерного шантажу: два тижні тому президент РФ Володимир Путін підписав указ про припинення угоди з США про утилізацію збройового плутонію. Після цього у світі заговорили про повернення до епохи «холодної війни»,зокрема,до найбільш «морозного» її періоду так званої Карибської кризи 1962 року,коли виникла реальна загроза ядерної катастрофи».
 
Аналітик підкреслює: «Гіпотетичний ядерний конфлікт між Росією і США,навіть в найбільш обмеженій формі,безпосередньо стосується України,яка через своє географічне положення може серйозно постраждати від наслідків бомбардувань. Крім того,безпосередньо на території нашої країни все ще є об`єкти,які теоретично можуть стати ціллю для нанесення американських ядерних ударів». Тим часом,наголошує він,«Кремль готується до великої війни: російським чиновникам нібито було рекомендовано повернути на батьківщину своїх дітей,які навчаються за кордоном,а в Москві почалася перевірка бомбосховищ».
 
На переконання аналітика,якщо й далі шантажу Кремль не піде,«однак українське суспільство занадто легковажно поставилося до погроз з Москви,потираючи руки з приводу того,що Росія в такій сутичці обов`язково зазнає поразки,хоча б тому,що основна частина ракетно-ядерного щита РФ,як і раніше,залежить від українського ВПК».
 
Попович припускає,що коли «справа дійде до гіпотетичного обміну ядерними ударами між Росією і США,то такий конфлікт,навіть в найбільш обмеженій формі,здатен спричинити в Україні незліченні лиха в силу її географічного положення. Масштаби збитку,швидше за все,значно перевищать всі наслідки аварії на ЧАЕС».
 
Він узагальнює: «Таким чином,зловтішання з приводу того,що зовнішня політика Володимира Путіна зайшла в глухий кут і російському президенту нічого не залишається,крім того,як розмахувати ядерною палицею,зовсім недоречні. Якщо ситуація раптом почне розгортатися за найгіршим сценарієм,Україна неминуче опиниться між молотом і ковадлом. Тому вітчизняна дипломатія повинна сформувати максимально чітку позицію з приводу російського ядерного шантажу,а українське суспільство,незважаючи на всю фантастичність описаного вище сюжету,розуміти,що і фантастика іноді стає реальністю».
 
«Не варто піддаватися на його провокацію міжнаціонального розбрату»
 
Олексій Панич,доктор філософських наук,перекладач НВО «Дух і Літера»,член Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України,у статті «Волинь»: територія первісного жахіття» (див. «Українську правду») зауважує,що зйомки фільму «Волинь» у Польщі «невипадково почалися невдовзі після українського Майдану. Видається,що домайданна Україна була ще достатньою мірою колоніальною (не під польським,так під російським омофором),щоб не викликати в своїх сусідів-поляків серйозні підозри та побоювання як цілком суверенна нація (дії якої,з минулого досвіду,радше змушують чекати на гірше)». А відтак уточнює: «Що ж до Майдану,то,на думку самих українців,там народилася нова українська політична нація; проте,на певний погляд з Польщі,там,навпаки,ожили найстрашніші антипольські жахіття 1930-1940-х років (далебі,майданні гасла були тими самими,і кольори прапорів також!)».
 
Аналітик також радить не забувати,що «Європа як «мирний союз незалежних націй» була вистраждана століттями міжусобиць; тож українцям з поляками,як видно,ще тільки належить пройти той самий шлях,який пройшли німці та французи за часів Робера Шумана і Конрада Аденауера,і до якого поляків закликав свого часу мудрий Єжи Ґедройць». Загалом же,резюмує Панич,«не варто робити з фільму «Волинь» трагедії,і тим більше не варто піддаватися на його провокацію міжнаціонального розбрату (наслідки якого,боюся,ми ще відчуємо,особливо в тих регіонах Польщі,де працює найбільше українських заробітчан)».
 
На думку експерта,«найкраще було б сприйняти цей фільм як виразну демонстрацію тих застарілих фобій та упереджень польської нації стосовно української нації,які нам разом доведеться поступово долати. Нам,українцям,найважливіше пройти свою частину цього непростого,але безальтернативного шляху,і по можливості також допомогти нашим польським сусідам пройти свою».
 
«Новий етап поневолення…»
 
ВРУ так і фактично не відповіла на однобокі звинувачення України у контексті «Волинської трагедії». Натомість наш парламент фактично «переключив» увагу на іншу сторону й ухвалив Декларацію Пам`яті і Солідарності Сейму Республіки Польща та Верховної Ради України. У згадуваному документі зокрема,після демонстративного твердження,«керуючись духом солідарності між народами Польщі і України»,констатується,що представники Сейму Республіки Польща та Верховної Ради України спільно й одночасно приймають цю Декларацію Пам`яті і Солідарності,аби «віддати шану мільйонам жертв,яких зазнали наші народи під час Другої світової війни,та засудити зовнішніх агресорів,що намагались знищити нашу незалежність». Відтак вони привертають увагу до того факту,що «пакт Ріббентропа-Молотова від 23 серпня 1939 року,укладений між двома тоталітарними режимами – комуністичним Радянським Союзом і нацистською Німеччиною,призвів до вибуху 1 вересня Другої світової війни,спричиненої агресією Німеччини,до якої 17 вересня долучився Радянський Союз. Наслідком тих подій була окупація Польщі Німеччиною і Радянським Союзом та масові репресії проти наших народів. Ті події призвели також до ухвалення у Ялті в 1945 році рішень,які розпочали новий етап поневолення всієї Східної і Центральної Європи,що тривав півстоліття». Парламенти наголошують,що «здійснення Російською Федерацією агресивної зовнішньої політики,окупація Криму,підтримка і здійснення збройної інтервенції на сході України,порушення основних норм міжнародного права та договорів,підписаних з Україною,невиконання Кремлем домовленостей та ведення гібридної інформаційної війни становлять загрозу для миру і безпеки всієї Європи». ВРУ і Сейм закликають «всіх європейських партнерів показати єдність і міжнародну солідарність та захищати об`єднану Європу від зовнішньої агресії».
 
«Шанс вийти зі сфери впливу Кремля»
 
Євген Магда та Тетяна Водотика («Європейська правда») констатують,що «російська агресія проти України не лише стала стратегічною загрозою для української незалежності,вона подарувала нашій державі шанс вийти зі сфери впливу Кремля. Але для цього необхідно докорінно змінити підходи до позиціонування України в сучасному світі». Вони переконані: «Країна потребує послідовної,наполегливої,щоденної та тривалої роботи над власним іміджем у світі. Актуальне завдання іміджу та іміджмейкерів ? не виправити існуючий стан речей,а доповнити та показати реальність у вигідному світлі».
 
При цьому,наголошують політологи,«першочергове завдання – позбавитися національного комплексу меншовартості,оскільки час «наймичок» залишився у ХІХ столітті,а постійне скиглення навряд чи спроможне викликати позитивні емоції оточуючого світу. Попри складну економічну та політичну ситуацію на державному рівні варто відшукати аргументи на користь підтримки України,створити «унікальну пропозицію» зі співпраці з нашою державою для світових лідерів. Не варто пишатися виключно великою за розмірами оболонкою державних кордонів,треба забезпечити відкритість змісту сучасної України». Вони констатують,що «сучасна Європа знає багато прикладів вдалого позиціонування,тому і географічне розташування («перехрестя можливостей»),і розміри держави («простір змін»),і прагнення українців до захисту власних інтересів («нація із почуттям гордості») можуть стати основою для ефективного брендингу країни. Навіть національну специфіку та актуальний стан справ («камуфляжна вишиванка») можна використати для позиціонування країни». Магда та Водотика підкреслюють,що «протягом двох останніх років Україна постійно привертала до себе увагу,і міфологема «нескорена нація» саме завдяки протистоянню з Росією ? найбільшою у світі державою з другим за величиною ядерним арсеналом ? отримала новий імпульс для використання в медіа».
 
«…здійснили давню мрію лідерів мафіозних структур»
 
Роздумуючи про правоохоронну систему,генерал армії України Микола Маломуж наголошує (див. «Лівий берег»),що «брутальне руйнування цієї надскладної системи,під димовою завісою «шаленої» боротьби з корупцією,реально межує зі злочином проти держави». Відтак він уточнює,що «вважати повний злам основної правоохоронної структури в Україні – Міністерства внутрішніх справ – забавками дилетантів-реформаторів було б досить наївно. Вже те,що першою чергою,так звані «реформатори»,здійснили давнішню мрію лідерів мафіозних структур – ліквідували спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю МВС України (ГУБОЗ і його регіональні підрозділи),свідчить про те,що апологети цієї ліквідації – особи дуже мотивовані».
 
Генерал зазначає: «Цю трагікомедію народ України міг би спокійно споглядати просто по телевізору,якби не та особливість,що кримінальний світ,який,на жаль,існує паралельно з нашим,завжди дуже чутливо реагує на стан справ в правоохоронній сфері. І як тільки система боротьби зі злочинністю в державі починає давати збої,злочинність починає критично розростатися,як шкідливі бактерії чи віруси у хворому ослабленому організмі». Він звертає увагу на те,що «наші «реформатори» свого добилися – правоохоронна система України знаходиться в жалюгідному стані… Численні вибухи,використання гранатометів,ручних гранат та стрілянина на вулицях,замовні і не замовні вбивства,пограбування фінансових установ і інкасаторських машин,ювелірних магазинів,рейдерські захоплення цілих підприємств,викрадення людей,вже не кажучи,про так звану «традиційну» злочинність – це,на жаль,сучасні українські реалії і прямий результат «реформ». Горе-керівники МВС України і власне нової поліції загралися в «реформу» та різні конкурси і практично позбавили народ України правоохоронного захисту,а це – конституційний обов’язок держави».
 
Маломуж переконаний: «Ситуацію,яка склалася,вже неможливо порівнювати навіть з буремними 90-ми,тоді з гранатометів не стріляли,а міліція,хоча й пригнічена,незважаючи ні на що,захищала людей та в результаті все ж таки опанувала криміногенну ситуацію в тій ще молодій країні. І це беззаперечний факт. Чим зараз закінчиться безпрецедентний сплеск злочинності – одному Богові відомо. Поки що навіть ознак хоча б якогось покращення цієї загрозливої ситуації немає. Схоже,що ми наближаємося до відомої історії,в якій всі конфліктні питання вирішував товариш «Маузер». Він також пропонує негайно припинити ці дилетантські та кон’юктурні експерименти над МВС та провести негайну ротацію його керівництва,замінивши його на ефективних професіоналів.
 
«…підтримують агресивну зовнішню політику»
 
За умов наростаючого хаосу в багатьох державах (тому числі – на Заході),стає все популярнішим запит на диктора. На цьому наголошує в аналітичній розвідці «Чому світові захотілося сильної руки» Ашіш Кумар Сен,оглядач Atlantic Council (посилаємося на версію видання «Новое время»). Він нагадує про відому істину: якщо люди не вірять у стабільність і безпеку навколишнього світу,популярність диктаторів зростає. Відтак Ашіш Кумар Сен прогнозує,що «цей тренд збережеться до тих пір,поки люди вірять,що у світі й надалі пануватиме хаос».
 
Аналітик також цитує Томаса Меліа,співробітника американського Агентства з міжнародного розвитку,відповідального за програми в Європі та Євразії: «Сили нативізму,ксенофобії та істеричного антилібералізму найближчим часом нікуди не зникнуть,незалежно від того,як закінчаться вибори у Сполучених Штатах і Європі. Ми спостерігаємо зростання популярності войовничих лідерів у всьому світі». Експерт констатує,що на Заході процвітають праворадикальні партії та ідеології (наприклад,французький Національний Фронт Марін Ле Пен),серед населення користуються популярністю такі політики,як Дональд Трамп,які виступають проти традиційного політичного істеблішменту країни. На його думку,«кризи – у державному управлінні,економіці та безпеці – посилили ці тенденції. Наприклад,привітний прийом,який німецький канцлер Ангела Меркель зробила біженцям із Сирії,Іраку та Афганістану,обернувся історичним провалом її партії на місцевих виборах».
 
Як переконаний Ашіш Кумар Сен,ці тенденції впливають не тільки на внутрішню політику тієї чи іншої країни,але й на міжнародні відносини загалом. Відтак він знову цитує вище згадуваного Меліа: «Диктатори-персоналісти підтримують агресивну зовнішню політику. З ними складно співпрацювати,вони непередбачувані. У себе вдома вони абсолютно необмежені в діях,орієнтуються при цьому на власні примхи,емоції та популістські настрої».
 
Прагнення «сильної руки» на фоні реанімації шовіністично-імперських тенденцій навіть у європейських націях (згідно з брехливою,алогічною логікою «ми – чисті та пухнасті»,а сусіди – патологічні вбивці,бидло,вороги і т.д.) цілком прогнозовано може призвести до надто добре відомих процесів. Навіть під виглядом боротьби за правдиву історію здійснюється спроба перекреслити майбутнє для кожного,хто слабший. Це сповна відчуває наша країна,яка вже де-факто – в «кільці добрих сусідів»,які,тільки-но з’являться сприятливі моменти,готові розпочати процес розшматування.
 
Те,що такі тенденції самогубчі,зазвичай переважна більшість електорату,одурманена імперсько-шовіністичною пропагандою,не бачить. Тож новоявлені рятівники,апелюючи до крайнього націоналізму в своїх націях,виявляються якщо не сліпцями-поводирями,то підгодованими Кремлем маріонетками.
 
Так чи інакше,але вже перейдено межу,коли ще можна було зупинитися. І своєрідним каталізатором незворотних процесів стане подальший розвиток ситуації в Україні. У будь-якому випадку,українське питання (чи відносна перемога,чи фатальна поразка й торжество Кремля)диктуватиме перебіг подій на наступні десятиріччя.
 
На таких і подібних тенденція у міру своєї обізнаності намагалися попереджати й ЗМІ: «Новий вимір історії» («День»),«Імідж в умовах гібридної війни. Яким шляхом піти Україні» («УП»),«Хуг про Новий Мінськ-2: ніхто не знає,про що насправді домовилися» (Укрінформ),«Ігор Райнін: «Другий термін Порошенка? А що,є альтернатива?» («ЛБ»),«Злив довіри» («Тиждень»),«Сепаратисти в паніці…(«Газета по-українськи»),«Естонія почала розробляти план на випадок війни» («Тиждень»),«Росія підриває всі міжнародні норми – Обама» («Главком»),«Марчук пояснив,чому немає сенсу в нових угодах з Росією щодо Донбасу» (УНІАН)…
 
Безумовно,колізії української трагідрами зумовлені не тільки зовнішніми факторами,скільки процесами всередині країни (хай і значна частина з них інспірована з-за кордону). Вітчизняний політикум з традиціями наступання на ті самі граблі демонструє не так здатність адекватно реагувати на вимоги часу,як інстинктивне відчуття власної тимчасовості. Нерідко чинячи у відповідності з неписаним правилом «грабуй не дограбоване»,при цьому ховається за маску популізму та турботи про державу й народ.
 
Останній же,добре розуміючи справжні наміри вершителів доль,теж усвідомлює,що наступники на уявних владних олімпах можуть виявитися ще більшими нікчемами. Тому й спрацьовує принцип «аби не було гірше». До того ж за умов перманентної війни,яку веде проти України «Русский мир».
 
У якій мірі сприятиме «розхитуванню ситуації в Україні» процес галопуючого матеріального збідніння значної частини українського суспільства? Однозначно (в песимістичному чи оптимістичному вияві) спрогнозувати перебіг подій неможливо. Та,як зазначив,роздумуючи з приводу держбюдету-2017,політик і громадський діяч Михайло Поживанов («Лівий берег»),«Уряд майже гарантовано запустить друкарський станок,щоб заткнути емісією найбільш очевидні діри. Процес цей розпочнеться вже наприкінці поточного року,внаслідок чого прискориться інфляція споживчих цін в зв`язку з необхідністю виконувати видаткову частину держбюджету у вигляді виплат зарплат і пенсій на тлі недонадходжень до його дохідної частини. Емісія ця буде скерована на «шляхетну» мету – закрити бюджет-2016. Наступного року цей досвід буде повторений. А це – неминучий шлях до девальвації гривні».
 
Утім,навіть найобізнаніші експерти мають шанс і право на помилку. Так було й так буде. Інше питання,що українській політичній нації права на помилку вже не дано. Будьмо!
 
Автор публікації – Віктор ВЕРБИЧ